ТЕМА 12 МІЖНАРОДНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ІНВЕСТИЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ТА НАУКОВО-ТЕХНІЧНОГО І ПРОМИСЛОВОГО СПІВРОБІТНИЦТВА : Міжнародні організації : B-ko.com : Книги для студентів

ТЕМА 12 МІЖНАРОДНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ІНВЕСТИЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ТА НАУКОВО-ТЕХНІЧНОГО І ПРОМИСЛОВОГО СПІВРОБІТНИЦТВА

Інвестиційна політика регулюється відповідними законодавчи­ми актами переважно в країнах, що розвиваються, а в деяких на­віть конституційно закріплюється. У промислово розвинених країнах, як правило, застосовується загальне національне зако­нодавство. У розділі проаналізовано сутність та основні на­прями політики регулювання міжнародної інвестиційної діяльно­сті. Розглянуто діяльність найхарактерніших міжнародних регіональних організацій з питань регулювання інвестиційної ді­яльності; політику регулювання багатостороннього науково- технічного і промислового співробітництва.

12.1. Міжнародна інвестиційна діяльність: сутність, напрями та політика регулювання

Нагадаємо, що міжнародна інвестиційна діяльність передбачає експорт капіталів економічними суб'єктами (інвесторами) однієї країни в іншу для фінансування підприємницької діяльності з ме­тою отримання прибутків чи досягнення інших цілей згідно із за­конодавством приймаючої країни.

Залежно від виду суб'єктів цього процесу інвестиції поділяють на державні та приватні. Інвестиції охоплюють усі види «майнових цінностей»: рухоме й нерухоме майно і відповідні майнові права, включно із заставою; грошові кошти; цінні папери чи інші форми участі в підприємствах; право вимоги по грошових коштах чи по­слугах, що мають економічну цінність; права на результати інтелек­туальної праці; права на здійснення господарської діяльності, у то­му числі концесії.

За економічним змістом розрізняють позичковий і підприємни­цький (функціонуючий) капітал, який у свою чергу поділяється на прямі та портфельні інвестиції.

Інвестиції реалізуються в таких конкретних формах: 1) пайова участь у новостворених підприємствах; 2) придбання часток участі в існуючих підприємствах; 3) створення підприємств за участю ін­вестора; 4) створення дочірніх підприємств, філій; 5) набуття прав користування земельними та іншими ресурсами; 6) участь у прива­тизації; 7) придбання підприємств; 8) створення банків; 9) при­дбання державних цінних паперів; 10) придбання цінних паперів юридичних осіб; 11) укладення концесійних договорів; 12) укла­дення договорів на спільну діяльність; 13) господарська діяльність у СЕЗ; 14) промислове співробітництво; 15) набуття інших майно­вих прав.

Як іноземні інвестори розглядаються: зарубіжні юридичні (фі­зичні) особи; вітчизняні громадяни, які проживають за кордоном; інші держави та міжнародні організації. Визнання іноземним інвес­тором передбачає надання йому певних прав і пільг, реєстрацію та дозвіл господарської діяльності, надання визначених гарантій, у тому числі дипломатичного захисту.

Особливістю здійснення інвестицій державою є непоширення стягнень на майно держави, подання позову лише за згодою держа- ви-інвестора, хоча в деяких країнах передбачена рівність всіх суб'єктів інвестиційного процесу.

Інвестиційна політика регулюється відповідними законодавчи­ми актами, переважно в країнах, що розвиваються, а в деяких (КНР) навіть конституційно закріплюється. У промислово розвине­них країнах, як правило, застосовується загальне національне зако­нодавство. Розрізняють дві системи регулювання: дозвільна або лі­цензійна (Індія, країни Латинської Америки); вільний доступ капіталу.

Інвестиційна політика приймаючих країн у різні періоди зміню­ється, але в основному спрямована на стимулювання інвестицій, обмеження їх доступу або повну заборону.

Як методи стимулювання інвестицій застосовуються податкові, фінансові пільги і привілеї, надання спеціальних режимів (валют­них, митних). Податкові пільги передбачають зниження ставок по­датку на прибуток (доходи) або повне звільнення на певний період, надання права прискореної амортизації; зниження ставок прибут­кового податку залежно від обсягів продажу, зменшення ставок ПДВ залежно від рівня і розмірів національної компоненти загаль­ного обсягу інвестицій. Фінансові стимули передбачають надання прямих урядових субсидій, позик на пільгових умовах, участь уря­дових фондів чи держави у капіталі.

Важливою формою стимулювання, особливо в країнах, що роз­виваються, і з перехідною економікою, є створення спеціальних економічних зон (СЕЗ).

Політика обмежень має метою захист національних інтересів, протидію домінуванню іноземного капіталу у важливих для еконо­мічної безпеки галузях. Переважно застосовують: обмеження часток участі, визначення обов'язкової частки участі національного капіта­лу, особливий контроль за інвестиціями у розробці надр, обмеження у використанні прибутків, видачі ліцензій, вимоги забезпечення зай­нятості, обсягів залучення національного капіталу, дотримання наці­ональних стандартів, правил обміну і звітності порядку реєстрації, заборону інвестиційної діяльності у певних галузях.

Регулювання інвестиційної діяльності орієнтоване на максима­льне використання конкурентних переваг (інвестиційного «кліма­ту», обсягу та перспектив росту ринку, природних і набутих факто­рів, якості та ціни трудових ресурсів), рівень лібералізації податко­вого законодавства, стабілізацію валютно-фінансової сфери, вико­ристання прихованих факторів (лояльність, етика підприємництва, інноваційна активність).

Важливу роль відіграє політика сприяння приватним інвестиці­ям: страхування експортних кредитів; створення спеціальних фон­дів (США, Німеччина, Австрія — корпорації з підтримки приват­них інвестицій; Франція — Центральна фінансова корпорація з економічного співробітництва; Швеція — Фонд промислового співробітництва з країнами, що розвиваються) та система кредиту­вання з пільговим оподаткуванням прибутку, страхування ризиків і втрат, надання інформаційних послуг.

Як правило, політика стимулювання експорту капіталу подібна і відрізняється лише для окремих регіонів (США — програми розвит­ку для країн Латинської Америки і Карибського басейну; Японія, Скандинавські країни — пільгове субсидіювання інвестицій у краї­ни, що розвиваються).

Під час формування інвестиційної політики потрібно враховувати основні тенденції і процеси, що відбуваються в світі. Суперечності в ді­яльності ТНК є предметом розв'язання з боку міжнародних організацій ЕКОСОР, COT, ОЕСР, міжнародних валютно-фінансових організацій.

Окремим напрямом багатостороннього регулювання інвестиційної діяльності є гарантування інвестицій, особливо комплексних аспектів інвестиційного процесу: контролю за обмежувальною діловою прак­тикою, усунення подвійного оподаткування, забезпечення прав спо­живачів. До таких угод належить Ломейська конвенція за участю країн ЄС і більше 60-ти країн Америки, Азії, Латинської Америки. Друга Конвенція (1979) умову недискримінації інвесторів безпосеред­ньо пов'язує з наявністю двосторонніх угод захисту інвестицій. Третя Конвенція (1984) зобов'язує сторони надавати справедливий і недиск- римінаційний режим для інвесторів, прозорі і стабільні умови інвесту­вання, передбачуваний і безпечний інвестиційний клімат.

У сучасних умовах здійснюється підготовка інтегрального ком­промісного документа на основі угод COT (ТРІМС, ГАТС), ОЕСР (БУІ), НАФТА з режиму і гарантій для інвестицій, проекту інвес­тиційного кодексу АТЕС та Договору до Енергетичної хартії. Ос­новними питаннями нової угоди передбачаються:

— співвідношення прав та обов'язків учасників інвестиційного процесу;

— обмеження частки участі іноземного інвестора;

— спеціальні стимули для іноземних інвесторів;

— встановлення обов'язкової частки місцевої участі або частки експортної продукції;

— зобов'язання інвесторів, у тому числі щодо використання трансфертних цін;

— механізми вирішення інвестиційних конфліктів.

Комісія з міжнародних інвестицій і ТНК у межах ЕКОСОР роз­робляє Кодекс поведінки ТНК і з допомогою Секретаріату здійснює заходи щодо пом'якшення відношення до ТНК з боку приймаючих країн (надання інформації, відрядження консультантів, проведення навчальних семінарів). Для вирішення проблем незаконних виплат ТНК офіційним особам приймаючих країн Генеральна Асамблея ООН та ЕКОСОР розглянули проект міжнародної угоди про кору­пцію в міжнародних ділових операціях. На рівні ЮНКТАД обгово­рено Кодекс поведінки при передачі технологій, а у 1980 році Ге­неральна Асамблея ООН за підтримки ЮНКТАД прийняла Кодекс про монопольну практику.

За рішенням членів ОЕСР у 1979 році з метою дотримання ТНК положень щодо інформації, наймання і відносин з персоналом, оподаткування й ціноутворення прийнято Кодекс поведінки ТНК, а в 1979 році в ООН — Конвенцію про стягування податків у при­ймаючій країні. Ще раніше, у 1963 році, ОЕСР розроблено поло­ження про уникнення подвійного оподаткування й визначено про­цедури урегулювання конфліктів.

Важливим документом є обговорена в 1998 році в межах ОЕСР Багатостороння угода з інвестицій (БУІ). Незважаючи на те, що во­на інституціонально не закріплена, ії принципи реалізовані у бли­зько 1600 двосторонніх угодах з інвестицій. Аналогічні домовлено­сті укладені в регіональних економічних утвореннях ЄС, НАФТА.