РОЗДІЛ 2. ПОЛІТИЧНА СИСТЕМА 4. ПОЛІТИЧНА СИСТЕМА ТА II СТРУКТУРА 4.1. Сутність та структура політичної системи : Політологія : B-ko.com : Книги для студентів

РОЗДІЛ 2. ПОЛІТИЧНА СИСТЕМА 4. ПОЛІТИЧНА СИСТЕМА ТА II СТРУКТУРА 4.1. Сутність та структура політичної системи

Термін «політична система» суспільства належить до відносно нових понять, що стали широко використовуватися в суспільних науках уже в наш час. Необхідність виділення в науці про політи­ку категорії «політична система суспільства» зумовлена значним розширенням у XX ст. сфери політичних дій державних інститу­тів, політичних партій, суспільно-політичних організацій, рухів, що пов'язані з боротьбою за політичну владу та її здійснення.

Політична система — це інтегрована сукупність політич­ної влади, суб'єктів, відносин, політичної організації і полі­тичної культури суспільства, яка забезпечує його соціальну стабільність, соціальний порядок і має певну соціально- політичну орієнтацію.

Політична система суспільства — це складна, багатогранна система відносин державних і недержавних соціальних інститу­тів, які виконують відповідні політичні функції для захисту інте­ресів певних класів та соціальних груп. Аналізуючи цю пробле­му, американський політолог Р. Даль вважає, що політична система включає такі головні компоненти, як влада, керівницт­во або авторитет. Сутність політичної системи, на його думку, полягає в регламентації поведінки людей. А ця регламентація ре­алізується за допомогою політичної влади. Ось чому «централь­ним елементом, стрижнем політичної системи є політична влада, подібно до того, як у економічній системі таким елементом є влас­ність».

Політична система є однією з частин (або підсистем) сукупної суспільної системи. Вона взаємодіє з іншими її підсистемами:

а) соціальною;

б) економічною;

в) ідеологічною;

г) етичною;

ґ) правовою;

д) культурною тощо.

Політична система конкретного суспільства визначається його класовою природою, соціальним устроєм, формою прав­ління (парламентського, президентського і т. п.), типом держа­ви (монархія, республіка), характером політичного режиму (демократичного, тоталітарного, авторитарного), соціально-полі­тичних відносин (стабільних або ні, гостроконфліктних або консенсусних і т. п.), політико-правовим статусом держави (конституційна, з розвинутими або нерозвинутими правовими структурами), характером політико-ідеологічних та культур­них відносин у суспільстві (відносно відкритих або закритих, з паралельними тіньовими, маргінальними структурами або без них), історичним типом державності (нейтралістським, з ієрар­хічними бюрократичними структурами і т. п.), історичною та національною традицією укладу політичного життя (політичне активним або пасивним населенням, з кровно-родинними зв'я­зками або без них, з розвинутими або нерозвинутими грома­дянськими відносинами і т. п.).

Створення політичної системи розпочинається з поділу суспі­льства на класи та з виникненням держави. З розвитком суспільс­тва та зростанням ролі держави політична система стає все більш складною та розгалуженою. Її структура та механізм функціону­вання визначаються рівнем економічного, соціального, духовно- морального розвитку суспільства, а також різними факторами міжнародного та іншого характеру.

Нині в політичній практиці можна виділити такі моделі полі­тичних систем: представницька, американська і континентальна.

Для представницької політичної системи, своєрідної моделі західноєвропейського зразка, центром парадигми є індивід. При такій системі суспільство виступає як первинний «базис», що складається незалежно від держави і задає їй програму дій.

Американська модель політичної системи пов'язана з по­слідовним звільненням громадської ініціативи з-під опіки держа­ви й розподілом повноважень між державою і громадянським сус­пільством на користь останнього.

У континентальній моделі політичної системи головне не те, як захистити суспільство від тиску влади та її зловживань, а як послабити ймовірний захисний механізм «закоснілого» суспі­льства перед заходами прогресивних прагнень влади.

Поняття політичної системи виконує в політології важливу методологічну функцію. По-перше, воно дає змогу уявити полі­тичне життя саме як систему поведінки людей, виявити механіз­ми впливу політичних дій окремих осіб і цілих політичних груп на характер політичних інститутів та їхню структуру.

По-друге, такий підхід дає можливість розглянути політику як цілісне суспільне явище, проаналізувати способи та форми її вза­ємодії з навколишнім середовищем, компонентами якого можуть бути природа, економіка, культура, соціальна структура.

По-третє, здійснення такого системного підходу уможлив­лює виявлення способів підтримання рівноваги й стабільного стану політичної системи, її здатності адаптуватися до впливу зов­нішнього середовища.

По-четверте, методологічна функція поняття політичної сис­теми полягає в забезпеченні єдності, цілісності суспільного орга­нізму, що неминуче включає численні відмінності, різно-спрямо­вані тенденції суспільних процесів.

Ефективне функціонування політичної системи сприяє реалі­зації суперечливих, але взаємопов'язаних цілей суспільного розвит­ку: оновлення соціальних процесів, яке необхідне з погляду вра­хування й пристосування до умов, що постійно змінюються, і стабілізації — фактора збереження соціальної цілісності. При­значення політичної влади саме й полягає в тому, щоб забезпечи­ти як розвиток, так і стабільність соціальної системи. Якщо влада нездатна до цього, то неминучі численні деструкції політичних відносин.

За браком стабільності та порядку в суспільстві знижується рівень захищеності особистості, девальвується авторитет держа­ви, у суспільстві зростає тривога, невпевненість та соціальне на­пруження. У такій ситуації політична система все більше втрачає можливості впливу на політичні процеси.

Яскравим прикладом тому є події в Україні, які відбувалися в ході помаранчевої революції (жовтень—грудень 2004 р.). Стара політична влада, ЗМі стали гальмом обновлення політичної сис­теми України. Мужній опір кучмівському режиму розбудив люд­ські душі, вивів на вулиці мільйони людей. Нова влада, на чолі з Віктором Ющенком, стала працювати для блага громадян і краї­ни. «Ми повернемо права місцевим громадам, — заявив Прези­дент України Віктор Ющенко, — громада сама дасть лад вулиці, місту чи селу».

Історичний досвід свідчить, що існує певна межа ціни, яку ма­си згодні сплачувати за зміни в суспільстві. Невпорядкованість соціальних зв'язків у суспільному житті під час переходу на нову економічну й соціальну модель розвитку об'єктивно неминуча, але вона не повинна породжувати почуття втрати безпеки, нас­лідком чого стає готовність мас сприйняти будь-які засоби впо­рядкування соціальних зв'язків. Суспільна практика свідчить, що коли влада втрачає здатність контролювати негативні тенденції розвитку, суспільна свідомість починає все більше схилятися до застосування насильства як протидії невдалій політиці нових мож­новладців.

Звідси випливає висновок, що політична система є складним, багатовимірним утворенням, основним призначенням якого є за­безпечення цілісності та єдності дій людей та їхніх спільнот у політиці. У літературі зазначається, що «політична система є діа­лектичною єдністю чотирьох сторін:

1)інституційної (держава, політичні партії, соціально-еконо­мічні та інші організації, що створюють у сукупності політичну організацію суспільства);

2) регулятивної (право, політичні норми та традиції, деякі нор­ми моралі і т. п.);

3) функціональної (методи політичної діяльності, що станов­лять основу політичного режиму);

4) ідеологічної (політична свідомість, передовсім панівна в даному суспільстві ідеологія)».

Погоджуючись із таким підходом до розгляду політичної сис­теми, доцільно, на наш погляд, зазначити такі її компоненти:

1) політичні відносини;

2) політичну організацію, що охоплює сукупність політичних інститутів та організацій;

3)політичні, правові та моральні норми, що існують і діють у вигляді конституцій, статутів та програм партій, політичних тра­дицій і процедур регуляції політичних процесів;

4) методи політичної діяльності, що становлять основу полі­тичного режиму;

5)політичну культуру, що виявляється в політичних поглядах, ідеях, теоріях, у політичній свідомості та політичній поведінці.

Політичні відносини в суспільстві виникають через боротьбу, завоювання та здійснення політичної влади. Це, по-перше, між- класові, внутрішньокласові, міжнаціональні та міждержавні від­носини. По-друге, це так звані вертикальні відносини, що скла­даються в процесі здійснення політичної влади між політичними організаціями (державою, партіями, суспільними організаціями тощо). По-третє, це відносини, які складаються між політичними і неполітичними організаціями та установами (адміністрація об­ласті та підприємство, інститут, установа культури, партія, тру­довий колектив тощо).

До політичної організації (організаційного компонента полі­тичної системи) належать держава, політичні партії, професійні спілки, кооперативні, молодіжні та інші організації й об'єднання. Усі ці організації створюються для того, щоб виражати, захищати в політичній системі багатоманітні соціальні інтереси: класові, групові, національні, молодіжні, жіночі, професійні тощо. Усе активнішим і самостійнішим елементом політичної організації стають засоби масової інформації.

Взаємодія політичних інститутів відбувається на засаді певних норм політичного життя. Найбільш важливими є правові норми: конституція, закони, які на ній базуються, та інші нормативні ак­ти, за недотримання котрих накладаються адміністративні санк­ції. Велике значення для здійснення політичної діяльності мають також норми, створені суспільними організаціями для регулю­вання відносин усередині них, — насамперед статутні норми цих організацій.

Писані правові й статутні норми доповнюються в політичному житті неписаними звичаями та традиціями. Особливо вони харак­терні, наприклад, для британської політичної системи. Лейборис­ти будують свою програму, спираючись на давню традицію робі­тничого руху — традицію легальної опозиції і завжди висту­пають як політичні опоненти й супротивники партії консерваторів.

Політичне життя регулюється й етико-моральними нормами. Уважалося, що «політика — це брудна справа», і так було віками. Нині все більше усвідомлюється необхідність моральної поведін­ки у сфері політики, відбувається повернення до таких моральних рис, як совість, честь, благородство. Для політичного діяча чес­ність — це насамперед єдність слова і діла, а благородство — це толерантність (терпимість) та повага до чужої думки (в тому чис­лі й до думки політичних опонентів), висока персональна відпо­відальність за свою діяльність.

Функціональним елементом політичної системи суспільства є політичний режим. Політичний режим — це способи й методи здійснення політичного владарювання, порядок взаємовідносин громадянського суспільства та політичної влади. Він включає спосіб і порядок формування представницьких установ, взаємо­відносини законодавчої та виконавчої влади, центральних і міс­цевих органів, умови діяльності політичних партій, суспільних організацій, масових рухів, правовий статус особистості, порядок функціонування правоохоронних органів. На політичний режим впливають рівень політичної стабільності суспільства, співвід­ношення соціальних сил, історичні та соціокультурні традиції в суспільстві. Ці фактори покладено в основу типології політичних режимів.

Класифікувати політичні режими намагалися і представники української політичної думки. Так, у своїх «Листах до братів хлі­боробів» В. Липинський виділяє три типи політичних режимів:

1) демократія з республікою;

2) охлократія з диктатурою;

3) класократія з правовою — «законом обмеженою і законом обмежуючою» — монархією.

У сучасній політичній теорії розрізняють такі основні типи політичних режимів: демократичні, авторитарні та тоталітарні. Демократичний режим — це найбільш прогресивний полі­тичний порядок, оскільки він створює умови для справжньої свободи особистості, її творчості й самовизначення в усіх сфе­рах діяльності. За умов демократичного режиму «індивіди до­магаються влади для прийняття рішень засобами конкурентної боротьби за голоси народу», отже, «демократія є правлінням політика».

Нині демократичний режим панує в багатьох країнах світу. Ось лише деякі характерні його ознаки: виборність в органи дер­жавної влади, поділ державної влади на законодавчу, виконавчу й судову, широкий спектр прав та свобод громадян, захист та га­рантування цих прав, діяльність недержавних суспільно-політич­них організацій як рівноправних партнерів держави, політичний плюралізм, гласність, широкі можливості для особистості впли­вати на процес прийняття та здійснення політичних рішень.

Авторитарний режим ґрунтується на безумовному підпоряд­куванні владі. Заміна керівних кадрів здійснюється через коопта­цію, а не передвиборну конкурентну боротьбу між кандидатами на відповідальні державні посади. За таких режимів немає (або вони ігноруються) встановлених законом процедур, унаслідок чого припинення та передавання влади часто є результатом наси­льства, конфронтації, а не інституціоналізації. За такого режиму неподільно панує виконавча влада. Парламент хоч і зберігається, але, як правило, значну частину його призначають, а не обира­ють. Він перетворюється на дорадчу установу при голові держа­ви, котрий у більшості випадків сам посідає всі ключові державні посади. Основні методи державної діяльності — накази й коман­ди. Особистість утрачає здатність до самостійності суджень та дій, сліпо підкоряючись авторитету.

Найбільш реакційним режимом є тоталітарний. Це насиль­ницьке політичне панування групи «обраних», яких очолює «вождь» (фюрер, дуче). Основні ознаки цього режиму: тотальний контроль за всіма сферами життя суспільства, заборона консти­туційних прав і свобод, демократичних організацій, репресії, мі­літаризація суспільного життя, панування однієї загальновизна­ної ідеології. За умов тоталітаризму особистість цілком підко­рено владі.

У політику люди (суб'єкти політики — особистості, соціальні групи, верстви, класи, народності, нації) завжди привносять час­тину свого внутрішнього світу, надій, сподівань, інтересів, уяв­лень про сенс життя та щастя. Це виявляється в політичній куль­турі (в політичних поглядах, ідеях, теоріях, у політичних плат­формах і програмах, у політичних рішеннях, у політичній поведі­нці). Політична культура — надзвичайно важливий компонент політичної системи, оскільки світ політики не існує без людини, наділеної свідомістю. І від того, які політичні й моральні прин­ципи (ціннісні орієнтації) вибирає особистість у процесі політич­ної діяльності, залежить ефективність політики, а отже, і життя суспільства в цілому, його прогрес.

Сутність політичної системи виявляється в її функціях. Беру­чи загалом, це можна пояснити так. Політична система відбиває стан суспільства, включаючи економічні умови його існування, соціальну й національну структуру, демографічні й економічні процеси, рівень освіти населення, стан суспільної свідомості, усе духовно-ідеологічне життя, міжнародне становище. Через полі­тичну систему виявляються та акумулюються основні групи со­ціальних інтересів, визначаються соціальні пріоритети, що потім закріплюються в політиці. Наприклад, нині в Україні, мабуть, найбільш складне для політико-владних структур завдання поля­гає в тому, щоб за переходу до ринкових відносин знайти баланс різних соціальних інтересів.

Політична система виконує координуючу та інтегративну фу­нкції. Для забезпечення стабільності політичної системи необ­хідно, щоб вона, враховуючи інтереси учасників політичного життя, суперечності, які між ними виникають, домагалася найоп- тимальнішого узгодження інтересів, координувала зусилля існу­ючих у суспільстві класів та соціальних груп, а також інтереси організацій і груп, які їх репрезентують. Політична система по­кликана інтегрувати різні елементи соціальної і національної структур на базі консенсусу основних цінностей та ідеалів, як їх розуміють насамперед провідні економічні й політичні сили сус­пільства.

У межах політичної системи відбувається весь політичний процес. Ось чому одна з найважливіших функцій цієї системи полягає в тому, щоб домагатися адекватного відображення пріо­ритетних для неї соціальних інтересів у політичних рішеннях, що ухвалюються, та їхнього безумовного виконання.

Отже, політична система є складною підсистемою суспільст­ва. Її оптимальне функціонування має винятково важливе зна­чення для життєдіяльності й нормального розвитку як суспільст­ва в цілому, так і соціальних груп та індивідів, що складають це суспільство.