10.1. Поняття фінансової стійкості банку. Формування резервів для покриття можливих втрат від активних операцій

Одним із найважливіших, факторів забезпечення дові­ри до банків є підтримання їх фінансової стабільності.

Фінансова його спроможність з максимальною ефе- стійкість ктивністю і мінімальним ризиком реалізо­вувати свої функції на ринку незалежно від впливу внутрішніх та зовнішніх фа­кторів.

Останні включають:

— загальний економічний стан, що може впливати на вирі­шальні компоненти фінансової стійкості — доходи і витрати, особливо, за кредитними операціями. Це обсяги і капіталізація виробництва, ділова активність і фінансовий стан позичальників, стан платіжного балансу країни, інвестиційної сфери, масштаби тіньової економіки, ступінь бартеризації господарських зв'язків, залежність економіки та всієї фінансової системи від зовнішніх запозичень фінансових ресурсів;

— рівень соціально-політичної стабільності в країні, курс державної політики, у тому числі в соціальній сфері;

— ступінь розвитку банківського законодавства, особливо щодо питань повернення кредитів, сплати відсотків, процедури банкрутства та правового забезпечення кредитного процесу;

— стан фінансового ринку, що включає кон'юнктуру на гро­шовому ринку, тісно пов'язану з темпами інфляції та інфляцій­ними очікуваннями, витратами на обслуговування державного боргу, рівнем доходності цінних паперів і наявністю чи відсутні­стю тиску з боку владних структур щодо здійснення кредитної емісії для погашення державного боргу або посилення податко­вого пресу, курсом національної валюти, а також ступенем пода­ткового навантаження на банки і регулюванням та контролем з боку центрального банку.

Регулювання і контроль центрального банку — це ком­плекс заходів, за допомогою яких держава через центральний банк займається забезпеченням стабільного, безпечного функ­ціонування банків, запобігання дестабілізуючих впливів. Воно включає встановлення правових норм для банківської діяльно­сті, деякі інструменти грошово-кредитної політики з управлін­ня ліквідністю та контроль за дотриманням певних економіч­них нормативів.

Як інструмент регулювання фінансової стійкості банку, зок­рема його ліквідності, використовуються резервні вимоги, оскі­льки одним із показників, що характеризує ліквідність, є залишки коштів (резервів) на рахунках банків. Підвищення центральним банком норми обов'язкових резервів приводить до скорочення надлишкових резервів у розпорядженні банку, тобто до скоро­чення його вільної ліквідності, а зниження — навпаки, збільшує вільну ліквідність, розширює можливості банків щодо проведен­ня кредитних та інших активних операцій.

З метою підвищення надійності та стабільності захисту інте­ресів банку і його вкладників, підвищення якості активів та управління, зменшення ризику активних операцій у банках фор­муються резерви на покриття непередбачуваних збитків по всіх статтях активів та позабалансових зобов'язаннях.

Порядок і розміри формування та використання резервів ви­значається Національним банком України. На кінець 2004 р. чис­ті витрати на формування резервів банками України склали 2,380 млн. грн.

Комерційні банки зобов'язані формувати резерви: резервний фонд банку, резерв для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями банків, резерви для відшкодування можливих втрат від дебіторської заборгованості і від опера­цій з цінними паперами.

* Національний банк України. Фінансові результати банків України // www.bank.gov.ua.

Детальніше зупинимося на порядку формування резерву для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями.

Банки зобов'язані здійснювати розрахунок резервів під станда­ртну та нестандартну заборгованість (кредити, що належать до категорії «під контролем», «субстандартні», «сумнівні», «безнадій­ні») (з урахуванням строків погашення боргу за кредитними опера­ціями) протягом місяця, у якому здійснено кредитну операцію.

Для визначення розміру відрахувань до резерву банк прово­дить оцінку фінансового стану позичальника з урахуванням по­точного стану обслуговування позичальником/контрагентом кре­дитної заборгованості кожного разу під час укладання договору про здійснення кредитної операції, а надалі для: банків — не рідше, ніж один раз на місяць; інших юридичних осіб — не рідше ніж один раз на три місяці; фізичних осіб — періодичність оцінки їх фінансового стану визначається банками самостійно з урахуванням стану обслуго­вування боргу та строковості кредиту, але не рідше ніж один раз у рік (або за результатами фінансового року).

Якщо обслуговування кредитної заборгованості відбува­ється із простроченням або пролонгацією, то оцінка фінансо­вого стану позичальника — фізичної особи має відбуватися постійно (щомісяця або щокварталу) протягом періоду не­своєчасного погашення боргу — крім випадків, пов'язаних з поважними причинами (документально підтверджені факти відрядження, хвороба тощо).

Згідно з Положенням НБУ про порядок формування і викори­стання резерву для відшкодування можливих втрат за кредитни­ми операціями банків здійснюється класифікація позичальників — юридичних осіб за результатами оцінки їх фінансового стану. Це такі класи.

Клас «А» — фінансова діяльність добра, що свідчить про мо­жливість своєчасного виконання зобов'язань за кредитними опе­раціями, зокрема погашення основної суми боргу та відсотків за ним відповідно до умов кредитної угоди; економічні показники в межах установлених значень (відповідно до методики оцінки фі­нансового стану позичальника, затвердженої внутрішніми доку­ментами банку); вище керівництво позичальника має відмінну ділову репутацію; кредитна історія позичальника — бездоганна; крім того, позичальники-банки (резиденти) і банки-нерезиденти, що зареєстровані в країнах — членах СНД, дотримуються еконо­мічних нормативів. Одночасно можна зробити висновок, що фі­нансова діяльність і надалі проводитиметься на високому рівні.

До цього класу можуть належати інші позичальники-банки (нере­зиденти), що мають кредитний рейтинг не нижче ніж показник А, підтверджений у бюлетені однієї з провідних світових рейтинго- вих компаній (Frich IBCA, Standard & Poor's, Moody's тощо).

Клас «Б» — фінансова діяльність позичальника цієї категорії близька за характеристиками до класу «А», але ймовірність підт­римування її на цьому рівні протягом тривалого часу є низькою. Позичальники/контрагенти банку, які належать до цього класу, потребують більшої уваги через потенційні недоліки, що став­лять під загрозу достатність надходжень коштів для обслугову­вання боргу та стабільність одержання позитивного фінансового результату їх діяльності; крім того, позичальники-банки (резиде­нти) і банки-нерезиденти, що зареєстровані в країнах — членах СНД, дотримуються економічних нормативів. Аналіз коефіцієн­тів фінансового стану позичальника може свідчити про негативні тенденції в діяльності позичальника. Недоліки в діяльності пози­чальників, які належать до класу «Б», мають бути лише потен­ційними. За наявності реальних недоліків клас позичальника пот­рібно знизити. До цього класу можуть належати інші позичальники-банки (нерезиденти), що мають кредитний рейтинг не нижче ніж «інвестиційний клас», що підтверджений у бюлете­ні однієї з провідних світових рейтингових компаній (Frich IBCA, Standard & Poor's, Moody's тощо).

Клас «В» — фінансова діяльність задовільна і потребує більш детального контролю, крім того, позичальники-банки (резиденти) і банки країн — членів СНД дотримуються економічних норма­т