Інститут стратегічних досліджень згрупував області України за рівнем соціаль­но-економічного розвитку. Визначено п'ять таких груп: : Місцеві фінанси : B-ko.com : Книги для студентів

Інститут стратегічних досліджень згрупував області України за рівнем соціаль­но-економічного розвитку. Визначено п'ять таких груп:

1) території з високим рівнем розвитку: Запорізька, Дніпропетровська, Київ­ська області;

2) території з рівнем розвитку вищим від середнього: Полтавська, Донецька, Харківська, Львівська, Луганська, Черкаська, Миколаївська області;

3) території з середнім рівнем розвитку: Одеська, Сумська, Херсонська, Черні­гівська, Кіровоградська області;

4) території з рівнем розвитку нижчим від середнього: Автономна Республіка Крим, Вінницька, Житомирська, Івано-Франківська, Чернівецька області;

5) території, що відстають у розвитку: Волинська, Рівненська, Хмельницька, Тернопільська, Закарпатська області.

Доцільно було б провести подальшу диференціацію нормативів бюджетної за­безпеченості з урахуванням такого поділу територій. Крім того, групування облас­тей слід покласти в основу застосування групових нормативів відрахувань від за­гальнодержавних податків і доходів.

В економічній літературі трапляються інші варіанти градації територій для по­треб бюджетного регулювання. Так, зокрема, В.П. Бабич і І.В. Сало пропонують з метою встановлення диференційованих нормативів відрахувань від регулюючих по­датків усі області України поділити на три групи:

1) території з найбільш розвиненим промисловим комплексом, великим подат­ковим потенціалом, а отже, з нормативами відрахувань від регулюючих по­датків на найменшому рівні (Дніпропетровська, Донецька, Запорізька, Лу­ганська, Львівська, Одеська, Харківська, Київська області);

2) території з рівнем розвитку дещо нижчим, ніж у першій групі, що зумовлює встановлення більших нормативів відрахувань від регулюючих податків у доходи місцевих бюджетів (Вінницька, Житомирська, Івано-Франківська, Кіровоградська, Миколаївська, Херсонська, Хмельницька, Черкаська об­ласті);

3) території, де сума зібраних податків не забезпечує фінансування видатків місцевих бюджетів і вони потребують дотацій (Волинська, Закарпатська, Полтавська, Рівненська, Сумська, Тернопільська, Чернівецька, Чернігівська області, АРК).

До міст з особливим статусом — Києва і Севастополя застосовуються спе­цифічні методи державного регулювання.

Однією з новацій Закону "Про місцеве самоврядування в Україні" є пропозиція застосовувати в процесі бюджетного планування такі показники, як "мінімальний бюджет місцевого самоврядування" та "мінімальний рівень соціальних потреб". Мі­німальні розміри місцевих бюджетів мають визначатися з урахуванням мінімальних соціальних потреб, які, в свою чергу, становлять гарантований державою мінімаль­ний рівень соціальних послуг на душу населення на всій території України.

За час, що минув від дня ухвалення цього закону, мінімальні соціальні стандар­ти так і не розроблені через те, що "відсутнє науково обґрунтоване чи підтверджене розрахунками єдине тлумачення рівня соціальних послуг на душу населення в ме­жах усієї території України".

Процес визначення мінімального рівня соціальних потреб надто складний з по­гляду його наукового обґрунтування. Більше того, проблема визначення гарантова­них державою мінімальних соціальних послуг є, передусім, проблемою політичною, а не фінансовою. Труднощі з обґрунтуванням мінімального рівня соціальних потреб підводять окремих економістів до висновку щодо беззмістовності спроб встанови­ти мінімальні соціальні стандарти через значні відмінності між рівнями розвитку регіонів, щодо неможливості уточнити стандарти залежно від наявних доходів цент­рального бюджету. Відомий фахівець у сфері місцевих фінансів В.І. Кравченко вва­жає, що використання нормативів мінімальної бюджетної забезпеченості на одного жителя та мінімальних соціальних потреб некоректне.

Остаточне збалансування бюджетів відбувається наприкінці бюджетного року за допомогою взаєморозрахунків по вертикалі між державним і місцеви­ми бюджетами. При цьому обсяги охоплених регулюванням заходів залежать від механізмів використання тих чи інших регулюючих методів, насамперед міжбю- джетних трансфертів. Тому оптимальним варіантом регулювання міжбюджет- них відносин уявляється закріплення в процесі бюджетного планування поряд­ку рівномірного, пропорційного надходження бюджетних трансфертів протягом усього бюджетного року і відсутність небажаних коректив. Таким чином, регу­лювання міжбюджетних відносин як елемент бюджетного процесу здійснюється на всіх його етапах, крім останнього (складання, розгляд і затвердження звіту про виконання бюджету). При цьому на кожному з етапів застосовуються різні методи регулювання.

Заходи з регламентування й упорядкування перерозподілу ресурсів між ланка­ми бюджетної системи є необхідною складовою механізму вирішення завдань кож­ної стадії бюджетного процесу і забезпечують можливість переходу від одного етапу до іншого. Так, розрахунок і прийняття плану регулювання бюджетів є необхідною умовою завершення бюджетного планування, що дозволяє перейти до виконання державного і місцевих бюджетів. Проведення балансового взаєморозрахунку між державним і місцевими бюджетами по завершенню бюджетного року дає підстави для фактичного переходу від етапу виконання бюджетів до етапу складання, розгля­ду і затвердження звіту про їх виконання.

У зв'язку з викладеним стає зрозумілим взаємозв'язок окремих методів регу­лювання міжбюджетних відносин, істотний вплив специфіки застосування одного з них на масштаби використання іншого. Так, уніфікація нормативів відрахувань до місцевих бюджетів від загальнодержавних податків — за умови збереження знач­них розбіжностей між розмірами надходжень окремих територій -не розв'язує про­блеми абсолютного збалансування бюджетів нижчого рівня. Вона лише посилює диференціацію рівня витрат бюджетних ресурсів на одного жителя адміністратив­но-територіальної одиниці. Тому для досягнення мети регулювання міжбюджетних відносин застосовуються інші методи — дотації, субвенції тощо.

Таким чином, серед форм організації міжбюджетних відносин провідним зали­шається розмежування джерел доходів між ланками бюджетної системи відповідно до розподілу владних повноважень.

Практика міжбюджетних відносин в Україні в 1991-2000 рр. продемонструвала значні суперечності в їхньому розвитку. Цілком неприйнятними для нових умов ви­явилася більшість інструментів організації міжбюджетних відносин, що дісталися Україні в спадщину від радянських часів. Насамперед це стосується регульованих доходів і нормативів відрахувань від них. Народжені адміністративною системою управління, єдиним зведеним бюджетом, що був у часи СРСР, ці інструменти в умо­вах становлення основ ринкової економіки, місцевого самоврядування і розширення ролі органів місцевого самоврядування спричинили дедалі більші розбіжності між центральною владою, з одного боку, і місцевої — з другого. Окремі регіони, всупереч Закону "Про Державний бюджет України", приймали рішення про зміну на власну користь пропорцій перерозподілу фінансових ресурсів між державним і місцевими бюджетами. Хронічним стало невиконання місцевими бюджетами своїх зобов'язань з перерахування коштів до державного бюджету і державних цільових фондів.

Серйозний недолік чинного механізму бюджетного регулювання полягає в то­му, що застосовуються не взаємозалежні, а різноманітні, до того ж не регламентовані відповідними нормами, форми перерозподілу бюджетних коштів. Тому сфера дії кожно­го з інструментів бюджетного регулювання, їхнє об'єднання, конкретні розміри фінан­сових ресурсів, що перерозподіляються, щораз визначаються по-різному, індивідуально, а це призводить до адміністрування й суб'єктивізму при прийнятті конкретних рішень.

Отже, необхідно виробити єдині критерії організації усіх видів фінансової допо­моги, максимально реалізувати потенціал їх цілеспрямованого впливу на економіку регіону. Фінансову допомогу регіонам треба надавати так, щоб спонукати органи місцевого самоврядування розширювати власну доходну базу, розвивати інвес­тиційну активність, структурно перебудовувати економіку регіонів.

З огляду на викладене можна зробити такі висновки.

1. Міжбюджетні відносини в Україні — це форма взаємозв'язків і взаємоза- лежностей між окремими ланками системи місцевих бюджетів, а також між місцевими бюджетами і державним бюджетом України — головним елемен­том системи міжурядових фінансових відносин.

2. Проблема розробки мінімальних соціальних стандартів в Україні потребує глибокого теоретичного дослідження і практичного обґрунтування. Такі стандарти необхідні, вони мають стати своєрідними орієнтирами в процесі використання нормативів бюджетної забезпеченості. Порівняння мінімаль­ного рівня соціальних потреб і нормативів бюджетної забезпеченості дозво­лить дійти висновку щодо рівня задоволення найважливіших потреб насе­лення України, гарантованих Конституцією.

3. Як елемент бюджетного механізму, регулювання міжбюджетних відносин забезпечує регламентування розподільчих і перерозподільчих процесів у рамках бюджетної системи. Об'єктом регулювання міжбюджетних відно­син є частина фінансових ресурсів держави і територіальних громад. У ході бюджетного процесу регулювання міжбюджетних відносин можна повністю мірою завершити кожний з його етапів. Мета регулювання міжбюджетних відносин — збалансувати всі ланки бюджетної системи. Критерієм збалансо­ваності є фінансове забезпечення гарантованих державою послуг відповідно до розподілу владних повноважень по вертикалі.