7.2. Пріоритетні напрями державної політики в розвитку системи захисту населення і територій від надзвичайних ситуацій

Метою державної політики у сфері захисту населення і те­риторій від надзвичайних ситуацій на найближче десятиріч­чя буде забезпечення гарантованого захисту життя, здоров'я людей, земельного, водного, повітряного простору відповід­них територій, об'єктів виробничого і соціального призна­чення.

З урахуванням цього основними напрямами в державній політиці в галузі запобігання надзвичайним ситуаціям і за­безпечення безпеки населення і територій є такі:

• створення енергозберігаючих та екологічно безпечних тех­нологій, що значно зменшують можливість виникнення надзви­чайних ситуацій та мінімізують їх вплив на навколишнє середо­вище;

• створення і розвиток науково-методичних засад управління ризиками надзвичайних ситуацій в Україні і формування необ­хідної нормативної правової і методичної бази для забезпечення державних процедур контролю та нормування ризиків;

• розробка на державному і регіональному рівнях економіч­них механізмів регулювання діяльності щодо зниження ризиків та зменшення масштабів надзвичайних ситуацій, розвиток управ­ління ризиками надзвичайних ситуацій на базі нових інформа­ційних технологій;

• удосконалення матеріально-технічного забезпечення діяль­ності щодо зниження ризиків і пом'якшення надзвичайних ситу­ацій, а також підвищення ефективності заходів з їх усунення;

• розвиток і удосконалення систем моніторингу, спостере­ження та лабораторного контролю за станом навколишнього природного середовища.

Роботи із запобігання надзвичайним ситуаціям повинні здійс­нюватися у вигляді взаємопов'язаних правових, організаційних, економічних, наукових і технічних заходів. Вирішення цих пи­тань покладено на Міністерство України з питань надзвичайних ситуацій та в справах захисту населення від наслідків Чорно­бильської катастрофи. Девіз цього міністерства в роботі — «За­побігти. Врятувати. Допомогти».

Протягом останніх десяти років у зв'язку з кризовими явища­ми в українській економіці основні фонди практично не понов­лювались, а їх зношеність по країні досягла граничного рівня. Найближчим часом атомні електростанції, гідровузли та інші гід­роспоруди, транспортні комунікації, видобувні підприємства, машинобудівні заводи, житловий фонд та багато інших елементів господарської та соціальної інфраструктури можуть стати непри­датними для експлуатації та небезпечними для використання. З урахуванням цього належить вирішити два складні і важливі завдання: з одного боку, забезпечити в процесі заміни основних виробничих фондів прийнятний рівень технічної безпеки, з іншо­го — при проектуванні нових виробничих потужностей закласти більш високу їх надійність і безпеку з урахуванням потреб.

Зростання ризику виникнення надзвичайних ситуацій потре­бує збільшення витрат на проведення заходів захисту за всіма па­раметрами, але у різній мірі залежно від їх ефективності і вартос­ті виконання. Так, підвищення сейсмостійкості об'єктів проми­слово-цивільного (міського) будівництва призводить до його по­дорожчання порівняно з вартістю будівництва у сприятливих умовах на 12 %, захист від повеней — 15, пристосування до сла­бких ґрунтів і поганих гідрогеологічних умов — 20, у суворому кліматі — 30, у разі зсувної небезпеки — 45 %.

Однією з актуальних проблем забезпечення сталого розвит­ку як у довгостроковому, так і у короткостроковому плані є управління природними і техногенними ризиками. Управлін­ня у масштабі окремої країни здійснюється на основі концепцій сталого розвитку та допустимого ризику. У межах технократич­ної концепції природний і техногенний ризики вимірюються імо­вірною величиною втрат за певний час.

У загальному випадку управління ризиком — це розробка і обгрунтування оптимальних програм діяльності, покликаних ефективно реалізувати рішення в галузі забезпечення безпе­ки. Головний елемент такої діяльності — процес оптимального розподілу обмежених ресурсів на зниження різних видів ризику з метою досягнення такого рівня безпеки населення та навколиш­нього середовища, який тільки можливий з точки зору економіч­них і соціальних факторів. Цей процес ґрунтується на моніторин­гу навколишнього середовища та аналізі ризику.

Управління природними та техногенними ризиками у масшта­бі країни або на конкретній території доцільно здійснювати за схемою:

встановлення рівня прийнятного ризику і механізмів держав­ного регулювання безпеки, виходячи з економічних і соціальних факторів;

моніторинг навколишнього середовища і аналіз ризику для життєдіяльності населення;

раціональний розподіл засобів на превентивні заходи щодо зниження ризику та заходи з пом'якшення наслідків надзвичай­них ситуацій;

проведення рятувальних та відновлювальних робіт при над­звичайних ситуаціях.

Заходи захисту здійснюються у двох основних напрямах:

• превентивні заходи щодо зниження ризиків та пом'якшен­ня наслідків надзвичайних ситуацій (НС), що здійснюються за­здалегідь;

• заходи з пом'якшення наслідків НС, що вже сталися (екстрене реагування, аварійно-рятувальні роботи і заходи з ліквідації наслід­ків, відшкодування збитків, що включають механізми створення ре­зервів матеріальних і фінансових ресурсів, відшкодування збитків).

Формування і реалізація державної політики в сфері безпеки повинна здійснюватися на базі концепції прийнятного ризику, яка є основою для раціонального планування заходів щодо забезпе­чення безпеки нинішнього покоління людей з урахуванням соці­альних і економічних факторів.

Рівні прийнятного ризику повинні встановлюватися в країні законодавчо.

Захист населення та територій знаходиться у прямій залежно­сті від стану нормативно-правової бази, що регулює суспільні правові відносини у даній сфері та забезпечує:

• проведення єдиної державної політики і реалізацію повно­важень органами влади і управління усіх рівнів, господарюючи­ми суб'єктами (незалежно від організаційно-правової форми і форми власності), громадськими об'єднаннями і громадянами в різноманітних умовах НС;

• створення суспільно-політичних, організаційних, економіч­них, соціальних і правових умов, при яких не може бути прийня­та жодна програма розвитку і розміщення продуктивних сил, не можуть бути початі ні один експеримент або будівництво будь- якого об'єкта, якщо це призводить до зниження рівня безпеки і ступеня захищеності людей;

• оперативне реагування і ефективні управління у разі виник­нення різного характеру надзвичайних ситуацій, своєчасне відно­влення безпеки і нормальних умов життєдіяльності населення і функціонування виробничо-економічних систем у зоні лиха.

Забезпечення безпеки населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру здійснюється за принципами:

• пріоритетності завдань, спрямованих на рятування життя та збереження здоров'я людей і довкілля;

• безумовного надання переваги регіональній та превентивній безпеці;

• вільного доступу населення до інформації щодо захисту на­селення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру;

• особистої відповідальності і піклування громадян про власну безпеку, неухильного дотримання ними правил поведінки та дій у надзвичайних ситуаціях техногенного та природного характеру;

• відповідальності в межах повноважень посадових осіб за до­тримання вимог законодавства;

• обов'язковості завчасної реалізації заходів, спрямованих на запобігання виникненню надзвичайни