1.3. прозорість та оптимальна децентралізація системи державних фінансів як передумови ефективного функціонування місцевих фінансів : Місцеві фінанси : B-ko.com : Книги для студентів

1.3. прозорість та оптимальна децентралізація системи державних фінансів як передумови ефективного функціонування місцевих фінансів

Аналізуючи бюджетну політику України за роки незалежності, можна конста­тувати стабільний напрямок до децентралізації бюджетних коштів та повноважень. Таке положення справ у бюджетній політиці має не тільки Україна. Останнім часом країни, що розвиваються, і країни з перехідною економікою провадять політику бю­джетної децентралізації з метою зміни співвідношення ступеня впливу центральних і місцевих органів державної влади на макроекономічну ситуацію. Тривалий час у більшості цих країн фактично існувала монополія центрального уряду на виробни­цтво товарів, робіт та послуг. Порівнюючи рівень фіскальної децентралізації у ви- сокорозвинених країнах (серед яких є як унітарні, так і федеративні держави) та в країнах з низьким рівнем розвитку, економісти дійшли висновку, що децентраліза­ція та економічне піднесення є висококорельованими категоріями, причому їхній взаємозв'язок має характеризуватися позитивним коефіцієнтом.

Проблемі децентралізації фінансових ресурсів та повноважень присвячено ба­гато досліджень науковців як на Україні, так і за кордоном, але жоден з них не роз­крив критерій визначення оптимального рівня централізації чи децентралізації бю­джетних коштів у доходній частині місцевого бюджету, не можна знайти відповіді на питання про оптимальний рівень децентралізації в Україні та межу доцільності проведення Україною такої політики формування доходної бази місцевих та дер­жавного бюджетів. Дати відповідь на запитання, що ж краще: бюджетна централі­зація чи децентралізація, покликана теорія фіскального федералізму. Фіскальний федералізм є одним з головних об'єктів дослідження економіки державного сектору та відображає складну схему взаємовідносин між бюджетами різних рівнів.

Проблема децентралізації хвилює також і ряд вчених економістів з інших країн, які займалися вивченням проблеми оптимального рівня децентраліза­ції (такі російські вчені, як Н.В. Альвінська, А.В Абухов, В.І Лескін, А.В Швецов, А.О Улюкаев, К.Л Лайком; британські економісти А. Александр, Дж. Алм, С. Бадлей, Дж. Бенінгтом, Г. Бен-Товім, М. Блауг, Т. Бьорн, Дж. Вілсон, Е. Гладен, М. Грант, Дж. Гріфіт, Дж. Грифорт, С. Дункан, Дж. Деарлов, С. Кокбурн, Дж. Кінгдом, М. Лафін, Дж. Марч, К. Ньютон, Р. Роудс, та багато інших.

Критичний аналіз визначення поняття "децентралізація" у працях вчених до­водить, що децентралізацією є комплекс явищ, складові якого різні науковці ви­значають неоднаково. Основоположним є визначення її у світлі взаємозв'язків між центральним та субнаціональними (місцевими) урядами про їх різні повноваження (фіскальні, політичні, адміністративні, тощо), що його дає американський вчений Міхаель Белл. Децентралізація за Беллом — це спосіб виміру величини переходу національної економіки від адміністративно-командної до ринкової. Початком де­централізації є те, що ці повноваження мають власний вимір та власні цілі.

Саме тому необхідністю постає поглиблення терміну "бюджетна децентраліза­ція". Трактування даного поняття як процесу передачі частини прав, компетенцій, відповідальності і фінансових ресурсів у бюджетній сфері від центральної влади ор­ганам місцевого самоврядування, що застосовується у вітчизняній фінансовій тер­мінології, не повною мірою відображає його фінансову суть. Зарубіжна фінансова наука визначає це поняття досить розширено, не обмежуючись цими рамками, а за­значаючи, що бюджетною децентралізацією ("fiscal decentralization") є мобілізація фінансових ресурсів у доходній частині місцевих бюджетів. Тому необхідно узго­дити дане поняття у фінансовій термінології України. Отже, під бюджетною децен­тралізацією слід розуміти будь-які види мобілізації фінансових ресурсів у бюджетах органів місцевого самоврядування.

У теоретичному аспекті також пропонуємо поглибити термін бюджетної децен­тралізації, зазначивши, що крім визначеного його змісту, слід розглядати її як спосіб виміру величини переходу національної економіки від адміністративно-командної до ринкової і яка є доцільною за умови досягнення розумного оптимуму між форму­ванням доходів місцевих бюджетів та фінансуванням делегованих повноважень.

Аналізуючи фінансову політику України за роки незалежності, не можна не по­мітити її спрямування до бюджетної децентралізації. На сьогоднішній день це за­конодавче закріплено у Конституції України та при підписанні Європейської Хартії про місцеве самоврядування. Останнім часом усі країни, що розвиваються, та країни з перехідною економікою втілюють власну політику у напрямку бюджетної децен­тралізації з метою зміни співвідношення ступеня впливу центральних органів дер­жавної влади та органів місцевого самоврядування на макроекономічну ситуацію.

Запропоноване трактування бюджетної децентралізації дозволяє її класифіку­вати за ознакою типології відносно певної моделі економіки: делегування, деволю- ція та децентралізація. Положення про делегування повноважень органів державної влади органам місцевого самоврядування передбачає передачу деяких повноважень для виконання місцевій владі від імені центральної влади, при чому фінансування завдань, що виконуються в межах делегованих повноважень, забезпечуються дер­жавою шляхом виділення трансфертів. Делегування має місце за будь-якого стану розвитку економіки країни, але переважає у державах з адміністративно-командною моделлю економіки, де є високий рівень зосередження фінансових ресурсів саме у державному бюджеті — і, крім вищевказаного, передбачає відсутність бюджетного самофінансування органів місцевого самоврядування та оприлюднення звіту про виконання їх бюджету при фінансуванні делегованих повноважень.

Деволюція — це проміжна ланка від централізації до децентралізації, характерна для перехідного періоду, коли органи місцевого самоврядування фінансують і від­повідають за надання певних державних послуг у межах такого фінансування із дер­жавного бюджету. Як правило, це стосується задоволення соціальних потреб.

Децентралізація передбачає зосередження фінансових ресурсів на рівні органів місцевого самоврядування для фінансування ними (органами) делегованих повно­важень. Крім того, у регіонах мають бути створені спеціальні служби чи органи, де до прийняття урядових рішень залучаються громадяни. В Україні таку компетенцію мають представницькі органи місцевого самоврядування — сільські, селищні, міські ради та обраний сільський, селищний або міський голова. В економічно розвинених країнах, крім представницьких органів, широко розвинена структура непартійних організацій, які беруть активну участь в управлінні певною територією та можуть впливати на прийняття чи скасування певних рішень представницьких органів шля­хом опитування громадян, акцій протесту, демонстрацій, мітингів, тощо. Децентра­лізація, у запропонованому автором тлумаченні властива для країн з розвиненою ринковою економікою.

Причому, серед цих уточнених понять деволюція у різних країнах триває по різному довго в залежності від економічного розвитку, політичних та культурних уподобань тієї чи іншої країни. Але результатом проведення політики деволюції є або централізація або децентралізація фінансових ресурсів або у центральному або у місцевих бюджетах.

Традиційна теорія фіскального федералізму дає набір рекомендацій для закрі­плення за різними рівнями державної влади певних функцій та необхідних для їх виконання фіскальних інструментів. Наріжним каменем теорії бюджетного феде­ралізму є теорема про децентралізацію: якщо децентралізація не впливає на рівень витрат, то прийняття рішень щодо локального суспільного блага або ефективніше за централізацію, або принаймні не поступається їй з погляду ефективності. Централі­зація та пов'язана з нею стандартизація дуже часто дають змогу не тільки зменшити витрати адміністративного характеру, а й зробити дешевшим безпосередньо вироб­ництво одиниці суспільного блага. Децентралізація державного сектору економіки доречна тоді, коли сприяє ефективнішому виконанню його функцій. В економічній теорії прийнято розглядати локальні та загальнодержавні суспільні блага, виробни­цтво яких і є однією з головних функцій держави. Природно, що при виробництві загальнодержавних благ фіскальна децентралізація призведе до зниження еконо­мічної ефективності таких заходів. Надання суспільних благ на локальному рівні є ефективнішим при самостійному прийнятті рішень органами місцевого та регіо­нального управління.

Взаємозв'язок між рівнем фіскальної децентралізації та економічним піднесен­ням економісти різних країн активно досліджують починаючи із середини 70-х ро­ків. Проте ще в 50-х роках англійські економісти Мартін та Льюїс зауважували, що "...слабкість місцевих органів влади у відносинах із центральними є одним із найпо­мітніших феноменів для країн, що розвиваються...". Дослідження інших науковців Джона Міксеся та Марка Сандберга рівня фіскальної децентралізації у розвинутих країнах і країнах, що розвиваються, проведене у середині 80-х років, виявило тен­денцію, яка цілком підтверджує висновки Мартіна та Льюїса. У 20 індустріально розвинутих країнах частка витрат центрального уряду у валових загальнодержавних витратах становить 65%, тоді як у 23 країнах, що розвиваються — 89%. Аналогічні результати дали й інші проведені дослідження. Проте з цього зовсім не випливає, що підвищення рівня фіскальної децентралізації автоматично зумовить зростання тем­пів економічного піднесення та поліпшення добробуту нації. Навпаки, багато хто з економістів вважає, що фіскальна децентралізація державних фінансів є скоріше на­слідком, а не причиною економічного зростання: "Децентралізація, найімовірніше, приходить після досягнення вищого рівня розвитку"

Проводячи політику фіскальної децентралізації або централізації, слід брати до уваги численні чинники економічного розвитку, серед яких не останню роль відігра­ють особливості державної політичної системи та історично сформованих взаємо­відносин між її різними ланками. Зміцнення фінансової незалежності органів міс­цевого самоврядування — актуальне завдання політики децентралізації державних фінансів України. Самоврядні ланки економіки повинні мати нормальні умови для господарської діяльності та бути зацікавленим у ефективному використанні всіх ви­дів ресурсів, а місцеві влади — у стабільному економічному зростанні. Місцеві Ради у контексті нової політики деволюції мають самостійно визначати напрями вико­ристання коштів своїх бюджетів. Недоліком є те, що законодавство не встановлює конкретного переліку витрат, які повинні фінансуватися з місцевих бюджетів. У звчязку з цим неможливо визначити, якою мірою закріплені за місцевими бюджета­ми доходи забезпечують потреби і в яких розмірах.

Послаблення центральної влади і водночас зростання ролі місцевих органів управління в країнах, що розвиваються, та в країнах з перехідною економікою є ха­рактерною ознакою останнього десятиріччя XX століття. Разом з тим слід зауважи­ти, що докази того факту, що бюджетна децентралізація в цих країнах справді спри­яє економічному піднесенню, практично відсутні як у вітчизняній, так і у світовій економічній літературі.

Розглянемо тепер процес бюджетної децентралізації на практиці здійснення бюджетної политики Україною. Головним завданням міжбюджетного компонента Бюджетного кодексу є встановлення справедливого та неупередженого розподі­лу публічних фінансів. Бюджетний кодекс прагне досягти наступних фіскальних цілей:

—         Окреслити чіткий розподіл видатків, що здійснюються, з одного боку між державою та місцевими бюджетами, а з іншого — між трьома видами місцевих бюджетів з метою посилення їх відповідальності за ефективність видатків і тим самим поліпшити ефективність видаткової політики. Коли органи вла­ди будь-якого рівня чітко розуміють, за які суспільні послуги відповідають вони, і лише вони, посадові особи не зможуть більше перекладати на когось іншого провину за низьку ефективність видатків. Крім того, чіткий розподіл повноважень на здійснення видатків дозволятиме проводити співставлення видаткових потреб місцевих бюджетів, що необхідно для формульного ви­значення обсягів трансфертів.

—         Забезпечити більшу стабільність і передбачуваність потоку коштів, які отри­мують місцеві бюджети з метою поліпшення бюджетного планування та усу­нення загроз подальшого нагромадження бюджетної заборгованості.

—         З метою дотримання макроекономічної стабільності — встановити на стадії планування суворе бюджетне обмеження загального обсягу видатків місце­вих бюджетів, що гарантуватиме спроможність уряду контролювати сумарні видатки при наданні достатньої свободи місцевим органам влади в плані ви­бору: як використати наявні в них бюджетні кошти.

—         Створити більш дієві стимули для органів місцевого самоврядування до ефективного витрачання коштів, що забезпечується тим, що всі додаткові ресурси, одержані внаслідок ощадливого витрачання коштів, залишаються в їхньому розпорядженні.

—         Звільнити місцеві бюджети від тягаря фінансування програм соціального захисту, що ухвалюються й контролюються центром. Аналіз виконання бю­джетів за останні роки показує, що саме в цій галузі бюджетна заборгованість найвища, причому синусоїда виплат на соціальний захист дуже сильно ко­ливається від регіону до регіону, і в деяких частинах країни мешканці мають вкрай неадекватне соціальне забезпечення.

—         Здійснити вирівнювальні заходи, що дозволять забезпечити справедливий розподіл суспільних послуг між усіма бюджетами країни в такий спосіб, щоб місцеві органи влади мали приблизно однакові загальні доходні можливості для надання суспільних послуг, за які вони відповідають.

—         Забезпечити простоту й об'єктивність розподілу трансфертів, зробивши їхнє визначення прозорішим, позбавивши учасників бюджетного процесу мож­ливостей маніпулювати ними і спростивши механізм адміністрування транс­фертів.

—         Запровадити нові, поліпшені інституційні механізми, які забезпечать повне і вчасне виконання трансфертних зобов'язань.

—         Встановити суворе обмеження суми боргу і запозичень державного і місце­вих бюджетів.

—         Запровадити казначейське обслуговування місцевих бюджетів з метою під­вищення ефективності видатків місцевих бюджетів.

мовою закону:

Розмежування видатків між бюджетами:

Видатки, що здійснюються з Державного бюджету України на:

1)       державне управління:

а)  законодавчу владу;

б)  виконавчу владу;

в)   Президента України;

2)        судову владу;

3)       міжнародну діяльність;

4)       фундаментальні та прикладні дослідження і сприяння науково-технічному

прогресу державного значення, міжнародні наукові та інформаційні зв'язки

державного значення;

5)        національну оборону;

6)       правоохоронну діяльність та забезпечення безпеки держави;

7)       освіту:

а)  загальну середню освіту:

- спеціалізовані школи (в тому числі школи-інтернати), засновані на держав­ній формі власності;

— загальноосвітні школи соціальної реабілітації;

б)  професійно-технічну освіту (навчальні та інші заклади освіти, засновані на державній формі власності);

в)   вищі навчальні заклади, засновані на державній формі власності;

г)   післядипломну освіту (крім закладів і заходів, визначених підпунктом "г" пункту 2 статті 90 цього Кодексу);

ґ) позашкільні навчальні заклади та заходи з позашкільної роботи з дітьми згідно з переліком, затвердженим Кабінетом Міністрів України;

д)  інші заклади та заходи в галузі освіти, що забезпечують виконання загаль­нодержавних функцій, згідно з переліком, затвердженим Кабінетом Міні­стрів України;

8)       охорону здоров'я:

а)  первинну медико-санітарну, амбулаторно-поліклінічну та стаціонарну до­помогу (багатопрофільні лікарні та поліклініки, що виконують специфічні загальнодержавні функції, згідно з переліком, затвердженим Кабінетом Мі­ністрів України);

б)  спеціалізовану, високо спеціалізовану амбулаторно-поліклінічну та ста­ціонарну допомогу (клініки науково-дослідних інститутів, спеціалізовані лікарні, центри, лепрозорії, госпіталі для інвалідів Великої Вітчизняної ві­йни, спеціалізовані медико-санітарні частини, спеціалізовані поліклініки, спеціалізовані стоматологічні поліклініки згідно з переліком, затвердженим Кабінетом Міністрів України);

в)   санаторно-реабілітаційну допомогу (загальнодержавні санаторії для хво­рих на туберкульоз, загальнодержавні спеціалізовані санаторії для дітей та підлітків, спеціалізовані санаторії для ветеранів Великої Вітчизняної війни);

г)   санітарно-епідеміологічний нагляд (санітарно-епідеміологічні станції, де­зінфекційні станції, заходи боротьби з епідеміями);

ґ) інші програми в галузі охорони здоров'я, що забезпечують виконання за­гальнодержавних функцій, згідно з переліком, затвердженим Кабінетом Міністрів України;

9) соціальний захист та соціальне забезпечення:

а)  державні спеціальні пенсійні програми (пенсії військовослужбовцямрядово- го, сержантського та старшинського складу строкової служби та членам їх сімей, пенсії військовослужбовцям та особам начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ, пенсії, призначені за іншими пенсійними програмами);

б)  державні програми соціальної допомоги (грошову допомогу біженцям; ком­пенсації на медикаменти; програма протезування; програми і заходи із со­ціального захисту інвалідів, у тому числі програми і заходи Фонду України соціального захисту інвалідів; відшкодування збитків, заподіяних громадя­нам; заходи, пов'язані з поверненням в Україну кримськотатарського наро­ду та осіб інших національностей, які були незаконно депортовані з Украї­ни; щорічна разова грошова допомога ветеранам Великої Вітчизняної війни; довічна стипендія для учасників бойових дій; кошти, що передаються до Фонду соціального страхування на випадок безробіття; часткове покрит­тя витрат на виплату заборгованості з регресних позовів шахтарів);

в)   державну підтримку громадських організацій інвалідів і ветеранів, які ма­ють статус всеукраїнських;

г)   державні програми і заходи стосовно дітей, молоді, жінок, сім'ї;

ґ) державну підтримку молодіжних громадських організацій на виконання за­гальнодержавних програм і заходів стосовно дітей, молоді, жінок, сім'ї;

д)  державні програми підтримки будівництва (реконструкції) житла для окремих категорій громадян;

10)  культуру і мистецтво:

а)  державні культурно-освітні програми (національні та державні бібліоте­ки, музеї і виставки національного значення, заповідники національного зна­чення, міжнародні культурні зв'язки, державні культурно-освітні заходи);

б)  державні театрально-видовищні програми (національні театри, націо­нальні філармонії, національні та державні музичні колективи, і ансамблі та інші заклади і заходи мистецтва згідно з переліком, затвердженим Кабі­нетом Міністрів України);

в)   державну підтримку громадських організацій культури і мистецтва, що мають статус національних;

г)   державні програми розвитку кінематографії;

ґ) державну архівну справу;

11)   державні програми підтримки телебачення, радіомовлення, преси, книговидан -

ня, інформаційних агентств;

12)   фізичну культуру і спорт:

а) державні програми підготовки резерву та складу національних команд та забезпечення їх участі у змаганнях державного і міжнародного значення (утримання центральних спортивних шкіл вищої спортивної майстернос­ті, перелік яких затверджується Кабінетом Міністрів України, формуван­ня національних команд, проведення навчально-тренувальних зборів і зма­гань державного значення з традиційних та нетрадиційних видів спорту; підготовка і участь національних збірних команд в олімпійських та пара- олімпійських іграх, у тому числі фінансова підтримка баз олімпійської під­готовки);

б)  державні програми з інвалідного спорту та реабілітації (центр "Інвас- порт", участь у міжнародних змаганнях з інвалідного спорту, навчально- тренувальні збори до них);

в)   державні програми фізкультурно-спортивної спрямованості;

13)     державні програми підтримки регіонального розвитку та пріоритетних галу­зей економіки;

14)      програми реставрації пам'яток архітектури державного значення;

15)     державні програми розвитку транспорту, дорожнього господарства, зв'язку, телекомунікацій та інформатики;

16)      державні інвестиційні проекти;

17)      державні програми з ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи, охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки, попередження та ліквідації надзвичайних ситуацій та наслідків стихійного лиха;

18)      створення та поповнення державних запасів і резервів;

19)      обслуговування державного боргу;

20)      проведення виборів та референдумів;

21)      інші програми, які мають виключно державне значення.

До видатків, які здійснюються з бюджетів сіл, селищ, міст районного значення та їх об'єднань та враховуються при визначенні обсягу міжбюджетних трансфертів, належать видатки на:

1)     органи місцевого самоврядування сіл, селищ, міст районного значення;

2)     освіту: дошкільну освіту;

загальну середню освіту (школи-дитячі садки);

3)      первинну медико-санітарну, амбулаторно-поліклінічну та стаціонарну до­помогу (дільничні лікарні, медичні амбулаторії, фельдшерсько-акушерські та фельдшерські пункти);

4)     сільські, селищні та міські палаци культури, клуби та бібліотеки.

До видатків, які здійснюються з районних бюджетів та бюджетів міст республі­канського значення Автономної Республіки Крим і міст обласного значення та врахову­ються при визначенні обсягу міжбюджетних трансфертів, належать видатки на:

1)     державне управління:

а)  органи місцевого самоврядування міст республіканського значення Авто­номної Республіки Крим і міст обласного значення;

б)  органи місцевого самоврядування районного значення;

2)     освіту:

а)  дошкільну освіту (у містах республіканського значення Автономної Респу­бліки Крим та міст обласного значення);

б)  загальну середню освіту: загальноосвітні навчальні заклади, у тому числі: школи-дитячі садки (для міст республіканського значення Автономної Рес­публіки Крим та міст обласного значення), спеціалізовані школи, ліцеї, гім­назії, колегіуми, вечірні (змінні) школи;

в)   заклади освіти для громадян, які потребують соціальної допомоги та реабілі­

тації: загальноосвітні школи-інтернати, загальноосвітні школи-інтернати для дітей-сиріт і дітей, які позбавлені піклування батьків, дитячі будинки (у разі, якщо не менше 70 відсотків кількості учнів загальноосвітніх шкіл- інтернатів, загальноосвітніх шкіл-інтернатів для дітей-сиріт і дітей, які позбавлені піклування батьків, дитячих будинків формується на території відповідного міста чи району), дитячі будинки сімейного типу та прийомні сім'ї, допомога на дітей, які перебувають під опікою і піклуванням;

г)   інші державні освітні програми;

3)охорону здоров'я:

а)  первинну медико-санітарну, амбулаторно-поліклінічну та стаціонарну до­помогу (лікарні широкого профілю, пологові будинки, станції швидкої та не­відкладної медичної допомоги, поліклініки і амбулаторії, загальні стомато­логічні поліклініки);

б)  програми медико-санітарної освіти (міські та районні центри здоров'я і за­ходи по санітарній освіті);

4) соціальний захист та соціальне забезпечення:

а)  державні програми соціального забезпечення: притулки для неповнолітніх (у разі, якщо не менше 70 відсотків кількості дітей, які перебувають в цих закладах, формується на території відповідного міста чи району), тери­торіальні центри і відділення соціальної допомоги на дому;

б)  державні програми соціального захисту: пільги ветеранам війни і праці, до­помога сім'ям з дітьми, додаткові виплати населенню на покриття витрат з оплати житлово-комунальних послуг, компенсаційні виплати за пільговий проїзд окремих категорій громадян;

в)   державні програми підтримки будівництва (реконструкції) житла для окремих категорій громадян;

г)   районні та міські програми і заходи щодо реалізації державної політики стосовно дітей, молоді, жінок, сім'ї;

5)       державні культурно-освітні та театрально-видовищні програми (театри, бі­бліотеки, музеї, виставки, палаци і будинки культури, школи естетичного ви­ховання дітей);

6) державні програми розвитку фізичної культури і спорту:

- утримання та навчально-тренувальна робота дитячо-юнацьких спортив­них шкіл всіх типів (крім шкіл республіканського значення Автономної Рес­публіки Крим і обласного значення), заходи з фізичної культури і спорту та фінансова підтримка організацій фізкультурно-спортивної спрямованості і спортивних споруд місцевого значення.

До видатків, які здійснюються з бюджету Автономної Республіки Крим і облас­них бюджетів та враховуються при визначенні обсягу міжбюджетних трансфертів, належать видатки на:

1)    державне управління:

а)  представницьку і виконавчу владу Автономної Республіки Крим;

б)  обласні ради;

2)освіту:

а) загальну середню освіту для громадян, які потребують соціальної допо­моги та реабілітації: спеціальні загальноосвітні навчальні заклади для ді­тей, які потребують корекції фізичного та (або) розумового розвитку, санаторні школи-інтернати; загальноосвітні школи-інтернати, загально­освітні школи-інтернати для дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьків­ського піклування, дитячі будинки (крім загальноосвітніх шкіл-інтернатів, загальноосвітніх шкіл-інтернатів для дітей-сиріт і дітей, які позбавлені батьківського піклування, дитячих будинків, визначених у підпункті "в" пункту 2 статті 89 цього Кодексу, та дитячих будинків сімейного типу і прийомних сімей);

б)  заклади професійно-технічної освіти, що перебувають у власності Авто­номної Республіки Крим і виконують державне замовлення;

в)   вищу освіту (вищі заклади освіти I, II, III та IV рівнів акредитації, що пе­ребувають у власності Автономної Республіки Крим та спільній власності територіальних громад);

г)   післядипломну освіту (інститути післядипломної освіти вчителів та цен­три і заходи з підвищення кваліфікації державних службовців місцевих ор­ганів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, постійно діючі курси (центри) підвищення кваліфікації працівників соціально-культурної сфери та агропромислового комплексу, що знаходяться у комунальній влас­ності);

ґ) інші державні освітні програми;

3)  охорону здоров'я:

а)  первинну медико-санітарну, амбулаторно-поліклінічну та стаціонарну до­помогу (лікарніреспубліканського (АвтономноїРеспубліки Крим) та облас­ного значення);

б)  спеціалізовану амбулаторно-поліклінічну та стаціонарну допомогу (спеці­алізовані лікарні, поліклініки, включаючи стоматологічні, центри, диспан­сери, госпіталі для інвалідів Великої Вітчизняної війни, будинки дитини, станції переливання крові);

в)   санаторно-курортну допомогу (санаторії для хворих на туберкульоз, сана­торії для дітей та підлітків, санаторії медичної реабілітації);

г)   інші державні програми медичної та санітарної допомоги (медико-соціальні експертні комісії, бюро судмедекспертизи, центри медичної статистики, бази спецмедпостачання, центри здоров'я і заходи санітарної освіти, інші програми і заходи);

4)  соціальний захист та соціальне забезпечення:

а)  державні програми соціального захисту та соціального забезпечення: до­помога по догляду за інвалідами I чи II групи внаслідок психічного розладу; адресна соціальна допомога малозабезпеченим сім'ям; виплати компенсації реабілітованим; дитячі будинки-інтернати; навчання та трудове влашту­вання інвалідів; будинки-інтернати для престарілих і інвалідів; будинки- інтернати для дітей-інвалідів;центри по нарахуванню пенсій; притулки для неповнолітніх (крім притулків, визначених у підпункті "а" пункту 4 стат­ті 89 цього Кодексу);

б)  республіканські Автономної Республіки Крим і обласні програми і заходи з реалізації державної політики стосовно дітей, молоді, жінок, сім'ї;

в)   інші державні соціальні програми;

5)      культуру і мистецтво:

а)  державні культурно-освітні програми (республіканські Автономної Респу­бліки Крим та обласні бібліотеки, музеї та виставки);

б)  державні театрально-видовищні програми (філармонії, музичні колективи і ансамблі, театри, палаци і будинки культури республіканського (Авто­номної Республіки Крим) і обласного значення, інші заклади та заходи у га­лузі мистецтва);

в)   інші державні культурно-мистецькі програми;

6)      фізичну культуру і спорт:

а)  державні програми з розвитку фізичної культури і спорту (навчально- тренувальна робота дитячо-юнацьких спортивних шкіл усіх типів респу­бліканського (Автономної Республіки Крим) та обласного значення, заходи з фізичної культури і спорту республіканського (Автономної Республіки Крим) та обласного значення);

б)  державні програми з інвалідного спорту і реабілітації (республіканський Ав­тономної Республіки Крим та обласні центри з інвалідного спорту і дитячо- юнацькі спортивні школи інвалідів та спеціалізовані спортивні школи пара- олімпійськогорезерву; проведення навчально-тренувальних зборів і змагань з інвалідного спорту республіканського (Автономної Республіки Крим) та обласного значення).