§ 1. Особливості захисту і підтримки дітей і молоді зфункціональними обмеженнями

магниевый скраб beletage

Тривалий час поняття «інвалідність» розглядалося тільки умедичному аспекті та визначалося у термінах психологічної, фізі-ологічної, анатомічної «дефектності», «ненормальності» або «нор-мальності» людини. Згодом це поняття інтерпретувалося як функці-ональні обмеження можливостей людини (тимчасові або постійні).

Поступово зміна дефініції «інвалідність» була пов'язана з уточ-ненням понять «хвороба», «дефект», «непрацездатність», які ото-тожнювалися одне з одним та з «інвалідністю», в результаті чогоспостерігалася певна термінологічна невизначеність. Це, своєю чер-гою, заважало адекватному розумінню проблеми.

У процесі поглиблення та розширення знань про інвалідністьнауковцям стало зрозуміло, що «непрацездатність» - це лише одинз проявів інвалідності, і тому процес інтегрування не може обмеж-уватися тільки заходами щодо відновлення працездатності та виро-блення компенсаторних функцій організму.

До того ж, поняття «функціональне порушення», «фізичний де-фект», «хворобливий стан» або «недоліки в розумовому розвитку»тощо, які часто використовувалися при визначенні різних форм ін-валідності, залежно від певного виду захворювання, аж ніяк не дава-ли повної картини інвалідності і лише частково розкривали сутністьпроблеми.

За останні десятиріччя значно змінилося визначення поняття«інвалідність». Якщо раніше воно тлумачилось як «функціональ-не порушення органів чуття» або «фізичні недоліки», то тепер воноозначає несприятливе становище, в якому може опинитися людина-інвалід внаслідок тих чи інших дефектів розвитку [1].

Заслуговує на увагу той факт, що поряд із поняттями «інвалід»,«інвалідність» використовуються в суспільстві такі дефініції, як:«люди з особливими потребами», «люди з обмеженими фізичнимиможливостями», «люди з інвалідністю», «люди з функціональнимиобмеженнями». І хоча ці терміни не є законодавчо закріпленими, алев законодавчих документах їх намагаються все частіше використо-

Розділ 6. Соціально-педагогічна робота з дітьми та молоддювувати. Тому необхідно теоретично обґрунтувати такі дефініції, як«інвалід», «люди з особливими потребами», «інвалідність».

Слово «інвалід» походить з латинської мови і означає «важкопоранений», «слабкий», «безсилий». З англійської «invalid» пере-кладається як «хворий», «непридатний», «неповноцінний», «непра-цездатний» [7]

Тривалий час у суспільній свідомості слово «інвалід» ототож-нювалося з такими поняттями, як «маргінал», «соціальний аутсай-дер», «неповноцінна людина», «дефектна людина». Ці характерис-тики тією чи іншою мірою свідчили про низький соціальний статусінвалідів і відображали негативну установку в суспільстві щодо ін-валідності.

Як науковий термін дефініція «інвалід» використовується у со-ціальній педагогіці і характеризує особу, що через обмеження жит-тєдіяльності з причин фізичних, сенсорних або розумових недоліківпотребує соціальної допомоги, підтримки та захисту [3].

Традиційно при визначенні інвалідності людини фахівці вра-ховують міру і якість первинного дефекту (стану чи хвороби), часнастання інвалідності, вікові та статеві особливості психофізичногорозвитку, міру працездатності або непрацездатності. Відповідно доцього, визначені такі групи інвалідів:

за віком (діти-інваліди, молоді інваліди, дорослі інваліди, інва-ліди похилого віку);

за походженням інвалідності (інваліди від народження або ін-валіди дитинства, інваліди праці, інваліди війни, інваліди за за-гальним захворюванням);

за видами захворювання та обмежень (особи з розумовими об-меженнями, особи з сенсорними та фізичними обмеженнями,тобто з порушенням зору та сліпі, зі слабким слухом і глухі, зобмеженнями мовлення, глухонімі, з порушеннями опорно-рухового апарату, хворі на дитячий церебральний параліч);

особи із внутрішніми захворюваннями, особи з нервово-психічними захворюваннями [1].

Такий підхід до розуміння проблеми інвалідності виявляє від-носний характер відмінностей у поведінці та становищі інвалідів,а також тих, хто до цієї групи не належить. Це дає підставу ствер-джувати, що основою соціальної допомоги людям з функціональ-ними обмеженнями має бути така система заходів, через яку можнабуло б зменшити (або навіть повністю усунути) будь-які відмін-ності шляхом певного впливу на фізичні, психологічні, освітні тасоціально-культурні інтеграційні процеси, які відбулися в усіх га-лузях людської діяльності. Водночас, гуманізація суспільних від-носин сприяла виходу проблеми інвалідності за межі вузької сферимедичної реабілітології. Це, своєю чергою, стало предметом пильноїуваги та вивчення у таких галузях, як статистика, політика, освіта,економіка, педагогіка, антропологія, соціологія, демографія тощо,що дозволило розглядати феномен інвалідності через призму сто-сунків інваліда та суспільства.

Термін «людина з функціональними обмеженнями» є найбільшуживаним на сьогодні в Україні і в соціальному сенсі найбільш гу-манним. Проблема полягає у ставленні суспільства до таких людей і,як наслідок, у формуванні внутрішньої та зовнішньої картини світулюдей з функціональними обмеженнями. Зокрема, Джон Джойнер,директор центру, наголошує, що семантика слова «disabled» — не-дієздатний - змушує людей формувати відповідну соціальну уста-новку стосовно таких людей, що накладає відбиток і на них самих.Він пропонує називати таких людей протилежним словом «аbledpeople» або «реоріе with abilities», тобто людьми, які мають здібності,оскільки це може відіграти важливу роль у визначенні потреб такихлюдей і шляхів допомоги їм [2].

Велику роль у перегляді позицій щодо інвалідності зіграв рухсамих інвалідів за незалежне життя. Основним принципом, що по-єднав самозахист та саморепрезентацію інвалідів, став принцип ім-пауерменту («impoverment») або «надання можливостей», в основуякого була закладена ідея про те, що «...саме соціальні умови та соці-ально зумовлені ставлення через механізми сегрегації, ізоляції та ви-гнання перетворюють людину в інваліда» [2]. Соціальна активністьлюдей із різними психофізичними обмеженнями, що спрямовувала-ся на самоствердження та покращення умов існування, змусила ши-роке коло науковців, громадськість, державних діячів звернутися допошуку найбільш ефективних форм та методів вирішення проблемінвалідів, побудови принципово інших, нових, науково обґрунтова-них моделей інвалідності. Це актуалізувало питання стандартизаціїпідходів до інвалідності, вироблення такої інтерпретації цього соці-ального явища, яка була б всеохоплюючою та гуманістичною й най-повніше відображала права та інтереси як окремої людини-інваліда,так і суспільні інтереси загалом. Певного значення в цьому питаннінабула систематизація вже існуючих наукових підходів, на основі

Розділ 6. Соціально-педагогічна робота з дітьми та молоддюяких формується сучасна соціальна політика. Опис таких моделейвперше був зроблений американцем К. Денсоном. Подальші дослі-дження у цьому напрямки здійснювалися в Канаді та країнах Захід-ної Європи.

Пізніше спроби класифікувати різні підходи до розуміння сут-ності інвалідності були здійснені російським професором О. І. Хо-лостовою [2]. За її визначенням, медична модель тлумачить інвалід-ність як дефект - психічний, фізичний, анатомічний (постійний аботимчасовий), що призводить до стійкої дезадаптації.

У межах соціальної моделі інвалідність розуміється як скорочен-ня здатності людини «соціально функціонувати та визначатися усуспільстві», а також як «обмеження життєдіяльності». Ця модельпередбачає вирішення проблем, пов'язаних з інвалідністю, черезстворення системи соціальних служб, обов'язком яких має бутинадання допомоги людям з функціональними обмеженнями. Отже,соціальна модель є дуже близькою до медичної і характеризуєтьсяпатерналістським підходом до проблем інвалідності.

Політико-правова модель розглядає проблеми інвалідності уконтексті захисту прав хворої людини нарівні з іншими брати участьу суспільному житті й наголошує на обов'язку держави та суспіль-ства сприяти усуненню соціальної несправедливості, не допускатидискримінації. Відповідно до цього, найголовнішим обов'язком дер-жави щодо інвалідів має бути забезпечення соціальної захищеності,створення належних умов для індивідуального розвитку, реалізаціїтворчих та виробничих можливостей і здібностей у відповідних дер-жавних програмах, надання їм соціальної допомоги в усіх видах ді-яльності, усунення перешкод у реалізації прав на охорону здоров'я,праці, освіти, житлових та інших соціально-економічних прав (за-конодавчі акти) [4].

Поряд з медичною, соціальною та політико-правовою моделя-ми інвалідності О. І. Холостова розглядає як суттєво нову культур-ну модель і називає її «культурний плюралізм». За її визначенням,остання ґрунтується на принципах філософії незалежного життя:«Незалежне життя - це спосіб мислення, психологічна орієнтаціяособистості, яка повною мірою обумовлена взаємовідносинами з ін-шими людьми, суспільством, навколишнім середовищем» [6].

У соціально-політичному значенні культурний плюралізм - цеправо людини бути невід'ємною частиною суспільства і брати ак-тивну участь в усіх аспектах його життя, право на свободу виборута самовизначення. Концепція культурного плюралізму походитьз ідеї унікальності кожної особистості, її права на самореалізаціюта самовираження. У такому розумінні, культурне багатство сус-пільства перебуває в тісній залежності від культурного багатстваособистості, а сама особистість розглядається як активний суб'єкткультури, творець та носій її цінностей, відносин, - з іншого, аджедля особистості в усі часи найважливішою і найціннішою є свобода,міра якої залежить від рівня соціалізації особистості індивіда з од-ного боку, та рівня розвитку суспільства і суспільних відносин - зіншого [5].

Отже, нове бачення проблеми, що ґрунтується на ідеї незалеж-ного життя інвалідів, суттєво відрізняється від традиційних підхо-дів, згідно з якими ігнорувалася соціальна значущість людини з об-меженнями як повноцінного члена суспільства.

Ідеологія незалежного життя розглядає інвалідність як «обме-жену здатність людини ходити, бачити, чути, говорити або мисли-ти звичайним способом, що обумовлено психологічними, функціо-нальними, фізіологічними порушеннями та аномаліями» [4].

Навряд чи хто буде заперечувати, що проблема незалежногожиття інвалідів чекає на негайне вирішення, а допомогу у здійснен-ні можливостей незалежного життя повинні надавати різні соціаль-ні інститути. Не потребує також спеціальних обґрунтувань і те, щоце має бути нормою в суспільстві, якщо воно керується принципомрівності людських прав [4].

З огляду на сказане, стає зрозумілим, що причиною інвалідностіє несприятливе становище, в якому опиняється людина внаслідоктих чи інших дефектів розвитку, які частково або повністю позбав-ляють можливості виконання нею звичайної для того чи іншоговіку, статі та соціально-культурного оточення ролі у суспільстві, за-доволення культурних потреб, що призводить до соціальної непо-вноцінності або соціальної дефектності і руйнує процес соціалізаціїта інтегрування у суспільство.

У цьому контексті варто зазначити, що саме у теперішніх соціо-культурних умовах загострюється проблема соціальної інтеграціїдітей-інвалідів і молодих інвалідів, бо, як зазначають науковці, вУкраїні спостерігається ціла низка негативних явищ, «соціальниххвороб»: слабкість моральної та правової ціннісно-нормативної сис-теми, соціальна аномія, апатія [6].

Розділ 6. Соціально-педагогічна робота з дітьми та молоддюСтавлення до людини визначається, передусім, словом, якимми її називаємо. За кордоном, як зазначає Г. Г. Силласте, поняття«люди з функціональними обмеженнями» припускає наявність пев-них можливостей у хворих людей до суспільно корисної праці в різ-них формах і за певних умов [7].

Усвідомлюючи інвалідність як складне соціальне явище, якепоєднує взаємовідносини між індивідом, що має вади, соціальнимконтекстом, в якому певна ситуація має місце, і значенням, яке їйприділяється, можна передбачити, що проблеми інвалідів можутьбути вирішеними настільки, наскільки суспільство готове змінитисвої звички і очікування, щоб включити людей, котрі мають певнівідхилення, в соціальне життя.

Інтеграція в суспільство - це процес поновлення втраченихзв'язків людини з суспільством, що забезпечує його введення доосновних сфер життєдіяльності: праця, побут, дозвілля.

Якщо ж говорити про інтеграцію соціальну, то це процес і станпоєднання складових частин соціуму, передусім, індивідів і груп, вєдину соціальну цілісність або систему: а) процес і стан поєднан-ня різних за якістю соціальних елементів у функціонально єдинийорганізм, систему , цілісність утворення; б) процес входження допевної системи (цілісності), яка вже утворилась, тієї чи іншої соці-альної частки (групи, індивіда), що зливається з системою й набуваєознак структурного, складового елемента.

Звідси можна говорити, що соціально-педагогічна робота зінвалідами має бути як професійна або волонтерська діяльність,спрямована на гармонізацію та гуманізацію відносин особистостіі суспільства через педагогізацію середовища дитини і наданнясоціальних послуг.

Головною метою соціально-педагогічної допомоги людям з осо-бливими потребами є інтеграція у суспільство.

Базовими етичними принципами соціально-педагогічної роботиз цією категорією дітей та молоді є:

співчуття, милосердне, позитивне ставлення до кожної особис-тості, повага і прийняття її такою, яка вона є;

вирівнювання можливостей у різних сферах життя;

свобода вибору видів соціально-педагогічної допомоги.Головні завдання соціально-педагогічної допомоги:

адаптація та реадаптація, соціалізація особистості;

задоволення особливих і соціальних потреб інваліда;

педагогізація життєвого простору інваліда;

нормалізація життя родини, в якій живе інвалід.

У структурі соціально-педагогічної допомоги першим визнача-ється соціальний компонент. Тому цілком природнім є задоволенняособливих потреб інвалідів шляхом надання соціальних послуг.

Соціальні послуги - це система соціальних дій, які спрямованіна задоволення потреб людини. У вузькому сенсі слова - це системасоціальних зручностей, що надаються особистості. Зміст соціальнихпослуг становлять: інформаційно-консультаційна допомога сім'ї ізправових питань, соціально-психологічне консультування, допомо-га у догляді і нагляді за дитиною, забезпечення ліками і продукта-ми харчування, організація життєдіяльності і дозвілля особистості.Соціальні послуги здійснюються шляхом індивідуальної роботи.

Соціально-педагогічна допомога інвалідам побудована нареалізації і впровадженні певних форм і методів роботи, взаємодіїіндивіда і соціального оточення. Відповідно до цього, соціальний педа-гог як експерт надає допомогу окремій особі та його сім'ї у розв'язаннісоціально зумовлених педагогічних і психологічних проблем,аналізує взаємозалежності між цими проблемами та відповіднимисоціальними факторами; виступає партнером у мобілізації джерелсоціально-педагогічної і психологічної підтримки; є посередникомміж членами сім'ї та іншими соціальними інститутами у розв'язанніконфліктних ситуацій.

Загальний процес соціально-педагогічної допомоги поділяєтьсяна 4 етапи:

Дослідницький: виявлення особливих і соціальних потреб інва-лідів, збережених здібностей.

Планування системи соціально-педагогічних впливів.

Організація соціально-педагогічної допомоги.

Оцінка результатів діяльності.

Зміст соціально-педагогічної допомоги інвалідам становить соціально-педагогічна профілактика, соціальне обслуговування (соціально-педагогічний патронаж), соціально-психологічна реабілітація.

Соцiально-педагогiчна профшактика - це система превен-тивних дій, спрямованих на попередження соціальних наслідківінвалідності: соціальної відокремленості та ізольованості людини.

Сощальне обслуговування - це мобілізація джерел соціально-педагогічної та психологічної підтримки з метою задоволення осо-бливих потреб дітей, молоді і сім'ї.

Соціально-психологічна реабілітація розглядається якцілісний динамічний безперевний процес розвитку особистості, їїсамоактуалізації та самореалізації.

У цьому випадку «реабілітація» тлумачиться як «відновленняпорушених функцій», «компенсація втрачених можливостей», «по-вернення до активного життя». Ці визначення базуються, з одногобоку, на етимології цього слова (лат. rehabilitation - відновлення), аз другого - на розумінні цього процесу як наближення до вихідно-го стану, відновлення втраченого, що іноді майже неможливо. Томуметою реабілітації може бути не повернення до певної позитивноївихідної точки, а розширення адаптивних можливостей суб'єкта со-ціалізації, здатності бути адекватним до нових умов, управляти сво-їм життям.

Реабілітація має бути спрямованою на формування у люди-ни якостей, які можуть допомогти їй оптимально пристосуватисядо навколишнього середовища. Крім того, реабілітація, будучи засвоїм змістом комплексною, повинна бути спрямованою не лишена особу, а й на всю її сім'ю. Реабілітація має сприйматися не лишеяк боротьба проти хвороби, але й боротьба за людину і її місце усуспільстві. Тому кінцевими результатами можуть бути не тількимедико-фізіологічні показники, а й показники соціальні, а за наслід-ками соціальна-рольова функція реабілітованого має бути адекват-ною його потенційним здібностям.

Особливо важливим аспектом в реабілітації є розуміння її не яквпливу, а як взаємодії з сім'єю на основі партнерства щодо реалізаціїцілей реабілітації, особистісно-орієнтованого підходу, комплексності ісистемності зусиль. В цьому випадку особливої уваги як форми вза-ємодії заслуговує реабілітація соціокультурна, головною метою якої єособистісний розвиток індивіда, підвищення його рівня саморегуляції.

В умовах демократизації суспільства важливим завданням єствороння рівних стартових можливостей для всіх людей, незалежновід психофізичного розвитку, стану здоров'я, віку, статі, соціально-економічного статусу людини. Створення рівних можливостей дляінвалідів означає, що кожна людина має право на життя, навчання,виховання і працевлаштування разом зі своїми ровесниками, не ін-валідами. Визначаються такі цільові сфери для створення рівнихможливостей: фізична доступність, освіта, зайнятість, підтримка до-ходів і соціальне забезпечення, сімейне життя і свобода особистості,культура, відпочинок, спорт і релігія [8].

Визнання принципу рівних можливостей у сфері початкової,середньої та вищої освіти для дітей та молоді позначилось на ство-ренні у багатьох країнах світу інтегрованих структур (мейстримінг)- спільного навчання дітей-інвалідів зі здоровими дітьми. Принципрівних можливостей у соціальній роботі означає надання соціальноїдопомоги незалежно від категорії інвалідності.

В основі соціально-педагогічної допомоги дітям-інвалідам єтакож соціально-педагогічний патронаж сім'ї, головна мета яко-го - збереження її цілісності і основних функцій. Соціально-педагогічний патронаж сім'ї, яка виховує дитину з обмеженимифункціональними можливостями, - це система регулярної до-помоги батькам у вихованні дитини, догляді і нагляді за нею,організації міжособистісних стосунків, нормального ритму життя,індивідуального фізичного комфорту, правового захисту.

Тому зараз слід підтримувати найбільш пріоритетні напрямкисоціально-педагогічної роботи, які заперечують максимальну актив-ність і самостійність інвалідів: активізація життєдіяльності за місцемпроживання, створення центрів трудової діяльності, допомога в ор-ганізації вдалого бізнесу, налагодження контактів з ровесниками [9].Загальним принципом соціальної роботи з людьми з обмеженою жит-тєдіяльністю повинен стати девіз, прийнятий Міжнародною організа-цією інвалідів: «Нічого для Вас без Вас», який свідчить про прагненнясоціальних структур до активного залучення громадських організаційінвалідів до соціальної роботи, тобто до соціальної взаємодії [7].

Питання і завдання для самостійної роботи

Написати протягом 10 хвилин невеличке (на одну сторінку)ессе „Мій власний досвід і ставлення до інвалідності". Обгово-ріть текст ессе у мікрогрупах студентів.

Дайте відповідь на такі запитання:

Хто така людина з обмеженими функціональними можливос-тями?

Що означає інвалідність?

Що я знаю про інвалідність? Які мої актуальні і потенційніресурси для соціальної роботи з інвалідами?

Порівняти характерні ознаки медичної моделі соціальної моделіінвалідності?

Як ви розумієте процес інтеграції івалідів в соціальне середови-ще? В чому ви згоджуєтесь, а що відкидаєте в цьому процесі.

Література

Технології соціально-педагогічної роботи: Навч. посіб. /3а заг.ред. проф. Капської А. Й. - К.: 2000.

Словник-довідник для соціальних педагогів та соціальних праців-ників / 3а заг. ред. А. Й. Капської, І. М. Пінчук., С. В. Толстоухо-вої. - К., 2000.

Соціальна педагогіка: Навч. посіб. /3а. Ред. А. Й. Капської. -К.,2000.

Іванова І. Б. Соціально-психологічні проблеми дітей-інвалідів. -К.: Логос, 2000.

Холостова Е. И, Дементьева Н. Ф. Социальная реабилитация:Учеб. пособ. - М., 2002.

Інвалід і суспільство: проблеми інтеграції. - К.: А.Л.Д., 1995.

Добровольская Т. А., Шабалина Н. Б. Инвалид и общество, социаль-но- психологическая интеграция // Социс. 1991. - № 5, С. 3-8.

Соціально-педагогічна робота з дітьми та молоддю з функціо-нальними обмеженнями: Навч.-метод. посіб. для соц. працівни-ків і соц. педагогів / За ред. проф. А. Й. Капської - К.: ДЦССМ,2003.

Права дітей з особливими потребами Посіб. -довід. нормативно-правових документів / За заг. ред. академіка О. Л. Копиленко. -К.: РННЦ „ДІНІТ", 2002.

§ 2. Виявлення реального стану вирішення проблеми дитячої

інвалідності

Нині, коли ринкова політика змусила частково демократизу-вати державні структури і зробити кілька кроків у бік лібералізаціїекономіки, соціальні працівники і соціальні педагоги знайшли себев соціальній політиці стосовно дітей з обмеженими функціональни-ми можливостями. Вони повернули професійну діяльність не в бікполітичних реформ, а до людини, зосередившись на створенні міс-цевих організацій, різних громад, які добре знають потреби жителіві тому роблять усе, щоб підтримати задоволення їхніх потреб.

Не можна однозначно стверджувати, що питання соціальногозахисту сімей з дітьми-інвалідами перебуває десь на задвірках сі-мейної політики. Навпаки, проблемі захисту дітей з обмеженимифункціональними можливостями в останні роки приділяється всебільше уваги. Позитивну роль у цьому відіграв Закон України від 16листопада 2000 року "Про державну соціальну допомогу інвалідамз дитинства та дітям-інвалідам", де вперше порушене питання пронеобхідність пошуків шляхів і механізмів поліпшення життя такихдітей та створення умов для їхньої інтеграції в суспільство; Поста-нова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Положенняпро Фонд соціального захисту інвалідів».

Деталізації заходів з удосконалення системи підготовки і пере-підготовки спеціалістів для роботи з цією категорією дітей є відобра-женням уваги держави до цієї проблеми у затвердженій в Концеп-ції ранньої соціальної реабілітації дітей-інвалідів у Положенні проміжвідомчу координаційну раду з питань ранньої соціальної реабі-літації дітей-інвалідів, Постанові Кабінету міністрів (від 12 жовтня2000 року) та Положенні про навчально-реабілітіційний центр (На-каз Міністерства освіти й науки України від 28 серпня 1997 року).Певним стимулом в активізації соціально-реабілітаційної роботи здітьми-інвалідами став Указ Президента України від 2 грудня 2002року "Про додаткові заходи щодо посилення соціального захистуінвалідів та проведення в Україні у 2003 році Року людей з інвалід-ністю", на який відгукнулися обласні і міські державні адміністрації,соціальні служби для молоді, управління у справах сім'ї та молоді.

Ці документи поєднані основною ідеєю з Конвенцію ООН проправа дитини, в якій статтею 23 визначається право дитини-інвалідавести повноцінне життя в умовах, які забезпечують її гідність, спри-яють формуванню впевненості в собі, а також право дитини на осо-бливе піклування, доступ до освіти, відновлення здоров'я, забезпе-чення соціального, культурного і духовного життя.

Ці положення знайшли також відображення і в Національнійпрограмі "Діти України", в якій реабілітація дітей-інвалідів розгля-дається як проблема національного значення, що потребує першо-чергового розв'язання.

І якщо до 90-х років XXI століття соціальна політика щодо ін-валідів мала, переважно, компенсаційний характер, коли вся увагаконцентрувалась на грошових виплатах, то сьогодні, у ХХІ столітті,створення реабілітаційних центрів передбачає завдання іншого ха-рактеру: адаптацію дітей і молодих інвалідів до соціального і життє-вого середовища, створення умов для реалізації інтересів та потребінвалідів.

Важливим кроком у створенні умов для активної життєдіяль-ності стала Постанова Кабінету Міністрів України "Про Компенса-

Розділ 6. Соціально-педагогічна робота з дітьми та молоддюційну програму розв'язання проблем інвалідності", прийнята 1992році, у якій викладений комплекс дій, спрямованих на поетапне ви-рішення проблем інвалідів у сфері:

профілактики інвалідності, медичної, соціально-трудової реабі-літації;

надання інвалідам протезно-ортопедичної допомоги і забезпе-чення транспортними засобами;

культури, відпочинку, фізкультури та спорту;

поліпшення матеріально-побутових умов проживання;

поширення наукових досліджень із проблем інвалідності;

створення інвалідам рівних можливостей та умов для здобуттяосвіти, їх реабілітація в освітніх закладах.

Для фінансування робіт і державних програм із соціального за-хисту інвалідів постановою Кабінету Міністрів України від 18 лип-ня 1991 року № 92 створений Фонд соціального захисту інвалідів звідділеннями в Автономній Республіці Крим, областях, містах Киє-ві і Севастополі.

Враховуючи основні причини розвитку дитячої інвалідності(спадкові хвороби, вроджені вади розвитку та дитячий травматизм),з метою зниження негативного впливу цих факторів на стан здоров'янаселення України в навчальні плани загальноосвітніх закладів вве-дені предмети, які засобами просвітницької роботи стимулюють мо-лодь до здорового способу життя - "Фізична культура і здоров'я" та"Основи безпеки життєдіяльності людини".

У вищих навчальних закладах всіх рівнів акредитації, незалеж-но від форм власності, Державними стандартами вищої освіти пе-редбачається вивчення курсу "Безпека життєдіяльності людини"як обов'язкової загальноосвітньої дисципліни, що містить розділидолікарської допомоги і валеології. Передбачається вивчення май-бутніми вчителями курсів "Основи валеології" і "Основи медичнихзнань" як складових фахової підготовки педагогів усіх профілів.

Водночас, з урахуванням реальної ситуації в Україні розробленаціла система соціального захисту інвалідів, це, зокрема:

пенсійне забезпечення;

державне соціальне страхування;

державна соціальна допомога;

система пільг та компенсацій як соціальна підтримка;

соціальний захист потерпілих від Чорнобильської катастрофи;

фінансове забезпечення програм соціального захисту інвалідів;

медичне забезпечення інвалідів;

освіта інвалідів;

соціальна і професійна реабілітація тощо.

Система соціальної реабілітації дитини лише тоді зможе спрацю-вати на повну потужність, якщо вона у своїй сукупності сприятимевідновленню фізичного, психічного і соціального статусу дитини з ва-дами більш якісно при значно менших фінансових витратах, оскількиосновні витрати лягають на плечі батьків, котрі виховують дитину.

Така система характеризується відкритістю та доступністю, на-ближена до місця проживання дитини, що дозволяє батькам абоособам, які їх замінюють, брати участь у реабілітаційному процесі.Діти не вилучаються із сім'ї, не порушуються біологічні, фізіологіч-ні та психологічні зв'язки дитини з матір'ю, рідними та близькимилюдьми.

Вирішуючи комплексно питання дитячої інвалідності та реабі-літації, відділення Фонду соціального захисту інвалідів акцентуютьосновну увагу на підтримці діяльності і створенні реабілітаційнихцентрів для дітей-інвілідів.

Створення системи ранньої соціальної реабілітації дітей-інвалідів при здійсненні професійної, медичної та соціальної реабі-літації осіб з обмеженими фізичними і психічними можливостямидає змогу завершити формування цілісної реабілітаційної системив Україні, проводити цілеспрямовану загальнодержавну політику,запроваджувати новітні реабілітаційні методики, спільними зусил-лями спрямувати їх на допомогу дітям-інвалідам.

Оптимальним варіантом, як стверджують дослідники, батьки іспеціалісти, є спеціалізована служба "Центри соціально-психолого-педагогічної реабілітації дітей та молоді з обмеженими функціональни-ми можливостями" (далі - служба), діяльність якої регламентує Поло-ження, розроблене Державним центром соціальних служб для молоді".

Із метою оптимального вирішення проблеми соціального захис-ту і підтримки дітей з обмеженими функціональними можливос-тями УДЦССС, Державним комітетом у справах сім'ї та молоді, атакож Державним інститутом проблем сім'ї та молоді було проведе-не соціологічне дослідження "Соціальна адаптація дітей та молодіз функціональними обмеженнями", яке дозволило виявити основнісоціальні проблеми дітей і молоді з функціональними обмеженнямита їхніх батьків, окреслити можливі шляхи удосконалення процесувирішення проблем цієї групи.

Розділ 6. Соціально-педагогічна робота з дітьми та молоддюВисновки, зроблені після проведення опитування методом ан-кетування респондентів трьох категорій, показали, що основні про-блеми дітей і молоді з функціональними можливостями зосередже-ні у 8 основних сферах:

матеріальне забезпечення (різниця між реальним прожитковиммінімумом і встановленими виплатами по інвалідності, бракреалізації встановлених законодавством пільг і нестача деякихдодаткових, недостатність безкоштовного забезпечення техніч-ними і медичними засобами лікування, реабілітації, компенсаціївад і захворювань);

медичне обслуговування (недостатня кількість і якість послугбезкоштовного лікування, а також профілактики, реабілітації іранньої діагностики, брак спеціалізованих закладів і кваліфіко-ваних фахівців, особливо в невеликих поселеннях, нестача за-ходів щодо оздоровлення і санаторного лікування, зокрема бракпутівок для дітей з батьками);

психологічна допомога дітям і батькам (нестача відповіднихосередків і фахівців, матеріально-технічного та інформаційно-методичного забезпечення інноваційних методів роботи);

освіта і професійне навчання (нестача спеціальних груп у дитя-чих садках і спеціальних класів у загальноосвітніх школах, спе-ціальних шкіл, особливо в малих поселеннях, недостатня якістьнадомного навчання і спеціальної підготовки педагогів, що йогоздійснюють, недостатність закладів професійного навчання іможливостей безкоштовного продовження освіти);

працевлаштування дітей і батьків (невиконання законодавчихквот щодо працевлаштування, нестача спеціальних робочихмісць, прийнятного режиму і умов праці, брак можливостей на-домної праці, спеціалізованих підприємств, недостатність зу-силь Державної служби зайнятості);

спілкування, заняття улюбленими справами (нестача осередків- клубів, денних центрів соціальної адаптації, центрів соціально-психологічної реабілітації дітей та молоді з функціональними обме-женнями - спеціалізованих служб ЦССМ, творчих майстерень тощо,інноваційних форм роботи - груп взаємодопомоги, спеціальних зміну таборах відпочинку тощо, інших форм роботи державних і громад-ських організацій, які займаються проблемами інвалідності);

підготовка дітей і молоді до самостійного життя (нестача цен-трів соціальної адаптації, центрів соціально-психологічної ре-

Соціальна педагогікаабілітації дітей та молоді з функціональними обмеженнями -спеціалізованих служб ЦССМ, закладів професійної орієнтаціїі навчання, діяльності щодо сприяння працевлаштуванню, ство-рення спеціалізованих служб знайомств тощо);- вільне пересування (невиконання вимог законодавства щодо присто-сування будівельних споруд і транспорту до потреб людей з функці-ональними обмеженнями, певна нестача транспортних пільг).Виявлення реальних проблем дітей і молоді з обмеженимифункціональними можливостями потребує вирішення низки акту-альних питань.

Питання і завдання для самостійної роботи

Характеристика законодавчої бази стосовно захисту дітей і мо-лодих інвалідів.

Дати аналіз реальної необхідності соціального захисту інвалі-дів.

Визначити основні сфери, в яких проявляються проблеми дітейта молоді з функціональними обмеженнями, і окреслити по од-ній із них можливі шляхи вирішення.

§ 3. Створення соціально-педагогічних умов для оптимальноїжиттєдіяльності дітей і молоді з функціональними обмеженнями

Зважаючи на те, що і Державний центр ССМ, і місцеві спеці-алізовані центри ставлять собі за мету створити всі можливі умо-ви, щоб допомогти дітям інтегруватися в соціальне середовище, усуспільство, важливо було звернути увагу на одну із проблем, якастосується, насамперед, дітей - форма і місце навчання. Причомуособливий інтерес викликають відповіді самих дітей з функціональ-ними обмеженнями (паралельно проводилося опитування їхніхбатьків і експертів).

Серед функціональних характеристик сімей, які мають дітей зобмеженими можливостями, найбільш значущими є такі:

матеріальне забезпечення сімей;

психологічний клімат в сім'ї;

загальна культура сім'ї;

реабілітаційна культура сім'ї;

реабілітаційна активність;

ставлення до патології дитини.

Розділ 6. Соціально-педагогічна робота з дітьми та молоддюІз метою виявлення особливостей сім'ї, окрім структурнихі функціональних характеристик, важливо знайти також інди-відуальні особливості членів конкретної сім'ї. До них належать:соціально-демографічні, фізіологічні, психологічні, патологічнізвички окремих членів сім'ї, а також характеристика дитини, вік, рі-вень фізичного, психічного, мовного розвитку, інтереси, здібності,освітня установа, яку вона відвідує, рівень навчання і спілкування,наявність поведінкових відхилень, патологічні звички, мовленнєві іпсихічні відхилення.

Поєднання індивідуальних характеристик членів сім'ї з її струк-турними і функціональними можливостями утворюють комплекснухарактеристику - статус сім'ї. Для визначення статусу доцільно ко-ристуватись такими поняттями:

соціально-економічний статус;

соціально-психологічний статус;

соціально-культурний статус.

Індивідуальні характеристики членів сім'ї фіксуються у ходіінтерв'ю, безпосереднього спостереження і (або) за результатамиобстежень, проведених іншими спеціалістами (лікарем, психологом,корекційним педагогом).

Структурні компоненти сім'ї визначаються, переважно, під часбесіди з її членами чи у процесі вивчення офіційних документів (ме-дична соціальна карта).

Для визначення психологічного клімату сім'ї можна викорис-товувати відкрите та опосередковане спостереження, тести (тест-опитувальник, опитувальник для батьків, малюнок сім'ї), а такожрезультати спостережень, проведених психологом чи психотерапев-том.

Рівень загальної культури містить показник освіти дорослихчленів сім'ї, побутову та поведінкову культуру членів сім'ї. При цьо-му можна застосовувати інтерв'ю, що дозволяє виявити коло інтер-есів, розвиток духовних потреб, організацію дозвілля, спільні фор-ми відпочинку.

У ході вивчення умов забезпечення ранньої реабілітації дітейзверталася увага на ряд показників, які дозволили виявити певні"білі плями" у роботі з цією категорією дітей та їх батьками:

матеріальне забезпечення;

медичне обслуговування;

психологічна допомога дітям і батькам;

освіта і професійне навчання;

працевлаштування дітей і батьків;

спілкування, заняття улюбленими справами;

підготовка дітей і молоді до самостійного життя;

вільне пересування.

Зокрема, відповіді експертів стосувалися причин, що зумовлю-ють матеріальні, медичні, освітні проблеми сімей, які виховують ді-тей і молодь з функціональними обмеженнями.

Відповіді показують, що найбільш гострою із ряду проблем, зякими стикаються сім'ї з дітьми і молоддю з функціональними об-меженнями, є причина недостатнього матеріального забезпечення.Експерти вважають, що матеріальні проблеми зумовлені такимифакторами (наводяться в порядку частоти згадувань):

нестабільна економічна ситуація в країні;

недосконалість законодавчої бази стосовно матеріального забезпе-чення і соціального захисту родин, що виховують дітей-інвалідів;

значна мінусова різниця між державними виплатами на дітей-інвалідів і реальним прожитковим мінімумом;

ліквідація, в багатьох випадках, допомоги матерям, що не пра-цюють і доглядають дітей-інвалідів, з причин незначного пере-більшення норми доходів на члена сім'ї, яка є жебрацькою і об-разливою;

наявність частини безробітних батьків, котрі виховують дітей-інвалідів;

дорогі ціни на лікування й медикаменти;

високі комунальні платежі;

відсутність будівництва державного житла унеможливлює по-кращення санітарно-житлових умов, тобто поліпшення здоров'ядітей і батьків;

недоступність безкоштовного санаторно-курортного лікування;

нестача центрів соціально-психологічної реабілітації дітей тамолоді з функціональними обмеженнями, недостатня можли-вість залишити дитину у денний час і піти працювати, брак ін-ших форм розвантаження батьків для роботи та відпочинку;

відсутність центрів ранньої діагностики, що збільшує кількістьінвалідів та ін;

дорожнеча діагностики й консультування;

недоступність спеціалізованої допомоги в невеликих населенихпунктах;

відсутність профілактичних заходів;

відсутність інформації для батьків про методи ранньої діагнос-тики і реабілітаційні заходи та ін.

Причинами психологічних проблем дорослих членів родини є:

усвідомлення неможливості забезпечити гідне життя своїй ди-тині;

страх перед майбутнім дитини (труднощами працевлаштуван-ням, створення власної сім'ї);

поширеність хибних уявлень щодо інвалідності (наприклад,думка, що фізично обмежена людина неповноцінна й інтелекту-ально);

брак інформації про виховання і характер взаємостосунків з ді-тьми і молоддю з обмеженими можливостями і, відповідно, не-розуміння батьками проблем, власних дій;

підвищене відчуття відповідальності, намагання зробити усе задитину часто трансформується в гіперопіку;

прагнення сховати дитину від оточуючих, а також - звуженнякола її спілкування, ізольованість та ін.

Причини психологічних проблем самих дітей і молоді з функціо-нальними обмеженнями, на думку експертів, наявні у зв'язку з:

відчуттям непотрібності і "меншовартості" (формуванню остан-нього сприяють демонстрації співчуття або навпаки - відсторо-нення оточуючих);

недоступністю багатьох закладів культури, нестачею спілкуван-ня взагалі, зокрема з однолітками, внаслідок обмежень у пере-суванні, з інших причин;

відсутність інформації, замкненість лише на власних проблемах;

усвідомлення своєї залежності від батьків і близького оточеннята ін.

Стосовно проблем у сфері освіти дітей і молоді з функціональни-ми обмеженнями, то експерти зазначають такі причини:

неспроможність відвідувати загальноосвітню школу, оскількинаявні труднощі у пересуванні та віддаленість спеціальних на-вчальних закладів, що заважає отримати спеціальність;

недостатня адаптованість навчальних програм загальноосвітніхі навіть спеціальних шкіл для дітей з певними порушеннями,брак індивідуального підходу та навчальних програм, адаптова-них до особливостей різних видів інвалідності дітей, які навча-ються вдома;

Соціальна педагогікаПричини недостатнього спілкування дітей і молоді з функціо-нальними обмеженнями:

труднощі пересування, відсутність спеціального обладнання вгромадських місцях, взагалі знижений рівень мобільності інва-лідів;

психологічний бар'єр у спілкуванні, неготовності людей сприй-мати інвалідів рівними собі;

психологічні комплекси батьків, які соромляться своєї дитини іне прагнуть розширювати коло її спілкування;

відмежованість від середовища загальноосвітніх шкіл, недостат-ня кількість центрів соціальної адаптації і спеціалізованих на-вчальних закладів;

відсутність клубів для спілкування або їх територіальна недо-ступність;

небажання здорових дітей спілкуватися з інвалідами та ін.Звичайно, названі вище лише окремі причини серед десятків

інших. Проте вони можуть привернути особливу увагу державнихструктур, різних соціальних інститутів і громадських організаційдо питання щодо шляхів усунення окреслених причин і механізміввпливу на досягнення певних змін у тій ситуації, яка склалася на-вколо дітей і молоді з функціональними обмеженнями, і зокрема -навколо сімей, які виховують таких дітей.

Питання і завдання для самостійної роботи

Здійснити характеристику функціоналу сімей, які виховуютьдітей з функціональними обмеженнями.

Охарактеризувати основні проблеми, з якими стикається ця ка-тегорія клієнтів.

Окреслити основні шляхи усунення визначених проблем в од-ному із конкретних мікросередовищ.

§ 4.Принципи і закономірності соціально-педагогічноїреабілітації дітей з обмеженими функціональними можливостями

Закономірності, представляючи одну із найбільш важливихскладових теорії соціально-педагогічної реабілітації, обумовлюютьїї зміст у практиці соціальної роботи з дітьми з обмеженими мож-ливостями і визначають стратегічні шляхи впровадження науковихдосягнень у сфері соціального захисту. Основні закономірності ба-

Розділ 6. Соціально-педагогічна робота з дітьми та молоддюзуються на принципах, які обумовлюють їхній зміст. Ці принципипредставлені на рис. 6.1.

До загальних закономірностей належать: зміна сутності дер-жавної політики стосовно дітей з обмеженими можливостями і ви-роблення певних механізмів для її реалізації.

Основною передумовою успішного вирішення актуальних про-блем соціальної реабілітації дітей з обмеженими можливостями єдержавна політика щодо інвалідів. Саме так, у некоректній формі,формулюються поки всі державні документи стосовно цієї категоріїосіб з обмеженими функціональними можливостями.

Обмеженість життєдіяльності дитини проявляється у повній чичастковій утраті нею здатності здійснювати самообслуговування,переміщення, орієнтацію, спілкування, контроль за своєю поведін-кою, а також повноцінно займатися ігровою, навчальною чи трудо-вою діяльністю.

Через це важливим завданням держави є забезпечення соці-альної захищеності інвалідів, створення нею необхідних умов дляіндивідуального розвитку, реалізації інтелектуального чи творчогопотенціалу. Це здійснюється завдяки участі інвалідів у відповіднихдержавних програмах, розроблених на основі врахування виявле-них потреб, і регулюється наданням соціальної допомоги у перед-бачених законодавством видах для усунення наявних перешкод. Зцією метою держава визначає для дітей з обмеженими можливостя-ми додаткові гарантії для реалізації їхніх прав і законних інтересів,проявляючи при цьому особливу турботу про дітей. Хоча, слід ска-зати, що сьогодні ці діти і їхні сім'ї належать до найбільш соціальнонезахищеної категорії населення.

Останніми роками в державі і суспільстві визначилися позитив-ні тенденції в галузі соціальної політики щодо дітей з обмеженимиможливостями і їхніх сімей, що знайшло своє відображення у пер-шій із зазначених закономірностей. Розроблено низку документів,згідно з якими державні структури, громадські об'єднання, залуча-ючи до цього приватні ініціативи, покликані здійснювати заходи,спрямовані не лише на охорону здоров'я населення і профілактикуінвалідності, але й на створення умов для реабілітації інвалідів, за-доволення їхніх інтересів, інтеграцій у суспільство і професійну ді-яльність.

Досить ефективним механізмом реалізації державної політикиі вирішення проблем інвалідів в Україні стали загальнодержавні ірегіональні програми, які об'єднують усі зусилля різних відомств.Особливе місце в цьому списку посідає цільова Концепція ранньоїсоціальної реабілітації дітей-інвалідів, схвалена Постановою Кабі-нету Міністрів України від 12 жовтня 2000 року № 1545 та ЗаконУкраїни «Про основи соціальної захищеності інвалідів» в Українівід 5 липня 2001 року.

Наступна загальна закономірність - розробка і вдосконаленнянормативно-правової бази соціальної роботи з дітьми з обмеженимиможливостями.

Вітчизняний і зарубіжний досвід засвідчує, що соціальну роботуз дітьми, котрі мають функціональні обмеження, необхідно прово-дити постійно з урахуванням нормативно-правової бази документівсвітового співтовариства (установчі акти, декларації, пакти, конвен-ції, рекомендації і резолюції ООН, ВОЗ, МОР, ЮНЕСКО, ЮНІ-СЕФ та ін.) та законодавчих і підзаконних актів України.

Розділ 6. Соціально-педагогічна робота з дітьми та молоддюУ практиці соціальної реабілітації дітей з обмеженими функціо-нальними можливостями залучають такі базові документи світовогоспівтовариства: Всесвітня декларація прав людини (1948 р.), Між-народний пакт про економічні, соціальні і культурні права (1966 р.),Декларація соціального прогресу і розвитку (1969 р.), Деклараціяпро права розумово відсталих осіб (1971 р.), Конвенція про правадитини (1989 р.), Всесвітня декларація про особливості впливан-ня, захисту і розвитку дітей (1990 р.), Конвенція і Рекомендації пропрофесійну реабілітацію та зайнятість інвалідів (1983 р.) та інші.

Незаперечним є те, що головним серед цих документів, якийстановить загальне підґрунтя і вимоги для прийняття конкретнихзаходів у національному і міжнародному плані в галузі захисту правінвалідів, а також сприяння щодо включення їх у нормальне життясуспільства, є Декларація про права інвалідів, прийнята Генераль-ною асамблеєю ООН у грудні 1971 року. Розробляючи цю страте-гічну лінію далі, Конвенція про права дитини підкреслює:

Держави-учасниці визнають, що неповноцінна в розумовому чифізичному плані дитина має вести повноцінне і достойне життяв умовах, які забезпечують її гідність, сприяють її впевненості всобі і полегшують її активну участь у ж