ІСТОРІЯ СТАНОВЛЕННЯ БІОЛОГІЧНОЇ ТЕРМІНОЛОГІЇ ТА НОМЕНКЛАТУРИ

Біологія (від грец. bios - життя і logos - слово, вчення) - це ком­плекс наук про живу природу. Предметом біології є всі прояви життя: структура та функції живих організмів, їх походження, розвиток та роз­повсюдження, зв'язки між собою та з неживою природою. Сам термін "біологія" був запропонований у 1802 р. Ж. Б. Ламарком і Г.Р. Тревіра- нусом, хоча зустрічався він і раніше - у працях Т. Роозе (1797) та К. Бу- рдаха (1800).

За об'єктом досліджень у системі біологічних наук розрізняють: ботаніку (від грец. botane - рослина, трава) - науку про рослини, зооло­гію (від грец. zoon - тварина і logos - вчення) - науку про тварин, анато­мію (від грец. anatome - розтин) - науку про будову тіла та ін. Це - най­більш загальні, комплексні біологічні дисципліни, які мають велику кі­лькість власних розділів, котрі інколи виокремлюють у самостійні нау­ки. Як і будь-яка наука, біологія має власну термінологію та номенкла­туру - сукупність наукових назв та найменувань, які вживаються у бота­ніці, зоології та інших біологічних комплексних дисциплінах.

Історія біологічної термінології заглиблюється корінням в антич­ність. Прабатьківщиною багатьох сучасних природознавчих наук вва­жають Стародавню Грецію.

Одним з найвидатніших учених античного світу був Аристотель (384 - 322 рр. до н. е.). Аристотель створив одну з найчіткіших і послі­довних наукових систем, яка спиралася на колосальний емпіричний ма­теріал як із суспільних, так і з природничих дисциплін. У біології Арис- тотель розробив учення, в основі якого були спостереження над доціль­ністю в будові живих організмів: він розглядав розвиток органічних структур із зародка як факт прояву доцільності в природі. Знаменитий твір Аристотеля "Історія тварин", в якому він описав і класифікував бли­зько 500 видів тварин, ліг в основу абсолютної більшості наступних праць із природознавства античності й середньовіччя.

"Батьком ботаніки" називають іншого стародавньогрецького вче­ного Теофраста (372 - 287 рр. до н. е.), справжнє ім'я якого було Тіртам. Прозвання "Theophrastos" - "володар божественної мови" він отримав за блискучий ораторський талант від свого вчителя Аристотеля. До нас дійшли лише два великі твори Теофраста з ботаніки: "Історія рослин" і "Про причини рослин".

"Історія рослин" за змістом відповідає сучасним морфології, ана­томії та систематиці рослин. Теофраст поділив усе рослинне царство на 4 відділи: дерева, кущі, багатолітники і трави, а кожний з відділів - на 2 групи: дикі й оброблювані рослини.

Друга праця Теофраста - "Про причини рослин" є обробкою того ж фактичного матеріалу, але під іншим кутом зору. По суті, вона прис­вячена теоретичним і прикладним питанням фізіології рослин. У ній Те- офраст докладно описав способи походження, розмноження і зростання рослин, вплив зовнішніх факторів на їх життя. Багато уваги він приді­лив таким практичним питанням садівництва та агрономії як оброблення рослин, розмноження рослин насінням, штучне запилення, щеплення. Теофраст запровадив багато ботанічних термінів. Деякі з них вживають­ся і сьогодні, зокрема це назви життєвих форм рослин: дерева, чагарни­ки, кущі, трави. Зрозуміло, що всі природничі терміни у той час були грецькими.

У II ст. до н. е. Рим підкоряє Грецію, внаслідок чого відбувається взаємозбагачення римської та грецької культур. Римляни, які на той час ще не мали такої розвинутої наукової традиції, почали засвоювати лек­сику грецьких наук. Частково разом із новими поняттями вони запози­чували і слова, що їх означають. Водночас відбувався й інший процес - утворення власне латинських термінів для позначення наукових понять.

Одним з найвидатніших природознавців Стародавнього Риму був Гай Пліній Старший (23 - 79 рр. н. е.). Народився він у Коморимській колонії в Цизальпійській Галлії, освіту здобув у Римі. Після його смерті залишилося 160 книг. Але з усіх його творів до нас дійшла лише "При­роднича історія", що складається з 37 книг і є своєрідною енциклопеді­єю знань про природу, накопичених в античному світі. 4 книги з неї при­свячені фізиці та географії, 5 - опису та класифікації тваринного світу, а 21 - рослинному царству. В решті книг ішлося про неорганічну природу. За словами автора, для написання цього твору йому довелося дослідити близько двох тисяч томів. "Природнича історія" Плінія Старшого була авторитетним джерелом, з якого протягом багатьох століть брали відо­мості про навколишній світ і природу та цитували в посібниках із різних дисциплін.

У Середні віки інтерес до природничих наук значно зменшився. Але в добу Відродження вчені знов звертаються до античної наукової спадщини. З'являються написані латиною коментарі до творів давньог­рецьких та давньоримських природознавців: Аристотеля, Теофраста, Плінія та ін.

Пізніше з'являються "травники" - короткі описи лікарських рос­лин, оскільки розвиток біологічних знань у той час визначався в основ­ному пріоритетами медицини. Після винаходу в XV ст. друкарства трав­ники стали публікуватися регулярно. З наукової точки зору, ці праці бу­ли неточними і повними марновірств, але їхнє поширення стимулювало розвиток ботаніки. Авторами травників були, як правило, лікарі, яких цікавили, передусім, цілющі властивості рослин, однак необхідність ро­зрізняти різноманітні рослини змушувала їх бути досить уважними в описах та ілюстраціях.

Травники продовжували виходити до кінця XVI ст., але вчених усе більше цікавили самі рослини, незалежно від їхніх лікувальних власти­востей. Накопичені описи рослин потребували певної систематизації. У XVI ст. А. Чезальпіно класифікував рослини на основі будови їхніх кві­ток, плодів і насіння. У XVII ст. Р. Морісон виділив деякі "природні" групи рослин, зокрема родини зонтичних (Umbelliferae) і хрестоцвітих (Cruciferae). Англійський натураліст Дж. Рей пішов ще далі, об'єднавши родини в групи вищого рангу. Він звернув увагу на важливість для кла­сифікації кількості сім'ядоль, запропонувавши розрізняти однодольні і дводольні рослини. Він же визначив поняття "вид" і створив першу кла­сифікацію хребетних.

Усі ці тенденції знайшли своє найбільш повне і послідовне втілен­ня в працях видатного шведського вченого-натураліста Карла Ліннея (1707-1778), якого вважають основоположником наукової біологічної систематики. Він увів точну й конкретну термінологію в описи рослин і тварин (до нього терміни відзначалися такою розпливчастістю і сплута­ністю, що визначення рослин і тварин було майже неможливим).

Іншою важливою заслугою К. Ліннея було запровадження подвій­ної (біномінальної) біологічної номенклатури. У своїх ґрунтовній праці "Система природи" (1735) він запропонував позначати кожний вид рос­лини або тварини двома латинськими словами - назвою роду та видовим епітетом. Ця лаконічна номенклатура замінила колишні багатослівні описи і діагнози, чим усунула безліч утруднень і помилок. З уведенням системи подвійних назв позначення видів рослин і тварин стали значно коротшими. Наприклад, один із видів шипшини називався раніше Rosa caule aculeato, pedunculis hispidis, calycibus semipinnatis glabris - Шип­шина із шипастим стеблом, щетинистими квітконосами, напівпір'ястими гладкими чашолистками; в ліннеївській номенклатурі назва цього виду виражається лише двома словами: Rosa centifolia - Шипшина столиста.

Лінней відкрив і описав близько 2000 видів рослин. Разом з тим він запропонував нову класифікацію рослин, яка хоча і була штучною, але виявилася досить зручною. Він класифікував рослини за кількістю і розташуванням тичинок, маточок і плодолистиків (репродуктивних структур квітки). Така "статева" система завдяки своїй простоті і легкос­ті отримала широке визнання.

Таким чином, К. Лінней систематизував майже весь накопичений фактичний матеріал із ботаніки та зоології, який знаходився до того в хаотичному стані; визначив такі таксономічні категорії, як рід, порядок, клас, що мало велике значення для подальшого розвитку класифікації рослинності та тваринного світу.

Сучасні ботанічні та зоологічні номенклатури беруть початок у класичних працях К. Ліннея. Сьогодні під терміном "біологічна номенк­латура" розуміють систему наукових назв для позначення груп організ­мів, які пов'язані тим чи іншим ступенем спорідненості - таксонів (від грец. taxis "порядок, розташування"). Єдина латинська біологічна номе­нклатура забезпечує універсальність і стабільність наукових назв рослин і тварин. Для одного таксона може бути встановлено лише одну назву. Вибір назви визначається правилом пріоритету, згідно з яким дійсною є лише найдавніша з оприлюднених назв, що відповідає вимогам біологі­чної номенклатури. У ботаніці з 1935 р. законна публікація нового так­сона рослини повинна обов'язково супроводжуватися діагнозом (опи­сом) рослини, написаним латинською мовою.

Правила біологічної номенклатури розробляють міжнародні комі­тети з номенклатур, які з метою уніфікації номенклатурних найменувань видають спеціальні кодекси, що мають силу законодавчих документів для наукових публікацій. У 1969 р. був розроблений Міжнародний ко­декс номенклатури культурних рослин. Чинний Міжнародний кодекс ботанічної номенклатури був прийнятий XV Міжнародним ботанічним конгресом у 1994 р. Існують також окремі кодекси зоологічної номенк­латури та номенклатури бактерій.

Міжнародними кодексами номенклатур закріплено статус єдиної професійної мови біологічних дисциплін саме за латиною. I це - не лише данина науковій традиції. Не менш важливим є те, що латина - мертва мова: латинські біологічні терміни не змішуються із загальновживаною лексикою національних мов, що забезпечує їх ізольованість та однозна­чність.

Отже, латинська мова є єдиною професійною мовою для вчених- біологів усього світу. Тому вивчення термінологічної латини необхідне для майбутніх фахівців агробіологічного профілю.