3.4. Правий та лівий екстремізм: сучасна ідеологія і політика

Політичний екстремізм — це схильність у політиці та ідео­логії до крайніх поглядів і дій. Як свідчить суспільна практика, екстремізм можуть породжувати різноманітні чинники: соціаль­но-економічні кризи, різке спадання життєвого рівня основної маси населення, тоталітарний та авторитарний характер існую­чих режимів, жорстоке придушення владою опозиції, пересліду­вання інакомислячих, національний гніт тощо.

Слід зазначити, що в політичному плані екстремізм намага­ється підірвати дієвість суспільних структур та інститутів, що функціонують, за допомогою силових методів. З цією метою екс­тремісти організовують заворушення, провокують страйки, вда­ються до терористичних актів. Представники цієї політичної течії виступають проти будь-яких компромісів, переговорів та угод, що пов'язані зі взаємними поступками.

Розрізняють екстремізм лівий і правий. Як свідчить політична практика, ліві екстремісти у своїх поглядах звертаються, як прави­ло, до ідей марксизму-ленінізму та інших лівих течій (анархізм, лі­вий радикалізм), проголошуючи себе найбільш послідовними бор­цями «за справу пролетаріату», «трудящих мас» і т. п. Представ­ники лівого екстремізму таврують капіталізм за соціальну нерів­ність, пригнічення особистості, експлуатацію, а соціалістичне сус­пільство піддають критиці за бюрократизацію, за зраду принципів класової боротьби і т. п. (наприклад, діяльність «Фракції Червоної армії» в Німеччині, «Червоних бригад» в Італії, «Сантендаро лумі- носо» в Перу, полпотівців у Камбоджі тощо).

На противагу «лівим», «праві» екстремісти викривають вади буржуазного суспільства з украй консервативних позицій, тав­руючи його за «занепад» моралі, наркоманію, егоїзм, спожива­цькі настрої, засилля «масової культури», брак «порядку» тощо. Найбільш послідовним правоекстремістським політичним ру­хом є фашизм, що виник в обстановці революційних процесів, які охопили країни Західної Європи після Першої світової війни і перемоги революції в Росії. Фашизм уперше виник в Італії та Німеччині, а вже пізніше аналогічні рухи склалися в багатьох інших країнах світу. Які б національні особливості не були при­таманні фашизму в різних країнах, сутність його скрізь була та сама: він виражав інтереси найбільш реакційних кіл капіталіс­тичного суспільства, які надавали цьому рухові фінансову й по­літичну підтримку в його боротьбі проти революційних висту­пів трудящих мас, за зміцнення панування капіталістичного ла­ду в його найреакційніших варіантах, за розв'язування війни за переділ світу.

Як свідчить історія, фашизм прийшов до влади в Італії, Німеч­чині та в інших країнах за активної участі і фінансової допомоги монополістичного капіталу. Водночас фашизм широко викорис­товував витончену демагогію, яку він доповнював «антикапіталі- стичними» і псевдосоціалістичними гаслами. Така демагогія дала змогу фашистам залучити на свій бік широкі верстви населення і, спираючись на них, прийти до влади.

З погляду ідеології, фашизм — це войовничий антидемокра­тизм, расизм і шовінізм, що доведені до істерії, звеличення тота­літарної держави. Характерною рисою ідеології фашизму було «вчення» про арійську вищу расу й концепція нації як вищої й віч­ної реальності, яка базується на спільності крові. Фашисти всі нації ділили на вищі й нижчі, уважаючи, що вищі нації повинні панувати над нижчими й нещадно подавляти будь-які спроби їх­нього опору.

Уся економічна і соціальна система фашизму базувалася на пануванні монополістичного капіталу під жорстким контролем держави. Фашизм виступав за інтеграцію всіх верств населення в расове або корпоративне суспільство, в якому трудящим належа­ла роль «виробничого капіталу». Під час панування фашистів бу­ло заборонено страйки, а створені ними «профспілки» стали за­собом контролю над робітниками.

У сфері політики фашисти знищили всі демократичні інститу­ти та створили терористичні режими. У суспільному житті відбу­лася повна мілітаризація всіх його сфер з тотальним контролем над суспільством, який здійснювався не тільки з допомогою дер­жавних органів, а й за активної участі партійних воєнізованих ор­ганізацій (загони «скуадре» в Італії, штурмові й есесівські части­ни в Німеччині тощо). Тотальне насильство стало нормою повсякденного життя, а під час Другої світової війни воно втіли­лося в гітлерівських таборах смерті, геноциді й у злочинах проти людства, які мали масовий характер.

Ніхто інший, як фашизм, сприяв підготовці й розв'язуванню світової війни, у якій світ утратив не менше ніж 60 млн людей. У цій війні фашизм зазнав нищівної воєнної й морально-політич­ної поразки, його злочини було засуджено міжнародним Нюрн­берзьким трибуналом. Проте вже невдовзі після закінчення війни фашизм знову почав своє відродження як неофашизм. Цей полі­тичний рух тісно пов'язаний з фашизмом генетично, бо він об­стоює ті самі ідеологічні й політичні погляди, сповідує культ на­сильства і намагається вирішити такі ж завдання такими самими методами. І після війни, і нині дії неофашистських груп та рухів періодично спричиняли загострення політичної ситуації в різних країнах, були і є джерелом політичних криз та політичного на­пруження в суспільстві.

Масовою базою правого та лівого екстремізму, як раніше, так і нині, є дрібнобуржуазні й маргінальні верстви, а також частина інтелігенції, окремі групи військових, частина студентства, наці­оналістичні й релігійні рухи, які конфліктують із владою.

Екстремізм виявляється в різних формах: екстремізм політич­ний, націоналістичний, релігійний, екологічний. Значного поши­рення набув нині релігійний екстремізм, що виявляється в нетер­пимості до представників інших конфесій (наприклад, проти­стояння католиків та протестантів у Ольстері, православних, ка­толиків та мусульман у колишній Югославії, вияви мусульмансь­кого фундаменталізму тощо) або в жорстокому протиборстві в межах однієї конфесії. Часто релігійний екстремізм використову­ється в політичних цілях у боротьбі релігійних організацій проти світської держави або для утвердження влади представників од­нієї з конфесій.

Новим різновидом екстремізму нині є екологічний екстремізм, що виник унаслідок різкого загострення екологічних проблем, по­гіршання якості навколишнього середовища як в окремих регіо­нах, так і в глобальному масштабі. Крім партій та суспільно- політичних рухів «зелених», які ведуть цивілізовану боротьбу за здійснення ефективної природоохоронної політики, у сьогодніш­ньому світі виникли й діють групи й рухи, що взагалі виступають проти науково-технічного прогресу. Ці нові рухи часто вдаються до екстремістських акцій, створюючи загрозу суспільному порядку.

Крайнім виявом політичного екстремізму є тероризм — полі­тична практика й одна з форм державної політики, що полягає в систематичному залякуванні, провокаціях та прямих насильни­цьких діях. Сьогодні різні форми тероризму набули значного по­ширення на території багатьох країн світу. Деструктивні сили правого та лівого ґатунку й націоналістичного характеру, вико­ристовуючи помилки та прорахунки в процесі демократизації су­спільства, виступають проти існуючих державних інститутів, су­спільно-політичного устрою, нормальних міжнаціональних від­носин, роздмухують конфлікти, провокують зіткнення на полі­тичному, національному та релігійному ґрунті, ультимативно ви­сувають вимоги, які взагалі не можна виконати.

Як відомо, після подій 11 вересня 2001 року у Нью-Йорку в де­яких країнах були люди, які не приховували зловтіхи від цієї тра­гедії. Це був тривожний симптом, особливо якщо врахувати, що ще 5—7 років тому ставлення до США було майже культовим.

Збільшення кількості «ворогів» — шлях в нікуди. Про це го­ворять уроки історії. Після Другої світової війни США, виявивши високу гуманність і шляхетність до переможеного, «збільшили» число друзів серед європейських країн. На жаль, уже після пере­моги в «холодній війні» американці припустилися серйозної по­милки. Вони втішалися з поваленого супротивника — Радянсько­го Союзу, що багато в чому сприяло національним вибухам у колишніх союзних республіках, на Балканах та Близькому Сході.

Що відбувається з переможцями у духовній війні, про яку ще наприкінці ХІХ ст. попереджав Ф. Ніцше, пояснює психолог Е. Нойманн. Він доводить, що придушення «Я» склеротичною свідомістю (забувши історію) призводить до появи «підпілля» з небезпечним емоційним зарядом, схильного до повстання, роз­громів і повного знищення світу переможців.

Джерелом внутрішнього тероризму, як правило, стають нега­тивні процеси, що пов'язані з настроями відділеної від офіційної еліти інтелігенції, яка стає новим «вогнищем» дисидентства і, свідомо чи ні, надихає на боротьбу людей, особливо молодь зі «злочинним режимом».

 

КОНТРОЛЬНІ ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ

 

1. Розкрийте суть лібералізму та неолібералізму як полі­тичної течії.

2. Що таке консерватизм?

3. Обґрунтуйте, чому ідеї марксизму стали нині неактуа­льними.

4. У чому полягає суть теорії «демократичного соціалізму» ?

5. Що таке анархізм у сучасних умовах?

6. Що таке правий і лівий екстремізм?

7. Чи існує в Україні підґрунтя для розвитку неофашизму?

8. Які основні витоки сучасного тероризму?