Тема 2 ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ В УКРАЇНІ : Облік зовнішньоекономічної діяльності : B-ko.com : Книги для студентів

Тема 2 ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ В УКРАЇНІ

2.1. Роль держави в регулюванні зовнішньоекономічного сектору економіки

В умовах ринкової економіки держава має виконувати певні функції, які компенсують так звані «відмови ринку», тобто регулю­вати ті сфери господарського життя, у яких ринок є безсилим. Для виконання таких функцій держава здійснює економічну політику із забезпечення країни суспільними благами, з підтримки досконалої конкуренції та боротьби з монополізмом, регулювання зовнішньо­економічного сектору та ін. Зовнішньоекономічна політика є час­тиною економічної політики, яка у свою чергу є складовою політи­ки держави взагалі, її цілі мають бути сумісними з цілями економічної політики та політики взагалі. Так само зовнішньоеко­номічні заходи мають бути сумісними із загальним політико- економічним та суспільно-політичним ладом у суспільстві. Певні зовнішньоекономічні цілі можуть розглядатися тільки, як засіб, або проміжна мета для досягнення стратегічної загальноекономічної, або загальнополітичної цілі. Під зовнішньоекономічною політикою розуміють політичне оформлення міжнародних економічних зв'язків країни. При цьому міжнародні економічні відносини охоп­люють всі економічні операції, які здійснюються між господарсь­кими суб'єктами країни та їх іноземними партнерами (зокрема ім­порт та експорт товарів, капіталу, послуг, а також транскордонний рух робочої сили та грошей).

Основою зовнішньоекономічної політики є теорія міжнародної економіки, яка займається визначенням основ зовнішньоекономічних операцій та досліджує їх вплив на господарські події в країні і за кор­доном. Одержані при цьому знання є основою для формулювання ці­лей та прийняття рішень для ефективної зовнішньоекономічної полі­тики. Основними цілями зовнішньоекономічної політики держави є:

— створення сприятливих економічних та організаційно- правових умов для суб'єктів економіки у здійсненні зовнішньоеко­номічної діяльності;

—забезпечення раціонального входження економіки країни у міжнародний поділ праці (пошук власного місця у світогосподар- ській структурі);

— реалізація конкурентних переваг країни;

— нормативно-правове забезпечення ЗЕД підприємств

—підвищення конкурентоспроможності економіки на основі структурної перебудови та модернізації виробництва;

—розвиток орієнтованого на експорт сектору економіки, роз­ширення експортного потенціалу країни;

— раціоналізація експортно-імпортних операцій;

— досягнення зовнішньоекономічної рівноваги.

Зовнішньоекономічна політика держави має відповідати таким

принципам:

— адекватність національним інтересам;

— врахування вимог сучасного процесу глобалізації;

— паритетність у відносинах з іншими державами;

— відповідність міжнародній практиці і законодавству;

—демократизація, демонополізація та деідеологізація зовніш­ньоекономічних зв'язків;

—селективна підтримка експортного виробництва на основі критеріїв ефективності.

Залежно від зовнішньоекономічної доктрини, цілей і участі держави в регулюванні зовнішньоекономічних відносин, його ме­тодів та інструментів розрізняють два основні види зовнішньоеко­номічної політики: фритредерство — політика вільної торгівлі з метою лібералізації зовнішньоекономічної діяльності, забезпечення вільного доступу на національний ринок товарів, капіталів, робочої сили тощо; протекціонізм — політика держави, спрямована на за­хист національної економіки від іноземної конкуренції.

Прагнення до вільної торгівлі є теоретично обґрунтованим. Кла­сична теорія зовнішньої торгівлі стверджує, що запровадження віль­ної торгівлі підвищує добробут тих країн, які беруть у ній участь, і сприяє оптимальній алокації факторів виробництва та до вирівню­ванню їх оплати. Оскільки мета вільної торгівлі є не тільки суспіль­но-політично, але й економічно раціональною, то через її реалізацію проявляються в повному обсязі переваги міжнародного поділу праці.

Політика вільної торгівлі реалізується шляхом усунення всіх торговельних бар'єрів і відповідає ліберальній організації суспільс­тва. Організаційно-політично ця мета кореспондується з уявлення­ми класичного лібералізму та сучасного неолібералізму та означає вільне функціонування ринкового господарства.

Мета вільної торгівлі для багатьох країн має характер ідеально­го стану, до якого в реальності ще дуже далеко, і проти принципів якого виступають певні політичні сили. Однак мета вільної торгівлі мала значний вплив на формування міжнародного торговельного порядку після Другої світової війни і до сьогодні є орієнтиром, на який рівняються у своїй зовнішньоекономічній політиці більшість країн.

На практиці стан вільної торгівлі сьогодні забезпечується в ра­мках інтеграційних об'єднань. Економічна інтеграція народного го­сподарства з економікою інших країн передбачає об'єднання (злит­тя) багатьох національних економік в один більш чи менш єдиний спільний економічний простір. При цьому бажаний ступінь єдності визначає ступінь інтеграції та її конкретні форми. Як свідчить сві­товий досвід, процес інтеграції проходить певні етапи.

Перший етап — укладення преференційних торгових угод. Такі угоди можуть підписуватися, або на двосторонній основі між окре­мими державами, або між уже існуючим інтеграційним угрупован­ням і окремою країною, або групою країн. Відповідно до них краї­ни забезпечують режим сприяння одна одній, порівняно з третіми країнами. Ніяких міждержавних органів для керування преферен­ційними угодами не створюється.

Другий етап — створення зони вільної торгівлі, що передбачає вже не просто скорочення, а повне скасування митних тарифів у взаємній торгівлі за умови збереження національних митних тари­фів у відносинах з третіми країнами.

Третій етап — створення митного союзу — погоджене скасу­ванням групою країн національних митних тарифів і введення зага­льного митного тарифу та єдиної системи нетарифного регулюван­ня торгівлі щодо третіх країн. Митний союз передбачає безмитну внутрішньоінтеграційну торгівлю товарами і послугами та повну свободу їх переміщення усередині регіону.

Четвертий етап — створення спільного ринку — країни, що інте­груються, домовляються про вільний рух не тільки товарів і послуг, але і факторів виробництва — капіталу і робочої сили. На цьому ета­пі усуваються всі торговельні обмеження, а також обмеження, які за­важають вільному переміщенню факторів виробництва.

П'ятий етап — створення економічного союзу, що передбачає поряд з єдиним митним тарифом і свободою руху товарів та факто­рів виробництва координацію макроекономічної політики й уніфі­кацію законодавства у ключових галузях — валютній, бюджетній, грошовій. Уряди узгоджено відмовляються від частини своїх функ­цій і тим самим поступаються частиною державного суверенітету на користь наддержавних органів.

Принципово можливим є існування і шостого етапу інтегра­ції — політичного союзу, що передбачає передачу національними урядами більшої частини своїх функцій у відносинах з третіми країнами наддержавним органам. Це фактично означає створення міжнародної конфедерації і втрату суверенітету окремими держа­вами. Однак жодне інтеграційне угруповання не тільки не досягло такого рівня розвитку, але навіть не ставить перед собою подібних завдань.

Хоча економічна інтеграція однозначно підвищує рівень добро­буту в країнах-членах за рахунок усунення перешкод для мобільно­сті факторів виробництва, зниження витрат на зовнішньоекономіч­ні операції та прискорення процесу оптимізації загальноекономіч­ної алокації в рамках спільного інтеграційного простору, її не мож­на обґрунтувати виключно з економічних позицій. Чим вищим є досягнутий ступінь інтеграції, тим вищі інституціональні витрати інтеграції, насамперед політичні, у формі відмови від національно­го суверенітету.

Політика протекціонізму, на відміну від вільної торгівлі, перед­бачає активне втручання держави у функціонування зовнішньоеко­номічного сектору. При цьому застосовується сукупність правових, фінансово-економічних і організаційно-управлінських форм, мето­дів та інструментів, за допомогою яких держава стимулює, коорди­нує і регламентує діяльність суб'єктів у сфері зовнішньоекономіч­них зв'язків відповідно до конкретних цілей та завдань.