1.1. Мовна/мовленнєва компетентність як невід'ємнаскладова й обов'язкова ознака освіченостіта професіоналізму

Мова являє собою специфічну поліфункційну природну знаковусистему, складний вербальний код, який обслуговує соціум для здій-снення, насамперед, основних операцій з інформацією: її створенням,зберіганням, трансляцією, опрацюванням, трансформацією тощо.Наскільки ми знаємо цей код, настільки ми ясно, точно, нормативноформулюємо й передаємо свої думки та адекватно розуміємо інфор-мацію інших. Завдання кожного — досконало володіти цим кодом, і впершу чергу в обраній галузі професійних знань, щоб вільно мислитизасобами рідної мови (й обов'язково інших, спорідненої та міжнарод-ної), працюючи з різними поняттями та джерелами наукового про-стору своєї спеціальності, і вміти створювати власні тексти як вер-бальні носії фахової інформації або суми інформацій.

Кожен народ репрезентує свої досягнення в науці, освіті, тех-ніці, культурі через мову — споконвічне явище суспільного життя.Державний статус мови юридично забезпечує її функціонування вусіх сферах соціального простору, виступаючи таким чином важли-вим і обов'язковим державотворчим чинником.

Мова фіксує і зберігає результати пізнавальної діяльності: "вонавідноситься до всіх інших засобів прогресу, як перше й основне"[3].

Засвоюючи мову, людина оволодіває й основними формами та зако-нами мислення. Вся діяльність людини "перебуває під знаком Слова:навіть якщо слово не вимовляється людиною вголос, навіть якщовоно не промовляється нею і про себе, діяльність націлена на нього йвідбувається в світі усвідомлюваному та названому'"[4].

Рівнем розвитку рідної мови відображається рівень розвитку ін-телекту нації — носія цієї мови: словниковий запас — це те, що знаєнація про себе і про світ; граматична система мови — це те, як вонапро себе і цей світ говорить. Значення української мови як рідної всистемі інших навчальних предметів, безперечно, є винятковим: вонає не лише предметом навчання, а передусім засобом пізнання світу,інтелектуально-культурних цінностей нації та всього світу, засобомнавчання фаху, самопізнання, розвитку, самоактуалізації і самовдос-коналення.

Важливою справою національного відродження України є під-несення мовної/мовленнєвої культури суспільства, озброєння зна-ннями стилістичних багатств рідної мови насамперед молоді, яказдобуває вищу освіту й використовуватиме слово як знаряддя пра-ці, носій інформації, професійну вербальну зброю та засіб духовноговпливу і в такий спосіб сприятиме піднесенню культури й духовностінароду. В першу чергу це стосується майбутніх гуманітаріїв — фі-лологів, перекладачів, журналістів, педагогів, менеджерів, юристів,економістів-міжнародників, політологів, соціологів, які мають статипровідниками і професійної, і загальної, і мовної культури, втілюватив життя декларовану десятою статтею Конституції України (1996 р.)державність української мови, сприяти функціонуванню українськоїмови в усіх сферах суспільного життя і на всій території України,пам'ятаючи, що "єдиною прикметою, за якою взнаємо народ, і разомз тим єдиною, незамінн ою нічим і обов'язковою умовою існування на-роду є єдність мови"[5].

Доленосного значення набула проблема державної мови як мо-гутнього засобу самозбереження нації, її цивілізованого існування вчас активної розбудови української держави. Україна творить своємайбутнє через усебічний розвиток особистості, ґрунтовну профе-сійну орієнтацію молоді та активне сприяння нарощенню її духовно-інтелектуального потенціалу. Держава, дбаючи про освіченість своїхгромадян як джерело їхнього ж блага, утверджує і забезпечує через їхосвіту свою державність у сучасному й майбутньому. Отже, саме осві-та може і має сприяти реальному закріпленню державності України,а наука — підвищенню інтелектуалізму суспільства і мови, вдоскона-ленню поняттєвої сфери духовності, що разом доводить: "чим вищимє рівень національного мовлення як першоознаки інтелектуально-духовної атмосфери, тим вищий рівень свідомості людей"[6]. І саме"ступінь влади над мовою" (О. Потебня) стає дуже важливим і суттє-вим, хоча, безумовно, не єдиним, показником інтелектуального рівнята загальної культури сьогоднішнього студента — завтрашнього бака-лавра, магістра, аспіранта. Відтак, мовна/мовленнєва культура — один"з основних критеріїв оцінки професійної придатності працівників удержавних інституціях"[7].

Що означає знати мову? Чи є рівнозначними поширені в нашчас поняття вивчити мову й опанувати мову?

Ці актуальні поняття науковці не випадково розмежовують:порівняймо англ. knowledge і proficiency. Відомо, що можна якіснозавчити правила і навіть свідомо застосовувати багато граматич-них правил, проте не бути здатним вільно, легко, влучно, доцільно,досконало й оперативно користуватися цими знаннями за різнихкомунікативних ситуацій та цілей поза навчальним середовищем,тобто не досягти функційної грамотності. Опанувати мову — це непросто її розуміти і знати, це здатність мобілізовувати набуті мов-ні знання для розв'язання певних комунікативних завдань за різнихконтекстів, ситуацій, сфер навчальної, наукової та професійної ді-яльності, бо ж "знання про те, що треба робити, і саме діяння маютьрізні механізми, і одне не перекриває інше"[8]. До того ж не кожнезнання логічно трансформується у навик, проте останній зазвичайформується через знання.

Отже, володіння мовою виступає багатокомпонентним, склад-ним, комплексним поняттям, яке передбачає й індивідуальне багат-ство словникового запасу носія мови, і чистоту, ясність, точність,виразність, нормативність його мовлення, і розуміння нюансів зна-ченнєвого спектра слів, і розрізнення мовних засобів за їх стиліс-тичним забарвленням, і досконале володіння способами побудовирізноструктурних речень та текстів засобами цієї мови, і знання на-ціональних особливостей формо- та словотворення й мовленнєвогоетикету, а також уміння надати фонетико-інтонаційної виразностісвоєму усному мовленню. Мовна/мовленнєва компетентність стаєпотужним фактором у професійній підготовці національних кадрів,бо ж представники наукової й технічної еліти народу, його найосві-ченіші верстви і мають стати носіями зразкової літературної мови вобох формах її функціонування.

Дослідниками семіотики доведено, що "... вивчення науки можебути цілком включене до вивчення мови, оскільки вивчення мови наукипередбачає не просте усвідомлення її формальної структури, але й ви-вчення її відношення до позначуваних об'єктів, а також до людей, яківикористовують цю мову"[9]. Кожна держава прагне до зміцнення на-укового інтелекту своїх громадян, який вербально відбиваєься і збе-рігається національною науковою мовою. Завдяки науковій мові якважливій складовій частині національної літературної мови, що ви-ступає обов'язковим атрибутом держави та її ознакою, підтримуютьсянаціональна гідність, духовність народу і передаються у світовий ін-формаційний простір національні досягнення з різних галузей знань.

Вища освіта скерована на формування фахової культури, важ-ливими складовими якої, безумовно, є мовна компетентність та ко-мунікативна досконалість. Здобуття вищої освіти передбачає необ-хідність опанування поняттєвою сферою обраної спеціальності,вербально представленою засобами національної термінології (систе-мою термінів у двох взаємопов'язаних сферах її існування: фіксаціїта функціонування) і діловою фразеологією професійного спілку-вання у її парадигматичних й синтагматичних зв'язках. Таким чином,два функційні стилі національної літературної мови — науковий таофіційно-діловий — у їх сучасному стані і складають предмет навчан-ня мови спеціальності у закладах вищої освіти.

Гуманітарні професії потребують від студента глибокої лінгвіс-тичної освіченості, оскільки мовлення у їх подальшій практичній ді-яльності виступатиме джерелом і носієм інформації, засобом впливуй переконання, а тому обов'язково має бути нормативним і доско-налим. Мовленнєва компетентність фахівця виявляється у різнихформах спілкування: усне й писемне мовлення, внутрішнє і зовніш-нє, діалогічне, монологічне й полілогічне, повсякденне (побутове) іпрофесійне, підготовлене й непідготовлене (спонтанне) тощо. Так,зокрема перекладачі, менеджери, юристи, працюючи з різними дже-релами професійної інформації та складаючи різноманітні тексти йдокументи, шукають і мають віднайти нормативні та найдоцільнішімовні засоби для адекватного вираження результатів свого мислення,надання рекомендацій та пропозицій. Писемне мовлення фахівця маєвідповідати всім сучасним чинним нормам і, як правило, передаватизнання, сприяючи переходу їх у переконання. Відтак, кожному сту-дентові конче необхідно досягти вис