2.1. Узагальнення та "згортання" інформації науковогоджерела до рівня плану (питального, тезового,номінативного) : Науковий стиль української мови : B-ko.com : Книги для студентів

2.1. Узагальнення та "згортання" інформації науковогоджерела до рівня плану (питального, тезового,номінативного)

Завдання 2.1.1. Ознайомтеся з етимологічною довідкою та семанти-кою іншомовного слова "план". Визначте, в якому термінологіч-ному значенні вжите це слово у назві підрозділу 2.1., і складітьіз ним словосполучення.

План[19] (від лат. planum — рівне місце, площина):

кресленик, що зображує на площині в умовних знаках і в пев-ному масштабі частину земної поверхні (план топографіч-ний); горизонтальний розріз або вид зверху будь-якої спору-ди чи предмета;

система взаємопов'язаних, об'єднаних загальною метою за-вдань, що визначають строки, порядок і послідовність вико-нання господарських програм, окремих робіт, операцій тощо;

порядок, послідовність викладання будь-якого матеріалу (до-повіді, п'єси);

масштаб, положення в просторі або ступінь віддаленості пред-мета (великий план, передній план тощо).

Завдання 2.1.2. Ознайомтеся з наведеним алгоритмічним припи-сом, звертаючи особливу увагу на коментарі в рубриках:Пам'ятайте! Примітка. Усвідомте кожен "крок" мислен-нєво-мовленнєвих дій та їх послідовність при складанні різнихвидів плану наукового тексту.

АЛГОРИТМІЧНИЙ ПРИПИС ДО СКЛАДАННЯ ПЛАНУДРУКОВАНОГО ДЖЕРЕЛА НАУКОВОЇ ІНФОРМАЦІЇ

Прочитайте заголовок і спрогнозуйте за ним проблему (проб-леми) тексту джерела наукової інформації.

Перевірте свій прогноз: переглядаючи текст, спробуйте зрозу-міти його основні проблеми. Акцентуйте увагу на початковій іфінальній частинах абзаців та інформації, поданій курсивом.

Пам'ятайте! Початок і кінець абзаців у науковому тексті — це най-більш інформативні місця; інші речення тільки розкривають,деталізують, обгрунтовують, конкретизують головну думкуабо є сполучними елементами.

Читайте уважно весь текст, працюючи над кожним абзацем івизначаючи опорні (ключові) слова, словосполучення та ре-чення, тобто ті, що містять основну інформацію.

Прочитайте текст швидко ще раз і розподіліть його на струк-турно-змістові частини (фрагменти).

Пам'ятайте! Структурно-змістова частина (фрагмент) може бу-ти еквівалентною абзацу, кільком абзацам, частині абзацу,окремому реченню.

Вилучіть головну інформацію з кожного фрагмента тексту.

Сформулюйте запитання до головної інформації кожногофрагмента тексту.

Занотуйте питання, які виявляють проблематику тексту, затим порядком, котрий відповідає логіці тексту, — і ви матиме-те орієнтовний питальний план тексту.

Перевірте, чи пов'язане кожне наступне запитання з попере-днім. У разі необхідності уточніть питання — і ви матиметеостаточний варіант питального плану тексту.

Сформулюйте відповіді на всі питання плану — і ви матиметеваріант тезового плану тексту.

Пам'ятайте! Тези — це не план і не сам виклад тексту, а його стислосформульовані положення, твердження, ідеї; зв'язок між теза-ми — лише логічний.

Складаючи тези, орієнтуйтесь на те, що тезовий план найчас-тіше містить 5-6 тез: 1 — вступна теза; 2-4 (5) — основнийтезовий зміст джерела; 5 (6) — заключна теза.

Трансформуйте двоскладні (є склад підмета і склад присудка)речення тезового плану в односкладні номінативні (є складпідмета) — і ви матимете номінативний план тексту.

Пам'ятайте! У номінативних (називних) реченнях головний член(підмет) виражено іменником або субстантивованою части-ною мови (прикметником, дієприкметником) тільки у форміназивного відмінка.

Відредагуйте номінативний план. Перевірте:

а)         чи всі пункти плану є рівнозначними за обсягом думки?Примітка. Якщо один із пунктів плану є більшим за обсягом, поділіть

його ще на кілька пунктів. Пункти з меншим обсягом думкиоб'єднайте так, щоб вони були майже рівнозначні за обсягом;

б)         чи всі головні проблеми тексту джерела відбито у плані?Примітка. Якщо ви вважаєте за необхідне виокремити додаткову ін-формацію, оформіть її у вигляді підпункту плану — і ви мати-мете складний (докладний, деталізований, розгорнутий) план;

в)         чи відповідає логіка плану логіці тексту джерела?

г)         чи немає граматичних, стилістичних та інших мовних по-милок?

Пам'ятайте! Цінність плану полягає в тому, що він допомагає най-більш стисло відтворити в пам'яті зміст наукового джерела,зосереджуючи увагу лише на найголовнішій, найсуттєвішіййого інформації.

гічної функції дієслів як виразника процесуальної ознаки. Емоційната експресивна лексика науковим текстам невластива (особливо дляприродничих наук); щодо гуманітарних наук, наприклад, літерату-рознавства, то тут зустрічаються подекуди емоційно-експресивніелементи, які виконують функцію термінів і є формою виражен-ня спеціальних понять. Для синтаксису НС характерне вживанняускладнених конструкцій, розгорнутих складних речень, активнефункціонування дієприслівникових та порівняльних зворотів, встав-них і вставлених конструкцій, відокремлених та однорідних членівречення. (М. Зарицький) ft

* * *

Активний словник — це запас слів, які мовець активно викорис-товує в усній та писемній мові. Слова активного словника не маютьознак застарілості чи незвичної новизни. Залежно від рівня осві-ченості, кола інтересів, роду занять люди послуговуються від 1000до 5000 слів (пор.: тлумачний 11-томний "Словник української мови"містить близько 140 000 слів).

До активного словника належать: а) загальновживані слова, зро-зумілі всім мовцям: хліб, вода, білий, жити, добре, п'ять, ми; б) ши-роковживані в різних галузях науки, мистецтва і техніки терміни йпрофесіоналізми: мартен, акварель, джинси, морфема та ін.

Пасивна лексика — 1) слова зрозумілі, знайомі мовцю, але невживані ним у звичному мовному спілкуванні.

До пасивної лексики належать здебільшого слова спеціально-го вжитку, архаїзми, діалектизми, запозичення, неологізми тощо;2) словниковий запас у певний період її розвитку, який має відтінок

застарілості або новизни. (С. Єрмоленко) ft

* * *

Вивчення основ держави і права слід починати з усвідомленнятого важливого факту, що ці два основні суспільні інститути не є зло,нав'язане суспільству панівними верствами, що держава і право за-кономірно виникли в результаті тривалого історичного розвитку ци-вілізації.

Для кожної нації чи народності поява власної держави і свогоправа — це свідчення і доказ переходу від первісного ладу до більшвисокого ступеня суспільного розвитку або від пригнобленого коло-ніального стану до справжньої самостійності й незалежності. Державаі право — це альтернатива руїні, анархії, безладдю. Вони відіграютьроль організаторів, диригентів спільної діяльності людей, засобівцивілізованого розв'язання соціальних протиріч і конфліктів. За до-помогою державно-правових інститутів здійснюється захист суспіль-ства і кожної особистості від зловживань з боку більш сильного, га-рантуються життя та основні права. (В. Котюк) ft

Завдання 2.1.4. Прочитайте уважно тексти загальнонаукової те-матики. З'ясуйте, які різновиди наукової літератури вони ре-презентують. Складіть, зорово спираючись на алгоритмічнийприпис (див. 2.1.2), питальний і тезовий плани та визначте,аргументуючи, можливі сфери їх практичного використання.

Писемність i освіта

На етапі завершення формування державності Київської Русіїї культура збагатилася новими елементами. Найважливішим середних стала писемність, поширення якої в східнослов'янському світіпередувало офіційному введенню на Русі християнства. Археологічніджерела дають можливість віднести час оволодіння неупорядкованимписьмом до ІХ ст. Пізніше слов'яни отримали дві азбуки — глаголи-цю і кирилицю, одна з яких винайдена слов'янськими просвітителя-ми Кирилом і Мефодієм. Більшість дослідників схиляється до дум-ки, що це була глаголиця. Кирилиця, як вважали I. I. Срезневськийі С. Георгієв, виникла на базі грецького уставу VI-VIII ст., доповне-ного слов'янськими буквами. В порівнянні з глаголичною азбукою,літери якої мали надто складне написання, кирилиця була простоюй доступною і тому отримала офіційне поширення в Болгарії (кінецьІХ ст.) і на Русі (X ст.).

На користь порівняно раннього знайомства Русі з писемністюсвідчить, очевидно, і літописне повідомлення про знахідку Ки-рилом у Корсуні (Херсонесі) Євангелія і Псалтиря, написаних"руськими письменьї", а також зустріч із чоловіком, який говоривцією мовою.

Ряд дослідників, зокрема Л. Мюллер, не згодні з тим, що в "ЖитіїКостянтина" йдеться про слов'янську мову, оскільки "русами" в ІХ ст.греки начебто називали не слов'ян, а варягів. При такій інтерпретаціїжитійного повідомлення виникають ще більші труднощі йогорозуміння. Коли б названі священні книги були написані однієюіз германських мов (шведською або готсько-кримською), то як биКирил, не обізнаний з ними, так швидко заговорив однією з них?Л. Мюллер пропонує читати не "руськими", а "сурськими" письмена-ми, тобто сірійськими. Довести це припущення, по суті, нічим.

Підтвердженням реальності "руських письмен" можуть бути до-говори Русі з греками, один із екземплярів яких призначався для Русіі був написаний слов'янською мовою. Договір 911 р. вказує на русь-кий звичай писати духовні заповіти на випадок смерті, а одна із статейдоговору 944 р. вимагала, щоб посли або купці, які прибували з Русідо Царгорода, мали при собі не золоті і срібні печатки, як практику-валося раніше, а спеціальні грамоти, підписані князем. В ряду доказівраннього існування писемності на Русі може бути і знахідка в одномуз гньоздовських курганів корчаги другої чверті Х ст. з написом "горо-ухща" або "гороушна". На думку дослідників, напис засвідчував вмістпосудини — гірчиці або гірчичного масла.

Особливий інтерес становить так звана "Софійська азбука", вияв-лена С. О. Висоцьким на стіні Михайлівського вівтаря Софійськогособору в Києві. Вона складалась із 27 літер: 23 — грецьких і 4 —слов'янських: Б, Ж, Ш, Щ. Найпростіше пояснення знахідки — пе-ред нами невдала спроба відтворити кириличний алфавіт, до яко-го схиляються деякі вчені, — не може вважатися обґрунтованим.Хоча накреслення букв аналогічні кирилиці, але це не кириличнийалфавіт, який складається із 43 літер. Не може він вважатись і аз-букою із 38 букв, про яку говорить Чорноризець Храбр. Згідно зС. О. Висоцьким, "Софійська азбука" відображає один із перехіднихетапів східнослов'янської писемності, коли до грецького алфавітупочали додавати букви для передачі фонетичних особливостейслов'янської мови[20]. Ймовірно, що перед нами алфавіт, яким користу-валися на Русі ще в часи Аскольда і Діра.

Після введення візантійського православ'я, яке стало "культу-рою" новонавернених, на Русі остаточно утверджується кириличнасистема письма. Вважається, що окремі літери, невідомі в грець-кому алфавіті, внесені до неї під впливом глаголиці. Кирилицеюнаписані всі відомі нам твори XIі наступних століть: "ОстромировеЄвангеліє", "Ізборники" 1073 і 1076 рр., "Слово про закон і благо-дать", "Мстиславове Євангеліє", "Повість минулих літ" та ін.

Названі твори — не єдині пам'ятки, на підставі яких можнаскласти уявлення про характер і рівень поширення писемності наРусі. Великий додатковий матеріал для цього дають археологічні роз-копки, які виявляють численні вироби з написами. Це шиферні пряс-ла, керамічний і металевий посуд, ливарні формочки, плінфа. Змістнаписів різний, але найчастіше вони засвідчують власника речі. Інодінаписи вказують на вміст посудини.

Розкопки Новгорода, інших міст Північної та Північно-СхідноїРусі (Псков, Стара Ладога, Стара Руса, Твер, Смоленськ) вияв-ляють так звані берестяні грамоти, які датуються переважно XII-XIII і наступними століттями. Це листування жителів міст і їхсільськогосподарської округи з приводу різних господарських справ:купівлі землі, лихварських угод, боргових зобов'язань. Це духівниціна випадок смерті, повідомлення про врожай тощо. Як свідчить ана-ліз берестяних грамот Новгорода (де їх знайдено вже близько 700),писемність відігравала помітну роль у житті не лише заможних, а йрядових міщан.

Виникає слушне запитання: чи мав феномен берестяних гра-мот поширення в Південній Русі? Безперечно, мав. Про це говорятьзнахідки кістяних стилів у Києві, виявлення перших грамот у Зве-нигороді. Напевно, зустрінуться вони і в інших південноруськихмістах, але сподіватись на масові їх знахідки не доводиться. Причиноюцього є погана збереженість органічних решток у культурних шарахдавньоруських міст території України.

Своєрідною компенсацією відсутності берестяних грамот в Пів-денній Русі є написи XI-XIII ст., зроблені прихожанами і клиро-шанами на стінах культових споруд. Найбільше їх в Софійськомусоборі Києва. Виявлені й досліджені С. О. Висоцьким, вони значнопоповнили коло писемних джерел про події давньоруської історії.Запис 1032 р. про народження у Ярослава Мудрого сина Всеволодапроливає додаткове світло на проблему раннього заснування і по-будови Софії. Під 1054 р. повідомляється про смерть "царя нашого"Ярослава Мудрого. Запис про мир на Желяні під Києвом представ-ляє нам його учасників — великого київського князя СвятополкаІзяславича, Володимира Мономаха, князя Переяславського, ОлегаСвятославича, князя Чернігово-Сіверської землі. Окремий великийнапис повідомляє про продаж Боянової землі і внесення десятини доСофії. Можливо, що ця купча має якесь відношення до легендарного

Бояна, про якого згадує "Слово о полку Ігоревім". Покаянний написна стіні Михайлівського собору Видубицького монастиря — "гос-поди, помози рабу своєму Стефану, грешившему паче всех и делом,и помьішлением", очевидно, пов'язаний з ігуменом Печерського іКловського монастирів, пізніше єпископом Володимира-ВолинськогоСтефаном.

Аналіз церковних графіті показує, що їх авторами були представ-ники всіх соціальних верств населення — ченці, попи, купці, княжілюди, прочани, професійні писці. Разом із берестяними грамотамиі написами на ужиткових речах настінні написи засвідчують доситьзначне поширення грамотності на Русі.

Піклування про освіту з часу введення християнства взяли насебе держава і церква. За князювання Володимира Святославича вКиєві вже існує державна школа, в якій вчились або, як пише літопис,"постигали учение книжное" діти "нарочитой чади" — найближчогооточення князя. "Учение книжное" — не просто грамотність, а навчан-ня тодішнім наукам. Як вважав Б. Д. Греков, дітей "нарочитой чади",тобто старших дружинників, князівської адміністрації, бояр брали вшколи не для того, щоб із них зробити паламарів і священиків, а длятого, щоб виростити із них освічених людей і державних діячів, здат-них підтримувати спілкування з Візантією й іншими країнами.

Школа для підготовки освіченого духовенства була відкритаЯрославом Володимировичем у Новгороді. "Повість минулих літ"повідомляє, що Ярослав "прииде к Новугороду, собра от старост іпопових детей 300 учити книгам". У 1086 р., згідно з повідомленнямлітопису В.М.Татищева, дочка Всеволода Ярославича Янка заснувалапри Андріївському монастирі школу для дівчат. "Собравши же младихдевиц неколико, обучала писанию, такаж ремеслам, пению, швению ииним полезним знаниям". У 1968 р. на схилах Старокиївської горивдалося виявити невелике шиферне прясло з чітким і грамотним на-писом. Імовірно, що перед нами автограф Янки Всеволодівни, данийодній із своїх учениць.

Крім державних і церковних шкіл, існувало і приватне навчан-ня. Так, Феодосій Печерський одержав освіту в невеличкому містіКурську, де він учився в "єдиного учителя" і, за словами літописцяНестора, досить швидко осягнув усі "граматикия".

Про існування школи грамоти в Софійському соборі Києва свід-чать численні графіті, нанесені в різних частинах будівлі її учнями.

Один із них увічнив своє ім'я: "Пищань писаль в дяки ходильученикомь". Новгородський хлопчик Онфім лишив для нащадківсвої школярські вправи на бересті.

Для продовження і поглиблення освіти служили бібліотеки, щостворювалися при монастирях і церквах. Великими любителямикниг виступали також давньоруські князі. Ярослав Мудрий заснувавбібліотеку Софії Київської; його син Святослав наповнив книгамикліті своїх палат; князь Миколай Святоша витратив на книги всюсвою казну і подарував їх Печерському монастирю. Великим книж-ником літописи називають волинського князя ХІІІ ст. ВолодимираВасильковича. Власні книжкові зібрання були також у деякихосвічених ченців. Багато книг мав один із учнів Феодосія ПечерськогоГригорій. Помітивши, що його книги почали красти, він, щоб не вво-дити злодіїв у спокусу, подарував частину свого зібрання "властели-ну града", іншу продав. Згодом він почав збирати нову бібліотеку.

На Русі було багато бібліотек, але перша і найбільш значна зна-ходилась у Софії Київській. Заснування її в 1037 р. стало видатноюподією в культурному житті Київської Русі, і не випадково вона такдетально описана літописом. Складаючи похвалу Ярославу Мудромуза будівельну діяльність, поширення християнської віри, літопис осо-бливо підкреслює його любов до книг.

За студійським монастирським статутом, бібліотека перебувала увіданні спеціального брата-бібліотекаря. Братія, згідно з його розпо-рядженням, повинна була приходити в певний час для читання книг.Частина братчиків займалася переписуванням книг. Про "книжноестроение" дуже добре розповідається в "Печерському патерику".

Найбільша книгописна майстерня, де трудилася велика кількістьпереписувачів, подібних печерському Іларіону, знаходилася при СофіїКиївській. Тут працювали писці як духовного звання, так і миряни.М.М. Розов, досліджуючи книги бібліотеки Софії Новгородської,встановив, що із понад 100 переписувачів, які лишили свої авто-графи на книгах, близько половини були писцями-ремісниками.За підрахунками вчених, книжковий фонд Київської Русі становивщонайменше 130-140 тис. томів. Крім Києва, центрами перепису-вання книг були Новгород, Галич, Чернігів, Володимир-Волинський,Переяслав, Ростов, інші міста.

Повсюдна потреба в книгах викликала до життя своєрідну га-лузь ремесла, в якій працювало багато людей. Крім книгописців іпалітурників, над книгою трудилися редактори, перекладачі, худож-ники, майстри, що виготовляли пергамент, ювеліри. Книга на Русі,як і в усій середньовічній Європі, коштувала дуже дорого. Як свідчатьвізантійські джерела, за одну книгу в XI-XIII ст. можна було купитивеликий міський будинок або 12 гектарів землі. Напевно, не меншоюцінністю була книга і в Київській Русі. Автор приписки до знаменито-го Мстиславового Євангелія (близько 1115 р.), переписаного попови-чем Олексою і майстром Жаденом, зауважив, що "цену же Євангеліясего един Бог ведае". Книга написана у два стовпці красивим уставомна 213 аркушах, початкові рядки тексту писані золотом, прикрашенівеликими мальованими ініціалами і художніми заставками. Крімтого, її доповнюють чотири листові мініатюри євангелістів. Якщододати до цього дорогоцінний оклад із срібла, оздоблений золотимикіотцями із зображеннями святих, виконаними в техніці перегород-частої емалі, то приписка не видається перебільшенням. Цікаво, щочастину окладу Мстиславового Євангелія виготовляли в Царгороді,куди книгу возив княжий тіун Наслав, а завершувалась робота надним у Києві. Волинський князь Володимир Василькович купив дляпобудованої ним у місті Любомлі церкви молитовник за 8 гривен кун.Цих грошей вистачило б для купівлі отари овець у 40 голів.

Які ж саме книги зберігались у бібліотеках Києва, Чернігова,Переяслава, Галича, Володимира або вийшли із книгописних майсте-рень? Літописи вказують на їх винятково церковний характер. Нимипоучалися "верние люди" і "наслаждались ученьем божественним".Хто часто читає книги, той бесідує з Богом. Кожний, хто почитаєпророчі бесіди, євангельські й апостольські проповіді, житія святихотців, той велику користь має для душі.

Очевидно, більшість перекладних книг були церковними. Потребав них зумовлювалась значним поширенням на Русі християнства.Одна за одною виникали нові єпископії, засновувалися монастирі,будувалися соборні і приходські храми, і навіть у найвіддаленішихземлях Русі потрібні були "святі письмена".

На час прийняття Руссю християнства вже існувала великакількість перекладів богослужебних книг, богословських та історичнихтворів слов'янською мовою. Вони з'явилися завдяки кирило-мефо-діївській місії в Моравії, а потім перейшли до Болгарії. Немає сумніву,що на Русі використовувалися слов'янські книги, але робилися пе-реклади і безпосередньо з грецької мови. Церковний історик Іоанн

Мейєдорф, посилаючись на Початковий літопис, доводить, що пере-клади грецьких книг створювались у Києві. Серед них були: Новий іСтарий завіти, візантійська гімнографія, богослужебна література.

Але поряд з церковними перекладалися, безперечно, й інші кни-ги, які містили відомості зі світової історії, географії, астрономії,філософські та юридичні трактати, публіцистичні й розважальні тво-ри. Це Хроніка Георгія Амартола, Хроніка Георгія Сінкелла, "Історіяіудейської війни" Іосифа Флавія, "Християнська топографія" КозьмиІндікоплова, "Джерело знання" Іоанна Дамаскіна, "Повість про АкіраПремудрого" та ін. Не пізніше ХІст. на Русь потрапив оригінальнийтвір болгарського екзарха Іоанна "Шестоднев", у якому подані тлума-чення біблійних оповідей про шість днів творення світу. Серед пере-кладної літератури помітне місце на Русі посідав збірник "Бджола",перекладений у ХІ-ХІІІ ст. з грецької мови на руську. Витяги з ньогозустрічаються в літописних творах. "Повість про Акіра Премудрого",як вважають дослідники, була перекладена безпосередньо з сирійсь-кої мови на руську. Отже, Київська Русь мала зв'язки з країна-ми Сходу, переймала східну мудрість і філософію. На наявністьбезпосередніх зв'язків Русі з Сирією вказує "Печерський патерик".У ньому повідомляється, що при князі Святоші знаходився вченийлікар "сирієць", або "сурянин".

У давньоруських школах і бібліотеках виховалось багато видат-них літописців і літераторів, богословів і філософів, публіцистів. Іменадеяких із них за умов, коли авторству не надавалось такого значен-ня, як пізніше, дивом збереглися до наших днів. Це літописці НиконВеликий, Іоанн, Нестор, Сільвестр, митрополит-публіцист Іларіон,єпископ Кирило Туровський, митрополит-ідеаліст Клим Смолятич,Данило Заточник та ін. У "Посланні, написаному Климентом, митро-политом руським Фомі пресвітеру", Клим Смолятич висловлює ве-лику повагу до вчених людей Києва — "их же єсть самовидец".

Одним із найвідоміших центрів культурного життя КиївськоїРусі був Софійський собор у Києві — митрополича резиденція. Вйого стінах укладено перший давньоруський літописний звід 1037-1039рр.; написано і проголошено митрополитом Іларіоном знамени-те "Слово про закон і благодать", яке вражає глибиною національногосамоусвідомлення і блиском ораторського хисту; розроблені осно-ви першого збірника законів Київської Русі — "Руська Правда";створено "Ізборник" Святослава 1073 р.; написано незвичайне засвоєю ідеологічною спрямованістю послання митрополита КлимаСмолятича до пресвітера смоленського Фоми і багато інших творів."Ізборник" 1073 р., переписаний із болгарського перекладу кінця ІХ —початку Х ст., став, по суті, першою руською енциклопедією, яка охо-плювала найширше коло питань, причому не тільки богословських іцерковноканонічних, а й з ботаніки, зоології, медицини, астрономії,граматики, поетики, філософії. "Ізборник" 1073 р. переконував чита-чів, що душа і тіло є дві субстанції, котрі в поєднанні являють сут-ність людини. Душа — як вище начало в людині — дає життя тілу,одухотворює його.

У справі освіти на Русі роль Софії Київської важко переоцінити.Книги, які виходили з її стін, служили основою для створення новихбібліотек, у тому числі і великої бібліотеки Печерського монасти-ря. З кінця ХІст. він став найбільшим осередком культурного жит-тя Київської Русі. Згодом у кожному єпископському місті, а такожу великих монастирях за прикладом Софії Київської виникли своїмайстерні по переписуванню книг, що разом з бібліотеками стали ба-зою для розвитку давньоруського літописання (за В. Толочком).

Мова науки і національна мова

Мовна політика у сфері наукової комунікації повинна врахову-вати як пріоритети розвитку самої науки, так і інтереси національно-культурного будівництва. Розвиток науки й культури — різноспрямо-вані процеси. Наука тяжіє до єдності попри мовні кордони і бар'єриідеологій. Культура ж прагне неповторності, являє світові унікальнийдуховний портрет нації. І разом з тим це пов'язані між собою процеси:наукова творчість є інтелектуальною вершиною національної культу-ри. Зв'язок цей забезпечується національною мовою, її текстами.

Якою ж повинна бути мова науки як інтеграл світового пізнан-ня і водночас складова національних культур? Методологія у мові на-уки виділяє дві частини: природну мову й мову формалізовану, яканадбудовується над природною, увиразнюючи окремі її фрагменти.Дискусія розгорнулася навколо того, чи повинна ота, неформалізо-вана частина наукової мови уніфікуватися або ж доцільно, щоб вонабула виражена відповідними національними мовами. При цьому ви-словлювалися дві крайні думки. Перша: не треба наукову продукціювидавати національними мовами, це перешкоджає ефективній ко-мунікації, до того ж економічно невигідно, пов'язано з витратами напереклад, папір. Інша думка: вилучаючи з науки національні мови,ми свідомо руйнуємо інтелектуальний потенціал нації, позбавляємолітературну мову наукового стилю, тексти якого зберігають фунда-ментальні інтелектуальні та духовні цінності. Соціальні, економічніта моральні наслідки цього зиску відчуваються вже зараз.

Обговоренню проблеми мова науки у відношенні до національноїмови, на наш погляд, бракує важливої дихотомії: мова наукової твор-чості, тобто мова думання суб'єкта, який пізнає /мова наукової кому-нікації/. Прибічники уніфікації наукової мови враховують лише другуплощину цього протиставлення. Справді, історично наука розвивала-ся в умовах білінгвізму, мала мову-посередницю, функції якої в різнічаси виконувала то одна, то інша з розвинених мов. Загальновідомароль грецької, латинської мов в античному світі, старослов'янської —у слов'янському. Так, у XV^XVK ст. словотворчі засоби російськоїта української мов були недостатньо розвиненими для забезпеченняпотреб величезних нововведень, здебільшого термінів, стимульова-них петровськими реформами. У цей період латина стає мовою ко-мунікаціїКиєво-Могилянської академії, братських шкіл.

Чому латина у ХІХ ст. не виконувала вже тих функцій, хоча булавідома, входила до програм гімназійного курсу? Очевидно, вона булавитіснена об'єктивним процесом наукового пізнання. У період бурх-ливого розвитку науки відбулося "зіткнення" мови думання і мовикомунікації. З ускладненням науки об'єкт, який пізнає, прагнув най-кращої, оптимальної форми вираження пізнаного. Такою формою мо-гла бути лише мова думання, рідна мова. Численні самоспостереженнявчених — представників віддалених наук — над характером власноїтворчості підтверджують цю тезу: мислення як частина внутрішньоїнаукової творчості оформлюється, вербалізується в них рідною мовою.

...Мовна політика останніх десятиліть в Україні була спрямованана інтернаціоналізацію науки, створення умов для наукової комуніка-ції і не враховувала, не стимулювала цей глибинний мовний моментнаукової творчості. Наукова продукція математичних, природничихнаук, тобто наук, які досягли значного ступеня формалізації, була пе-реведена на мову-посередницю: або російську, або англійську. Відтак,у науковому стилі української мови з'явилися лакуни, почалася де-вальвація наукового стилю, саме того зі стилів, яким мова зусиллямиукраїнської інтелігенції розбудувалася в пожовтневий період, можнасказати, відродила його у своїй системі.

Наслідки цієї ситуації настільки непересічні, що змушують нелише лінгвістів, взагалі науковців, а й викладачів навчальних закла-дів невідкладно з'ясувати їх через усебічний аналіз проблеми.

...Життя наукове повернулося "на круги своя", і сьогодні обго-ворення мовної ситуації в національних республіках ставить питан-ня про те, якою бути мові науки, чи буде далі розвиватися науковийстиль літературних мов. ...Семіологи вивели цікавий парадокс. У гло-бальному масштабі існування мовних бар'єрів у науці сприяє її роз-витку; в мікромасштабі, відносно окремих учених, воно є гальмом,оскільки наукова робота вимагає знання іноземних мов, або хоча бперекладних праць.

...Зважаючи на сказане, мовна політика незалежно від "мовногокотла" повинна стати більш гнучкою, враховувати об'єктивні фактори ітворчої діяльності, і наукової комунікації. Якщо соціальні умови: кіль-кість населення, що говорить національною мовою; кількість науковоїінтелігенції, яка користується національною мовою в роботі; рівеньрозвитку літературної мови; стан термінологічної роботи — дозволя-ють, то і в гуманітарних науках, і в математичних, і в природничих, ів технічних науках функцію засобу наукової творчості й комунікаціїможе виконувати національна літературна мова (за Л. Алексієнко).

Українська мова й наука: гармонія чи конфлікт?

Наука більше, ніж будь-яка інша сфера людської діяльності, по-требувала й потребуватиме інтернаціональних мов, за допомогоюяких учені всього світу могли б порозумітись один з одним. Такимимовами від раннього середньовіччя й по сьогодні були: латина (при-близно до кінця XVm — першої половини ХІХ ст.), потім фран-цузька, а трохи згодом — німецька (до 30-40-х рр. ХХ ст.) і, нарешті,англійська, разом із численними формалізованими кібернетичнимимовами, складеними на її основі. У нашій країні засобом міжнаціо-нального спілкування вчених стала, крім того, російська мова, яка пе-ребирає почасти й функції міжнародної мови для вчених тих країн іособливо в тих галузях, де радянська наука утримує провідні позиції.Тому з першого погляду питання про функціонування в науці функ-ціональних мов народів СРСР, зокрема української, взагалі позбав-лене інтересу, і дальша інтеграція на основі російської (в перспекти-ві — англійської) мови видається якщо й не до кінця обов'язковою, топринаймі дуже бажаною.

Чи так це насправді? Спробуємо відповісти на це питання дужекоротко, розглянувши шлях розвитку української наукової мови йтермінології за 125років. Відразу зазначимо, що йтиметься переваж-но про науки природничі й технічні, оскільки науковці-гуманітаріїза самою природою своєї діяльності тісніше пов'язані з національнимитрадиціями, фольклором і літературою, а для фізика чи математикатакий зв'язок є дуже опосередкованим передусім наявністю кола по-тенційних читачів.

Тому початок творення української природознавчої термі-нології пов'язаний не з роботою світової слави вчених-українцівза походженням (математикові Остроградському, попри йогодружбу з Шевченком і гарячу любов до рідного слова, всі науко-ві праці доводилося писати французькою мовою), а насамперед ізпросвітницькою діяльністю демократичної інтелігенції, що праг-нула дати народові зрозумілі популярні брошури. Цей рух у меж-ах Російської імперії розвивався впродовж дуже вузького відтин-ку часу — від 1861 р. (скасування кріпацтва) до 1863 р. (заборонацарським міністром внутрішніх справ Валуєвим усіх українськихкнижок навчального спрямування і всіх перекладів — аж до пере-кладу Євангелія).

Але й упродовж цих неповних трьох років зроблено було чима-ло. Вийшла низка науково-популярних книжок і статей у часописі"Основа". Микола Костомаров видав на громадські кошти в друкар-ні Панька Куліша 1863 р. "Арифметику, або щотницю" ОлександраКониського, що була спробою загальноприступного українськогопідручника. Звісно, не всі тодішні термінологічні нововведення ви-тримали випробування часом. Але поруч із доволі неорганічними за-позиченнями ("складаніє", "ділитель", "примір" з "Арифметики, абощотниці"), з'явилися і терміни, якими ми користуємося по сьогодні:"земна куля", "екватор", "меридіан" (брошура 1863 р. "Дещо про світБожий"); при чому два останні терміни мали там доволі зграбні укра-їнські відповідники: "рівноденник" і "південник", створені за аналогієюдо польських "rawmk" та "poludmk".

Дальший розвиток української наукової термінології пов'язанийіз Галичиною, де 1868 р. було створено товариство "Просвіта". Середвидань товариства знаходимо шкільні й гімназійні підручники, попу-лярні брошури, що містили основи природничо-наукових знань длянароду — переважно з рільництва, садівництва, медицини тощо.

Власне систематична робота українською мовою розпочала-ся у 1893р. разом зі створенням у Львові Наукового товаристваім. Шевченка (НТШ). Уже в 4-му томі "Записок" НТШ (1894 р.)з'явилася перша стаття з вищої математики "Про систематичне ви-раження вартостей функцій "mod-m" проф. Володимира Левицького.Поява кількості робіт, написаних українською, призвела до того, щоматематично-природно-лікарська секція НТШ стала в 1897 р. ви-давати власний окремий "Збірник" (редактори — І. Верхратський,В. Левицький).

Що спонукало науковців з європейським ім'ям, що вільно писалипольською, німецькою й російською, друкувати свої праці насампередукраїнською мовою, хоча коло потенційних читачів нею було тодістрашенно вузьке? Відповідь на це питання міститься в передмові допершого тому "Збірника": "Наш язик лише тоді зможе здобувати собіодвітного і гідного становища, коли розвинеться остільки, щоб мігстати поруч з образованими язиками других народів європейських,яко довідний середник зв'язного і опреділеного вираження мислейна усіх полях людського умства. Мусить проте наш язик виробитиодвітну термінологію в ріжних вітах людських знань, мусить одвітновикористати все багатство рідної словні, а заразом прямувати до по-трібної прецизії, яку стрічаємо в других язиках, счастливіше розви-тих. Без тих підвалин і думати годі про широкий розвиток науки врідній бесіді".

Подвижництво галицьких учених (серед них не можна не назвативідомого фізика, професора Віденського університету Івана Пулюя,одного із співавторів українського перекладу "Біблії" Куліша, Пулюяі Нечуя-Левицького) спонукало до роботи і їх наддніпрянських ко-лег, об'єднаних з 1907 р. в "Українське наукове товариство у Києві"(УНТ).

Революція 1905-1907 рр. призвела до скасування найбільш оді-озних обмежень на українське слово. (Не можна принагідно не згада-ти ролі, яку відіграла в цій справі прогресивна російська інтеліґенція.Так, ще 1904 р. при Російській Академії наук було створено спеціальнукомісію в складі всесвітньовідомих учених-академіків О.Шахматова,Ф. Корша, А. Фамінцина, П. Фортунатова, В. Зеленського, О. Лаппо-Данилевського, С. Ольденбурга. 18 лютого 1905 р. комісія подалана схвалення загальних зборів Академії записку "Про скасуванняобмежень малоруського друкованого слова". У записці, складеній восновному О. Шахматовим та Ф. Коршем, доводилася неспромож-ність шовіністичних поглядів на українську мову як на "наріччя",вказувалося на необхідність скасування перепон на шляху її вільногорозвитку, в тому числі в науці та освіті. Своє клопотання Академіяпідтримала й практично, надрукувавши у своїх працях україномовністатті проф. М. С. Грушевського). В цих умовах знову постало питан-ня організації рідною мовою шкільної освіти. Зокрема, з 1916 р. підго-товку до цього розпочав гурток київських математиків, очолюванийдо цього академіком АН УРСР Миколою Кравчуком.

По-справжньому широкий простір для розвою в усіх галу-зях суспільного життя українська мова дістала після 1917 року.На потужній хвилі національного піднесення 1918 р. було створе-но Українську (згодом — Всеукраїнську) Академію наук (ВУАН),з якою злилося УНТ у Києві. З 1921 р. розпочав роботу Інститутукраїнської наукової мови (ІУНМ), що став осередком творення спе-ціальної термінології. З метою забезпечити нормальне функціону-вання української мови в усіх сферах управління, освіти, науки йвиробництва, ІУНМ підготував і видав низку найрізноманітнішихтермінологічних словників.

У20-і роки українською мовою видаються численні наукові за-писки, збірники, монографії, підручники, що дозволяли забезпечитинеперервність і взаємопов'язаність усіх ланок освіти й науки — відпочаткових шкіл та робітфаків до інститутів ВУАН. Про атмосферутих років дає уявлення, наприклад, збірник "Українська математичнанаукова бібліографія (1894-1929)" (Одеса, 1931): "Щодо розподілунаукової продукції на різні мови, то треба сказати, що твердий україн-ський курс виявляє свої наслідки тільки в останні роки. ВідкидаючиГаличину, де майже вся продукція йшла українською, бачимо наРадянщині перевагу української над російською тільки з 1925 року.У 1928 році російська знову бере гору, але останнього року її зовсімнемає. Українські без виїмку були тільки менші центри: Житомир,Кам'янець та Полтава, а почасти Херсон. Із великих центрів найбільшукраїнське обличчя має Київ, дякуючи ВУАН, яка у свої виданняне помістила жодної російської статті. Правда, в перших випускахВУАН маємо більшість чужомовних робіт, але вже з 1926 року циф-ри перехиляються на бік українщини. На другому місці Харків, якийпорівняно з Одесою щодо українізації, стоїть дуже позаду (неспо-вна 15%), а немає її зовсім у Дніпропетровську".

Попри видиму наявність такого аналізу, в ньому відбилосяпрагнення не на словах, а на ділі зробити українську мову, яка "про-тягом віків придушувалася царизмом і експлуататорськими класамиРосії", робочою мовою у сфері найпередовіших досягнень людськоїдумки.

Але згодом... у країні створюється атмосфера нетерпимості, во-рожнечі, підозрілості. Один із перших ударів сталінщини було ске-ровано саме проти політики українізації. Серед сфабрикованих 30-го року масштабних політичних процесів був і процес у справі такзвано