ТЕМА 3 НАДДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ЕКОНОМІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ В ЄВРОПЕЙСЬКОМУ СОЮЗІ

Упродовж останніх п'ятдесяти років Європейський Союз забез­печує економічну стабільність і зростання на європейському кон­тиненті. Інтеграційні процеси сприяють підвищенню рівня життя населення країн—членів ЄС, створення і функціонування внутрішнього ринку та введення в обіг єдиної загальноєвропей­ської валюти зміцнили позиції Союзу в світі. У розділі розглянуто передумови створення Європейського Союзу та особливості етапів євроінтеграції. Розкрито критерії участі країн в ЄС та перспективи приєднання нових країн—учасниць; інституційну, структурну побудову, функції, завдання та організаційні прин­ципи діяльності органів управління Європейського Союзу на різ­них рівнях Розглянуто інструменти регіональної політики інте­граційного об'єднання та перспективи співпраці України з ЄС.

3.1. Історичні передумови та етапи європейської інтеграції

Європейський Союз (ЄС) — це найвища форма мегарегіональ- ної багатосекторної інтеграції, що системно охоплює економічні, виробничі, політичні відносини, громадянські права та зовнішнє співробітництво держав—учасниць.

Ідею створення Сполучених Штатів Європи вперше висловив у вересні 1946 року прем'єр-міністр Великої Британії Уїнстон Чер- чілль. Він запропонував створення союзу європейських країн під керівництвом Франції та Німеччини, зауважуючи водночас, що йо­го країна не інтегруватиметься в союз, а візьме на себе роль спо­стерігача.

У травні 1948 року на конгресі в Гаазі, скликаному за ініціативою європейських політиків та інтелектуалів, було прийнято Політичну Декларацію, яка закликала всі європейські країни до об'єднання. Для виконання цього документа 5 травня 1949 року було створено Раду Європи — першу європейську організацію співпраці. Країнами- засновниками Ради Європи були: Бельгія, Велика Британія, Голлан­дія, Італія, Люксембург, Франція та Скандинавські країни. Завдан­ням Ради Європи було визначено зміцнення демократії, охорона прав людини та підтримка європейської культурної ідентичності. «Холодна війна» та неспроможність Ради Європи узгоджувати супе­речливі інтереси країн—учасниць зумовили необхідність розширен­ня та диверсифікації форм економічного й політичного співробітни­цтва. Насамперед це стосувалося співробітництва Франції та Німеч­чини, що повинно сприяти збереженню миру в Європі.

Початком європейської інтеграції вважається 9 травня 1950 ро­ку, коли міністр закордонних справ Франції Р. Шуманн запропону­вав створити спільний ринок вугільної і сталеливарної продукції Франції, ФРН та інших західноєвропейських країн («план Шуман- на»). Однією з головних цілей плану стало примирення Франції та Німеччини й недопущення між ними війни в майбутньому. Найва­жливішим засобом досягнення цієї мети мав стати механізм управ­ління та наднаціонального контролю виробництва й торгівлі стра­тегічної для військових потреб продукції базових галузей еконо­міки — вугілля та сталі.

18 квітня 1951 року «план Шуманна» реалізовано підписанням Паризького договору про створення Європейського співтовариства вугілля і сталі (ЄСВС). До складу ЄСВС увійшли: Бельгія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Німеччина та Франція («європейська шіст­ка»), які в подальшому стали «локомотивом» європейської інтегра­ції. Договір про ЄСВС набув чинності 23 липня 1952 року.

Наприкінці 1955 року на конференції у м. Мессіні країни «євро­пейської шістки» домовилися про заснування Європейського співто­вариства з атомної енергетики (Євроатом), а на початку 1957 року — про створення Європейського Економічного Співтовариства (СЕЄ). Для розвитку цих домовленостей 23 березня 1957 року в Римі відбу­лося підписання Договору про створення Європейського Економіч­ного Співтовариства (ЄЕС) та Договору про створення Європейсько­го співтовариства з атомної енергетики (Євроатом).

Метою створення ЄЕС визначено послідовне усунення внутріш­ніх торговельних бар'єрів у Співтоваристві (створення зони вільної торгівлі, митного союзу, спільного ринку і, таким чином, забезпе­чення вільного руху по території країн—учасниць Співтовариства товарів, послуг, капіталу, робочої сили).

Мета функціонування Євроатом — співпраця країн—членів у використанні ядерної енергії в мирних цілях. Обидва договори на­були чинності 1 січня 1958 року й увійшли в історію під назвою «Римські договори».

8 квітня 1965 року було підписано Договір про об'єднання ви­конавчих органів ЄСВС, Євратома та ЄЕС, який набув чинності 1 липня 1967 року. У результаті цього створено єдину структуру інститутів, що забезпечують поглиблення європейської інтеграції. Основними інститутами стали Європейська комісія, Рада Європей­ських Співтовариств, Європейський парламент та Суд Європейсь­ких Співтовариств. У грудні 1974 року до цих органів додався но­вий — Європейська рада, яка складається з глав держав та урядів країн—членів Європейських Співтовариств.

У 1968 році завершилося формування зони вільної торгівлі та митного союзу (перших двох етапів інтеграції) Європейського Еко­номічного Співтовариства, наприкінці 1969 року — формування спільного ринку (третього етапу інтеграції) ЄЕС. Таким чином, цілі ЄЕС, визначені Римським договором 1957 року, були досягнуті.

На початку 70-х років розпочався процес розширення ЄЕС, і в 1973 році членами ЄЕС стали Велика Британія, Данія, Ірландія, у 1981 році — Греція, у 1986 році — Іспанія та Португалія.

1 липня 1987 року набув чинності Єдиний Європейський Акт, підписаний у лютому 1986 року. Цей документ визначив подальші цілі Європейської інтеграції. Зокрема, він поставив за мету ство­рення до 1 січня 1993 року єдиного внутрішнього ринку — етапу економічної інтеграції, що передбачав гармонізацію економічної політики та інституцій, запровадив спільну політику в соціальній та науково-технологічній сферах, охороні довкілля. Цей документ вніс зміни до договорів про утворення Європейських Співтова­риств, а також розширив інтеграційний процес у сферу зовнішньої політики. Крім того, в Єдиному Європейському Акті поставлено питання про створення Європейського Союзу, який мав стати ін­ститутом не лише економічним, але й політичним.

7 лютого 1992 року в Маастрихті було підписано Договір про Європейський Союз, який набув чинності 1 листопада 1993 року. В економічному сенсі прийняття Маастрихтського договору озна­чало курс на завершення формування єдиного внутрішнього ринку (четвертий рівень економічної інтеграції) та перехід до реалізації ідеї економічного й валютного союзу — п'ятого, найвищого рівня економічної інтеграції.

1 січня 1995 року членами Європейського Союзу стали Фінлян­дія, Австрія та Швеція, а 2 жовтня 1997 року підписано Амстер­дамський договір (набув чинності 1 травня 1999 p.). Амстердамсь­кий договір вніс зміни та доповнення до Маастрихтського договору про Європейський Союз, Римського договору про заснування Єв­ропейського Економічного Співтовариства та Євратому, Договору про заснування ЄСВС. Ці зміни стосувалися повноважень та на­прямів діяльності, а також інституційних механізмів забезпечення реалізації цілей, визначених Маастрихтським договором. Особливу роль у цьому відіграло укладення в 1997 році Шенгенської угоди про безвізове пересування громадян у межах Європейського Союзу.

26 лютого 2001 року було підписано Ніццький договір, який вніс зміни в механізми інституційного розвитку ЄС з урахуванням перспектив його розширення. Зокрема, квоти представництва в ін­ституціях ЄС було перерозподілено з урахуванням потенційної участі в них нових членів.

1 січня 2002 року до готівкового обігу було введено єдина гро­шову одиницю ЄС — євро, і забезпечено перехід до формування економічного та валютного союзу ЄС — найвищого етапу інтегра­ції. Велика Британія й Данія відмовилися від запровадження євро на своїй території, а Швеція не змогла виконати необхідних крите­ріїв уведення євро, встановлених Маастрихтським договором.

З десяти держав, які приєдналися до ЄС у 2004 році, усі необ­хідні критерії «зони євро» виконали Кіпр і Мальта, які офіційно пе­рейшли на єдину європейську валюту з 1 січня 2008 року, та Сло­ваччина, рішення про приєднання якої до зони євро було ухвалене в липні 2008 року, а з 1 січня 2009 року Словаччина стала шістна­дцятим членом єврозони. Крім Словаччини, до зони євро входять Німеччина, Франція, Італія, Іспанія, Бельгія, Кіпр, Греція, Австрія, Ірландія, Люксембург, Мальта, Нідерланди, Португалія, Словенія та Фінляндія.