7.8. формула розподілу обсягу міжбюджетних трансфертів

Основні вимоги до побудови системи бюджетних трансфертів сформульовані Дж. Мак-Мастером. Ця система повинна:

• врахувати відмінності у фінансових потребах територій за умов чітко визна­ченої сфери їхньої відповідальності;

• компенсувати відмінності між урядами одного рівня щодо потенційної мож­ливості фінансування видатків;

• створити стимули для зростання ступеня використання місцевими органами власного доходного потенціалу;

• бути стабільною, передбачуваною, відповідною до динаміки потреб тери­торій;

• не заохочувати немотивоване витрачання суспільних коштів.

За рахунок трансфертів формується значна частина доходів місцевих бюджетів зарубіжних країн: у Румунії — 79 %, Болгарії — 78, Угорщині — 66, Латвії — 68, Сло­венії — 67, Великій Британії — 77, Нідерландах — 60 %. У деяких країнах трансфер­ти формують незначну частину доходів місцевих бюджетів: у Швеції — 19 %, Фран­ції — 25, Австрії — 35, у Данії — 24 %.

У країнах із стабільною економікою головну роль відіграють незв'язані транс­ферти (ФРН, Франція, Швеція), у країнах з перехідною економікою (Польща, Латвія) — зв'язані. Практикується також надання такого виду субвенцій, як до­повнюючі (США). Величина даних субсидій може зростати зі збільшенням витрат органів місцевого самоврядування на цілі, що передбачені загальнодержавними програмами.

Джерелами виплати бюджетних трансфертів можуть бути відрахування частки надходжень від одного або декількох податків, що сплачуються до Державного бю­джету; щорічні асигнування з Державного бюджету. У розвинутих країнах перева­гу надають першому джерелу, а в країнах з перехідною економікою — часто в міру політичних мотивацій та можливостей бюджету вищого рівня — бюджетним асиг­нуванням.

Можна виділити такі основні причини, з яких розподіл коштів з чіткою і ста­більною формулою кращий, ніж рішення про розподіл фінансування на підставі суб'єктивних суджень експертів та посадових осіб, що представляють державну ад­міністрацію:

• Розподіл фінансування з формулою, якщо вона достатньо стабільна і дове­дена до відома заздалегідь, дає можливість використовувати принципи дов­готермінового планування і допомагає приймати раціональні рішення щодо використання бюджету на місцевому рівні.

• Розподіл фінансування на основі формули допомагає уникнути звинувачень щодо політичних чи особистих мотивів, які стояли б за рішеннями про роз­поділ коштів. У традиційний спосіб прийняття рішень важко уникнути не­формального "торгування" і внаслідок цього — ситуації, коли хтось отримує більше ресурсів не тому, що він їх об'єктивно потребує, а тому, що він може краще аргументувати або розділяє політичні погляди з тими, хто приймає рішення про розподіл коштів.

Щоб використати переваги, згадані у пунктах вище, необхідно мати повністю прозору формулу. Дуже важливо, щоб місцеві бюджети знали, чому їх частка в за­гальному фінансуванні менша чи більша. Навіть якщо вони не погоджуються з усіма факторами та їх відображенням у формулі, принаймні вони знатимуть, чого вони можуть очікувати та якою є раціональна аргументація тих, хто приймає рішення.

Нормативи середньодушових видатків встановлюються в межах наявних бюд­жетних ресурсів для кожного типу делегованих видаткових повноважень і гаранту­ються державою.

Видаткові нормативи коригуються з урахуванням регіональних відмінностей у вартості надання соціальних послуг, а також регіональних відмінностей у соціаль­но-економічних, кліматичних, екологічних та інших умовах.

Основна ідея застосування нормативів видатків полягає в тому, що обсяг видат­кових потреб має віддзеркалювати потребу в соціальних послугах і бути обмеженим рамками наявних ресурсів для задоволення цих потреб. Принцип розподілу, яким керуються при застосуванні нормативів, полягає в тому, що місцеві самоврядування з більшими за середні потребами в соціальних послугах повинні одержувати біль­ший, ніж середній, обсяг ресурсів для задоволення цих потреб.

Нормативи, які задовольняють ці вимоги і можуть застосовуватися на практиці, повинні відповідати низці критеріїв. По-перше, потреби, що визначаються за норма­тивами, мають бути спільними для всіх місцевих самоврядувань. По-друге, ці потре­би мають бути такими, щоб можна було їх об'єктивно оцінити. По-третє, необхідно, щоб існував чіткий зв'язок між ними і відмінностями в рівні видатків. До того ж необхідно, щоб вони не залежали від рішення місцевих органів влади. Це означає, що визначення місцевих видаткових потреб повинно бути поза контролем місцевої влади і визначатися потребою в соціальних послугах, а не тим, наскільки місцеві ор­гани влади прагнуть задовольнити ці потреби. Наприклад, потребу в галузі освіти можна точніше визначити через кількість учнів, яких треба навчати, ніж через кіль­кість учителів, яких візьме на роботу місцевий орган влади.

Щоб легше було зрозуміти методологію застосування нормативів видатків, йдеться про зважену чисельність учнів. Учнів розрізняють за типом (вихованець дитсадка, учень середньої школи, спеціалізованої школи, вечірньої та вищої шко­ли), місцем розташування (місто чи село); до різних типів застосовуються різні ва­гові коефіцієнти, що відбивають відмінності у вартості навчання різних типів учнів, визначені Міністерством фінансів.

Одержувачів соціальної допомоги також розділили на групи за типом адміністративно-територіальної одиниці та типом програми соціального захисту. Наприклад, для міст і сільських місцевостей зроблено окремі розрахунки по от­римувачах житлово-комунальних субсидій, пільг ветеранам війни та праці, отри­мувачах допомоги сім'ям з дітьми. Заради спрощення представлення нормативів видатків, відмінності між окремими типа