8.3. Проблеми формування та функціонування влади в Україні

Політична система, що нині формується в Україні, лише тоді стане стабільною й ефективною, коли буде здатною розв'язати низку проблем, з яких центральне місце належить організації су­спільного життя та владі на демократичних засадах.

З падінням тоталітарного режиму та розпадом СРСР в Україні, як і в інших країнах СНД, розпочався досить тривалий період де­мократичного реформування суспільства, головними складовими якого є перехід до ринкової економіки, становлення громадянсь­кого суспільства та правової держави, формування багатопартій- ної політичної системи.

Перспективи розвитку демократії в Україні та становлення державності багато в чому залежать від погодження інтересів різ­них верств населення країни. Для цього конче потрібно, щоб самі ці інтереси об'єктивно могли бути погоджені. За раннього капі­талізму, наприклад, таких передумов не існувало. Суспільство роздиралося антагоністичними суперечностями, у ньому доміну­вала конфронтаційна політична культура. Навіть демократія тоді характеризувалася як демократія для сильних.

У суспільствах пізнього капіталізму та посткапіталізму після тривалої історичної еволюції виникли об'єктивні передумови для погодження раніше непримиренних інтересів, для появи демок­ратичної культури консенсусу. У цій якісно новій соціально- політичній ситуації з'явилася можливість переходу від тоталітар­них режимів до демократії через досягнення соціальної згоди за умов мирного політичного процесу.

В Україні щодо цього становище надзвичайно складне. Протя­гом значного періоду історичного розвитку під впливом внутрі­шніх та зовнішніх умов тут склалася конфронтаційна політична культура, яка й нині значною мірою притаманна українському суспільству. Конфронтація та нетерпимість постійно відтворю­ються в різних гілках і рівнях влади та суспільства. Як свідчить досвід останніх років, така практика не створює перспектив для функціонування демократії, а проте, поки що в нашому суспільс­тві бракує очевидних ознак переходу від логіки конфронтаційно­го протистояння до логіки погодження, компромісу між поляр­ними інтересами.

Складність ситуації полягає в тому, що в посттоталітарному суспільстві, яке тільки-но створилося в Україні, нові політичні сили, що прийшли до влади, мають справу з поділеним суспільс­твом. За різних умов співвідношення між частиною населення, що підтримує нову систему, і тією частиною, що тяжіє до мину­лого, може бути різним. Відтак існує дуже серйозна небезпека для демократичних сил, бо є лише два способи подолати існуючі суперечності: або стати на шлях насильницького придушення тієї частини населення, що не згодна зі змінами, або знайти способи співіснування за умов «системної згоди» — добровільно погоди­тися на функціонування в суспільстві демократичних правил і процедур суперництва різних інтересів у галузі політики. З при­ходом до влади нової політичної еліти на чолі з Віктором Ющен­ком така нагода з'явилася.

Як переконливо свідчить історична практика, влада, що так потрібна в Україні, має бути сильною, аби забезпечити в суспіль­стві «системну згоду». А щодо всього іншого, то в нашій державі повинні діяти звичайні демократичні структури та інститути. На­явні нині в нашій країні суперечності перехідного періоду та пов'язана з цим нестабільність суспільної ситуації позначаються на характері й діяльності політичної влади, яка вимушена балан­сувати між різними політичними силами й рухами. Щоб ефектив­но функціонувати, влада має вміти бачити політичні реалії, тве­резо оцінювати ситуацію, гнучко переходити від рішучих дій до спокійних форм буденної роботи і навпаки, уміти закріпити отримані результати, щоб своєчасно розпочати новий етап ре­форм. Владні структури тільки тоді ефективно діятимуть, коли у свої політичні програми зможуть увібрати всю різноманітність інтересів суспільства, подолати руйнівну конфронтаційність і створити атмосферу для конструктивного діалогу та згоди різних суспільних сил.

За сучасних умов постає надзвичайно складне питання: який тип політичної влади необхідний Україні, щоб вивести її з глибо­кої політичної кризи? З одного боку, здавалося б, для цього конче потрібна мобілізаційна система влади, бо для виходу з гострої кризової ситуації необхідна цілеспрямована концентрація зусиль усього суспільства. З іншого — у суспільній свідомості склалося стійке уявлення про неефективність мобілізаційної системи тота­літарного характеру, що раніше існувала. Її повний крах, як довів розвиток подій у колишньому СРСР та інших так званих соціалі­стичних країнах, глибоко скомпрометував у народних масах саму ідею суспільної мобілізації. Отже, складність проблеми полягає в тому, щоб знайти необхідне для конкретної політичної ситуації оптимальне співвідношення мобілізаційних зусиль влади і демо­кратичних форм організації суспільства та органічного зв'язку між ними, які робили б неможливим безконтрольність осіб та ор­ганів, що в їхніх руках зосереджено владу.

Саме такий шлях вибрали представники державної влади на­шої країни, коли в серпні 2006 року представники фракцій Вер­ховної Ради та Президент України підписали Універсал націо­нальної єдності. Ця угода помітно змінила політичну ситуацію в Україні. Вона дала змогу сформувати коаліційний уряд, сприяла зосередженню зусиль усіх гілок влади не на конфронтації, а на продуктивній роботі, на ефективному виконанні своїх функцій.

Світовий історичний досвід, а також практика здійснення де­мократичних перетворень в Україні, свідчить про те, що шлях до розбудови державності і пов'язаного з цим процесом ефективно­го функціонування влади дуже складний, і на ньому суспільство повинно обминути багато небезпечних місць. Деякі з них помітні вже сьогодні.

Однією з таких небезпек є надмірна концентрація влади в ру­ках певних осіб чи окремих інституцій. За умов нинішнього ре­формування владних структур підняти рівень ефективності влади можна тільки шляхом демократизації, верховенством права. «Ми створимо демократичну владу, — підкреслив Віктор Ющенко у своєму зверненні до українського народу, — чесну, професійну і обов'язково патріотичну».

Інша небезпека — елітарний авангардизм. До його поширення може призвести досить широко культивована в суспільстві теза про те, що народ, мовляв, не готовий до демократії. На практиці це означає, що еліта обраних, яка знає, «що треба робити», пови­нна «ощасливити» народ, узявши на себе всю повноту влади та очоливши демократичні зміни в суспільстві. Така ситуація ціл­ком відповідає досить поширеній у колах радикальної інтеліген­ції ідеї, яка базується на абсолютизації в політиці ролі свідомої меншості.

Іншим варіантом тієї ж небезпеки елітарного авангардизму є досить поширена нині ідея бажаного виходу демократів із влад­них структур в опозицію. Як і в першому випадку, в основі цього варіанта розвитку лежить та сама теза про неготовність народу до сприйняття програм і планів демократів. Прибічники такого під­ходу заявляють, що нехай, мовляв, реформи здійснюють старі кадри звичними для них та зрозумілими народу методами, а де­мократи, очікуючи свого часу, займуться критикою та освіченням населення.

Ще одна небезпека для ефективного функціонування влади — це антидержавний анархо-лібералізм. За умов розпаду тоталітар­ної державності досить поширеними в суспільстві стають нама­гання виправдати та прискорити цей процес під прапором лібера­льного реформізму. Прибічники цієї політичної течії вважають, що з держави треба повністю зняти функції регулювання суспі­льного життя. А представники найбільш радикального напряму ліберального реформізму навіть пропонують цілком відмовитися від державного регулювання і стати на шлях ринкових механізмів саморегулювання.

Слід особливо наголосити, що ніде у світі немає саморегулю­вання без взаємодії з державним регулюванням. А тому для українського суспільства, де тільки робляться перші кроки з фор­мування ринкових відносин, такі рецепти просто згубні. Як свід­чить наш особистий державницький досвід, спроби деяких пред­ставників влади відмовитися від державного регулювання оста­точно могли б утягнути наше суспільство в анархію та хаос.

Є ще одна небезпека для розбудови держави та функціону­вання влади в Україні, про яку зараз майже ніхто не говорить. Колись М. Драгоманов підкреслював, що багато політиків, які починали свою кар'єру з радикального напряму і навіть з ба­рикад, ставали, зрештою, деспотами під приводом порятунку «єдиної держави», яка була необхідна, на їхню думку, для за­безпечення «свободи і прогресу від замахів сепаратизму». Це звучить особливо актуально сьогодні, коли після серпневих (1991 р.) та жовтневих (1993 р.) подій у Росії на політичній арені в країнах СНД, включаючи й Україну, з'явилося чимало «рятівників Вітчизни».

Рух до сучасної демократії, її принципів і форм в Україні відбувається через боротьбу як у теорії, так і на практиці. Су­перечність тут полягає, головним чином, у тому, що зміню­ється політична система, створюються демократичні інститу­ти, а економічна база для функціонування демократичного режиму змінюється повністю. Демократичні зміни підтримує більшість народу, але ця довіра поступово втрачається, якщо влада своєчасно не буде розв'язувати актуальні для суспільс­тва проблеми. Суспільство за цих умов починає шукати як «сильної особистості», так і «винуватців» економічних нега­раздів і політичних невдач. Відтак виникає політична демаго­гія, щедра роздача обіцянок, які неможливо з об'єктивних причин виконати, оживають старі й виникають нові міфи та утопічні ідеї, люди втрачають ініціативу, чекаючи соціально- економічного дива, зростають можливості для політичного авантюризму.

Щоб змінити ситуацію на краще, нова політична влада на чолі з Віктором Ющенком оприлюднила десять важливих кроків. Це:

усунення розбалансування бюджету — тепер його дефіцит складатиме тільки 7,1 млрд грн.;

припинення нарощування боргів, тобто за новим бюджетом видатки покриватимуть співідсотково надходженнями;

справедлива пенсія — відтепер мінімальна пенсія українців становитиме 332 гривні;

мінімальна заробітна плата становитиме 332 гривні, середня підвищиться на 57,2 %. Новий уряд передбачає і значні надбавки до зарплат, їх платитимуть за професіоналізм, на 87 % збіль­шиться зарплата держслужбовців та бюджетників, заохочення чекатимуть і спеціалістів, які погодяться працювати на селі (вчи­телі та лікарі);

крок подолання бідності передбачає підвищення соціальних виплат, зокрема дітям-сиротам у п'ять разів, та разова допомога при народженні дитини, яка становить 8500 гривень;

найсоліднішим кроком є боротьба з корупцією, що передбачає певний контроль за економічним життям країни;

крок, що стосується державної власності для народу, передба­чає: віднині все майно в державі належатиме людям, які ним ма­ють користуватися;

розроблено кроки щодо нової політики підтримки державних секторів, першочерговим буде програма, спрямована на отри­мання здешевлених АПК, та підтримка вугільної промисловості;

крок повернення до самобутньої духовності визначає відро­дження українського кіновиробництва, книгодрукування, меди­цини й освіти на селі, газифікацію сільських районів;

важливим буде крок до ретельного впровадження рівності умов оподаткування.

Перехід від тоталітарного режиму до демократичного завжди пов'язаний з несподіванками — це конфронтація між партіями, боротьба інтересів і потреб різних верств населення. Кризу нашо­го суспільства можна було б подолати швидше й легше, якщо б реально функціонувала правова держава, виконувалися закони на всіх рівнях влади. Але досвід переконує, що ні влада, ні саме право не можуть бути гарантом виконання законів, коли закони не відповідають потребам та інтересам усього народу.

І все ж таки якою б глибокою не здавалася криза, у якій пере­буває наше суспільство, на які б труднощі не натрапляла і ще на­траплятиме наша молода демократія, побудова незалежної демо­кратичної України — це реальний процес.

По-перше, реалізувати таке завдання вже спромоглося багато країн. Так, успішно вийшли з кризи у післявоєнний період Німеч­чина, Японія, Південна Корея та багато інших держав. їхній до­свід для нас має надзвичайно велике значення.

По-друге, реформи, що проведені в Україні, хоч і не були ра­дикальними, але вже відіграли та продовжують відігравати пози­тивну роль. Головний результат реформування нашого суспільс­тва полягає в тому, що більшість уже усвідомила, що повернення назад неможливе, що треба йти далі по шляху світової цивілізації.

По-третє, відтворення й поява перших елементів громадянсь­кого суспільства починають позитивно впливати на зміни в соці­ально-класовій структурі, а останні, у свою чергу, ведуть до змін у формуванні та функціонуванні владних структур і розвитку по­літичної системи в цілому. Як свідчить історичний розвиток ци­вілізованих країн, становлення громадянського суспільства від­бувається складно, через подолання багатьох суперечностей суспільного розвитку. Не все в становленні громадянського сус­пільства буде до вподоби урядові, але й переваги такого суспіль­ства незаперечні — різнодумність, відкритість, свобода.

Є всі підстави стверджувати, що успіхи в розбудові держав­ності та розвитку демократії в Україні багато в чому залежати­муть від таких чинників, як формування та співвідношення різ­номанітних форм власності, взаємозв'язок етнічного та соціаль­ного складу населення, характер відносин між політичними партіями та рухами, форми правління, історичні та культурні традиції, рівень політичної активності та політичної культури населення тощо.

Україні ще треба пройти тривалий та тяжкий шлях до демок­ратичного устрою, до демократичних засад функціонування влад­них структур. На цьому шляху не може бути жорстко детерміно­ваного просування до демократії. Не обов'язково, щоб кожний наступний етап розвяитку був більш демократичним, ніж попе­редній. Розбалансованість економічних, соціальних, громадянсь­ких та політичних зв'язків в українському суспільстві може при­звести до непередбаченого кінцевого результату, протиборства соціальних сил на кожному з етапів. Так триватиме доти, доки цей складний процес не сформує нормальне громадянське суспі­льство, а на його фундаменті не постане демократична політична система з чітким розподілом гілок влади і співвідношенням влад­них функцій між центром та регіонами.

Таким чином, необхідно реформувати політичну владу на усіх її рівнях. Перший крок у цьому напрямі уже зроблений. Як відо­мо, Верховна Рада України прийняла Закон «Про внесення змін до Конституції України», який увійшов у дію з 1 -го січня 2006 ро­ку. В ньому наголошено про перехід до принципово нової для України політичної системи — парламентсько-президентської.

 

КОНТРОЛЬНІ ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ

 

1. У чому полягає сутність поняття «влада»?

2. Як можна типологізувати політичну владу?

3. Які бувають форми політичної влади?

4. Що таке ресурси влади?

5. Обґрунтуйте державну владу як вид політичної влади.

6. Які соціальні функції у житті суспільства виконує полі­тична влада?

7. На яких засадах в Україні здійснюється поділ державної влади?

8. У чому полягає сутність реформування політичної вла­ди в Україні?