4.3. Держава в політичній системі суспільства

Основним компонентом політичної системи є держава, якій належить особливе місце в політичному житті суспільства. Саме держава є головним носієм політичної влади, головним знаряд­дям реалізації класових інтересів, головним суб'єктом і водночас головним об'єктом політичної діяльності та політичних відносин у суспільстві.

Тільки держава як головний інститут влади володіє правом на суверенність, тобто верховенство всередині країни, та на зовніш­ню незалежність. Таке становище державної влади в суспільстві випливає, по-перше, з того, що вона володіє таким засобом охо­рони влади, як державний апарат і, по-друге, реалізує свою волю в нормах права. Специфічна ознака державної влади виявляється в існуванні спеціальних державних службовців, у функціонуванні армії, адміністрації, судів, служби безпеки тощо.

Держава — це всеосяжна організація в суспільстві і його офіційний представник. Саме держава володіє виключним пра­вом на нав 'язування своєї волі за допомогою апарату насильст­ва — армії, поліції, служби безпеки тощо.

У суспільному житті держава володіє цілою низкою виключ­них прав, що притаманні тільки їй. Тільки вона володіє правом на видання законів, що регулюють суспільне життя та мають зага­льнообов'язковий характер. Водночас у демократичному суспі­льстві цю діяльність не закрито й для інших політичних сил, оскільки вони мають право законодавчої ініціативи. Виключним правом держави є право на отримання податків, які обов'язково сплачують усі верстви громадян без винятку. Держава також здійснює фінансову й зовнішньополітичну діяльність, вирішує питання війни і миру тощо.

До найважливіших ознак держави належать:

— суверенітет влади (тобто її верховенство, єдність, неподі­льність, загальність);

— наявність особливої публічної влади, відокремленої від ре­шти суспільства (тобто системи органів упровадження влади — так званого апарату);

—територія (відокремлена кордонами частина земної кулі);

—наявність обов'язкових правил поведінки, що встановлю­ються й охороняються державою (правових норм);

— система податків, що встановлюються для утримання дер­жавного апарату.

Прихильники класового підходу вбачають у державі «основ­ний інститут політичної системи класового суспільства, що здій­снює управління суспільством, охорону його економічної та со­ціальної структури». «Держава, — стверджував В. І. Ленін, — це машина для гноблення одного класу іншим. Машина, щоб трима­ти в покорі одному класові інші, підлеглі класи».

Такий підхід не є вичерпним, оскільки обмежує суть держави тільки пануванням одного класу над іншим, тільки насильством. Саме через це анархісти, наприклад, виступали проти держави як такої. З цього приводу М. Бакунін писав: «Якщо є держава, то обов'язково є панування, отже, і рабство; панування без рабства, відкритого чи замаскованого, немислиме, ось чому ми вороги держави... Будь-яка держава, не виключаючи й... народної, є ярмо, що породжує, з одного боку, деспотизм, а з іншого — рабство...».

Вульгаризація природи держави в практиці колишнього СРСР призвела до цілковитого заперечення теорії і практики парламен­таризму, прав людини і громадянина, концепції правової держа­ви. У процесі політичної реформи в Україні відбувається посту­пове формування громадянського суспільства, правової держави, визнано роль концепції та практики поділу влади, конституцій­ного суду, інституту невідчужуваних прав людини і громадянина. Проте попереду ще складний і тривалий процес законодавчого відродження, оновлення й збагачення соціальних цінностей полі­тичного життя, перетворення їх на обов'язковий здобуток по­всякденної суспільно-політичної практики.

Держава як певна політична структура має надзвичайно склад­ну будову. Традиційно виділяють три гілки державної влади — виконавчу, законодавчу і судову, які мають у різних країнах різне оформлення й назву. Держава, виступаючи від імені всього сус­пільства, регламентує політичну діяльність усіх його організацій, установлює основні норми цієї діяльності, її методи, умови фор­мування й функціонування недержавних організацій.

Існування держави невіддільне від здійснення нею сукупності необхідних функцій. Такими функціями є: захист суспільного ла­ду, запобігання й усунення соціально небезпечних конфліктів, регулювання економічних та інших суспільних відносин, здійс­нення єдиної для країни внутрішньої політики як системи її кон­кретних виявів — соціальної, економічної, фінансової, наукової, культурної, освітньої та іншої політики, зовнішньополітична функція захисту інтересів країни, функція оборони країни тощо.

Методи, якими здійснюються функції держави, характер уста­новлених у державі соціальних та інших відносин дає змогу кла­сифікувати різні види держав і побудувати їх типологію. Така типологія може здійснюватися за різними ознаками.

Досить поширеною є класифікація держав за формою держав­ного правління. Під формою державного правління слід розу­міти організацію верховної державної влади, її структуру, право­вий (конституційний) статус та субординацію вищих органів, по­рядок їх діяльності. Як правило, головними сучасними формами правління є:

а) парламентська республіка;

б) президентська республіка;

в) конституційна монархія.

Парламентська республіка як форма правління оформилася у Франції в 70-х рр. XIX ст., а потім установилася і в деяких ін­ших буржуазних державах, де було повалено монархію. Основу концепції парламентської республіки становить ідея рівноваги влад (законодавчої, виконавчої, судової). На чолі республіки стоїть посадова особа (президент), яку обирає парламент. Уряд формується двопалатним парламентом, перед яким він несе полі­тичну відповідальність. Основним засобом впливу парламенту на уряд є квотум недовіри, що означає відставку уряду. Вплив уряду на парламент полягає в можливості дострокового розпуску однієї з його палат.

Президентська республіка — це також республіканська фор­ма правління, що базується на ідеї поділу влади. На чолі такої держави стоїть президент, якого обирають загальним (прямим або опосередкованим) голосуванням. Президент поєднує повно­важення глави держави з повноваженнями глави уряду. При цьо­му уряд призначається особисто президентом і не відповідає пе­ред парламентом. Парламент має всю повноту законодавчої влади і не залежить від президента, котрий не має права розпуску парламенту, але має право «вето» — право заперечити прийнят­тю парламентом небажаного йому закону. Президент не несе від­повідальності перед парламентом, але в разі порушення президе­нтом конституції він може бути притягнутий до кримінальної відповідальності за дотримання особливої процедури (імпічмен­ту — в США). Президентська республіка була вперше впрова­джена в США і є дуже поширеною в країнах Латинської Америки.

Парламентська та президентська республіки — близькі форми правління. Відтак нині спостерігаємо тенденцію трансформації парламентських республік у президентські.

Конституційна монархія нині існує тільки у вигляді парла­ментської монархії — такої форми правління, коли посада глави держави (монарх) передається у спадок одночасно з наданням найвищого в історії даної країни феодального титулу (король, ім­ператор, великий герцог і т. п.). Уперше конституційна монархія виникла в Англії, де існує й досі. Конституційні монархії є також в інших країнах, наприклад у Японії, Швеції. Законодавчу владу за цієї форми правління зосереджено в двопалатному парламенті, виконавчу — в уряді, який формується парламентом і є відпові­дальним перед ним. Монарх у парламентській монархії не має конституційних повноважень вирішувати важливі державні спра­ви і стає, по суті, лише символом стародавніх традицій країни.

Не менш поширена класифікація держави за формою держав­ного устрою. Адміністративно-територіальний устрій держави, що включає механізм взаємовідносин між державою та її складо­вими частинами, центральними та місцевими органами влади, є і формою державного устрою: унітарною чи федеративною.

Унітарна — це така форма державного устрою, коли в країні функціонують єдині вищі органи влади й управління, а держава поділяється лише на а