9. ПОЛІТИЧНА ЕЛІТА І ПОЛІТИЧНЕ ЛІДЕРСТВО <a name=bookmark49>9.1. Еліти в політиці: поняття та еволюція теорії : Політологія : B-ko.com : Книги для студентів

9. ПОЛІТИЧНА ЕЛІТА І ПОЛІТИЧНЕ ЛІДЕРСТВО 9.1. Еліти в політиці: поняття та еволюція теорії

Політична еліта відіграє надзвичайно важливу роль у політич­ному житті суспільства. Еліта політична — це меншість суспі­льства, що утворює достатньо самостійну, відносно привілейова­ну групу, наділену особливими психологічними, соціальними й політичними якостями, яка бере безпосередню участь у затвер­дженні та здійсненні рішень, пов'язаних із використанням дер­жавної влади або впливом на неї.

Визначення тих, кого можна назвати елітою, у західній соціо­логії та політології далеко не однозначне. Елітою називають:

—тих людей, які отримали найвищий індекс у сфері своєї ді­яльності (Парето);

— найбільш активних у політичному відношенні особистос­тей, що зорієнтовані на владу, тобто організовану меншість сус­пільства, правлячий клас (Моска);

—людей, які користуються в суспільстві найбільшим прести­жем, статусом, багатством (Лассуелл);

— осіб, що інтелектуально чи морально стоять над масою, мають розвинуте почуття відповідальності (Ортега-і-Гассет);

— людей, наділених владою (Етціоні);

—людей, які мають формальну владу в організаціях та інсти­тутах, що визначають суспільне життя (Даль);

— особистостей, наділених харизмою (Фрейнд);

—творчу меншість суспільства на противагу нетворчій біль­шості (Тойнбі);

— меншість, що здійснює найбільш важливі функції в суспі­льстві (Келлер);

— порівняно невеликі групи, які складаються з осіб, що посі­дають провідне становище в політичному, економічному, куль­турному житті суспільства (теорія елітного плюралізму);

— найбільш кваліфікованих спеціалістів, менеджерів та ви­щих службовців у системі бюрократичного управління (теорія технологічного детермінізму);

—провідних представників різних соціальних груп — профе­сійних, етнічних, локальних (Боден).

Отже, підходи західних політологів до визначення поняття «еліта» доволі різні. І все ж таки згрупувавши усі ці визначення, можна виокремити два підходи до проблеми: ціннісний (аксіоло- гічний) та структурно-функціональний. Прихильники першого пояснюють існування еліти певною (інтелектуальною, мораль­ною та ін.) перевагою одних людей над іншими, другого — винят­ковою важливістю функцій управління, які визначають виключ­ність ролі людей, які їх виконують.

Що ж до політологічного осмислення цього поняття, то воно є похідним від об'єктивної необхідності існування самої політич­ної еліти. Численні науково-теоретичні дослідження, а також су­спільно-політична практика доводять, що потреба в політичній еліті — це закономірність розвитку цивілізації. Її існування зумов­лене дією таких головних чинників, як психологічна й соціальна нерівність людей, їхні неоднакові природні здібності, можливості та бажання брати участь у політиці; висока суспільна значущість управлінської діяльності й необхідність високого професіоналіз­му для її ефективного виконання; наявність широких можливос­тей використання управлінської діяльності для отримання різно­манітних привілеїв; практичні можливості здійснення контролю за суспільством або певною його частиною; політична пасивність широких мас, головні життєві інтереси яких, як правило, лежать поза сферою політики.

Постановка проблеми політичної еліти має давню історію. До­сить глибоке обґрунтування цієї проблеми можна знайти в пра­цях Конфуція, Платона, Макіавеллі, Карлейля, Ніцше. Але перші концепції еліт у їхньому сучасному вигляді було розроблено Г. Москою, В. Парето та Р. Міхельсом.

Перший варіант теорії елітаризму розробив Гаетано Мос- ка — італійський дослідник, один з основоположників політич­ної науки. У своїх працях «Теорія правління і парламентське пра­вління» (1884), «Основи політичної науки» — 1896 (т. І); 1923 р. (т. II) учений дійшов висновку, що «в будь-якому «політичному організмі» очевидна наявність двох класів: панівної меншості — правлячого класу — і політично залежної більшості — класу, яким правлять». Право влади меншості над більшістю Г. Моска виводить з якостей, що притаманні правлячій меншості. До цих якостей, що відкривають доступ до правлячого класу, належить передовсім організованість. «Сто осіб, які діють узгоджено, зі спільним розумінням справи, — зазначає вчений, — переможуть тисячу людей, які не згодні один з одним і які спілкуються тільки один з одним...». Отже, що більша політична згуртованість мен­шості, «то пропорційно менша правляча частина потрібна порів­няно з більшістю, якою управляють, і то важче для більшості ор­ганізувати будь-який спротив».

Г. Моска визначає також кілька рис, які притаманні правлячій еліті: перевага над оточенням, авторитет, відчуття вищості. Ці риси випливають з військових подвигів, багатства, високого походження, високих моральних якостей, місця в церковній ієрар­хії, та володіння мистецтвом управління.

Вільфредо Парето (італійський соціолог і економіст) запро­ваджує в науку сам термін «еліта» і формулює теорію циркуляції еліти. Необхідність поділу суспільства на правлячу еліту та біль­шість населення, яким управляють, італійський мислитель виво­дить із нерівності індивідуальних властивостей людей. У суспі­льстві, на думку В. Парето, відбувається постійний кругообіг еліт, що є універсальним законом історії. У політичному житті вчений виділяє два типи еліт, які постійно змінюють при владі одна одну: перший тип — «леви», другий — «лиси». Тип еліти «леви» характеризується стабільністю розвитку політичної сис­теми, силовими методами правління та консерватизмом. Для ти­пу еліти «лиси» характерними ознаками діяльності можна вважа­ти хитрість, обман та демагогію. Щоб підтримувати рівновагу політичної системи необхідна періодична зміна одного типу елі­ти на іншу. В. Парето поділяв також еліту на правлячу й неправ- лячу (контреліту), а революцію розглядав як боротьбу та заміну правлячої еліти потенційною елітою. Нова еліта, що приходить до влади в результаті революції, залучає на свій бік широкі на­родні маси.

Роберт Міхельс — німецький політолог — у праці «Соціоло­гія політичних партій у сучасній демократії» обґрунтував ідею «залізного закону олігархічних тенденцій». Суть цього закону полягає в тому, що створення будь-яких великих організацій обов'язково призводить до їхньої олігархізації та формування еліти. Навіть демократичним суспільством, висновує Р. Міхельс, фактично править олігархічна, елітарна група.

Американський політолог Гарольд Лассвелл розглядає полі­тичні еліти як більш впливові порівняно з народними масами групи. На думку американського вченого, елітарні групи — яви­ще, притаманне будь-якому суспільству, у тому числі й демокра­тичному. Сучасний американський політолог Роберт Доль у своїй теорії поліархії поєднав концепцію елітаризму з ідеєю демократії і визначив сучасну політичну владу як правління лідерів різних елітарних груп, що дійшли спільної згоди.

Сучасна політична еліта є внутрішньо диференційованою. Во­на поділяється на правлячу еліту, яка здійснює державну владу, та опозиційну (контреліту). Призначенням першої є володіння владою та утримання її, дії ж контреліти спрямовано на те, щоб відібрати владу в панівної еліти. У політичному житті виділяють також відкриту еліту, що поповнюється з різних верств суспіль­ства, і закриту, котра рекрутується тільки з власного середови­ща. Розрізняють також вищу еліту, яка приймає або безпосеред­ньо впливає на прийняття загальнодержавних рішень, і середню еліту, яка складається з інтелектуалів, службовців, учених, ме­неджерів тощо. Складовою частиною політичної еліти є адміні­стративна, до якої належать службовці-управлінці.

Розробка елітарної теорії в українській політичній думці пов'язана з іменами Дмитра Донцова і В'ячеслава Липинсько- го. Д. Донцов у своєму творі «Націоналізм» виділяє «ініціативну меншість» (еліту) і «пасивного чинника нації» (народ). Він зазна­чає, що «ініціативна меншість» повинна не тільки формулювати певну ідею, а й мобілізувати народ на її здійснення, застосовую­чи «творче насильство» меншості над більшістю. На думку Д. Донцова, для досягнення могутності нації і створення націона­льної державності політичній еліті дозволено застосовувати будь-які засоби.

Інший український дослідник цього питання В. Липинський зазначав, що процес постійного відновлення аристократії є харак­терною рисою історії різних часів і народів. Концепція національ­ної аристократії В. Липинського виходить з того, що ні етногра­фічна маса людей як така, ні тип і характер, ні мова і окрема те­риторія самі по собі автоматично не творять нації. Це робить ак­тивна серед цієї етнографічної маси група, що об'єднує всіх навколо політичних цінностей, на ґрунті чого формується нація.

Критеріями визначення національності стають: територія, за­гальний історичний досвід, соціальні інститути, типи еліт. Еліта і є носієм національної ідеї. Саме ця група керує всією нацією, стоячи на чолі її політичних організаційних установ, творить пе­вні культурні, моральні, політичні й організаційні цінності, які потім привласнює собі вся нація, і завдяки яким нація живе і тримається.

Таку «провідну верству» В. Липинський назвав «національ­ною аристократією», яка, на його думку, є носієм об'єднуючого принципу. Без матеріальної сили та морального авторитету немає і не може бути аристократії. А без національної аристократії, без сильних і авторитетних провідників не може бути нації.

В. Липинський обґрунтував і необхідність постійного оновлення національної аристократії, оскільки для модернізації нації потрі­бні нові організатори. При цьому він уточнював, що вживає цей термін для «означення тієї групи найкращих у даний історичний момент серед нації людей, які найкращі серед неї тому, що влас­не вони в даний момент є організаторами, правителями і керма­ничами нації».

Що стосується сучасної України, то осмислення проблем елі­тарності українського суспільства можна знайти в новітніх вітчиз­няних політологічних дослідженнях (В. Полохало, О. Гарань, Б. Кухта та ін.). У сучасній Україні, на думку В. Полохала, «за умов первісного нагромадження капіталу вузьким колом осіб, ча­сто тісно пов'язаних із колами старої партійної номенклатури, образ «влади» у суспільній свідомості поєднується не зі словом «еліта», а зі словом «мафія». Отже, в Україні можна говорити не про еліту, а про так звану псевдоеліту — явище, притаманне то­талітарним і неототалітарним політичним системам».

За таких умов у політичному житті країни все виразніше ви­являється діяльність контреліти. Як показує політичний досвід, контреліта — це опозиційна щодо панівної еліти частина бюрок­ратії, соціальна група, яка виборює право на входження в еліту або на створення нової еліти. Головною метою політичної діяль­ності контреліти є відібрати владу в панівної еліти. Відтак функ­ціями контреліти стає критика владних структур, спротив здійс­ненню соціально-економічних перетворень та політичному оновленню суспільства, вимога внесення коректив у систему по­літичної влади тощо.

Сучасна українська контреліта на чолі з Віктором Ющенком під гаслами боротьби за демократію, вільний вибір життя, спра­ведливість, гідність і благородство повела український народ за собою і отримала мирну перемогу над авторитаризмом старої владної еліти.

Сучасні вчені-політологи дотримуються думки, що нинішнє суспільство має явно елітний характер, а будь-які спроби усу­нути еліти з політичного життя в XX ст. призводили до появи тоталітарних режимів та деградації еліти. Ось чому в демокра­тичних країнах питання стоїть не про усунення еліти з полі­тичної арени, а про формування висококваліфікованої, ефекти­вно правлячої групи, підконтрольної суспільству. З огляду на це виняткового значення набуває і проблема політичного лі­дерства як така, що безпосередньо пов'язана з проблематикою еліти.