ТЕМА 10 МІЖНАРОДНІ ЕКОНОМІЧНІ ОРГАНІЗАЦІЇ ТА УГОДИ З РЕГУЛЮВАННЯ ПРОМИСЛОВОЇ ВЛАСНОСТІ

У сучасних світових господарських зв'язках охорона промислової власності є однією з найбільш активних і розвинених сфер між­народного співробітництва, яке здійснюється як на рівні міжна­родних організацій, так і в межах регіональних організацій. У роз­ділі розглянуто характерні особливості міжнародного співробітництва у сфері захисту промислової власності: 1) ха­рактерні риси діяльності; 2) всесвітньої організації інтелектуа­льної власності; 3) яка є єдиним координуючим міжнародним центром з правової охорони результатів творчої праці. Значну увагу приділено характерним особливостям діяльності міжна­родних патентних організацій на регіональному рівні.

10.1. Міжнародне співробітництво у сфері захисту промислової власності

Співробітництво у сфері охорони промислової власності (ПВ) зумовлено особливостями об'єкта охорони — результатами інтеле­ктуальної праці, який часто не має матеріально-зречевленої форми і, отже, може бути імітований. Саме тому ще з кінця XIX ст. докла­даються зусилля з укладення міжнародних угод. З розвитком нау­ково-технічного прогресу ця діяльність значно інтенсифікувалася внаслідок використання квазімонополії на інтелектуальну власність як вагомого чинника конкурентної боротьби, а також відносної не­захищеності об'єктів промислової власності, збільшення кількості об'єктів промислової власності та формування їх складної структу­рної побудови.

До основних видів об'єктів промислової власності (ОПВ) Кон­венція Всесвітньої організації інтелектуальної власності (ВОІВ) за­раховує винаходи, корисні моделі, товарні знаки, знаки походжен­ня і обслуговування, фірмові назви, промислові взірці тощо.

Міжнародне регулювання у сфері ПВ встановлює загальні прин­ципи і положення щодо застосування національних законів з метою охорони особистих і майнових прав зарубіжних власників ОПВ.

За характером відносин, що регулюються, права промислової власності поділяються на: 1) права, предметом яких є відносини, пов'язані зі створенням матеріальних об'єктів (право на винахід, право на промисловий взірець); 2) права, пов'язані з реалізацією створених матеріальних благ (право на товарний знак, фірмову наз­ву, знаки походження та обслуговування, припинення несумлінної конкуренції).

Історично першою угодою в цій сфері була Паризька конвенція про охорону промислової власності 1883 року, основне завдання якої полягало у створенні умов для охорони прав зарубіжних влас­ників ОПВ та полегшення патентування винаходів. Бернська кон­венція про охорону літературних і художніх творів 1886 року пе­редбачала аналогічні заходи у сфері авторських та суміжних прав.

Паризька Конвенція залишає за національним урядом право ре­гулювання питань охорони ОПВ і більшою мірою стосується адмі­ністративних правил міжнародного співробітництва в цій сфері. За­галом у світовому масштабі відсутня система всеохоплюючого регламентування єдиного порядку визнання прав ОПВ, обов'язкових критеріїв патентоспроможності технічного рішення, встановлення термінів охорони об'єктів ПВ.

Основною причиною цього є суперечності між лідерами світо­вого ринку технологій — США та Японією. Так, у США патент може бути виданий особі, яка зможе довести, що зробила винахід, а у Японії, як і в інших країнах, — особі, яка першою подала заявку до патентного відомства. Ця та інші розбіжності не дозволяють підписати міжнародну угоду щодо патентів, перший етап якої від­бувся 1991 року в Гаазі. У 1993 році учасницями Конвенції було 108 держав. Україна приєдналася до Конвенції в 1992 році.

Загалом положення Конвенції поділяються на чотири узагаль­нені групи: національний режим; право пріоритету; загальні прави­ла у сфері матеріального права; правила щодо адміністративних, фінансових та організаційних питань.

Іншою важливою міждержавною угодою є Договір про патент­ну кооперацію (Patent Cooperative Treaty — РСТ), укладений у 1970 році у Вашингтоні з подальшим переглядом у 1979 році та 1984-му. Учасниками Договору станом на 1996 році було 83 держа­ви. Метою договору є вирішення патентних проблем, пов'язаних з поданням заявки на один і той самий винахід та їх експертизою в різних країнах. Заявнику надається можливість подання заявки в одне патентне відомство, при цьому в інших країнах вона теж буде визнана. Передбачено міжнародне кооперування у сфері патентно­го пошуку та експертизи на основі використання міжнародного па­тентного фонду. Договір визначає основні функції Міжнародного бюро, патентних відомств, міжнародних органів патентного пошу­ку і експертизи.

До функцій Міжнародного бюро належать адміністративно- розпорядчі: 1) публікації бюлетеня про міжнародні заявки і самих заявок (протягом 18 місяків з дати пріоритету); 2) проведення між­народної експертизи патентоспроможності винаходу (новизни, рів­ня корисності винаходу, можливості промислового застосування); 3) направлення висновку попередньої експертизи у вибрані заявни­ком патентні відомства (протягом 23 місяців з дати пріоритету). Пі­сля визначення заявником країн, у яких він бажає отримати патент­ний захист (два місяці), перекладу заявки відповідною мовою і оплати національних мит, йому надається патентна охорона. Крім того, Бюро надає інформаційні послуги через міжнародні чи націо­нальні органи патентного пошуку: ідентифікує документи до пев­ної області техніки чи технічного завдання; ідентифікує документи різних країн, що відносяться до одного і того ж винаходу; виявляє документи, у яких одна особа є заявником і винахідником; виявляє чинні патенти чи патенти, що втратили чинність на конкретну дату в конкретній країні тощо.

Особливістю цього Договору є визнання авторського свідоцтва як форми охорони винаходів, яке за юридичною силою прирівню­ється до патенту (пов'язано з тим, що в СРСР, а пізніше в РФ автор­ське свідоцтво є основною формою охорони промислової власності).

Договір передбачає надання технічних послуг країнам, що роз­виваються, для розвитку їх патентних систем на національній чи регіональній основі за допомогою Комітету з технічної допомоги (надання експертів, обладнання; підготовка національних кадрів для проведення експертизи).

Міжнародне регулювання у сфері захисту такого об'єкта про­мислової власності, як товарний знак, ґрунтується на таких угодах:

— Паризька конвенція з охорони промислової власності 1883 року, остання редакція 1967 року;

—Мадридська угода про міжнародну реєстрацію знаків 1891 року, остання редакція 1979 року, та Протоколі до угоди 1979 року;

—Мадридська угода по запобіганню обману при навмисно не­правдивій інформації про походження товарів у разі їх сертифікації (1891);

—Лісабонська угода про охорону назв місць походження та їх міжнародну реєстрацію (1958);

—Договір про закони з товарних знаків та інструкції до догово­ру (1994).

Основні положення, що випливають з Паризької конвенції сто­совно товарних знаків:

1) реєстрація знака в одній із країн стає незалежною від реєст­рації в будь-якій іншій країні, у тому числі країні походження;

2) знак, належним чином зареєстрований у країні походження, повинен прийматися до реєстрації і охоронятися у своєму початко­вому вигляді в інших країнах—учасницях;

3) відмова в реєстрації можлива лише тоді, коли вона порушує права третіх осіб або знак не має відмінних ознак чи суперечить моралі та може ввести громадськість в оману;

4) реєстрація може бути анульованою тільки після закінчення встановленого терміну і тільки тоді, коли власник не може надати доказів, що виправдовують невикористання товарного знака;

5) кожна країна повинна відмовляти в реєстрації та забороняти використання знака, який є відтворенням, імітацією чи наслідуван­ням іншого знака, здатного викликати плутанину з діючим (загально­відомим) знаком;

6) кожна країна повинна відмовляти в реєстрації та забороняти використання знаків або елементів знаків, які містять без відповід­ного дозволу герби, прапори, державні емблеми, іншу державну символіку та офіційні знаки, клейма контролю і гарантії, скорочені і повні назви міжнародних організацій;

7) охорона поширюється на знаки обслуговування та колективні знаки.

Мадридську угоду 1891 року з метою вдосконалення було пере­глянуто в 1909 році (Брюссель), у 1911 році (Вашингтон), у 1925 році (Гаага), у 1934 році (Лондон), у 1957 році (Ніцца), у 1967 році (Сток­гольм) та в 1979 році. Заявники подають одну заявку французькою мовою в Міжнародне бюро ВОІВ з одноразовою сплатою мита і од­наковим терміном охорони — 20 років. Країни—учасниці Угоди створили Спеціальний Союз з міжнародної реєстрації товарних зна­ків. Детальні правила подання заявки визначаються інструкцією до Мадридської угоди. Членами угоди є 39 країн, включаючи Україну. США, Японія і Велика Британія не підписали Мадридську угоду.