3.3. Інституції Європейського Союзу

магниевый скраб beletage

Європейський Союз вирізняється серед інших міжнародних ор­ганізацій своєю унікальною інституційною структурною побудо­вою. Після укладення низки договорів, держави—учасниці посту­паються частиною суверенітету незалежним інституціям, що представляють національні та спільні інтереси. Інституції допов­нюють одна одну, кожна з них робить свій внесок у процес ухва­лення і виконання рішень.

Рада Європейського Союзу (Рада Міністрів) є головною інсти­туцією, що ухвалює рішення. Вона складається з представників усіх країн—членів міністерського рівня, уповноважених до діяль­ності урядом своєї країни (міністри, заступники міністрів, державні секретарі та їх заступники). Лише члени Ради, які мають статус мі­ністра, мають право голосувати на засіданнях Ради. Державний сек­ретар може замінити міністра, але без права голосу. У засіданнях Ради бере участь один представник від кожної країни, уповноваже­ний урядом країни.

Рада виконує низку функцій, серед яких найістотнішою є участь у процесі законотворення, проте вона не володіє правом законодав­чої ініціативи, оскільки ці повноваження зберігаються за Комісією. Однак Рада може вимагати вивчення Комісією законодавчих пи­тань, необхідних для досягнення спільної мети, і подання пропози­цій. Таким чином, Рада володіє правом опосередкованої законодав­чої ініціативи.

Рішення на засіданнях Ради приймаються шляхом голосування звичайною більшістю, кваліфікованою більшістю і одноголосно. Звичайною більшістю приймаються акти, які не мають правової сили, або рішення з технічних питань. Кваліфікована більшість і одноголосність є необхідними для прийняття юридично зо­бов'язальних актів. Кворум становить половину від загальної кіль­кості членів Ради плюс один. Під час голосування кваліфікованою більшістю прийнято так звану систему зважених голосів, які пови­нні забезпечити рівновагу між великими та малими країнами.

Головують у Раді Європейського Союзу окремі країни з до­триманням принципу ротації, яка відбувається кожні шість міся­ців у послідовності, затвердженій одноголосно всіма країнами— членами. Голова Ради виконує насамперед організаційні та пред­ставницькі функції. До його повноважень належить скликання за­сідань Ради, підготовка проекту порядку денного, плану роботи Ради, голосування, а також підписання протоколів і правових ак­тів, прийнятих Радою самостійно або у співпраці з Європейським парламентом. Крім того, Голова представляє Раду в контактах з іншими органуми Європейського Союзу і третіми суб'єктами.

Європейська рада згідно з Маастрихтським договором відіграє роль форуму для розгляду спірних питань, що не вирішені Радою ЄС. З правового погляду Європейська рада є інституцією Європей­ського Союзу, але не є органом Європейського Співтовариства.

Європейська рада не має постійного місцерозташування, засі­дання відбуваються в столиці чи інших містах країни, яка в даний час головує в Раді Європейського Союзу. До складу Європейської ради входять глави держав (Франції та Фінляндії) чи глави урядів країн—членів і Голова Європейської комісії. їх супроводжують мі­ністри закордонних справ та один член Комісії. Відповідно до Де­кларації № 4, доданої до Заключного Акту Конференції в Маастри- хті, Голова Європейської ради запросив міністрів економіки та фінансів брати участь у засіданнях, на яких розглядаються питання, пов'язані з валютно-економічним союзом. Європейська рада збира­ється щонайменше два рази на рік під керівництвом глави країни чи уряду країни-члена, яка головує в Раді Європейського Союзу.

Рішення, прийняті Європейською радою, як правило, не мають юридичної сили, але їх політичне значення є дуже суттєвішим, що знаходить відображення в правових актах, прийнятих іншими ін­ституціями Європейського Союзу. Утім, це не означає, що Євро­пейська рада не може приймати юридично зобов'язальних рішень. Наприклад, згідно зі ст. 7 Договору про створення Європейського Союзу, передбачено право застосування Радою санкцій до країн, які тривалий час порушують основні свободи, демократичні прин­ципи та права людини.

Європейський парламент (англ. — European Parliament) — одна з п'яти інституцій Європейського Союзу, розміщується в Страсбурзі, де відбуваються щомісячні пленарні сесії та бюджетна сесія. Додаткові пленарні сесії та зустрічі парламентських комісій відбуваються в Брюсселі. Генеральний Секретаріат парламенту та його служби розташовані в Люксембурзі.

Починаючи з 1979 році, Європейський парламент обирають прямим загальним голосуванням; місця в ньому (626 до останнього розширення і 732 — після розширення) розподілені між країнами— членами відповідно до чисельності населення. Для схвалення Єв­ропейського парламенту здебільшого необхідна абсолютна біль­шість (деколи кваліфікована — у співвідношенні дві третини або три п'ятих) за наявності кворуму, який становить одну третину за­гальної кількості депутатів.

Європейський парламент, на відміну від національних парламе­нтів, не може самостійно приймати правові акти. Відповідно до по­ложень договорів, він бере участь у законодавчому процесі, спів­працюючи з Радою та Комісією за визначеними процедурами. Пар­ламент бере участь у розробці директив і постанов, пропонує по­правки, які подає Комісії для включення до її пропозицій.

Європейський парламент володіє значними повноваженнями контролю, насамперед за іншими органуми Європейського Союзу. Важливим інструментом контролю є надання можливості Європей­ському парламенту аналізувати звіти, надані відповідно до вимог договорів іншими органуми ЄС (Європейською комісією, Європей­ською радою, Судом аудиторів, Центральним Європейським бан­ком, Уповноваженим з прав людини). Парламент має вплив на фо­рмування та склад деяких інституцій Євросоюзу. Найважливішим повноваженням у цьому є надання згоди на призначення Голови Європейської комісії.

Парламент поділяє з Радою також бюджетні повноваження, мо­же затвердити бюджет або відхилити його. У разі відхилення бю­джету вся процедура повторюється. Бюджет готується Комісією, потім узгоджується Радою і Парламентом — двома гілками бюджет­ної влади. Рішення Ради мають більшу вагу в «обов'язкових», осо­бливо сільськогосподарських видатках. Парламенту надаються пе­реваги у прийнятті рішення в «необов'язкових» видатках, які він може змінювати у встановлених договором межах.

Європейська комісія представляє інтереси Співтовариства, за­безпечує виконання ухвалених Радою постанов і директив, має ви­няткове право ініціювати і втручатися на будь-якому етапі в зако­нодавчий процес, щоб досягти згоди в Раді або між Радою та Парламентом, а також забезпечує виконання рішень, ухвалених Ра­дою щодо спільної політики у визначеній сфері (сільське господар­ство, дослідження і технології, регіональний розвиток та ін.). У певних, чітко визначених ситуаціях Комісія може самостійно ви­давати правові акти (регламенти, директиви, рішення, рекоменда­ції).

Комісія є виконавчим органом. Вона відповідає за виконання регламентів, прийнятих Радою чи спільно Радою і Парламентом, а також за подання проекту річного бюджету і за його виконання. Комісія готує Парламенту звіт з виконання бюджету і несе полі­тичну відповідальність за його невідповідне виконання. Крім того, Комісія зобов'язана подавати Парламенту щорічний звіт про функ­ціонування Співтовариства за місяць до початку парламентської сесії.

Кожна країна-учасниця представлена в Комісії щонайменше одним комісаром. По два комісари мають найбільші країни (Німе­ччина, Франція, Іспанія, Італія, Велика Британія). Кількість комі­сарів може змінитися, якщо Рада прийме про це одноголосне рі­шення. Члени Комісії (комісари) є міжнародними службовцями і представляють інтереси Співтовариств, а не країн, з яких похо­дять.

Суд Європейського Співтовариства. В інституційній системі Європейського Союзу функціонують два органи судового характе­ру. Це Європейський суд і Суд першої інстанції.

Європейський суд є одним з органів, передбачений ще Догово­ром про створення ЄСВС. У 1988 році через надмірне навантажен­ня на Європейський Суд Рада запровадила Суд першої інстанції, якому передано повноваження винесення вироків у чітко окресле­ній сфері права Співтовариства.

Європейський суд і Суд першої інстанції мають резиденцію в Люксембурзі. Європейський Суд нараховує п'ятнадцять суддів і ві­сім генеральних радників. Кожна країна-учасниця має право вису­нути лише одного суддю, натомість генеральних радників можуть мати тільки провідні держави (Німеччина, Франція, Велика Брита­нія, Іспанія, Італія). Решта місць посідають за принципом ротації радники з менш розвинених країн.

Генеральних суддів і радників Європейського суду обирають серед осіб, які мають певні гарантії незалежності й відповідають умовам їх країн для зайняття найвищих посад у судах, або є визна­ними і компетентними юридичними консультантами. їх признача­ють на шість років за умови загальної згоди урядів усіх країн— членів. Кожні три роки відбувається часткова зміна складу Суду — сім—вісім суддів і чотири генеральні радники.

Суд Першої Інстанції складається з п'ятнадцяти суддів — по од­ному з кожної країни. Суддів Суду першої інстанції призначають на шість років на основі загальної згоди країн—учасниць, а кожні три роки відбувається зміна частини складу Суду (сім—вісім суддів).

Європейський Суд вирішує суперечки у справах, пов'язаних із функціонуванням Співтовариств. Його рішення можуть мати обов'я­зковий або факультативний характер. Суд охороняє право Співто­вариства, а також стежить за дотриманням зобов'язань країнами— членами. Прикладами справ у цій сфері можуть бути: скарга про по­рушення країною-членом зобов'язань перед Співтовариством, по­зов щодо визнання недійсності юридичного акта. Європейський суд розглядає також скасування рішень Суду першої інстанції.

Юрисдикція Суду першої інстанції охоплює справи, які стосу­ються суперечок:

— між органуми Співтовариств та їх функціонерами;

—між Європейською комісією та підприємствами у сфері дія­льності ЄСВС;

— фізичних та юридичних осіб з органуми Співтовариств з пи­тань монополії та демпінгу;

— про відшкодування на підставі мінімальної відповідальності за шкоду, завдану фізичним або юридичним особам діяльністю ор­ганів чи функціонерів Співтовариств.

Після оголошення вироку Суду першої інстанції існує двомісячний термін, упродовж якого можна звернутися до Європейського суду.

Комітет регіонів є відносно молодою інституцією, яку було створено в 1993 році Маастрихтським договором як дорадчий ор­ган для інших інституцій Європейських Співтовариств. Резиденція Комітету регіонів розташована в Брюсселі. Комітет складається з 222 членів, призначених Радою Європейського Союзу. Повнова­ження Комітету тривають чотири роки, а мандат його членів може поновлюватися. Членами Комітету регіонів є представники локаль­ної та регіональної влади: прем'єри, віце-прем'єри, федеральні мі­ністри, депутати місцевих рад, мери (бургомістри), президенти міст. Комітет регіонів подає на розгляд органів ЄС пропозиції з рі­зних аспектів регіонального розвитку. Ради або Комісії Євросоюзу звертаються до Комітету регіонів за консультаціями з питань осві­ти, культури, охорони здоров'я, фонду регіонального розвитку, проектування транс'європейських мереж, проектів, угод щодо структурних фондів.

Комітет регіонів включає вісім спеціалізованих комісій: 1) регі­ональна політика, економічний розвиток, місцеві та регіональні фі­нанси; 2) упорядкування сільської зони, сільське господарство, ри­бальство, ліс, море, гірська зона; 3) транспорт і комунікаційні мережі; 4) урбаністична політика; 5) упорядкування території, дов­кілля, енергетика; 6) освіта, виховання; 7) Європа громадян, науко­ві дослідження, культура, молодь, інтереси споживачів; 8) економі­чне і соціальне об'єднання.