3. СУЧАСНІ ІДЕЙНО- ПОЛІТИЧНІ ТЕЧІЇ 3.1. Лібералізм та неолібералізм як політичні течії

Лібералізм як політична та ідеологічна течія виник у деяких країнах Західної Європи в епоху буржуазних революцій XVII— XVIII ст. Але термін «лібералізм» почали активно вживати лише в першій половині XIX ст., коли виникли перші політичні партії лібералів. Ідеологія раннього лібералізму відіграла прогресивну роль. Її прибічники вимагали обмеження прав монарха парламен­том, встановлення конституційного ладу і допущення нового класу до управління державою, запровадження демократичних свобод, скасування привілеїв дворянства і духовенства. Біля джерел цієї ідеології були такі видатні мислителі, як Д. Локк, Ш. Монте­ск'є, І. Кант, Д. Медісон, Б. Кістяковський, М. Драгоманов та ін.

За допомогою ліберальної ідеології «третій стан» боровся із захисниками феодальних порядків. Клас промисловців та торгов­ців, що народжувався, мав велику потребу в економічній свободі, у представницьких установах, які не залежали б від свавілля мо­нархів. Буржуазія намагалася захистити свої доходи від надмірно високих податків та прямих конфіскацій. Ідеологія лібералізму була спрямована на створення необхідних соціально-політичних передумов для інтенсивного розвитку капіталізму.

Починаючи з XVIII ст., лібералізм остаточно посів місце про­відної форми буржуазного способу мислення. Ліберали обґрун­товували буржуазні права й свободи, передовсім свободу особи, промислової конкуренції, недоторканності приватної власності.

Лібералізм (лат. liberalis — вільний) — це політична та ідео­логічна течія, що об'єднує прихильників парламентського ладу, вільного підприємництва та торгівлі і демократичних свобод.

Найважливіший постулат лібералізму — встановлення балансу між сферами суспільних та особистих інтересів. Вважають, що лі­бералізм — не ідеологічна догма, а «проект суспільства», який може бути адаптований до місцевих історичних, національних і культур­них умов. Згідно з ліберальним ідеалом створення держави — збе­реження й захист природних прав людини є нормальним явищем. А тому виникає необхідність у створенні правового державного по­рядку, призначенням якого має бути гармонізація відносин громадян.

У XIX ст. розвиток соціально-політичної концепції лібераліз­му був пов'язаний з іменами французького мислителя Б. Конс- тана та англійців І. Бентама і Д. Мілля. Б. Констан набув широкої популярності як захисник свободи в усіх сферах суспільного життя. Він відстоював ідею пріоритетності особистості стосовно будь-якої соціальної групи і суспільства в цілому. Свобода кон­куренції в економіці, свобода у викладанні, гласність і свобода друку — ось далеко не повний перелік вимог до організації сус­пільного життя, що були висунуті Констаном.

Хоча ліберали і вказували на наявність у капіталістичному су­спільстві експлуатації, злиднів та інших соціальних негараздів, вони при цьому не були прихильниками радикальних змін у соці­альному житті. Запобігти соціальній революції за допомогою своє­часних реформ — така одна з головних тез учення Дж. Мілля. Осо­бливо наполягав Мілль на розширенні можливостей для трудящих набути освіту, оскільки вбачав основну причину соціальних конф­ліктів у недостатньому освітньому рівні народних мас.

Як і всі представники лібералізму, Мілль багато писав про свободу думки і дій індивіда, його незалежність від уряду, бо вважав це «привілеєм і природним станом людини». Мілль звер­тав увагу на те, що в сучасному йому суспільстві свобода часто стає лише формальністю, а водночас, слідом за Бентамом, він ви­правдовував обмеження свободи урядом, якщо вона призводить до небажаних наслідків.

Проте, обговорюючи проблеми свободи, ліберали XIX ст., як і просвітителі XVIII ст., мали на увазі свободу абстрактного «гро­мадянина», а не тих людей, котрі реально жили в буржуазному суспільстві. Під правами і свободами «людини взагалі» вони фа­ктично розуміли права і свободи буржуа. Усі представники лібе­ралізму засуджували революцію як спосіб суспільних перетво­рень. Основний шлях розвитку суспільства, на їхню думку, — це соціальна еволюція, поступове реформування різних сторін сус­пільного життя.

Протягом усього XIX ст. ліберали виступали за такий суспіль­ний устрій, за якого регулювання соціальних відносин у суспіль­стві відбувалося б стихійно, без втручання держави, за котрою визнавалася лише роль «нічного сторожа», що охороняє влас­ність громадян і встановлює обсяги вільної конкуренції між окремими виробниками. Такий підхід цілком відповідав періоду класичного капіталізму.

Як політична доктрина лібералізм набув розвитку і в Російсь­кій імперії. У ХІХ ст. його ідеї знайшли відображення у консти­туційних проектах М. Сперанського. Найвидатнішими теорети­ками російського лібералізму були Б. Чичерін, С. Муромцев, М. Ковалевський. Носієм ліберального напряму української полі­тичної думки був М. Драгоманов. Основою його політичного ми­слення була ліберальна ідея. Він вважав, що індивід з його волею є основою всіх можливих соціальних порядків, а нація — це пев­ний вид об'єднання індивідів.

На початку XX ст. стало зрозуміло, що суспільство необмеже­ної свободи конкуренції та ринку стало заважати як налагоджу­ванню гармонійних відносин між людьми, так і розквіту економі­ки. Зі зміцненням позицій капіталізму гасло «рівних можли­востей для всіх і кожного» перетворилося на право необмеженої експлуатації людей найманої праці. Соціальне й майнове розша­рування суспільства, загострення суперечностей у період світової економічної кризи 30-х років поставили під сумнів основні ідеї «класичного лібералізму», спричинили їх радикальний перегляд.

Соціальному лібералізму, або неолібералізму, що прийшов на зміну класичному варіанту, були вже притаманні ідеї посилення ролі державних органів у суспільному житті, створення «держави загального добробуту». Така держава мала б запобігати соціаль­ним конфліктам, допомагати найбільш знедоленим верствам сус­пільства, активно втручаючись в економічне життя через подат­ки, бюджет, планування. Політика «нового курсу» належить президенту США Ф. Рузвельту, який обстоював необхідність дер­жавного регулювання економіки, участі мас у прийнятті управ­лінських рішень.

У сфері економічної політики прихильники неолібералізму відстоювали необхідність збереження змішаної економіки, рівно­правності різних форм власності, життєздатність яких мав визна­чити ринок. Розвиток ринку та його механізмів передбачалося здійснювати під контролем держави, на яку покладалася відпові­дальність за підвищення ефективності економіки, а також основ­на відповідальність за вирішення завдань соціальної політики, здійснення демократичних перетворень у суспільстві.

Основною ідеєю «соціального лібералізму» в політичній сфері була ідея «плюралістичної демократії», спрямованої на враху­вання інтересів усіх верств суспільства, їх участь у політичному житті, здійснення таких принципів, як поділ влади, прийняття рішень у всіх представницьких органах на підставі демократич­них норм, в обстановці відкритості.

Прихильники «соціального лібералізму розуміли його і як уті­лення справжньої справедливості в соціальній сфері, досягнення рівних для всіх прав без будь-яких обмежень. Ідеологія і політика неолібералізму мають і сьогодні чимало прихильників як у Євро­пі, так і США.

Отже, захищаючи свободу підприємництва та економічної ді­яльності, парламентський устрій, політичну свободу особистості, гласність, лібералізм сприяв формуванню загальнолюдських цін­ностей, котрі багато в чому визначають обличчя сучасної цивілі­зації.