джерела і характер доходів запорозької січі

магниевый скраб beletage

"консистенські дачки". Починаючи з 1764 р., їх стягували лише в грошовій формі з кожного двору, і, по суті, вони стали подимним податком; • виконання повинностей. Їх було чимало. Так, селяни і міщани мали забезпе­чувати кормами й волами потреби армії, пошти, чиновників. Оскільки бюджетні ресурси Лівобережної України, починаючи з 1722 р. пе­ребували під контролем Росії, то значну частину грошових ресурсів надсилали­ся до російської скарбниці. У 1725 р. до державного бюджету Росії було переда­но 244 255 руб. податків. Після возз'єднання України та Росії Україна ще майже півстоліття зберігала всі атрибути державності, у тому числі самостійність ведення фінансового господарства. На початку 20-х років XVII ст. уряд царської Росії почав стягувати у своє розпорядження дедалі більші кошти. Можна вважати, що саме з

цього часу Україна на 270 років стала колонією, змушеною вносити на потребу мет­рополії понад чверть свого національного доходу.

Основним джерелом доходів Російської імперії в першій половині ХІХ ст. були оборотний і подушний податки з селян, митні збори, податки з капіталів і торго­вих оборотів, незначні податкові збори з дворян. У структурі доходів значне місце посідало непряме оподаткування, передусім "питний" доход, надходження від яко­го напередодні 1861 р. становили майже 30% державного бюджету. Основний тягар податків, що за період 1845-1861 рр. перевищили 1 млрд руб., несли селяни. Уряд звертався і до збору податків натурою. Лише за 1828 р. у 6 українських губерніях їх було зібрано на суму близько 3,5 млн руб. Дефіцит бюджету Російської імперії був постійним, тому його покривали дедалі більшими обсягами внутрішніх і зовнішніх позик, а також емісією паперових грошей.

Видаткова частина бюджету Росії становила майже 15-20% її національного до­ходу. Більшість витрат припадала на військове і морське міністерства. Так, у 1804 р. з 122 млн. руб. усього бюджету на їх утримання було витрачено майже 53 млн руб., у 1855 р. — з 526 млн руб. — 270 млн. руб. На утримання двору витрачалося близь­ко 10% бюджету, тоді як на освіту виділялося менше 1% бюджетних витрат.

У першій половині ХІХ ст. уряд Росії вжив значних заходів щодо впорядку­вання фінансової системи, зокрема на початку століття було здійснено фінансо­ву реформу, а в 1839-1843 рр. проведено грошову реформу. Та незважаючи на це, видатки бюджету зростали дедалі більшими темпами, і якщо на початку століття державний борг Росії дорівнював майже чотирьом її річним бюджетам, то напере­додні 1861 р. — майже восьми.

Розвиток подій після 1861 р. диктував необхідність упорядкувати фінансову систему, тому до кінця ХІХ ст. було зроблено кілька спроб налагодити стабільну ді­яльність грошово-кредитної, банківської, податкової, митної систем. Зокрема, винні откупи було скасовано і замінено акцизом на вино, введено акцизи на цукор і тютюн. Проте сам порядок стягнення податків не змінювався майже до 80-х років. У 1863 р. подушний податок з міщан міст європейської частини Росії було замінено податком на нерухоме майно, надходження від якого в 1898 р. становили 8,6 млн руб.; у 1894 р. введено квартальний податок; з 1875 р. частину місцевих повинностей було заміне­но на державний поземельний податок без розмежування власників.

У 1879-1880 рр. внаслідок селянських бунтів було скасовано подушний пода­ток, зменшено викупні платежі. Скасування подушного податку компенсувалося збільшенням непрямих податків і платежів. У багатьох повітах розмір податків пе­ревищував доходи. У 1900 р. населення Російської імперії сплатило непрямі подат­ки на суму 657 млн руб., у тому числі з алкогольних напоїв — 317 млн руб., з тютю­нових — 47 млн руб., з цукру — 63 млн руб., з нафти — 25 млн руб., мито — 204 млн руб. Значна частина спирту, тютюну, цукру була українського виробництва. Дев'ять українських губерній з 1868 до 1880 р. дали Російської імперії 2899,2 млн руб. дохо­ду, а на їхні власні потреби було повернуто лише 1749 млн руб. За 15 років почина­ючи з кінця 19 ст. бюджет Російської імперії одержував від України 3289 млн руб. доходу, а на потреби України залишалося лише 2605,2 млн руб. 8 березня 1906 р. було затверджено правила про порядок розгляду державного розпису доходів і вит­рат Російської імперії. Позитивний вплив на розвиток бюджетного процесу і нала­годження державного контролю справили введення в дію Конституції і заснування Державної Думи. Проте, незважаючи на заходи, вжиті урядом з метою впорядку­вання надходжень до бюджету, державний борг безупинно зростав. Із середини 80-х років ХІХ ст. Росія за розміром державного боргу посіла третє місце після Франції і Великої Британії.

Після Великої Жовтневої соціалістичної революції був період (1918-1922 рр.), коли Україна зробила спробу створити власну бюджетну систему (дещо в усіченому вигляді) і самостійно будувати взаємовідносини з місцевими органами влади. Нала­годити бюджетний процес намагалися спочатку Українська Центральна Рада протя­гом 14 місяців свого існування, а потім більшовицький уряд, але ці спроби з різних причин успіху не мали. Питання щодо цілковитої державної незалежності і відповід­но щодо формування незалежної бюджетної системи так і не було поставлено.

У 1921 р. постановою ВЦВК "Про заходи щодо впорядкування фінансового господарювання" було скасовано об'єднання державного і місцевих бюджетів. У грудні 1921 р. ВЦВК і РНК прийняли постанови, які згодом було перенесено до за­конодавства Радянського Союзу, "Про місцеві бюджети", "Про місцеві кошти", "Про перелік витрат, що фінансуються місцевими коштами".

У 1923 р. було прийнято тимчасове Положення про місцеві фінанси, яким виз­началися: склад місцевих бюджетів, права та обов'язки органів влади різних рівнів, порядок і механізм місцевого оподаткування, механізм субсидування місцевих бю­джетів із загальнодержавних коштів, порядок складання, затвердження і виконан­ня місцевих бюджетів. Було змінено також порядок формування доходної частини місцевих бюджетів і видаткові повноваження місцевих органів влади. З цього ча­су за рахунок коштів місцевих бюджетів повністю фінансувалися заходи місцевого значення в народному господарстві, соціальному забезпеченні, дорожньому будів­ництві, місцевому транспорті тощо. У 1923-1925 рр. помітно зміцнилася доходна база місцевих бюджетів за рахунок відрахувань від загальнодержавних податків. У цей період уперше почав застосовуватися такий елемент фінансового вирівнюван­ня в міжбюджетних відносинах, як субвенція, яка надавалася з урахуванням еко­номічного потенціалу території, рівня задоволення місцевих потреб.

До 1925 р. в основному завершилося формування системи місцевих бюджетів, яка складалася з трьох основних груп залежно від покладених на них завдань і ме­ханізму бюджетного регулювання:

1. Регулюючі бюджети (губернські, обласні, республіканські, окружні).

2. Міські бюджети (усіх міст).

3. Низові бюджети (волосні, районні, сільські) (табл. 28).

Таблиця 28

Розподіл доходів і витрат за видами місцевих бюджетів УРСР у 1924-1925 рр., %

Групи місцевих бюджетів

Доходи

Витрати

Регулюючі

29,4

29,3

Міські

47,9

47,5

Низові

22,7

23,2

Усього

100

100

З наведених у таблиці даних видно, що приблизно половина бюджетних ре­сурсів формувалася в міських бюджетах. Це пояснюється тим, що в містах в основ­ному було зосереджено комунальні промислові підприємства.

У вересні 1925 р. ВЦВКУ і РНК УРСР прийняли постанову "Про місцеві подат­ки і збори", якою було встановлено конкретні місцеві податки і збори, а також порядок їхнього застосування. А постановою цих органів від 2 січня 1928 р. "Про самооподат­кування для задоволення суспільних потреб" регламентовано порядок самооподат­кування в Україні на місцях. У квітні 1926 р. ЦВК СРСР затвердив Положення про місцеві фінанси СРСР, а через деякий час в Україні було затверджено Положення про місцеві фінанси УРСР, яким регламентувалися надходження і витрати місцевих ор­ганів влади і порядок формування фондів бюджетного регулювання.

У грудні 1931 р. уряд СРСР прийняв ще одну постанову, яка регламентувала республіканські і місцеві бюджети. Відповідно до неї було чітко розмежовано до­ходи між окремими ланками бюджетної системи, посилено роль низових бюджетів, місцевим бюджетам надано право залишати у своєму розпорядженні фінансові пере­вищення фактичних надходжень до планових, змінено систему бюджетного регулю­вання. У 1932 р. відбулися зміни в республіканському і крайовому бюджетному ре­гулюванні, згідно з якими було збільшено перелік податків і зборів, відрахування від яких зараховувалися в місцевий бюджет. Проте у 1938 р. Верховна Рада СРСР прий­має рішення про включення місцевих бюджетів і бюджету державного соціального страхування в єдиний державний бюджет, і цим фактично було перекреслено всі попередні зусилля по становленню і розвитку місцевого самоврядування.

У жовтні 1959 р. було прийнято Закон СРСР "Про бюджетні права Союзу РСР і союзних республік". Згідно з цим документом, до державного бюджету включали­ся: союзний бюджет, бюджети союзних республік, бюджет державного соціального страхування. До бюджетів союзних республік — республіканські бюджети союзних республік, бюджети автономних республік, місцеві бюджети (крайові, обласні, авто­номних областей, окружні, районні, селищні і сільські). У червні 1960 р. в Україні було прийнято Закон УРСР "Про бюджетні права Української РСР і місцевих рад депутатів трудящих", що фактично дублював союзний Закон.

Заснування СРСР і прийняття Конституції Союзу РСР передбачало створен­ня єдиного бюджету, до складу якого включалися бюджети союзних республік. З утворенням у 1922 р. СРСР бюджетна система будувалася на таких принципах: єд­ність усіх її складових частин, демократичний централізм і ленінська національна політика. Подальший розвиток ці принципи знайшли в Конституції СРСР, прий­нятій у 1977 р.

Принцип єдності бюджетної системи випливав з єдності політичної та еко­номічної основи соціалістичної держави. Конкретно він виявився в тому, що в дер­жавному бюджеті СРСР послідовно поєднувались усі бюджети і відображалися доходи й витрати кожної ланки бюджетної системи. Єдність виявлялася також у ме­тодах бюджетного планування і порядку фінансування. Бюджетна система СРСР яв­ляла собою союзний бюджет, 15 державних бюджетів союзних республік, до яких входили 50 884 місцевих бюджетів, у тому числі 20 бюджетів АРСР, 145 крайових, обласних, 2044 міських, 3806 міського типу, 3739 районних і 41 130 сільських бюд­жетів.

Принцип демократичного централізму здійснювався в процесі поєднання цент­ралізованих засад в управлінні бюджетною системою з наданням республіканським і місцевим органам можливості складати свої бюджети і розпоряджатися ними. Всі органи влади, починаючи від Верховної Ради СРСР і закінчуючи сльськими рада­ми, мали самостійні бюджети, наділені всіма бюджетними правами. Кожен бюджет складався і затверджувався радою народних депутатів.

Основою для розподілу доходів і витрат державного бюджету СРСР між окреми­ми ланками бюджетної системи були Закон про бюджетні права Союзу РСР і союзних республік, закони про бюджетні права союзних та автономних республік і місцевих рад народних депутатів. При цьому враховувалися функції, які виконували органи державної влади і державного управління Союзу РСР, союзних республік і місцевих рад народних депутатів залежно від політичних, економічних і соціальних завдань.

В організаційному плані всі доходи державного бюджету СРСР поділялися на за­кріплені та регулюючі. До закріплених доходів союзного бюджету було віднесено:

• платежі від доходу підприємств союзного підпорядкування;

• податок з обороту;

• прибутковий податок з населення;

• надходження від 3% внутрішньої позики та ін.

За республіканськими бюджетами союзних республік було закріплено:

• платежі від доходу підприємств та організацій республіканського підпоряд­кування;

• лісовий доход;

• прибутковий податок з колгоспів, кооперативних підприємств і громадських організацій;

• сільськогосподарський податок.

За місцевими бюджетами було закріплено:

• платежі від доходу підприємств, підвідомчих виконавчим комітетам Рад на­родних депутатів;

• місцеві податки та деякі інші доходи, встановлені відповідно до бюджетного законодавства союзних республік.

Регулюючими доходами для державних бюджетів союзних республік були:

• податок з обороту;

• прибутковий податок з населення;

• надходження від 3% внутрішньої позики.

Розмір відрахувань від зазначених регулюючих доходів щороку визначався Вер­ховною Радою СРСР при затвердженні бюджету.

Податок з обороту, прибутковий податок з населення і надходження від 3% внутрішньої позики в сумах, що підлягали передачі в бюджети союзних республік, а також частина платежів від доходу підприємств та організацій республікансько­го підпорядкування використовувалися як регулюючі доходи місцевих бюджетів. Крім того, будь-який доход, закріплений за республіканським бюджетом, міг висту­пати регулюючим доходом для нижчих ланок бюджетної системи.

Доходи, закріплені за місцевими бюджетами, розподілялися відповідними рада­ми народних депутатів між окремими видами місцевих бюджетів: крайовими, обла­сними, районними, міськими.

Із союзного бюджету фінансувалися заходи загальнодержавного значення з роз­витку народного господарства, у тому числі на розвиток авіаційної, суднобудівної, автомобільної промисловості, машинобудування, зовнішньої торгівлі, залізничного, морського, і повітряного транспорту, оборони країни. Із союзного бюджету фінансу­валися також витрати на освіту, науку, культуру.

За рахунок коштів місцевих бюджетів фінансувалися підприємства промисло­вості, побутового обслуговування, будівництва, торгівлі, сільського господарства, здійснювався ремонт доріг місцевого значення, фінансувалися житлові господарст­ва тощо. Найбільша частка витрат місцевих бюджетів припадала на соціально-куль­турні заходи: з них покривалося більше половини таких витрат держави. За рахунок місцевих бюджетів фінансувалася мережа шкіл, бібліотек, будинків культури, по­ліклінік тощо.

Востаннє в Радянському Союзі місцеві податки і збори було врегульовано указом Президії Верховної Ради СРСР від 26 січня 1981 р. "Про місцеві податки і збори". Згідно з цим документом було встановлено три загальносоюзні місцеві по­датки — з власників будівель, земельний податок і податок з власників транспорт­них засобів. Деякі повноваження у сфері місцевого оподаткування одержали рес­публіканські державні органи, зокрема їм було надано право встановлювати розміри і порядок нарахування цих податків.

Згідно з Законом СРСР від 9 квітня 1990 р. "Про загальні основи місцевого са­моврядування і місцевого господарства в СРСР" система місцевого самоврядуван­ня охоплювала місцеві ради, органи територіального суспільного самоврядування населення (ради і комітети мікрорайонів, будинкові, вуличні, квартальні, сільські комітети та інші органи), а також місцеві референдуми, збори, сходи громадян, інші форми безпосередньої демократії. Первинним територіальним рівнем місцевого са­моврядування визнавалися сільська рада, селище (район), місто (район у місті). За­кон надав союзним та автономним республікам право самостійно визначати й інші рівні.

Проголошені цим законом незалежність і самостійність органів самоврядуван­ня мали спиратися на тверді фінансові й економічні підвалини у вигляді бюджетних і позабюджетних коштів, коштів інших органів територіального самоврядування, ресурсів місцевого самоврядування, комунальної та іншої власності, об'єктів місце­вого господарства.

Комунальна власність була покликана скласти основу місцевого господарст­ва і включала майно, створюване органами місцевого самоврядування за рахунок належних їм коштів, а також майно, безоплатно передане республіканськими, со­юзними органами та іншими суб'єктами. При цьому підприємства місцевого госпо­дарства мали переважне право користуватися місцевими природними і матеріаль­но-технічними ресурсами. Місцеві ради дістали право порушувати питання про передачу в комунальну власність підприємств та установ, що належать іншим влас­никам, але мають важливе значення для забезпечення населення комунально-побу­товими і соціально-культурними послугами.

Взаємовідносини з підприємствами, розташованими на території місцевої ради, необхідно було визначати на підставі договору. Усі підприємства були зобов'язані вкладати свої кошти у формування місцевого бюджету, передаючи до нього частину прибутку (доходу), і не могли змінювати свої плани в частині, визначеній договором з місцевою радою.

Закон закріплював права місцевого самоврядування в частині планування та матеріально-технічного забезпечення. Місцеві ради одержали право самостійно роз­робляти і затверджувати плани соціально-економічного розвитку території в межах своїх повноважень, виходячи з наявних матеріально-фінансових ресурсів, макси­мального використання можливостей і резервів виробництва. Матеріально-технічне забезпечення місцевого самоврядування та об'єктів місцевого господарства здійсню­валося на договірних засадах з обчисленням повної економічної самостійності учас­ників господарської діяльності. Матеріальні ресурси, які розподілялися централізо­вано, мали виділятися в обсязі, що забезпечував би виконання плану і бюджету.

Органи місцевого самоврядування вперше дістали право налагоджувати також зовнішньоекономічні зв'язки, брати в них участь на принципах валютної самофінан­сування згідно з вимогами чинного законодавства.

Закон детально не регламентував повноваження органів місцевого самовряду­вання різних рівнів, не розмежовував сфери діяльності представницьких і виконав­чих органів по горизонталі, не закріплював нормативи формування доходної частини місцевих бюджетів. Ці та інші питання мало регулювати республіканське законо­давство, що й було згодом зроблено в Україні: прийнято Закони "Про бюджетну си­стему Української РСР" і "Про місцеві ради народних депутатів Української РСР і місцеве самоврядування".

Така бюджетна система проіснувала в Україні до 1990 р. З прийняттям Декла­рації про Державний суверенітет Україна почала побудову власної бюджетної сис­теми. Зокрема, 5 грудня 1990 р. було прийнято Закон "Про бюджетну систему Ук­раїнської РСР", який введено в дію з 1 січня 1991 р. Проте в будівництві бюджетної системи Україна не уникнула помилок, властивих країнам, що стали на шлях са­мостійного розвитку. На рівні законодавчої і виконавчої влади у сфері бюджетного будівництва без належного економічного обгрунтування приймалися популістські рішення, які часто взаємовиключали одне одного. Стрімкими темпами почала зро­стати інфляція, різко упав обсяг ВВП, стала катастрофічною криза неплатежів у на­родному господарстві.

Фінансова криза, що дедалі поглиблювалася, потребувала невідкладних заходів, спрямованих на стабілізацію економічної ситуації в Україні, насамперед у бюд­жетній і податковій сферах. У 1995 р. було прийнято Закон "Про бюджетну систему України", що позначив новий підхід до формування і взаємодії всіх ланок бюджет­ної системи. Зокрема, було затверджено нові принципи побудови бюджетної систе­ми, які надалі знайшли відображення в Конституції України, прийнятій Верховною Радою 28 червня 1996 р. У вересні 1996 р. було проведено грошову реформу, новою грошовою одиницею стала гривня. Почалася розробка проектів бюджетного і по­даткового кодексів. Усі ці заходи зупинили темпи інфляції, стабілізували грошовий обіг, упорядкували бюджетний процес.

З проведеного дослідження історії фінансово-бюджетних відносин в Україні можна зробити такі висновки:

1. Фінансово-бюджетні відносини в Україні мають багату історію і в своєму становленні пройшли шлях від примітивних родових відносин до форму­вання сучасної бюджетної системи, що відповідає основним економічним, політичним і соціальним принципам.

2. У своєму розвитку фінансово-бюджетні відносини переживали періоди як централізації влади і відповідно бюджетних відносин, так і розвитку місце­вого самоврядування.

3. Зараз поряд з уже вжитими позитивними заходами в бюджетній сфері не­обхідно й надалі вдосконалювати фінансово-бюджетні відносини в галузі реформування бюджетної системи і міжбюджетних відносин, зміцнювати фінансову основу місцевого самоврядування.