6.2. Організаційна структура організації

До керівних органів ЮНЕСКО належать: Генеральна конферен­ція, Виконавча рада і Секретаріат.

Найвищий орган ЮНЕСКО — Генеральна конференція, яка скликається з представників держав—членів на чергові сесії раз на два роки. Генеральна конференція визначає напрями і стратегічну лінію діяльності, затверджує середньострокову стратегію та її про­граму, бюджет на кожні два роки, схвалює проекти міжнародних конвенцій і рекомендацій, призначає Генерального директора (за рекомендацією Виконавчої ради), обирає членів Виконавчої ради, розглядає інші важливі питання діяльності ЮНЕСКО.

Генеральним директором ЮНЕСКО був у 1946—1948 — Джуліан Хакслі (Велика Британія); у 1948—1952 — Хайме Торрес Бодет (Мек­сика); у 1952—1953 — обов'язки виконував Джон В. Тейлор (США); у 1953—1958 — Лютер Еванс (США); у 1958—1961 — Вітгоріно Ве- ронезе (Італія), у 1962—1974 — (тимчасово виконуючий обв'язки з 1959 по 1962) Рене Майо (Франція), у 1974—1987 — Амаду-Махтар М'Боу (Сенегал); у 1987—1999 — Федерико Майор (Іспанія); у 1999 — до теперешнього часу — Коітіро Мацуура, (Японія).

Виконавча рада, до складу якої входить 58 представників дер­жав—членів ЮНЕСКО, координує її діяльність у період між сесія­ми Генеральної конференції. На засіданнях Виконавчої ради, які відбуваються двічі на рік, розглядаються і подаються Генеральній конференції проекти дворічних програм та середньострокових стратегічних напрямів діяльності, визначаються заходи ефективної реалізації затверджених програм і бюджетів, готується порядок денний Генеральної конференції, подаються рекомендації щодо прийому до Організації нових членів та встановлення асоційованих зв'язків з новими партнерами.

Секретаріат ЮНЕСКО — постійно діючий виконавчий орган, очолюваний Генеральним директором, призначеним Генеральною конференцією на чотирирічний термін. Секретаріат складається з представників різних країн, обраних на основі принципу рівномір­ної географічної представленості, з урахуванням професійної ком­петенції. Структурно він поділяється на сектори за основними на­прямами діяльності ЮНЕСКО. У Секретаріаті працює понад 2 тис. фахівців зі 130 країн.

Згідно зі Статутом, головним завданням ЮНЕСКО є сприяння зміцненню миру і безпеки шляхом розширення співробітництва на­родів у галузі освіти, науки і культури, а також зміцненню у свідо­мості людей необхідності захисту миру. Організація є своєрідним інтелектуальним форумом, спеціальний мандат якого базується на постулаті, що мир і стабільність суспільства повинні ґрунтуватися на моральній та інтелектуальній солідарності людства. Так, місія ЮНЕСКО полягає в забезпеченні інтелектуальної та моральної со­лідарності людства, а отже, — створенні гуманітарних підвалин всеохоплюючої системи міжнародної безпеки та стабільності.

Штаб-квартира організації розташована в Парижі (Франція).

Офіційні мови ЮНЕСКО — англійська, арабська, іспанська, ки­тайська, російська та французька. Робочі мови Секретаріату — анг­лійська та французька.

Крім центрального апарату, ЮНЕСКО має дуже розвинуту мережу організаційних утворень, які безпосередньо підпорядко­вуються їй, як, наприклад, регіональні відділення, або співпра­цюють на договірних чи інших засадах як система асоційованих з нею установ. Існують регіональні бюро ЮНЕСКО з питань освіти для Африки (ПРЕДА, штаб квартира в Дакарі), арабських держав (ЮМЕДБАО, штаб квартира в Бейруті), Азії та Тихого океану (РОЕПАН, штаб-квартира в Бангкоку), Латинської Аме­рики та Карибського басейну (ОРЕАЛК, штаб-квартира в Сан­тьяго, Чилі), а також Регіональні центри з питань вищої освіти в Бухаресті та Каракасі. Всесвітня система асоційованих шкіл ЮНЕСКО, утворена в 1953 році з метою інформаційного обміну між навчальними закладами, сьогодні включає понад 2 тис. шкіл у 90-ти країнах.

У безпосередньому контакті із Секретаріатом ЮНЕСКО пра­цюють Міжнародний інститут планування освіти (МІПО), який у Парижі готує спеціалістів-планувальників та адміністраторів у га­лузі освіти для багатьох країн світу, а також Міжнародне бюро освіти (МБО) в Женеві. МБО координує діяльність Міжнародної мережі інформації в галузі освіти (ІНЕД), розповсюдженої у всіх головних регіонах світу.

Крім цього, існують Регіональні бюро з питань науки та техно­логії, Регіональне бюро з питань культури для Латинської Америки в Гавані й Регіональне бюро з питань розвитку друкарства в краї­нах Азії та Тихого океану в Карачі. Діють також 20 регіональних і субрегіональних радників.

Майже кожен зі структурних відділів ЮНЕСКО має свій інфор­маційний документаційний центр. Найбільшими такими центрами є: 1. Документаційний центр Бюро зовнішніх зв'язків. 2. Доку­ментаційний центр Відділу публічної інформації. 3. Документацій­ний і довідковий центр Відділу термінології, документації і довідко­вої інформації. 4. Документаційний статистичний центр. 5. Документа­ційний центр Відділу у справах молоді. 6. Комунікаційний докумен­таційний центр Відділу комунікації, інформації та інформатики. 7. Документаційний культурний центр. 8. Документаційний та інфор­маційний центр Відділу освіти. 9. Документаційний центр Міжнаро­дного інституту освітнього планування. 10. Інформаційний центр вищої освіти Міжнародної асоціації університетів. 11. Документа­ційний центр Міжнародної гідрологічної програми. 12. Документа­ційний центр соціальних та гуманітарних наук.

Кожен із цих центрів має складну структурну побудову та ши­роке коло компетенції.

У 1972 році ЮНЕСКО прийняла Конвенцію про охорону Все­світньої культурної і природної спадщини (вступила в силу в 1975). Ратифікували Конвенцію на початок 1992 року 123 країни—члени ООН, у тому числі СРСР.

До Світової спадщини ЮНЕСКО (World Heritage) належать ви­датні культурні та природні цінності, що становлять надбання всього людства. Вони перелічені в Списку ЮНЕСКО.

Надання статусу об'єкта Світової спадщини передбачає:

— додаткові гарантії збереження і цілісності унікальних приро­дних і культурних комплексів;

— підвищує престиж територій і керуючих ними установ;

— сприяє популяризації включених до Списку об'єктів і розви­тку альтернативних видів природокористування (насамперед еко­логічного туризму);

— забезпечує пріоритетність у залученні фінансових коштів для підтримки об'єктів Світової культурної і природної спадщини, перш за все з Фонду Світової спадщини;

— сприяє організації моніторингу та контролю за станом збе­реження природних і культурних об'єктів.

Станом на 2007 рік у Списку Світової спадщини містилося 830 об'єктів (зокрема 644 культурних, 162 природних і 24 змішаних) зі 138 країн, серед них такі архітектурні споруди і ансамблі, як Акрополь, собори в Ам'єні і Шартрі, історичний центр Варшави, Московський Кремль і Червона площа, Венеція разом з лагуною та ін.; археологічні заповідники — Дельфи та ін.; національні пар­ки — Морський парк Великого Бар'єрного Рифу, Єллоустон- ський та ін. Держави, на території яких розташовані об'єкти Світо­вої спадщини, беруть на себе зобов'язання щодо їх збере­ження.