5. РОЛЬ ПОЛІТИЧНИХ ПАРТІЙ ТА ГРОМАДСЬКО-ПОЛІТИЧНИХ ОБ'ЄДНАНЬ В УКРАЇНСЬКОМУ СУСПІЛЬСТВІ 5.1. Сутність, функції і типологія партій

Слово «партія» побутувало ще в часи Стародавнього Риму. Етимологія його бере початок з латинського partis, що означає «частина». До початку XVIII ст. слово «партія» вживалося в не­гативному сенсі.

У західній політології немає згоди щодо дефініції цього поняття. Так, відомий американський політолог Ж. Лапаломбара пропонує при визначенні «політичної партії» вказувати на чотири ознаки:

1) як суб'єкт певної ідеології або особливої світоглядної орієн­тації;

2) як організація, тобто достатньо тривке об'єднання людей на різних рівнях політики — від місцевого до міжнародного;

3) мета партії — завоювання та здійснення влади (хоча бува­ють партії, які вбачають свій обов'язок у пробудженні сучасної думки навколо болючих, на її погляд, проблем);

4) кожна партія прагне забезпечити собі підтримку народу — від голосування за неї до активного членства.

Французький політолог Жан-Луї Кермон дає таке визначен­ня: «Партії — це організовані політичні сили, які об'єднують громадян однієї політичної тенденції для мобілізації думки з пев­ної кількості цілей та для участі в органах влади або для орієн­тування влади на досягнення цих вимог». З такими істотними ознаками партії можна погодитися і взяти їх за основу. І все ж та­ки, що таке політична партія?

Політична партія — це добровільне об'єднання громадян, що має стійку структуру і чітку програму дій, виражає політичну волю своїх членів та прибічників, ставить основними завданнями участь у виборі політичного курсу по завоюванню державної влади або формуванні її органів через своїх представників.

Існують різні точки зору на історію становлення партій. Так, континентальні європейські політологи здебільшого вважають, що партії виникли із запровадженням загального виборчого пра­ва, а політичні формування (клуби, асамблеї) часів французької революції є лише прообразами партій.

Англо-американські політологи наполягають на тому, що від­лік партій у сучасному розумінні треба вести з XVII—XVIII ст., зокрема, коли в 70—80 роках XVII ст. в Англії з'явилися перші справжні партії — торі і віги.

Виникнення партій пов'язане з особливостями політичної си­туації у тій чи іншій країні, тенденціями світового суспільного розвитку. За М. Вебером, партії у своєму розвитку пройшли три етапи: аристократичне угруповання, політичний клуб, масова партія. Одні партії виникли внаслідок проведення виборчої ком­панії, інші (комуністичні партії) з'явилися в нелегальних умовах боротьби проти існуючого політичного ладу в XIX ст., треті (со- ціал-демократичні) виросли з профспілкового, четверті (христи­янсько-демократичні) — з католицького рухів, п'яті (об'єднання на підтримку республіки) — з найближчого оточення визначних політичних діячів.

Сучасний партійний процес у країнах Заходу має тенденцію до утворення партійних коаліцій (коаліції лівих у період п'ятої Республіки у Франції, соціал-ліберальний альянс у Великобрита­нії, Союз вільних демократів спочатку з соціал-демократами, а згодом — з християнськими демократами в Німеччині).

У країнах Східної Європи і СНД партійне життя характеризу­ється політичною диференційованістю, коли на підставі розпаду масових об'єднань та рухів виникають нові партії, відірвані від соціальних груп.

У багатьох країнах «третього світу» вагомими чинниками утворення партій є релігійні, класові, часом родові чи племінні інтереси. Подекуди тут відсутній політичний плюралізм.

Аналізуючи діяльність партій, важливо визначити їхні функції:

1) представництво інтересів своїх членів, соціальних груп, станів;

2) комунікативна функція — зв'язок між тими, хто здійснює політичне керівництво, й тими, на кого воно поширюється;

3) участь у боротьбі за владу (механізм добору кадрів та під­готовки для різних рівнів державної діяльності (депутатської і адміністративно-управлінської), створення «тіньових кабінетів», моделювання державної діяльності своїх політичних опонентів, критика їхнього політичного курсу, розробка стратегії і тактики передвиборчої боротьби);

4) здійснення влади (розробка політичного курсу, а також по­шук управлінських моделей його здійснення, формування гро­мадської думки для підтримки цього курсу, формування політич­них еліт);

5) функція соціальної інтеграції, розширення контактів з різ­ними політичними силами і соціальної бази для здійснення влад­ного статусу.

Типологізація партій здійснюється за різними ознаками. Най­істотніші з них такі: ідеологія, політична платформа, організацій­на структура, методи і засоби діяльності, політичний статус, со­ціальна основа й електорат.

За ідеологіями як певними системами політичних цінностей партії поділяються на: комуністичні і неокомуністичні, соціал- демократичні, ліберальні і неоліберальні, консервативні і неокон- сервативні, фашистські і неофашистські. Типологія партій перед­бачає також поділ їх за політичним темпераментом — ліві, цен­тристські, праві. Такий поділ бере початок з часів французької революції 1789 р., коли на засіданнях Національної Асамблеї лі­воруч сиділи якобінці (прихильники радикальних змін), в цен­трі — помірковані (жирондисти), а праворуч — прихильники збереження монархії (роялісти).

Для лівих і правих характерний певний набір цінностей, що зберігаються упродовж століть. Скажімо, лівим властиві пацифі­стські, антикапіталістичні, антирасистські, антиклерикальні орієн­тації, прагнення до рівності і прогресу. Праві визнають культ влади та ієрархії, прагнуть до збереження усталених порядків, поваги до них. Тому не випадково Ф. Гегель назвав лівих «парті­єю руху», а правих — «партією порядку». Сучасна типологізація за ідеологічними критеріями виглядає так: ліві (комуністи), лівий центр (соціал-демократи), центр (ліберали), правий центр (неокон- серватори), праві (неофашисти).

Така типологізація не завжди відповідає конкретному історич­ному підтексту. В певних ситуаціях ліві можуть стати правими і навпаки. Так, у країнах СНД правими стали типові ліві — кому­ністи, оскільки вони виступають за збереження ряду атрибутів адміністративно-командної системи, а лівими (хоч такі ознаки на Заході властиві правим) — сили демократичної орієнтації.

Партії конкретизують свої ідеологічні засади у політичних платформах, які визначають стратегічні й тактичні пріоритети відповідно до політичної ситуації. Часто в політичних платфор­мах основні ідеї партій різних ідеологічних напрямів збігаються.

Наприклад, останніми роками на виборах в Іспанії, Франції, Австрії ліберальні і навіть консервативні партії враховували кращий досвід соціал-демократії і використовували її гасла у виборчій кампанії, і навпаки, на виборах перемагали ті соціал- демократичні партії, які використовували «ліберальні» ціннос­ті. На сучасному етапі домінує тенденція до зближення полі­тичних сил лівоцентристської, центристської, правоцентрист- ської орієнтацій.

Організаційна структура передбачає організаційні принципи побудови партії, статус її органів, взаємозв'язки між структурни­ми ланками. У світовій політології виділяються декілька підходів до класифікації партій за їх організаційною структурою. М. Дюверже встановив бінарну класифікацію — кадрові та масо­ві партії.

Кадрові партії виникли на початку XX ст. на основі електо­ральних комісій «у низах» та парламентських груп «у верхах». Кадрові партії не мають інституту фіксованого членства і член­ських внесків, діють переважно під час передвиборчих кампаній через професійних і громадських активістів.

Кадрові партії — це передусім партії впливових людей, котрі мають авторитет і можуть розраховувати на підтримку. Первин­ними осередками таких партій є комітети виборчого округу чи району, які намагаються залучити під час виборів як