1.4. Методологія і методи наукових досліджень

магниевый скраб beletage

Процес пізнання, як основа будь-якого наукового дослідження, єскладним і вимагає концептуального підходу на основі певної мето-дології, застосування певних методів.

Характерною ознакою сучасної науки є зростання ролі методоло-гії при вирішенні проблем росту і розвитку спеціалізованого знання.Можна вказати на ряд істотних причин, які породили цю особливістьнауки: складність структури емпіричного і теоретичного знання, спо-соби його обґрунтування та перевірки;тісне переплетення описувластивостей матеріальних об'єктів з абстракціями, що штучно вво-дяться, ідеальними моделями тощо.

Саме розуміння методології та її функцій зазнало суттєвих змін:вузький формально-логічний підхід змінився змістовним збагачен-ням проблематики, що включає соціокультурний, гуманістичний ви-мір знання і пізнавальної діяльності. Методологічний аналіз, будучиформою самосвідомості науки, прояснює способи поєднання знанняі діяльності, будову, організацію, способи одержання та обґрунтуван-ня знань. Виявляючи умови і передумови пізнавальної діяльності, утому числі філософсько-світоглядні, методологічний аналіз перетво-рює їх в засоби усвідомленого вибору та наукового пошуку.

Існують різні рівні методологічного аналізу. Конкретно-науковаметодологія зі своїми методиками має справу з технічними при-йомами, приписами, нормативами, формулює принципи, методиконкретно-наукової діяльності, описує і обґрунтовує їх. Наприклад,методи мічених атомів у біохімії, умовних рефлексів у фізіології, ан-кетування в соціології тощо. Другий рівень — загальнонаукова мето-дологія як вчення про принципи, методи і форми знання, що функ-ціонують у багатьох науках, які відповідають їх предмету і об'єктудослідження. Це, наприклад, методи емпіричного дослідження: спо-стереження, вимірювання, експеримент; загальнологічні методи:аналіз, синтез, індукція, аналогія, дедукція тощо, а також такі формизнання, як поняття і закони, гіпотези і теорії. Виникнувши як прийо-ми і форми, які використовуються в конкретних дослідженнях, вонипотім використовуються іншими вченими в різних галузях знання,тобто отримують наукову і культурно-історичну апробацію, що даєїм статус загальних або загальнонаукових методів.

Це наближає загальнонаукову методологію до рівня філософ-ського аналізу знання, що за певних умов може бути застосоване довивчення науково-пізнавальної діяльності. Єдність загальнонауко-вого та філософського рівнів пізнання лежить в основі дисципліни,що отримала назву методології наукового пізнання. Вона може бутивизначена як філософське вчення про систему апробованих прин-ципів, норм і методів науково-пізнавальної діяльності, про форми,структуру та функції наукового знання. Її призначення — виявитий осмислити рушійні сили, передумови, підстави та закономірностіросту і функціонування наукового знання і пізнавальної діяльності,організувати проектно-конструктивну діяльність, її аналіз і критику.Методологія науки, ґрунтуючись на загальнофілософських принци-пах і законах, історично виникла і розвивається на основі гносеологіїта епістемології, логіки, а в останні роки також історії, соціології на-уки, соціальної психології та культурології, тісно зливається з філо-софськими вченнями про мову.

Специфіка наукової діяльності в значній мірі визначається мето-дами.

Метод (від грецької metodos) у широкому розумінні слова -«шлях до чогось», шлях дослідження, шлях пізнання, теорія, вчення,свідомий спосіб досягнення певного результату, здійснення певноїдіяльності, вирішення певних задач. Він виступає як сукупність пев-них правил, прийомів, способів, норм пізнання і дії. Він є системоюприписів, принципів, вимог, що орієнтують суб'єкта у вирішенні кон-кретної задачі, досягненні певного результату у певній сфері діяль-ності.

Метод — це інструмент для вирішення головного завдання на-уки — відкриття об'єктивних законів дійсності. Метод визначає не-обхідність і місце застосування індукції й дедукції, аналізу і синтезу,абстракції, формалізації, моделювання, порівняння теоретичних таекспериментальних досліджень.

Методологія — це тип раціонально-рефлексивної свідомості,спрямований на вивчення, удосконалення і конструювання методів.Поняття «методологія» має два основних значення: по-перше, це —система певних правил, принципів і операцій, що застосовуються утій чи іншій сфері діяльності (в науці, політиці, мистецтві тощо); по-друге, це — вчення про цю систему, загальна теорія метода.

Існують методологічні уявлення і концепції різного ступеня роз-робленості і конструктивності, різного рівня і широти охоплення(методологія на рівні філософської рефлексії, загальнонаукова мето-дологія і методологія науки міждисциплінарного рівня, методологіяокремих наук). Будь-яке наукове дослідження має враховувати ви-моги загальної методології. Конкретна методологія ґрунтується на за-конах конкретних наук, особливостях пізнання окремих явищ. Воназумовлена й пов'язана з принципами і законами конкретних наук, ізспеціальними методами дослідження.

На основі філософського принципу всезагального взаємозв'язкуформулюється методологічний принцип-вимога наукового дослі-дження: аби уникнути однобічності у вивченні об'єкта, необхідно вра-хувати всі суттєві аспекти й зв'язки предмета. Цей принцип дозволяєуникнути таких крайнощів, як софістика, що ґрунтується на висвітлю-ванні якоїсь окремої властивості предмета незалежно від її суттєвос-ті, та еклектика, яка ґрунтується на об'єднанні багатьох різнорідних,внутрішньо не пов'язаних між собою характеристик предмета. Недо-тримання принципу всезагального взаємозв'язку може стримуватирозвиток науки, гальмувати розв'язання окремих її проблем. Розгля-даючи методологію в цілому, можна виділити низку різних функцій,що вона виконує в науковому дослідженні, з яких найважливішими єкоординуюча, інтегруюча та евристична. Розглядаючи сутність прин-ципу всезагального універсального взаємозв'язку, слід мати на увазіпередусім те, що у світі все пов'язано з усім. Предмети (або властивостій предмети, або властивості й відносини) можуть бути сполучені міжсобою будь-яким чином: безпосередньо або опосередковано (через де-сятки і тисячі проміжних ланок), випадково, внутрішньо або зовніш-ньо, за змістом або за формою, причино або функціонально.

Методика — це фіксована сукупність прийомів практичної діяль-ності, що призводить до заздалегідь визначеного результату. У на-уковому пізнанні методика відіграє значну роль в емпіричних дослі-дженнях (спостереженні та експерименті). На відміну від методу узавдання методики не входить теоретичне обґрунтування отримано-го результату, вона концентрується на технічній стороні експеримен-ту і на регламентації дій дослідника. Хоча в сучасних умовах, колиобладнання і техніка експерименту ускладнились, велике значеннянабуває копіткий опис методичного боку досліджень.

Розмаїття видів людської діяльності зумовлює розмаїття спектрівметодів, що можуть бути класифіковані за різними основами (крите-ріями), наприклад, методи природничих і методи гуманітарних наук;якісні і кількісні методи тощо. В сучасній науці склалася багаторів-нева концепція методології знання, згідно якої методи наукового піз-нання за ступенем загальності і сфери дії можуть бути поділені на триосновні групи:

філософські методи;

загальнонаукові методи;

часткові методи наук (внутрішньо- та міждисциплінарні).

Філософські методи та їх роль у науковому пізнанні

Роль філософії у науковому пізнанні зумовлена наявністю двохкрайніх моделей, що склалися у вирішенні цього надзвичайно склад-ного питання, серед яких:

умоглядно-філософський підхід (натурфілософія, філософіяісторії та ін.), суть якого полягає у прямому виведенні вихід-них принципів наукових теорій безпосередньо з філософськихпринципів, окрім аналізу матеріалу даної науки;

позитивізм, згідно якого «наука сама собі філософія». Роль фі-лософії у частковому науковому пізнанні або абсолютизується,або, навпаки, принижується аж до повного заперечення. І хочаобидві моделі мали певні позитивні результати, згоди між нимине було досягнуто.

Як показує історія пізнання і самої філософії, в її впливі на процесрозвитку науки та її результати, можуть бути виділені такі основніхарактерні моменти:

Інтегративна функція філософії, що являє собою системне, ці-лісне узагальнення та синтез різноманітних форм пізнання, практи-ки, всього людського досвіду.

Критична функція філософії, що спрямована на всі сфери люд-ської діяльності. При цьому критика має носити конструктивний ха-рактер, з пропозицією нового рішення, а відсутність контструктивно-критичного підходу межує з апологетикою.

Філософія розробляє певні моделі реальності, крізь призмуяких вчений дивиться на свій предмет дослідження, і дає узагальню-ючу карти світу в його універсально-об'єктивних характеристиках.

Філософія озброює дослідника знанням загальних закономір-ностей самого пізнавального процесу в його цілісності й розвитку, вєдності всіх його рівнів.

Філософія дає науці найбільш загальні методологічні принци-пи, що формулюються на основі певних категорій. Звідси, принципифілософії реально функціонують в науці у вигляді загальних регуля-тивів, універсальних норм, що формують у своїй сукупності методо-логічну програму найвищого рівня.

Вчений отримує від філософії певні світоглядні ціннісні на-станови та смисложиттєві орієнтири, а сама філософія певним чиномвпливає на наукове пізнання на всіх його стадіях, особливо при по-будові фундаментальних теорій.

Філософські методи не завжди прямо проявляють себе у науко-вих дослідженнях, оскільки можуть застосовуватися як свідомо, такі стихійно. Однак у будь-якій науці наявні елементи всезагальногозначення, такі як закони, категорії, поняття, причини тощо, які і ро-блять будь-яку науку так званою «прикладною логікою».

Філософські методи — це не жорстко фіксовані регулятиви, а сис-тема «м'яких» принципів, операцій, прийомів, що носять всезагаль-ний, універсальний характер, тобто знаходяться на вищих «поверхах»абстрагування. Тому філософські методи не описуються у чітких тер-мінах логіки та експерименту, не піддаються математизації та форма-лізації. Вони задають лише найбільш загальні регулятиви досліджен-ня, його генеральну стратегію, але не заміняють спеціальні методи іне визначають остаточний результат пізнання прямо і безпосередньо.

Загальнонаукові методи дослідження

У структурі загальнонаукових методів можна виділити такі трирівні:

Методи емпіричного дослідження.

Методи теоретичного пізнання.

Загальнологічні методи і прийоми дослідження.

1. Методи емпіричного дослідження. До них відносять спосте-реження, експеримент, порівняння, опис, вимірювання.

Спостереження — це цілеспрямоване вивчення предметів, щопереважно спирається на дані органів чуттів (відчуття, сприйняття,уявлення). Під час спостереження отримуються знання не лише прозовнішні сторони об'єкту пізнання, але й про його суттєві власти-вості. Спостереження може бути безпосереднім та опосередкованим.Останнє здійснюється за допомогою різних приладів і технічних за-собів, а з розвитком науки стає все більш складним.

Експеримент — це цілеспрямоване і активне втручання у хід про-цесу, що вивчається, відповідні зміни об'єкта чи його відтворення успеціально створених і контрольованих умовах. Основними стадіямиздійснення експерименту є: планування і будова; контроль; інтерпре-тація результатів. Експеримент має дві взаємопов'язані функції: до-слідну перевірку гіпотез і теорій, а також формування нових науковихконцепцій. У залежності від цих функцій виділяють експерименти:дослідницький (пошуковий), перевірочний (контрольний), відтво-рюючий, ізольований тощо, а у залежності від характеру об'єктів —фізичні, хімічні, біологічні, соціальні і т.ін. Отже, експеримент — ценайбільш загальний емпіричний метод пізнання, який не лише вклю-чає спостереження й вимірювання, а й здійснює перестановку, змінуоб'єкта дослідження тощо. У цьому методі можна виявити вплив од-ного чинника на інший. Емпіричні методи пізнання відіграють вели-ку роль у науковому дослідженні. Вони не лише є основою для закрі-плення теоретичних передумов, а й часто становлять предмет новоговідкриття, нового наукового дослідження.

Порівняння — це пізнавальна операція, що лежить в основі умо-виводів щодо схожості чи відмінності об'єктів (або ступенів розви-тку одного й того ж об'єкта). За допомогою порівняння виявляютьякісні й кількісні характеристики предметів. Найпростішим і важли-вим типом відносин, що виявляються у ході порівняння, є відноси-ни тотожності й відмінності. При цьому порівняння має смисл лишеу сукупності «однорідних» предметів, що утворюють клас. Воно єосновою такого логічного прийому як аналогія і є вихідним пунктомпорівняльно-історичного методу. Останній є таким, за допомогоюякого шляхом порівняння виявляється загальне і особливе в історич-них та інших явищах, досягається пізнання різних ступенів розвиткуодного і того ж явища чи різних існуючих явищ. Цей метод дозволяєвиявити і співставити рівні у розвитку явища, що вивчається, ті змі-ни, що відбулися, визначити тенденції розвитку.

Опис — пізнавальна операція, що полягає у фіксуванні результа-тів досліду (спостереження чи експерименту) за допомогою певнихсистем позначень, що прийняті у науці.

Вимірювання — це сукупність дій, що виконуються за допомогоюзасобів вимірювання з метою знаходження числового значення ви-мірюваної величини у прийнятих одиницях виміру.

2. Методи теоретичного пізнання. До них відносять форма-лізацію, аксіоматичний метод, гіпотетико-дедуктивний метод і схо-дження від абстрактного до конкретного.

Формалізація — це відображення знання у знаково-символічномувигляді (формалізованій мові). Остання створюється для точноговиразу думок з метою виключення можливості неоднозначного їхрозуміння. За умов формалізації роздуми щодо об'єктів переносять-ся у площину оперування зі знаками (формулами). Формалізаціябудується на відмінностях природних і штучних мов. Адже природнімови як засіб спілкування характеризуються багатозначністю, ба-гатогранністю, гнучкістю, неточністю, образністю тощо, а форма-лізовані (штучні) мови призначені для більш точного і чіткого ви-раження значення. Мова формул штучної мови стає інструментомпізнання.

Аксіоматичний метод — це спосіб побудови наукової теорії, приякому в її основу покладені деякі вихідні положення — аксіоми (по-стулати), з яких вся решта тверджень цієї теорії виводиться суто ло-гічним шляхом, шляхом доказу. Для виводу теорем з аксіом (і вза-галі одних формул з інших) формуються спеціальні правила виводу.Аксіоматичний метод є лише одним з методів побудови науковогознання. Він має обмежене застосування, оскільки вимагає високогорівня розвитку аксіоматизованої змістовної теорії.

Гіпотетико-дедуктивний метод — це метод наукового пізнання,сутність якого полягає у створенні системи дедуктивно пов'язанихміж собою гіпотез, з яких виводяться твердження щодо емпіричнихфактів. Звідси, метод ґрунтується на виведені (дедукції) умовиводівз гіпотез та інших посилань, істинне значення яких невідоме. А цеозначає, що умовивід, отриманий на основі даного метода, буде матилише вірогіднійсний характер. З логічної точки зору гіпотетико-дедуктивний метод являє собою ієрархію гіпотез, ступінь абстрак-тності й спільності яких збільшується по мірі віддаленості від емпі-ричного базису.

Сходження від абстрактного до конкретного — це метод теоре-тичного дослідження і викладу, який полягає у русі наукової думкивід вихідної абстракції (однобічне, неповне знання) через послідовніетапи поглиблення і розширення пізнання до результату — цілісно-му відтворенню у теорії предмета, що досліджується. Передумовоюданого метода є сходження від чуттєво-конкретного до абстрактно-го, виокремлення у мисленні окремих сторін предмета та їх «закрі-плення» у відповідних абстрактних визначеннях. Рух пізнання відчуттєво-конкретного до абстрактного — це і є рух від одиничного дозагального, тут домінують такі логічні прийоми як аналіз та індукція.

3. Загальнологічні методи і прийоми дослідження. До них від-носяться: аналіз, синтез, абстрагування, ідеалізація, узагальнення,індукція, дедукція, аналогія, моделювання, системний підхід, вірогід-нісні (статистичні) методи.

Аналіз — це поділ об'єкта на складові частини з метою їх само-стійного вивчення. Видами аналізу є механічний поділ; визначеннядинамічного складу; виявлення форм взаємодії елементів цілого; зна-ходження причин явищ; виявлення рівня знання та його структуритощо. Різновидом аналізу є поділ на класи (множини) предметів напідкласи — класифікація і періодизація.

Синтез — це об'єднання, реальне і розумове, різних сторін, частинпредмета в єдине ціле. Синтез — це не довільне, еклектичне поєднан-ня розрізнених частин, «шматочків» цілого, а діалектична єдність звиділенням сутності.

Слід розрізняти аналіз і синтез у науковому дослідженні від ана-лізу і синтезу у формальній логіці. Як відомо, в логіці під синтезомрозуміють будь-яке поєднання за заданими ознаками. У науковомудослідженні до однієї групи включаються лише ті відомості, які від-повідають головним, визначальним ознакам. Таким чином, аналіз ісинтез із звичайних логічних операцій перетворюються на особливіметоди дослідження.

Кожна наука має свій специфічний предмет дослідження, томуз'являються притаманні саме їй прийоми аналізу й синтезу, система-тизації результатів спостереження, експерименту та обробки дослід-них даних. Аналіз і синтез змістовно пов'язані між собою. Аналізуючиявище, розкладаючи його на складові й вивчаючи кожну окремо, слідрозглядати їх як частини єдиного цілого. Ще Арістотель говорив, щорука, яка відокремлена від тіла, є рукою лише за назвою. Це означає,що аналіз має переплітатися із синтезом, тобто співвідносити аналі-зовану частину із цілим, встановлювати її місце в цьому цілому, длячого потрібно дослідити частини в їх сутності як складові цілого.

У результаті такого аналізу можна виділити загальне як суттєве упредметі, що стане основою для синтезу. Завдання аналізу — це виді-лення тієї частини, з якої сам предмет виникає і розвивається. Об'єкту синтезі становить єдність протилежностей, при цьому відтворю-ються його виникнення і розвиток. Якщо спочатку синтез виступає ваналізі, то потім включає аналіз у себе.

У сучасному науковому пізнанні теоретичні аналіз і синтез не-розривно пов'язані з практичним аналізом і синтезом — з практикоюекспериментування та із суспільно-історичною практикою взагалі.Лише у процесі практики перевіряються висновки, зроблені на осно-ві аналізу, і підтверджуються теоретичні побудови синтезу.

Абстрагування — це процес мисленевого відволікання від рядувластивостей і відносин явища, яке вивчається, з одночасним виді-ленням властивостей (насамперед, суттєвих, загальних), що цікав-лять дослідника. Існують різні види абстракцій: абстракції ототож-нення, ізолююча абстракція, абстракція актуальної нескінченності,абстракція потенційної здійснюваності. Абстракції різнять також зарівнем (порядком). Абстракції від реальних предметів носять назвуабстракцій першого порядку; абстракції від абстракцій першого рів-ня — другого порядку тощо. Найвищім рівнем абстракції характери-зуються філософські категорії.

Ідеалізація — мисленева процедура, яка пов'язана з утвореннямабстрактних (ідеалізованих) об'єктів, що реально є принциповонездійсненними («ідеальний газ», «абсолютно чорне тіло», «точка»тощо), але є такими, для яких існують прообрази у реальному світі.У процесі ідеалізації відбувається відволікання від реальних влас-тивостей предмета з одночасним введенням до змісту понять, щоутворюються, таких ознак, що є реально нездійсненними. В резуль-таті утворюється так званий «ідеалізований об'єкт», яким може керу-ватись теоретичне мислення при відображенні реальних об'єктів. Урозвинених наукових теоріях, як правило, розглядаються не окреміідеалізовані об'єкти та їх властивості, а цілісні системи ідеалізованихоб'єктів та їх структури.

Узагальнення — це процес становлення загальних властивостей іознак предметів. Воно тісно пов'язано з абстрагуванням. Гносеоло-гічною основою узагальнення є категорії загального та одиничного.Загальне є філософською категорією, що відображає схожі, повторю-вані риси та ознаки, що належать кільком одиничним явищам чи всімпредметам даного класу, а одиничне — виражає специфіку, своєрід-ність саме даного явища (чи групи явищ однакової якості), його від-мінність від інших. Узагальнення не може бути нескінченним. Йогомежею є філософські категорії, що не мають родового поняття і томуузагальнювати їх не можна.

Індукція — логічний прийом дослідження, що пов'язаний з уза-гальненням результатів спостереження та експерименту і рухомдумки від одиничного до загального. Оскільки досвід завжди є не-скінченним, тому індуктивні узагальнення носять проблематичний(вірогіднісний) характер. Індуктивні узагальнення розглядаються якдослідні істини чи емпіричні закони. Серед індуктивних узагальненьважлива роль належить науковій індукції, яка, крім формального об-ґрунтування, узагальнення, яке отримане індуктивним шляхом, даєдодаткове змістовне обґрунтування його істинності, — у тому числіза допомогою дедукції (теорій, законів). Наукова індукція дає досто-вірний висновок завдяки тому, що акцент робиться на необхідних, за-кономірних і причинних зв'язках.

Дедукція — це, по-перше, перехід у процесі пізнання від загаль-ного до одиничного, виведення одиничного із загального; по-друге,процес логічного висновку, тобто переходу за тими чи іншими пра-вилами логіки від деяких даних пропозицій-посилань до їх наслідків(висновків). Сутність дедукції полягає у використанні загальних на-укових положень для дослідження конкретних явищ. У процесі піз-нання індукція та дедукція нерозривно пов'язані між собою, хоч напевному рівні наукового дослідження одна з них переважає. При уза-гальненні емпіричного матеріалу й висуванні гіпотези провідною єіндукція. У теоретичному пізнанні важлива насамперед дедукція, якадозволяє логічно впорядкувати експериментальні дані й побудуватитеорію, яка спирається на логіку їх взаємодії. За допомогою дедукції ізавершують дослідження.

Аналогія — встановлення схожості в деяких властивостях і від-носинах між нетотожніми об'єктами. На підставі виявленої схожостіробиться відповідний висновок — умозаключення за аналогією. Ана-логія дає не достовірні, а вірогіднісні знання. У висновку за аналогієюзнання, яке отримано від розгляду певного об'єкта («моделі»), пере-носиться на інший, менш досліджений і менш доступний для дослі-дження об'єкт.

Моделювання — це метод дослідження об'єктів на їх моделях.У логіці і методології науки модель — це аналог певного фрагмен-ту реальності, породження людської культури, концептуально-теоретичних образів тощо. Форми моделювання різноманітні і зале-жать від використання моделей і сфери застосування моделювання.За характером моделей виокремлюють матеріальне (предметне) таідеальне моделювання, яке виражене у відповідній знаковій формі.

Системний підхід — це сукупність загальнонаукових методоло-гічних принципів (вимог), в основі яких лежить розгляд об'єктів яксистем. До числа цих вимог відносяться: а) виявлення залежностікожного елемента від його місця і функцій у системі з урахуваннямтого, що властивості цілого не можна звести до суми властивостейцих елементів; б) аналіз того, наскільки поведінка системи зумов-лена як особливостями її окремих елементів, так і властивостями їїструктури; в) дослідження механізму взаємодії системи і середови-ща; г) вивчення характеру ієрархічності, притаманного даній системі;д) забезпечення всебічного багатоаспектного опису системи; є) роз-гляд системи як динамічної цілісності, що розвивається.

Вірогіднісно-статистичні методи ґрунтуються на врахуванні діїмножинності випадкових факторів, які характеризуються стійкоючастотою. Вірогіднісні методи спираються на теорію вірогідностей,яку часто називають наукою про випадкове, а в уявленні багатьохвчених вірогідність і випадковість практично неподільні. У законахдинамічного типу передбачення мають точно визначений однознач-ний характер. У статистичних законах передбачення носять не досто-вірний, а вірогіднісний характер. Останні, хоча і не дають однознач-них і достовірних передбачень, тим не менше є єдино можливимипри дослідженні масових явищ випадкового характеру. Вірогіднісно-статистичні методи широко застосовуються при дослідженні масо-вих явищ — особливо у таких наукових дисциплінах, як математичнастатистика, статистична фізика, квантова механіка, синергетика та ін.

Часткові методи наук (внутрішньо- та міждисциплінарні)

Вони застосовуються в кожній окремій галузі знання, в кожнійнауковій дисципліні. Хоча чітко «прив'язати» конкретні способи до-слідження саме до певної дисципліни дуже важко, хоч кожна з них імає відносно своєрідний методологічний інструментарій. Поглиблен-ня взаємозв'язків наук призводить до того, що результати, прийомиі методи одних наук все більш широко використовуються в інших,наприклад, застосування фізичних та хімічних методів у біології тамедицині. Це породжує проблему методів міждисциплінарного до-слідження. Застосування методу однієї науки в інших галузях знанняздійснюється в міру того, що їх об'єкти підпорядковуються законамцієї науки. При цьому метод, характерний для однієї галузі знання,діє в інших вже як підпорядкований.

Так, наприклад, психологія як і всі природничі науки, має дваосновних загальнонаукових методи отримання психологічних фак-тів: метод спостереження і метод експерименту. Кожен з цих методівмає ряд модифікацій, що уточнюють, але не міняють його сутності.

Розрізнюють такі види спостереження: зріз (короткотривале спо-стереження), лонгітюдинальне (довготривале, іноді багаторічне спо-стереження за окремою групою), суцільне (досліджуються представ-ники всієї групи, яка вивчається), вибіркове (шляхом представницькоївибірки) та включене спостереження (коли спостерігач стає членомдосліджуваної групи). Вивчення власних психічних процесів здійсню-ється шляхом самоспостереження (інтроспекції). Щодо експеримен-ту, то виділяють два його різновиди: природний та лабораторний.

Щодо спеціальних методів наукового дослідження, то у психо-логії застосовується, наприклад, метод аналізу продуктів діяльності.

Продуктами діяльності людей є створені ними різні речі, написанікниги, листи, винаходи тощо. За ними можна певною мірою судитипро особливості діяльності, що призвела до їх створення, і включениху цю діяльність психічних процесів.

Одним з найпоширеніших продуктів людської діяльності є текст.Крім традиційного аналізу (розуміння, інтуїція, осмислення) у пси-хології широко використовуються формалізовані методи вивченнятекстів, наприклад такий як процентний контент-аналіз. Суть методуполягає у виділенні в тексті ключових понять (чи інших смисловиходиниць) з подальшим підрахунком їх частоти і процентного співвід-ношення щодо різних частин тексту і загального обсягу інформації.

Таким чином, розглянуті вище методи і методологія наукових до-сліджень дозволяють твердити, що методологія не може бути зведеналише до одного методу, адже кожен метод застосовується не ізольо-вано, а у поєднанні з іншими. «Ядром» системи методологічного зна-ння є філософія, оскільки її принципи, закони і категорії визначаютьстратегію наукового дослідження, своєрідно втілюючись у конкрет-них формах. Головне призначення будь-якого наукового метода — наоснові відповідних принципів (вимог, приписів тощо) забезпечитиуспішне вирішення певних пізнавальних і практичних проблем, при-рощення знання, оптимальне функціонування і розвиток тих чи ін-ших об'єктів.