1.1. Мовна/мовленнєва компетентність як невід'ємнаскладова й обов'язкова ознака освіченостіта професіоналізму

магниевый скраб beletage

Мова являє собою специфічну поліфункційну природну знаковусистему, складний вербальний код, який обслуговує соціум для здій-снення, насамперед, основних операцій з інформацією: її створенням,зберіганням, трансляцією, опрацюванням, трансформацією тощо.Наскільки ми знаємо цей код, настільки ми ясно, точно, нормативноформулюємо й передаємо свої думки та адекватно розуміємо інфор-мацію інших. Завдання кожного — досконало володіти цим кодом, і впершу чергу в обраній галузі професійних знань, щоб вільно мислитизасобами рідної мови (й обов'язково інших, спорідненої та міжнарод-ної), працюючи з різними поняттями та джерелами наукового про-стору своєї спеціальності, і вміти створювати власні тексти як вер-бальні носії фахової інформації або суми інформацій.

Кожен народ репрезентує свої досягнення в науці, освіті, тех-ніці, культурі через мову — споконвічне явище суспільного життя.Державний статус мови юридично забезпечує її функціонування вусіх сферах соціального простору, виступаючи таким чином важли-вим і обов'язковим державотворчим чинником.

Мова фіксує і зберігає результати пізнавальної діяльності: "вонавідноситься до всіх інших засобів прогресу, як перше й основне"[3].

Засвоюючи мову, людина оволодіває й основними формами та зако-нами мислення. Вся діяльність людини "перебуває під знаком Слова:навіть якщо слово не вимовляється людиною вголос, навіть якщовоно не промовляється нею і про себе, діяльність націлена на нього йвідбувається в світі усвідомлюваному та названому'"[4].

Рівнем розвитку рідної мови відображається рівень розвитку ін-телекту нації — носія цієї мови: словниковий запас — це те, що знаєнація про себе і про світ; граматична система мови — це те, як вонапро себе і цей світ говорить. Значення української мови як рідної всистемі інших навчальних предметів, безперечно, є винятковим: вонає не лише предметом навчання, а передусім засобом пізнання світу,інтелектуально-культурних цінностей нації та всього світу, засобомнавчання фаху, самопізнання, розвитку, самоактуалізації і самовдос-коналення.

Важливою справою національного відродження України є під-несення мовної/мовленнєвої культури суспільства, озброєння зна-ннями стилістичних багатств рідної мови насамперед молоді, яказдобуває вищу освіту й використовуватиме слово як знаряддя пра-ці, носій інформації, професійну вербальну зброю та засіб духовноговпливу і в такий спосіб сприятиме піднесенню культури й духовностінароду. В першу чергу це стосується майбутніх гуманітаріїв — фі-лологів, перекладачів, журналістів, педагогів, менеджерів, юристів,економістів-міжнародників, політологів, соціологів, які мають статипровідниками і професійної, і загальної, і мовної культури, втілюватив життя декларовану десятою статтею Конституції України (1996 р.)державність української мови, сприяти функціонуванню українськоїмови в усіх сферах суспільного життя і на всій території України,пам'ятаючи, що "єдиною прикметою, за якою взнаємо народ, і разомз тим єдиною, незамінн ою нічим і обов'язковою умовою існування на-роду є єдність мови"[5].

Доленосного значення набула проблема державної мови як мо-гутнього засобу самозбереження нації, її цивілізованого існування вчас активної розбудови української держави. Україна творить своємайбутнє через усебічний розвиток особистості, ґрунтовну профе-сійну орієнтацію молоді та активне сприяння нарощенню її духовно-інтелектуального потенціалу. Держава, дбаючи про освіченість своїхгромадян як джерело їхнього ж блага, утверджує і забезпечує через їхосвіту свою державність у сучасному й майбутньому. Отже, саме осві-та може і має сприяти реальному закріпленню державності України,а наука — підвищенню інтелектуалізму суспільства і мови, вдоскона-ленню поняттєвої сфери духовності, що разом доводить: "чим вищимє рівень національного мовлення як першоознаки інтелектуально-духовної атмосфери, тим вищий рівень свідомості людей"[6]. І саме"ступінь влади над мовою" (О. Потебня) стає дуже важливим і суттє-вим, хоча, безумовно, не єдиним, показником інтелектуального рівнята загальної культури сьогоднішнього студента — завтрашнього бака-лавра, магістра, аспіранта. Відтак, мовна/мовленнєва культура — один"з основних критеріїв оцінки професійної придатності працівників удержавних інституціях"[7].

Що означає знати мову? Чи є рівнозначними поширені в нашчас поняття вивчити мову й опанувати мову?

Ці актуальні поняття науковці не випадково розмежовують:порівняймо англ. knowledge і proficiency. Відомо, що можна якіснозавчити правила і навіть свідомо застосовувати багато граматич-них правил, проте не бути здатним вільно, легко, влучно, доцільно,досконало й оперативно користуватися цими знаннями за різнихкомунікативних ситуацій та цілей поза навчальним середовищем,тобто не досягти функційної грамотності. Опанувати мову — це непросто її розуміти і знати, це здатність мобілізовувати набуті мов-ні знання для розв'язання певних комунікативних завдань за різнихконтекстів, ситуацій, сфер навчальної, наукової та професійної ді-яльності, бо ж "знання про те, що треба робити, і саме діяння маютьрізні механізми, і одне не перекриває інше"[8]. До того ж не кожнезнання логічно трансформується у навик, проте останній зазвичайформується через знання.

Отже, володіння мовою виступає багатокомпонентним, склад-ним, комплексним поняттям, яке передбачає й індивідуальне багат-ство словникового запасу носія мови, і чистоту, ясність, точність,виразність, нормативність його мовлення, і розуміння нюансів зна-ченнєвого спектра слів, і розрізнення мовних засобів за їх стиліс-тичним забарвленням, і досконале володіння способами побудовирізноструктурних речень та текстів засобами цієї мови, і знання на-ціональних особливостей формо- та словотворення й мовленнєвогоетикету, а також уміння надати фонетико-інтонаційної виразностісвоєму усному мовленню. Мовна/мовленнєва компетентність стаєпотужним фактором у професійній підготовці національних кадрів,бо ж представники наукової й технічної еліти народу, його найосві-ченіші верстви і мають стати носіями зразкової літературної мови вобох формах її функціонування.

Дослідниками семіотики доведено, що "... вивчення науки можебути цілком включене до вивчення мови, оскільки вивчення мови наукипередбачає не просте усвідомлення її формальної структури, але й ви-вчення її відношення до позначуваних об'єктів, а також до людей, яківикористовують цю мову"[9]. Кожна держава прагне до зміцнення на-укового інтелекту своїх громадян, який вербально відбиваєься і збе-рігається національною науковою мовою. Завдяки науковій мові якважливій складовій частині національної літературної мови, що ви-ступає обов'язковим атрибутом держави та її ознакою, підтримуютьсянаціональна гідність, духовність народу і передаються у світовий ін-формаційний простір національні досягнення з різних галузей знань.

Вища освіта скерована на формування фахової культури, важ-ливими складовими якої, безумовно, є мовна компетентність та ко-мунікативна досконалість. Здобуття вищої освіти передбачає необ-хідність опанування поняттєвою сферою обраної спеціальності,вербально представленою засобами національної термінології (систе-мою термінів у двох взаємопов'язаних сферах її існування: фіксаціїта функціонування) і діловою фразеологією професійного спілку-вання у її парадигматичних й синтагматичних зв'язках. Таким чином,два функційні стилі національної літературної мови — науковий таофіційно-діловий — у їх сучасному стані і складають предмет навчан-ня мови спеціальності у закладах вищої освіти.

Гуманітарні професії потребують від студента глибокої лінгвіс-тичної освіченості, оскільки мовлення у їх подальшій практичній ді-яльності виступатиме джерелом і носієм інформації, засобом впливуй переконання, а тому обов'язково має бути нормативним і доско-налим. Мовленнєва компетентність фахівця виявляється у різнихформах спілкування: усне й писемне мовлення, внутрішнє і зовніш-нє, діалогічне, монологічне й полілогічне, повсякденне (побутове) іпрофесійне, підготовлене й непідготовлене (спонтанне) тощо. Так,зокрема перекладачі, менеджери, юристи, працюючи з різними дже-релами професійної інформації та складаючи різноманітні тексти йдокументи, шукають і мають віднайти нормативні та найдоцільнішімовні засоби для адекватного вираження результатів свого мислення,надання рекомендацій та пропозицій. Писемне мовлення фахівця маєвідповідати всім сучасним чинним нормам і, як правило, передаватизнання, сприяючи переходу їх у переконання. Відтак, кожному сту-дентові конче необхідно досягти високої і мисленнєвої, і загальної, іфахової, і комунікативної, і мовної/мовленнєвої культури. Усне і пи-семне мовлення фахівця за змістом має бути науковим, об'єктивним,переконливим, а за формою — логічним, цивілізованим, яскравим,відповідним до чинних норм національної мови. Переконливості (асаме ця ознака мови фахівця є однією з найголовніших!) можна до-сягти завдяки бездоганному володінню насамперед мовою спеціаль-ності, що неможливе без знання фаху та мовних норм на всіх рівняхїї ієрархічної системи.

Мовна/мовленнєва культура студента формується за різних взає-мо пов'язаних умов, як-от: шанування державної мови; читання різнихджерел, якими репрезентоване стилістичне розмаїття рідної мови (нау-кова, художня, публіцистична, офіційно-ділова, юридична література);стеження за змінами норм української літературної мови, які фіксують-ся новими редакціями правопису та лексикографічними виданнями;усвідомлення специфічності національних норм у фаховій терміноло-гії кожної з мов, якими він послуговується, з метою уникнення інтер-ференційних помилок на тлі аналогій та подібностей у фактах рідноїй нерідної/іноземної мов; критично-творче ставлення до написаного івимовленого, вироблення навичок самоконтролю й самокорекції з опо-рою на мовні/мовленнєві норми та практику визнаного зразка.

Теперішнім етапом підготовки фахівців в Україні і для потреб тамайбутнього України об'єктивно актуалізовано проблему філологічноїпарадигми у вищій освіті, чим сфокусовано увагу філологів і осві-тян, науковців і практиків на питаннях мети, ролі, функцій, завдань,змісту, структури та специфіки лінгвокультурологічного компонентасаме в професіограмах гуманітаріїв, в їх інтелектуально-креативнійдіяльності. Розв'язанням цих проблем, по-перше, проектується гар-монізація професійних знань та належної мовної/мовленнєвої осві-ченості як фундаментальної засади професіоналізму у гуманітарнійгалузі комунікативно-діяльнісної сфери. По-друге, модернізаціяосвітньої діяльності в Україні у контексті європейських вимог пе-редбачає у спектрі визначальних критеріїв її в рамках Болонськогопроцесу насамперед піднесення якості підготовки і конкурентоспро-можність фахівців, відповідність європейському ринку праці, ство-рення умов для вільного переміщення студентів на теренах Україниі Європи. Відтак, актуалізована завданнями часу, державною мовноюполітикою в Україні та процесами європейської інтеграції проблемаякості професіоналізованої мовної/ мовленнєвої освіченості студент-ської молоді, зокрема тієї, що здобуває гуманітарний фах, потребуєнагального конструктивного розв'язання як на рівні змісту, кінцевоїмети й квантитативних характеристик її, так і пріоритетних та пер-спективних стратегій лінгводидактики і прикладної лінгвістики.

Останніми роками у фахових статтях посилено акцентуєтьсяувага практиків та викладачів вищої школи на важливості ґрунтовноїфілологічної підготовки студентів економіко-гуманітарних спеціаль-ностей. Будучи складним поняттям і очевидно вагомим, актуальним,гнучким та динамічним компонентом професійної компетентності,філологічна освіченість гуманітарія, і зокрема перекладача, менедже-ра, економіста-міжнародника, історика, дипломата, філософа, юриста,ґрунтується на гармонійній, збалансованій, узгодженій взаємодії, якмінімум, п'ятьох ключових складових (мовна ^ мовленнєва ^ тер-мінологічна ^ комунікативна ^ риторична компетентність), послі-довність яких визначається кінцевою метою навчально-пізнавальноїдіяльності, виявляючись у здатності фахівця мобілізовувати в синте-зі та на якісному рівні засвоєні знання для розв'язання професійнихзавдань у різних контекстах чи ситуаціях.

Проблема навчання мов упродовж ХХ століття набувала оче-видної та об'єктивної актуалізації завдяки інтенсивному розвиткуі масштабним досягненням психології, нейрофізіології, фізіологіїнервової діяльності, соціології, кібернетики, теорії комунікації та по-яві нових інтердисциплінарних галузей прикладних наук, передусімпсихолінгвістики, соціолінгвістики, комунікативістики, математич-ної лінгвістики, інженерної лінгвістики, комунікативної лінгвісти-ки, комп'ютерної лінгвістики, прикладної лінгвістики, юридичноїлінгвістики тощо. Процесом інтегрування різноманітної науковоїінформації, на засадах якої окреслилися вимоги до інтелектуально-професійного рівня фахівця, імпульсувалася поява та введення в на-уковий обіг таких нових понять, як комунікативна компетентність,лінгвістична компетентність, філологічна компетентність*. Самез цими видами компетентності найчастіше пов'язують надто склад-ний феномен опанувати мову спеціальності, враховуючи дихотоміюмова/мовлення та теоретичні лінгводидактичні засади навчання спіл-куванню рідною та/або нерідною мовою професійного спрямуванняв обох (усній та письмовій) її формах.

Розробкою тлумачення феномену мовна компетентність тра-диційно опікуються психолінгвістика, лінгводидактика, загальне,порівняльне і прикладне мовознавство. У сенсі, зокрема, навчаннядругої/нерідної мови їх нараховується чимало у проекціях різнихлінгвістичних напрямів та шкіл. Так, на думку прихильників струк-турної лінгвістики, володіння мовою є питанням суто практичногоїї використання, бо ж навіть знання механізмів мови без тривалоготренування не дозволяє засвоїти форми цієї мови у тих кількіснихпараметрах і на такому якісному рівні, щоб вільно та швидко до авто-матизму їх відтворювати.

Іншу, на відміну від структуралістів, точку зору, хоча теж одно-бічну, знаходимо в твердженні засновника генеративної лінгвістикиН. Хомського: "Мовна компетенція засвоюється завдяки існуваннювродженої, генетично успадкованої універсальної граматики, єдиноїдля всіх мов"[10], а звідси опанувати мову — це засвоїти систему певнихправил, які керують мовною поведінкою. Цю тезу явно позбавленоналежних соціокультурних та психологічних чинників, котрими де-термінується реальна мовленнєва комунікація. Втім, уже в сімдесятіроки XX ст. було експериментально доведено, що рівня досконалогокористування мовою не можна досягти лише заучуванням зразків ізнанням правил формального маніпулювання її одиницями, оскількице не розкриває механізмів опановуваної мови, а відтак, не забезпечуєшляхів до реальної і спонтанної комунікації.

Прихильники граматико-перекладного методу, який домінуваву методиці на початку і майже до середини минулого століття, вва-жали, що опанування мовою досягається знанням історії її розвитку,граматичних правил та вмінням ілюструвати останні і перекладатиіншою мовою та/або з іншої мови на цю. З аналізованого поняття,таким чином, фактично вилучалася усна форма мовлення.

Суттєвий вплив на розробку тлумачуваного поняття мали нео-лінгвістичні та психолінгвістичні наукові теорії, завдяки чому "опа-нувати мову" почало означати й обов'язкову інтелектуальну та твор-чу діяльність.

У світлі зазначеного зміст поняття оволодівати мовою форму-ється усвідомленим, коректним, вільним і адекватним здійсненнямефективної комунікативної діяльності певною мовою. Отже, ваго-мою складовою комунікативної компетентності фахівця і, зокре-ма, гуманітарія є лінгвістична (мовна) компетентність, визначеннякотрої як комплексного поняття ще і досі не набуло єдиного та до-статньо коректного вербального формулювання ані у вітчизняній,ані в зарубіжній лінгвістиці. Більшість дослідників кваліфікує її яксукупність знань про систему мови, котрі дозволяють конструюватита аналізувати речення (Н. Хомський); як уміння послуговуватисямовною системою для комунікативних цілей, досягати вербальнимизасобами невербальних поведінкових ідей (Меленк); як знання пра-вил аналізу й синтезу мовних одиниць (А. Арутюнов); як потенціаллінгвістичних (мовознавчих) знань людини, її здатність спілкуватися(В. Костомаров, О. Митрофанова), бо зазвичай людина знає значнобільше того обсягу, яким користується в комунікації, а відтак, мовнакомпетентність ширша за традиційне розуміння граматики мови і не-віддільна від інших інтелектуальних здібностей людини; як знаннямови, тобто правил, за якими породжуються правильні мовні кон-струкції та речення (І. Штерн).

Від яких же чинників залежать якість та квантитативні (кількіс-ні) параметри компетентності з нерідної/опановуваної фахової мови?Безумовно, від ступеня володіння взагалі цією мовою, але в першучергу від рівня компетентності особистості з рідної мови, оскільки ваналізованому понятті завжди виокремлюється універсальна частинамовних знань як обов'язковий компонент не однієї і навіть не кількох,а абсолютної більшості мов світу.

Мовна компетентність (linguistic competence) студента як йогоздобуток, що обумовлює і користування мовою, і формується черезнеї, виявляється у засвоєнні ним категорій та одиниць відповідноїмови/мов і їх функцій, в усвідомленні закономірностей та правил,що відносяться до категорій і функцій, системно-структурних утво-рень семантичного, синтаксичного, морфологічного і фонологічно-го характеру, необхідних не тільки для сприйняття, але й побудовиадекватного мовлення спеціального призначення, у здатності ро-зуміти і реалізовувати граматичну природу висловлювань, у томучислі тих, що раніше не зустрічалися. При цьому, завдяки мовнійкомпетентності, складається і вдосконалюється програма мовлен-нєвої поведінки, через що мовну компетентність В. Костомаров таО. Митрофанова визначають ще як "особливу граматику сподіван-ня, ймовірностей".

З поняттям мовної компетентності логічно, в сенсі причинно-наслідкової парадигми та діалектичного зв'язку між загальним йокремим, теорією й практикою пов'язане поняття мовленнєвої компе-тентності (linguistic performance), оскільки природною в лінгвісти-ці є дихотомія мова/мовлення. Засвоєння мовної системи як певноїмножини мовних структур не є кінцевою метою. Студентові потрібноопанувати закономірності і функціонування мовних форм у конкрет-них мовленнєвих ситуаціях, і використання їх у різних продуктивнихвидах фахової мовленнєвої діяльності в сенсі ідей Л. Щерби, тобтопри аудіюванні, читанні, говорінні, письмі, оскільки мовне повідо-млення як складова мовного спілкування "є не лише індивідуальним

„9

явищем, а водночас і явищем суспільним, соціальним [11].

У наукових дослідженнях останніх десятиліть (А. Бондарко,С. Кацнельсон, О. Леонтьєв, В. Ярцева та ін.) обґрунтовано доведено,що специфічні риси мов якнайбільше та якнайяскравіше виявляютьсяу сфері їх функціонування, коли мовні структури трансформуються увідповідні мовленнєві форми, що обумовлене і внутрішніми процесамивнаслідок дії внутрішньосистемних чинників, і екстралінгвістичними,зокрема культурно-історичними, соціальними тощо. Пригадаємо за-уваження Г. Винокура, що "мова взагалі є тільки тоді, коли вона ви-користовується, тобто в реальній дійсності будова мови виявляєтьсятільки в тих чи інших формах її використання, ... коли, з огляду наусталені в цьому суспільстві мовні звички та норми, з наявного за-пасу мовних засобів здійснюється певний відбір, не однаковий длярізних умов мовного спілкування"[12].

Наступний крок у набутті студентами-гуманітаріями філоло-гічної освіченості пов'язаний із формуванням ключової компетент-ності для фахової діяльності — термінологічної. Суттєво поглибленізагальномовні знання та скориговані й професійно скеровані мов-леннєві навички під час опанування дисциплін екстраполюються намову фаху, передусім на її термінологічну систему.

Підпорядковуючи собі мовну, мовленнєву і термінологічну ком-петентності, узгоджуючись із знанням та функціонуванням системимови взагалі й системи мови для спеціального призначення зокре-ма, комунікативна компетентність набуває ознак провідної, вищоїза рівнем і статусом, а відтак, акумулює ключове поняття у навчаннімови спеціальності. Комунікативною компетентністю традиційноназивають суспільно й історично детерміновану соціальну поведінку,яка реалізовується у мовленнєвих діях і слугує цілям взаєморозумін-ня, взаємовпливу та самореалізації, бо ж мовлення і є вербальним спо-собом досягнення певного немовленнєвого результату. Саме з прак-тичною, професіоналізованою метою, а не задля самоцілі вивчаєтьсямова у вищій школі. Втім і саме'навчання мови є навчанням спілкуван-ню, оскільки ситуативний контекст — це внутрішня характеристикакомунікації, а ситуаційна маркованість — одна з якостей мовленнє-вого навику. Кожен акт комунікації детермінується сферою, темою,ситуаціями й учасниками спілкування та спектром комунікативнихзавдань і залежить ще від багатьох інших чинників, таких, як соці-альний статус, життєвий і попередній лінгвістичний досвід, ступінькреативності особистості тощо. Отже, зміст комунікативної компе-тентності формують знання, вміння, навики, необхідні для розумін-ня інших/чужих і формування власних програм мовленнєвої поведін-ки. Недооцінюванням комунікативного аспекту в опануванні мовоюспеціальності спричиняється недостатній рівень володіння різнимипрофесійно актуальними видами мовленнєвої діяльності, що призво-дить до ситуації, коли є знання про мову та окремі її факти, протевідсутнє вміння повноцінно, нормативно та ефективно спілкуватисяцією мовою.

Подальшою логічною ланкою у філологічній парадигмі фаховоїосвіти в сучасній Україні маємо назвати риторичну (лінгвокультуро-логічну) компетентність, яку є достатні підстави розглядати як вто-ринну граматику з культурологічною функцією. Цей статус із усієюочевидністю підтверджується і тим, що функція риторики є саме тієючастиною загального комунікативного коду (або субкоду), яка відпо-відає за побудову комунікативних стратегій і ситуацій з естетичноюдомінантою. Разом із тим ціннісна парадигма риторики (риторичнийлогос, риторичний пафос, риторичний етос), обумовлена культурнимконтекстом, певною національною культурою, її естетичними ціннос-тями, набуває того авторитету, який дозволяє їй знайти шлях у всієвропейські культури в результаті своєї надуніверсальної значущос-ті. Саме цим імпульсовано розробку новаційної та цілісної гуманіс-тичної концепції як загальної, так і прикладної навчальної риторики11

для студентів[13].

Відсутність/недостатність риторичної культури помітно знижуєрейтинг фахівця, позбавляючи його професійної перспективи, бо зна-ння з риторики як лінгвокультурологічної науки й мистецтва ефек-тивної усної переконуючої комунікації (пригадаємо, що основнимзавданням професійного діалогу/полілогу є переконання, котре до-сягається завдяки аргументації), безперечно, становить фундаментосвіченості та професіоналізму.

Набута студентами-гуманітаріями під час навчання у ВНЗ фі-лологічна освіченість уможливлюватиме високий рівень подальшоїпрофесійної самоосвіти, сприятиме реалізації фахових знань у про-дуктивні й цивілізовані способи мисленнєво-мовленнєвої діяльнос-ті і, відтак, результуватиме подалі комунікативною та риторичноюкультурою наукової і професійної еліти та суспільства в цілому.

Отже, опанування у ВНЗ мовою спеціальності — це засвоєння пе-редусім наукового стилю як функційного різновиду національної лі-тературної мови в межах обраної галузі знань, зокрема нормативнихзразків наукових текстів на всіх рівнях їх ієрархічної організації, а та-кож формування навиків й умінь з таких актуальних видів професійноїмовленнєвої діяльності, як продукування та компресія наукової ін-формації за фахом у вигляді плану, тез, конспекту, анотації, реферату,рецензії, повідомлення, доповіді, курсової роботи, наукової роботи,статті тощо. А оскільки термінологія — найголовніший, постійний івизначальний компонент наукового стилю мови, то саме стан розви-тку національної літературної мови визначає нормативність сучасноїтермінології як найрухомішої, найдинамічнішої і найінформативні-шої частини лексики мови спеціальності. При цьому "нормативністьяк суттєва риса літературної мови у сфері використання виявляєтьсяв тому, що на перше місце, поряд із загальноприйнятністю викорис-тання, висувається кодифікація — письмові приписи, правила, вказівки

до застосування, зафіксовані спеціальними довідниками, посібниками,

"12

словниками