3.2. Консерватизм та неоконсерватизм — доктрини захисту традицій та одвічних цінностей

Політична філософія консерватизму бере свій початок від єв­ропейських мислителів кінця XVIII — початку XIX ст. — англій­ця Е. Берка, француза Ж. де Местра, німця Ф. фон Савіньї. Упер­ше цей термін ужив французький письменник Ф. Шатобріан на позначення ідеології феодально-аристократичної реакції періоду Великої французької революції кінця XVIII ст.

Консерватизм (від лат. conservare — зберігати, охороняти) — це політична ідеологія і практика суспільно-політичного життя, що орієнтуються на збереження та підтримання існуючих форм соціальної структури, традиційних цінностей і морально-пра­вових засад.

«Класичний консерватизм» спочатку виражав інтереси дво­рянства. Поступово він став перетворюватися на зброю буржуа­зії, особливо тих її верств, котрі не бажали радикальних соціаль­но-політичних перетворень.

Ще за часів «класичного консерватизму» його прихильники виступали проти ідей технократії, неподільного панування ринку, що під такими гаслами буржуазія почала боротьбу з феодаліз­мом. Вони відкидали можливість установлення рівності людей, домагалися формування суспільства на засадах ієрархії, збере­ження станових привілеїв, спадкової влади. Консерватори закли­кали до відновлення монархії та відродження традиційних цінно­стей феодально-аристократичного устрою: «гармонії» і «порядку» середньовіччя, селянських громад, сім'ї, школи, церкви, тобто всього того, що, на їхній погляд, об'єднувало суспільство, забез­печувало його єдність та наступність у розвитку.

Найбільш цікавим є вчення консерватизму про природу суспі­льства й суспільного життя. Консерватори-традиціоналісти не сприйняли основної ідеї Просвітництва про потребу розглядати суспільство тільки з позицій розуму й природного права. На їхній погляд, суспільство не є результатом взаємодії людей, а держава виникла не через угоду між ними, як стверджували прихильники теорії суспільного договору. Суспільство — це складне органічне ціле. Усі частини його так взаємопов'язані, що зміна однієї з них порушує рівновагу всього суспільного цілого. У соціально- політичній сфері не можна діяти за раніше наміченим планом або виходячи з якоїсь соціальної теорії. Треба спиратися тільки на до­свід. Суспільство само поступово вдосконалюватиметься за внут­рішніми законами, що сягають своїм корінням у глибоке минуле. Вирішальне значення в житті, стверджували консерватори, мають звички, смаки, традиції людей. Ось чому основним критерієм сус­пільного розвитку вони вважали зміну звичаїв і характеру народу.

Таким чином, консерватизм не заперечував ідею суспільного прогресу, але тлумачив його як зміну, що не порушувала «прин­ципів гуманності й моральності» та не спричиняла анархії. Роз­виток суспільства мав бути безпечним як для окремої людини, так і для всього суспільного організму. Оскільки натура й харак­тер народу, його традиції розкриваються протягом тривалого ча­су, соціально-політичні структури суспільства також формувати­муться протягом багатьох віків. Важливого значення для поліпшення суспільства консерватори надавали моральному вдо­сконаленню людини.

Складність соціально-політичного устрою, органічність і цілі­сність суспільного життя повинні спонукувати політичних діячів до надзвичайної обачливості й обережності. Будь-які передчасні зміни, а тим більше революційний злам традиційних порядків, неминуче призводять до негативних наслідків: дезорганізації та застою в соціально-політичному механізмі, краху моральних устоїв. Ось чому розвиток суспільства не повинен виходити за межі традицій, що створені попередніми поколіннями. Еволюція соціально-політичного життя відбувається через поступове при­стосування старого до нових обставин.

На соціально-політичні погляди консерваторів справили знач­ний вплив ідеї мислителів середньовіччя — Августина і Фоми Аквінського. Це знайшло вираз у визнанні втручання бога у хід людської історії: природні права і свободи людей мають своєю основою божественну волю, а політичний устрій може вважатися справедливим тільки тоді, коли він охороняє й гарантує ці права й свободи.

Основою економічної могутності держави та її природного розвитку консерватори вважали приватну власність. Жодна лю­дина не може бути позбавленою права й можливості купувати й накопичувати власність. Характерним для системи поглядів кон­серватизму було також положення про невтручання держави у відносини власності, що склалися в суспільстві, переконання в неможливості досягнення соціальної рівності і в тому, що існу­вання суворого розмежування між класами й верствами потрібне для соціальної стабільності. Консерватори стверджували пріори­тет соціального над індивідуальним, доводячи, що вихідним пун­ктом роздумів про природу людини, суспільства й держави має бути громадянське суспільство в цілому, а не окремий індивід. Головне, чого не сприймали і не сприймають консерватори в лі­бералізмі, — це чітко вираженої в останньому спрямованості на соціальне реформаторство, надто «ліберального» ставлення до законності та порядку, «вседозволеності» у галузі суспільної мо­ралі, терпимості до відхилень від релігійних канонів.

З середини 70-х років XX ст. несподівано для багатьох полі­тиків, учених (та й значної частини широкої громадськості) став набирати силу так званий новий консерватизм. Спочатку це ви­являлося у швидкому зростанні популярності «нових правих» (інтелектуалів-економістів, філософів, соціологів, політологів), ліберальних і навіть ліворадикальних учених. Нобелівським ла­уреатом з економіки в 1976 р. став архітектор монетаристсько- го, антикейнсіанського напряму в політекономії М. Фрідмен; уже в похилому віці отримує Нобелівську премію (1974 р.) і пе­реживає зліт популярності австрійський філософ і економіст Ф. фон Хайек. На неоконсервативні позиції переходять такі ви­датні американські соціологи, як Д. Белл та С. Ліпсет. Широкої популярності набуває і ряд нових імен — І. Крістол та Мойні- хен у США, Г. К. Кальтенбруннер у ФРН, А. Бенуа у Франції та багато інших.

Зміцнення позицій неоконсерватизму в науці та ідеології від­бувається одночасно з посиленням відповідних ідей та настроїв у політичному житті. Особливо яскраво це виявилося в США та Великобританії, де Р. Рейган і М. Тетчер, що виступали з пози­цій нового, жорсткого консерватизму, досить швидко завоювали лідируючі позиції у своїх партіях, а потім і перемогли на вибо­рах. Уже сама тільки тривалість їх перебування при владі (8 ро­ків і 11,5 років) свідчить про силу нової течії та потенціал, кот­рий вона мала з самого початку. Про це говорять і поняття «рейганоміка» та «тетчеризм», що міцно увійшли в політичний словник 80-х років і стали загальновизнаними символами су­часного консерватизму.

У 80-х роках сталися серйозні зміни в політичному житті країн Заходу: зміцнили свої позиції консерватори в США та Ве­ликобританії, були усунені від політичного керівництва соціаліс­ти й ліберали у Франції, Італії та ФРН. Ідеї консерватизму та від­повідні підходи до вирішення соціально-економічних проблем стали домінуючими в багатьох впливових політичних партіях за­хідних країн: Консервативній партії Великобританії, Республі­канській партії США, Ліберально-демократичній партії Японії, Християнсько-демократичному та Християнсько-соціальному союзі у ФРН (ХДС/ХСС), Італійській християнсько-демократич­ній партії та кількох інших. Лібералізм поступився місцем консе­рватизму в усіх сферах життя.

Посиленню впливу консерватизму в країнах Європи та Аме­рики сприяло багато факторів.

Насамперед треба враховувати, що неоліберальна доктрина «суспільства добробуту» покладала в основу його розвитку швид­кий прогрес техніки. Але прискорення НТП спричинило загост­рення екологічної обстановки, значно погіршило середовище життя людини. Відтак посилилося невдоволення політикою лібе­ралів, помітно зріс вплив консерваторів, які обіцяли гармонізува­ти відносини людини з довкіллям.

Сприятливим для консерваторів став і факт посилення в захід­них країнах бюрократизму, котрий породжувався державою і га­льмував розвиток економіки. Неоконсерватори виступили за усу­нення держави від управління економікою та соціально-політич­ною сферою, за повернення свободи ринку й конкуренції. Дотри­муючись цього курсу, М. Тетчер у роки свого правління (1979— 1990) послідовно здійснювала децентралізацію і приватизацію дер­жавного сектора економіки, розширення приватного підприємниц­тва. У результаті проведення такої політики було досягнуто знач­них успіхів у розвитку економіки країни, підвищено життєвий рівень більшості англійських трудящих. Частка власників акцій великих підприємств збільшилася у Великобританії за 10 років з 7 до 24 %. Зросла роль дрібних фірм і підприємств, що на них у кін­ці 80-х років було зайнято до 1/4 всієї робочої сили. На 70 % збі­льшилася кількість осіб, які мали власне діло, але не користували­ся найманою працею. Усе це свідчило про досить глибокі й масштабні зміни у сфері виробничих відносин та відносин власно­сті. Вони привели до послаблення відчуження як власника, так і робітника від засобів виробництва, від процесу та результатів праці.

Водночас у Великобританії сталися значні зміни й у сфері по­літичних відносин. Помітно скоротилася кількість державних ор­ганів, кількість державних службовців зменшилася на 167 тис. (23 %), деякі з державних та муніципальних служб були передані на контрактній основі приватним власникам.

Проте нині консерватори в різних країнах намагаються зміц­нити і владні функції держави з метою відновлення довіри наро­дів до влади, що була підірвана політикою неолібералів. Але зміц­нення владних функцій має на меті відмову від ідеї рівності всіх соціальних верств суспільства, збереження в державі принципу ієрархічності. Консерватори визнають досконалою тільки таку структуру політичного управління, куди допускаються лише представники елітарних верств суспільства. Від участі в управ­лінні усуваються представники «простих» людей, особливо робіт­ничого класу, через його нібито схильність до насильства.

Проте їхній цілісний погляд на суспільство, намагання вияви­ти його внутрішні взаємозв'язки не залишилися непоміченими суспільною думкою. Сучасну людину приваблює висока оцінка консерваторами ролі сім'ї та школи як факторів стабілізації сус­пільства. Такі «продукти розуму», як ядерна й хімічна зброя, ста­лінський та полпотівський «соціалізм», спонукають нині прислу­хатись до критики консерваторами просвітительської абсолюти­зації розуму в соціально-політичній сфері. Актуальним залиша­ється питання і про ставлення до минулого. Відомо, що відмова від цінностей, що були створені попередніми поколіннями, нех­тування традиціями народу дуже дорого коштували нашому сус­пільству.

Більшість виборців західних країн нині підтримують консер­ваторів. Але це не означає відмови від благ, котрі їм дала політи­ка «держави добробуту»: безплатної освіти, доступного медично­го обслуговування, пенсійного забезпечення тощо. Віддаючи свої симпатії консерваторам, вони виступають не за демонтаж «дер­жави добробуту», а за її подальше вдосконалення. А тому полі­тика неоконсерваторів усе більше наближається до політики нео- лібералів.

В Україні консерватизм історично виник як усвідомлення по­треби обґрунтування політико-правових засад монархічно- гетьманського ладу, як спроба деяких гетьманів надати своїй владі спадкового характеру (Б. Хмельницький, І. Самойлович, І. Мазепа, К. Розумовський). Крім того, консерватизм виявився у прагненні зберегти рідну мову, культуру, звичаї та обряди, а го­ловне — традиційні форми родинного і громадського життя.

Активними представниками консервативного напряму в полі­тичній науці України були Д. Дорошенко, В. Липинський, С. Тома- шівський, І. Лисяк-Рудницький, О. Назарук. їх об'єднували одна­кові критерії історичної оцінки минулого українського етносу, критичне ставлення до ліберально-демократичних засад суспіль­ного ладу, визнання домінуючої ролі держави в суспільно- політичному та економічному житті.