5. РОЛЬ ПОЛІТИЧНИХ ПАРТІЙ ТА ГРОМАДСЬКО-ПОЛІТИЧНИХ ОБ'ЄДНАНЬ В УКРАЇНСЬКОМУ СУСПІЛЬСТВІ 5.1. Сутність, функції і типологія партій : Політологія : B-ko.com : Книги для студентів

5. РОЛЬ ПОЛІТИЧНИХ ПАРТІЙ ТА ГРОМАДСЬКО-ПОЛІТИЧНИХ ОБ'ЄДНАНЬ В УКРАЇНСЬКОМУ СУСПІЛЬСТВІ 5.1. Сутність, функції і типологія партій

Слово «партія» побутувало ще в часи Стародавнього Риму. Етимологія його бере початок з латинського partis, що означає «частина». До початку XVIII ст. слово «партія» вживалося в не­гативному сенсі.

У західній політології немає згоди щодо дефініції цього поняття. Так, відомий американський політолог Ж. Лапаломбара пропонує при визначенні «політичної партії» вказувати на чотири ознаки:

1) як суб'єкт певної ідеології або особливої світоглядної орієн­тації;

2) як організація, тобто достатньо тривке об'єднання людей на різних рівнях політики — від місцевого до міжнародного;

3) мета партії — завоювання та здійснення влади (хоча бува­ють партії, які вбачають свій обов'язок у пробудженні сучасної думки навколо болючих, на її погляд, проблем);

4) кожна партія прагне забезпечити собі підтримку народу — від голосування за неї до активного членства.

Французький політолог Жан-Луї Кермон дає таке визначен­ня: «Партії — це організовані політичні сили, які об'єднують громадян однієї політичної тенденції для мобілізації думки з пев­ної кількості цілей та для участі в органах влади або для орієн­тування влади на досягнення цих вимог». З такими істотними ознаками партії можна погодитися і взяти їх за основу. І все ж та­ки, що таке політична партія?

Політична партія — це добровільне об'єднання громадян, що має стійку структуру і чітку програму дій, виражає політичну волю своїх членів та прибічників, ставить основними завданнями участь у виборі політичного курсу по завоюванню державної влади або формуванні її органів через своїх представників.

Існують різні точки зору на історію становлення партій. Так, континентальні європейські політологи здебільшого вважають, що партії виникли із запровадженням загального виборчого пра­ва, а політичні формування (клуби, асамблеї) часів французької революції є лише прообразами партій.

Англо-американські політологи наполягають на тому, що від­лік партій у сучасному розумінні треба вести з XVII—XVIII ст., зокрема, коли в 70—80 роках XVII ст. в Англії з'явилися перші справжні партії — торі і віги.

Виникнення партій пов'язане з особливостями політичної си­туації у тій чи іншій країні, тенденціями світового суспільного розвитку. За М. Вебером, партії у своєму розвитку пройшли три етапи: аристократичне угруповання, політичний клуб, масова партія. Одні партії виникли внаслідок проведення виборчої ком­панії, інші (комуністичні партії) з'явилися в нелегальних умовах боротьби проти існуючого політичного ладу в XIX ст., треті (со- ціал-демократичні) виросли з профспілкового, четверті (христи­янсько-демократичні) — з католицького рухів, п'яті (об'єднання на підтримку республіки) — з найближчого оточення визначних політичних діячів.

Сучасний партійний процес у країнах Заходу має тенденцію до утворення партійних коаліцій (коаліції лівих у період п'ятої Республіки у Франції, соціал-ліберальний альянс у Великобрита­нії, Союз вільних демократів спочатку з соціал-демократами, а згодом — з християнськими демократами в Німеччині).

У країнах Східної Європи і СНД партійне життя характеризу­ється політичною диференційованістю, коли на підставі розпаду масових об'єднань та рухів виникають нові партії, відірвані від соціальних груп.

У багатьох країнах «третього світу» вагомими чинниками утворення партій є релігійні, класові, часом родові чи племінні інтереси. Подекуди тут відсутній політичний плюралізм.

Аналізуючи діяльність партій, важливо визначити їхні функції:

1) представництво інтересів своїх членів, соціальних груп, станів;

2) комунікативна функція — зв'язок між тими, хто здійснює політичне керівництво, й тими, на кого воно поширюється;

3) участь у боротьбі за владу (механізм добору кадрів та під­готовки для різних рівнів державної діяльності (депутатської і адміністративно-управлінської), створення «тіньових кабінетів», моделювання державної діяльності своїх політичних опонентів, критика їхнього політичного курсу, розробка стратегії і тактики передвиборчої боротьби);

4) здійснення влади (розробка політичного курсу, а також по­шук управлінських моделей його здійснення, формування гро­мадської думки для підтримки цього курсу, формування політич­них еліт);

5) функція соціальної інтеграції, розширення контактів з різ­ними політичними силами і соціальної бази для здійснення влад­ного статусу.

Типологізація партій здійснюється за різними ознаками. Най­істотніші з них такі: ідеологія, політична платформа, організацій­на структура, методи і засоби діяльності, політичний статус, со­ціальна основа й електорат.

За ідеологіями як певними системами політичних цінностей партії поділяються на: комуністичні і неокомуністичні, соціал- демократичні, ліберальні і неоліберальні, консервативні і неокон- сервативні, фашистські і неофашистські. Типологія партій перед­бачає також поділ їх за політичним темпераментом — ліві, цен­тристські, праві. Такий поділ бере початок з часів французької революції 1789 р., коли на засіданнях Національної Асамблеї лі­воруч сиділи якобінці (прихильники радикальних змін), в цен­трі — помірковані (жирондисти), а праворуч — прихильники збереження монархії (роялісти).

Для лівих і правих характерний певний набір цінностей, що зберігаються упродовж століть. Скажімо, лівим властиві пацифі­стські, антикапіталістичні, антирасистські, антиклерикальні орієн­тації, прагнення до рівності і прогресу. Праві визнають культ влади та ієрархії, прагнуть до збереження усталених порядків, поваги до них. Тому не випадково Ф. Гегель назвав лівих «парті­єю руху», а правих — «партією порядку». Сучасна типологізація за ідеологічними критеріями виглядає так: ліві (комуністи), лівий центр (соціал-демократи), центр (ліберали), правий центр (неокон- серватори), праві (неофашисти).

Така типологізація не завжди відповідає конкретному історич­ному підтексту. В певних ситуаціях ліві можуть стати правими і навпаки. Так, у країнах СНД правими стали типові ліві — кому­ністи, оскільки вони виступають за збереження ряду атрибутів адміністративно-командної системи, а лівими (хоч такі ознаки на Заході властиві правим) — сили демократичної орієнтації.

Партії конкретизують свої ідеологічні засади у політичних платформах, які визначають стратегічні й тактичні пріоритети відповідно до політичної ситуації. Часто в політичних платфор­мах основні ідеї партій різних ідеологічних напрямів збігаються.

Наприклад, останніми роками на виборах в Іспанії, Франції, Австрії ліберальні і навіть консервативні партії враховували кращий досвід соціал-демократії і використовували її гасла у виборчій кампанії, і навпаки, на виборах перемагали ті соціал- демократичні партії, які використовували «ліберальні» ціннос­ті. На сучасному етапі домінує тенденція до зближення полі­тичних сил лівоцентристської, центристської, правоцентрист- ської орієнтацій.

Організаційна структура передбачає організаційні принципи побудови партії, статус її органів, взаємозв'язки між структурни­ми ланками. У світовій політології виділяються декілька підходів до класифікації партій за їх організаційною структурою. М. Дюверже встановив бінарну класифікацію — кадрові та масо­ві партії.

Кадрові партії виникли на початку XX ст. на основі електо­ральних комісій «у низах» та парламентських груп «у верхах». Кадрові партії не мають інституту фіксованого членства і член­ських внесків, діють переважно під час передвиборчих кампаній через професійних і громадських активістів.

Кадрові партії — це передусім партії впливових людей, котрі мають авторитет і можуть розраховувати на підтримку. Первин­ними осередками таких партій є комітети виборчого округу чи району, які намагаються залучити під час виборів якомога більше своїх прихильників. Кадрові партії слабко ідеологізовані, тобто мало займаються розробкою ідеологічних доктрин, а здебільшого керуються виборчим прагматизмом. До типових кадрових партій належать Республіканська і Демократична партії США.

Масові партії об'єднують велику кількість людей, що гурту­ються у первинних структурах, мають фіксоване членство. Основ­не джерело їх фінансування — членські внески. Діяльність цих партій має здебільшого ідеологічний характер і відзначається ак­тивною виборчою боротьбою. Керівництво в масових партіях здійснюють професійні політики та постійні управлінські партій­ні кадри. Ці партії вимагають у своїх членів пристрасності і лоя­льності, а також активної участі у партійному житті. За структу­рою серед масових партій розрізняють соціал-демократичні, комуністичні (ленінські) і фашистські. Масові партії, як правило, забюрократизовані, спостерігається сильний розрив між партій­ними масами і партійною елітою.

Партії комуністичного і фашистського типів — суворо централізовані та ієрархізовані, вимагають залізної дисципліни від своїх членів, сповідують культ вождя. Структурні підрозділи партій фашистського типу здебільшого воєнізовані, що забезпе­чує їм активні й рішучі дії у боротьбі з противниками. Класифі­кація М. Дюверже певною мірою застаріла, оскільки не допускає існування партій проміжного типу, які б одночасно поєднували риси кадрових і масових партій.

Ж. Шарло доповнив типологізацію М. Дюверже третім ти­пом — партіями виборців. Цей тип партій, з одного боку, харак­теризується виборчим прагматизмом, але не створює мережі ор­ганізованих прихильників на зразок кадрових партій, а з іншо­го — має централізовану масову організацію, проте не вимагає від своїх членів постійної участі в партійному житті. Такими є сучасні партії центристського спрямування.

За характером внутрішньої субординації розрізняють три типи партій: централізовані з вертикальною структурою управ­ління, децентралізовані з горизонтальними координуючими і управлінськими ланками, фракційні.

Перший організаційний тип характеризується строго фіксова­ним членством, чітко окресленою централізованою владою, відо­кремленістю апарату від рядових членів партії. Такі партії після війни у Франції, Німеччині, Італії почали втрачати підтримку громадськості. Нині в країнах Заходу централізованими є партії лівої ідеологічної орієнтації, а в посткомуністичних країнах — ліві, правоцентристські та праві партії.

Багатьом консервативним і ліберальним партіям Заходу влас­тивий децентралізований організаційний принцип. Найбільш яс­краво ця структура виражена в партії зелених.

Фракційність чітко простежується у Ліберально-демократич­ній партії Японії, яка перебувала при владі із 40-х років XX ст. Кожна фракція має організаційну автономію при координації за­гальнопартійного керівництва і конкурує з іншими. Фракційність характерна і для Соціалістичної партії Франції.

Існує ще така організаційна форма, як система об'єднаних партій. Важливий методологічний аспект вивчення організа­ційної структури полягає у з'ясуванні критеріїв добору партій­но-політичної еліти. Тут треба мати на увазі стосунки між пар­тійними лідерами, партійним апаратом і партійними масами, механізм розмежування їхніх функцій, а також критерії добору і підготовки кадрів для представницьких (парламентських, ре­гіональних, муніципальних) та адміністративно-управлінських органів влади.

За методами і засобами діяльності партії поділяються на авангардні та парламентські. Авангардні партії, які претенду­ють на керівництво всім народом, вдаються до силових методів тиску (страйків, пікетування і навіть актів терору) на владу для розв'язання власних програмних цілей. Часто діяльність цих пар­тій межує з порушенням законів, хоча відкрито у правових дер­жавах вони не афішують своїх дій. Авангардний тип партій, що відзначаються ультрарадикалізмом і екстремізмом, найбільш по­ширений серед ультралівих та ультраправих.

Партії парламентського типу (ліберальні, соціал-демократичні та неоконсервативні) помірковані, вони користуються тими засо­бами, які не виходять за межі правового поля.

Статус партії характеризує її місце та роль у суспільстві і дер­жаві та передбачає юридичний, територіальний і владний аспек­ти. За юридичним статусом партії бувають легальні та нелегаль­ні, за географічною поширеністю і густотою організації — регіо­нальні, що діють у певному регіоні.

Що стосується соціальної основи і електорату, то до середини XX ст. партії мали чітко виражену класово-соціальну орієнтацію. Згодом, коли соціальна структура стала мобільнішою, на зміну класовим почали приходити загальнонародні партії, за терміно­логією західних політологів, «партії для всіх».

Важливою проблемою є правова інституціоналізація партії, тобто законодавче оформлення і регламентування її діяльності. Уперше правове санкціонування партій здійснено в конститу­ціях Чехословаччини (1 жовтня 1920 р.) та Австрії (29 червня 1920 р.).

Законодавче регулювання партійної діяльності в різних краї­нах здійснюється по-різному. У цьому зв'язку їх можна розподі­лити на три групи:

1) країни, де порядок утворення партії взагалі не регулюється законом, оскільки це — приватна справа громадян (Великобри­танія);

2) країни, законодавство яких не вимагало формальної реєст­рації партії, хоч вона може набути юридичного статусу лише у випадку представлення визначених документів компетентним ор­ганам (Австрія, ФРН);

3)країни, правові системи яких передбачають обов'язкову ре­єстрацію (Україна, Росія).

Законодавство багатьох країн зобов'язує, щоб партії будува­лися на демократичних принципах, регулярно оприлюднювали основні партійні документи, склад керівництва, відомості про джерела фінансування та використання коштів.

У більшості країн здійснюється державне фінансування пар­тій, щоб обмежити можливості підкупу партійної еліти зацікав­леними групами. Існують способи розподілу державних коштів: залежно від кількості голосів, отриманих на виборах (ФРН, Іта­лія) та від кількості мандатів у парламенті (Данія, Швеція, Фін­ляндія, Франція, Бразилія).

Практикується і змішаний спосіб (Великобританія, Іспанія). Крім цього, у деяких країнах частина дотацій (у Бразилії — 10 %, Італії — 15 % від загальної суми) розподіляється порівну між усіма партіями в парламенті. В Австрії, Італії, Іспанії крім дотацій, отриманих відповідно до результатів голосування, ви­діляються спеціальні кошти для парламентських партійних фракцій.

Партійну систему треба розуміти як сукупність політичних партій, характер їх відносин, суперництва та співробітництва, мі­сце і вплив у певній політичній системі.

Типологія партій передбачає декілька варіантів:

1) тритипова схема М. Дюверже, згідно з якою партійні сис­теми поділяються на однопартійні, двопартійні і мультипартійні;

2)тритипова система Б. Гаврилишина, який поділяє партійні системи на олігархічні, противаг (боротьби за владу) і колегіальні (співпраці при владі);

3) семитипова схема Дж. Сарторі з таким поділом партійних систем: однопартійна, гегемоністська, домінування, двопар­тійна, обмеженого плюралізму, поляризованого плюралізму, атомізована.

Класифікація Дж. Сарторі, на відміну від інших класифікацій, не тільки розрізняє партійні системи за кількістю функціонуючих у політичній системі партій, а й враховує характер їх взаємодії, ступінь політичного впливу на суспільство загалом і політичну систему зокрема. Тому таку класифікацію можна використовува­ти у наукових дослідженнях як найдосконалішу.

Однопартійній системі властиве конституційне закріплення керівної ролі однієї партії, зрощування партійного і державного апарату, заборона утворення інших партій. Така партійна система існувала у фашистських Італії та Німеччині, а також у колиш­ньому Радянському Союзі. Нині вона існує в Китаї, Північній Кореї, на Кубі, в Іраку та деяких країнах Африки (Кенія, Сомалі, Лівія).

Гегемоністська система характеризується панівним стано­вищем однієї партії при відсутності партійної конкуренції, а та­кож — наявністю декількох партій, які мають організаційну ав­тономію, але визнають керівну роль правлячої партії. Така система існувала в соціалістичних країнах Східної Європи.

Система домінування передбачає наявність декількох полі­тичних партій, одна з яких упродовж тривалого часу перемагає на виборах і одноосібно формує уряд. Ця партійна система мала місце у Швеції, де в 1932—1976 рр. та 1982—1991 рр. правила

Соціал-демократична робітнича партія, і в Японії, де Ліберально- демократична партія від 1955 р. незмінно формує уряд.

Двопартійна система відзначається домінуванням двох по­тужних політичних партій, одна з яких перебуває при владі, а ін­ша — в опозиції. Класичними країнами з двопартійною системою є Великобританія і США. Республіканська і Демократична партії США, Консервативна і Лейбористська партії Великобританії, змінюючи одна одну при владі, переважають у політичних сис­темах цих країн.

Система обмеженого плюралізму характеризується наяв­ністю багатьох партій, проте у парламенті й уряді представлені лише деякі з них, позасистемна опозиція відсутня. Система обмеженого плюралізму залежить від механізму формування уряду і поділяється на однопартійну, двоблокову і мультипар- тійну.

У першому випадку уряд формується партією, що здобуває абсолютну більшість голосів на парламентських виборах, хоч ін­ші партії також представлені у парламенті. Типовим прикладом є Іспанія, де уряд формує соціалістична партія.

Двоблокова коаліція передбачає формування уряду двома політичними силами, як наприклад у ФРН, де з 2005 р. уряд фор­мується блоком соціал-демократів та християнських демократів (СДПН і ХД-ХСС).

За мультипартійної коаліції уряд формується з представників декількох партій на основі їх пропорційного представлення у па­рламенті згідно з результатами виборів, як наприклад, у Швейца­рії, Бельгії, Нідерландах.

Система поляризованого плюралізму, яка призводить до за­гострення боротьби між політичними силами, передбачає на­явність партійного центру, що формує уряд, і двосторонньої деструктивної опозиції. Така система існувала в різні роки у Франції, де роль партійного центру виконували соціалістична партія (ФСП) та об'єднання на підтримку Республіки (ОПР), лівої опозиції — комуністи (ФКП), а правої — неофашисти (НФ), а також в Італії, де головна роль належала християнсь­ким демократам (СДПІ), роль лівої опозиції — комуністам (ІКП), правої — італійському соціальному рухові — націона­льним правим силам (ІСР-НПС).

Натомність багатопартійність створює можливості для відкри­тої конкуренції складових компонентів. Соціальною базою такої системи виступає, як правило, середній клас, який взагалі є гара­нтом стабільності в суспільстві.