9.2. Сутність і типологія політичних лідерів : Політологія : B-ko.com : Книги для студентів

9.2. Сутність і типологія політичних лідерів

Суспільне, а в класовому суспільстві й політичне лідерство внутрішньо притаманне природі людини, притаманне всім людським спільнотам, є стародавньою формою організації життя людей, дійовим засобом вирішення існуючих проблем. Уже на перших етапах розвитку людства без формування і взаємодії тих чи інших моделей групового проживання існу­вання роду людського просто було б немислимим. А це, у свою чергу, зумовлювало вибір такого порядку суспільного життя, де провідну роль відігравали б досвідченіші, розумні­ші, сильніші, людяніші особистості. Вони отримували ви­знання, довіру, авторитет серед своїх одноплемінників, става­ли лідерами.

З розвитком соціального життя еволюціонізував і феномен су­спільного лідерства: ускладнювалася його ієрархія, відповідні зв'язки й відносини, зростала кількість проблем, що вирішувала­ся. Від лідерства конкретної особи суспільство переходило до складніших його форм. З розвитком приватної власності на засо­би виробництва, появою класів, становленням держави лідерство стало характеризувати політичні процеси, стало активним елемен­том державного життя.

Лідерство як соціальне явище є всюдисущим. Можна сміливо стверджувати: там, де склалася та чи інша людська спільність, там повинні з'явитися й лідери, а з ускладненням соціального життя — і політичні лідери. Якщо говорити про суспільно- політичне лідерство як явище, то насамперед треба зазначити, що воно є точкою перетину векторів потреб та інтересів, симпатій та антипатій тих чи інших людських спільнот, своєрідним «нерво­вим вузлом» політичних процесів, виявом боротьби тенденцій суспільного розвитку.

Проблема лідерства стала предметом наукового вивчення ду­же давно. Нею займалися ще Платон і Аристотель. Пізніше Н. Макіавеллі описав образ лідера-государя, який будь-якими за­собами досягає політичних цілей. Ф. Ніцше вважав, що прагнен­ня до лідерства — це вияв «творчого інстинкту» людини: лідер має право ігнорувати мораль — зброю слабких. На думку З. Фрейда, народні маси потребують авторитетного лідера так само, як сім'я потребує авторитетного батька.

Яке ж визначення можна дати категорії «лідер»? Лідер (англ. Leader — керівник, вождь) — це людина, яка має високий авто­ритет, реальну владу і здатна здійснювати її задля розв'язання соціальних і політичних завдань. Серед характерних ознак полі­тичного лідера слід назвати:

— наявність чіткої політичної програми, що відповідає інте­ресам великих соціальних груп;

—популярність, уміння подобатися людям, завойовувати їхні симпатії;

— політичну волю, здатність брати на себе відповідальність;

— гострий розум та політичну інтуїцію;

— організаторські та ораторські здібності.

Зарубіжний досвід свідчить, що проблеми лідерства ви­вчають різні науки. Психологія досліджує психологічні особ­ливості лідера. Соціологія розглядає лідерство з погляду со­ціальної системи. Соціальна психологія вивчає лідерство як процес взаємодії соціальних і психологічних чинників, дослі­джує його механізми, розробляє методи відбору, навчання, висування керівників залежно від характеру групи, організа­ції. За сучасних умов зростає роль управління в житті суспі­льства, а це означає, що зростає значення політичного лідерс­тва також.

Західні дослідники розглядають проблему лідерства на двох рівнях. На першому — переважно теоретичному — робляться спроби загальнотеоретичного вирішення цієї проблеми з допомо­гою різних філософсько-історичних і політичних концепцій лі­дерства. Вирішення проблем на другому рівні — переважно ути­літарному — обмежується емпіричними дослідженнями, розроб­кою практичних рекомендацій.

Загальнотеоретичному рівню досліджень проблеми лідерства властиві різні підходи. Так, американський соціолог теоретично­го прагматизму Дж. Дьюї стверджував, що розвиток суспільства відбувається хаотично, «від ситуації до ситуації» на підставі ім­пульсів, що надходять від лідерів. Натовп веде за собою невелика кількість людей, котрі знають, чого вони бажають.

Інший американський політолог С. Хук у монографії «Герой в історії» писав, що історія є витвором великих людей і тільки лі­дери можуть впливати на розвиток людства. Хук фетишизував роль політичного лідера, уважаючи його незалежним від народу, від класу; зокрема він стверджував, що Друга світова війна стала не результатом загальної кризи капіталізму, а наслідком злої волі Гітлера. Він говорив, повторюючи тезу З. Фрейда, що культ героя створюється з дитинства. Люди в масі своїй ніколи не звільня­ються від залежності: спочатку вони залежать від батьків, потім від учителів або ще когось, хто дає їм відповіді на запитання.

А тому, продовжував Хук, натовп шукає вождя, котрий виконав би в суспільстві роль, яку виконує батько в сім'ї.

Одним з найважливіших способів обґрунтування лідерства в західних дослідженнях є його психологічні інтерпретації. Так, деякі теоретики стверджують, що підґрунтям суспільного життя є людська психіка. Вона — первинна, визначальна щодо явищ со­ціального життя, і людина, яка за своєю природою є індивідуалі­стом і власником, одержима волею до влади.

Слідом за З. Фрейдом деякі соціологи вважають лідерство певним видом психічних відхилень, своєрідним наслідком не­врозу. І справді, багато які політичні лідери були невротиками (Наполеон, Лінкольн, Робесп'єр, Рузвельт, Пуанкаре, Гітлер, Сталін).

Багато дослідників лідерства спираються на типологію, яку розробив німецький соціолог і політолог М. Вебер. Він виокрем­лює три типи лідерства:

1) традиційне;

2)харизматичне;

3) раціонально-легальне.

Традиційне лідерство — це право на лідерство, належність до еліти, віра у святість традицій (характерно, як правило, для «до- індустріального» суспільства). Традиційне лідерство базується на вірі підлеглих у те, що влада законна, оскільки вона існувала завжди, і ця влада пов'язана з традиційними нормами, на які по­силається правитель, організовуючи свою діяльність. Правитель, який зневажає традиції, може бути позбавлений влади.

Харизматичне лідерство характеризується вірою підлеглих у надзвичайні здібності вождя та його винятковість. Широкі ма­си населення свято вірять у те, що такий лідер покликаний са­мим життям виконувати якусь виняткову місію, а тому вони бу­вають навіть фанатично віддані такій людині. У цьому разі влада випливає не з юридичних норм, а з особистих якостей правителя. Саме такими керівниками, на думку М. Вебера, є вожді революцій, досвідчені далекоглядні політичні діячі, релі­гійні лідери.

У суспільному житті явище харизми виникає зі складного по­єднання раціональних та ірраціональних моментів політичної ді­яльності лідера. Складовими харизми можуть бути й особиста привабливість лідера, і наявність у нього виняткових ораторських здібностей, і його складний і тяжкий життєвий шлях, і такі його риси, як далекоглядність та рішучість, які він виявив у критичні, поворотні моменти історичного розвитку. Водночас політичне лідерство за певних умов може набирати комічних, а іноді й страшних, гротескових форм. Ось чому суть цього суспільного феномену необхідно знати та уважно вивчати.

Раціонально-легальне лідерство означає появу в суспільному житті політичного лідера через демократичні процедури виборів, що відповідають вимогам закону. У цьому разі обраному демок­ратичним шляхом лідеру надаються широкі (згідно із законом) повноваження, а за будь-які зловживання він нестиме відповіда­льність перед виборцями. Прикладом тому є демократично обра­ний 26 грудня 2004 року Президент України Віктор Ющенко. Третій Президент незалежної України народився 23 лютого 1954 року в маленькому сумському селі Хоружівці в родині вчи­телів. Освіту отримав у Тернопільському фінансово-економіч­ному інституті (1975 р.), кандидат економічних наук (1998 р.), академік АЕНУ Української академії економічної кібернетики, автор понад 250 публікацій та аналітичних статей з питань бан­ківської діяльності, заслужений економіст України (1997 р.), «Людина року» в Україні (1996 р.), «Банкір року» (1997 р.), Го­лова НБУ (1993—2000 рр.), Прем'єр-міністр України (1999— 2001 рр.). Політичний лідер блоку «Наша Україна» (2002 р.) з пер­ших своїх кроків заявив: «Вірю в Україну. Знаю свій обов'язок. Разом переможемо». Озброєний вірою і переконаннями у свого лідера, український народ, пліч-о-пліч з вільними людьми всього світу, нашими співвітчизниками, два місяці стояли на Майдані, на площах і вулицях по всій Україні і добилися чесних виборів, обрали вільний шлях у майбутнє.

Марксизм розглядає лідерство як складний взаємозв'язок лю­дей у соціальних групах, завжди пов'язуючи його з природою су­спільного устрою, з конкретно-історичною ситуацією. На взає­мовідносини в тій чи іншій групі або організації впливають її характер, сфера її життєдіяльності, специфічні ознаки ситуації, психологічні особливості учасників, мета діяльності й особис­тість лідера. У системі спільної діяльності лідерство виникає як об'єктивна потреба певної групи, що набрала форми очікувань та вимог, звернених до лідера.

У сучасній західній соціології і політології проблеми лідер­ства переводяться в план емпіричних досліджень здебільшого малих груп, де чіткіше виявляються психологічні й соціально- психологічні аспекти лідерства. При цьому із соціологічного аналізу виключаються класові відносини. Вивчення лідерства спрямоване на розробку методів ефективного лідерства та до­бору лідерів. Створено психометричні й соціометричні тести і методики, застосування яких у малих групах дає непогані ре­зультати.

У різних дослідженнях визначаються десятки різних дефініцій лідерства:

• функція особистості, яка володіє певними рисами;

• наслідок сили особистості;

• фокус групового процесу;

• мистецтво встановлення згоди поміж людьми;

• особистий соціальний контроль;

• поведінка індивідуума, який включений в управління групо­вою діяльністю;

• здатність впливати на людей насамперед емоційно і т. д.

За стилем розрізняють авторитарне лідерство, що передба­чає одноосібний вплив і ґрунтується на погрозі силою, та демок­ратичне лідерство, яке дає змогу членам групи брати участь в управлінні її діяльністю й визначенні цілей.

За видами виділяють формальне та неформальне лідерство. Формальний лідер пов'язаний зі встановленими правилами при­значення керівника і передбачає функціональні відносини. Нефо­рмальний виникає на підставі особистих взаємин учасників. Ці види лідерів або доповнюють один одного і поєднуються в особі авторитетного керівника, або починають конфліктувати, а тоді ефективність роботи організації зменшується.

Відповідно до сформульованої лідерами мети або програми дій їх можна поділити на романтиків та прагматиків. Лідери- романтики характеризуються тим, що вони наполегливо й послі­довно йдуть до здійснення своєї мети, мобілізуючи для цього всі свої сили й здібності, не спиняючись ні перед перешкодами, ні перед жертвами. На відміну від романтиків лідери-прагматики весь час співвідносять наявні ресурси з поставленими цілями, відмовляючись, якщо це необхідно, від певної мети і вибираючи іншу, на їх погляд, більш реальну.

Відповідно до використання тих чи інших засобів у політич­ній боротьбі виділяють лідерів-радикалів — прихильників рішу­чих дій і лідерів-реформістів, які намагаються здійснювати по­ступові перетворення та забезпечити спадковість політичного процесу. Політичні лідери характеризуються й різним ставлен­ням до своїх прибічників. Одні політичні лідери вважають себе представниками тих людей, котрі їх висунули й активно підтри­мують, і своє головне завдання вбачають у тому, щоб послідовно обстоювати їхні інтереси. Інші політичні лідери намагаються до­вести суспільству, що саме вони є носіями певних, зрозумілих тільки їм вищих історичних цілей та політичних завдань, а тому їх воля має виконуватися без обговорень.

Цікаву класифікацію політичних лідерів пропонує західний політолог. М. Херманн:

• лідер, який визначає цілі і вказує підходи до них своїм при­хильникам;

• «комівояжер» — сенс своєї діяльності він убачає в обстою­ванні та задоволенні інтересів своїх прибічників;

• «маріонетка» — ним керують його прибічники;

• «пожежник» — його керівництво є лише низкою реакцій, іноді досить випадкових, на події реального життя.

Кілька західних дослідників обґрунтували так звану теорію рис лідера, яка головну увагу приділяє його особистим якостям. її автори вважають, що необхідно вивчати лідерів у різних (випа­дкових) ситуаціях, соціальних групах, виявити притаманні їм психологічні характеристики, скласти відповідні таблиці.

У підсумку лідерство пояснюється як соціально-психологіч­ний феномен. Перераховуються десятки рис характеру, які зо­бов'язаний мати лідер: почуття гумору, такт, здатність до пе­редбачення, уміння привертати до себе увагу тощо. У 30-ті ро­ки з'явилася велика кількість досліджень, що ґрунтувалися на »теорії рис». Але вже тоді було помічено велику різницю в отриманих результатах, які іноді взаємно виключали один одного.

Так, деякі дослідники стверджували, що лідер повинен мати більший інтелект, ніж члени його групи, інші ж уважали, що здебільшого лідерами стають не мислителі, а люди дії. Для них характерна незначна проникливість, оскільки занадто глибокі знання породжують сумніви та бездіяльність. Лідери рекруту­ються в основному з нервових, неврівноважених людей. Глибо­кий розум зовсім не обов'язковий для лідерства, особливо в бю­рократичних організаціях, де кар'єру роблять не найрозумніші, а найспритніші, безпринципні, які вміють добре пристосовува­тися до обставин.

«Теорія рис» метафізична за своєю основою. Вона розглядає лідерство як ізольований феномен. Але різні соціальні епохи, со­ціальні класи та соціальні групи потребують лідерів, які володі­ють різними рисами. Одні риси мають бути в капітана футболь­ної команди, інші — у керівника наукового колективу, ще інші — у керівника політичної організації. Насправді риси лідера необхідно розглядати не ізольовано від соціальних умов, а в тіс­ному зв'язку з ними.

Досить поширеною є й теорія визначальної ролі прибічників. Лі­дер — це людина, котра має прибічників. Група сама обирає лідера, котрий задовольняє її інтереси (лідер, по суті, не більше ніж інстру­мент групи). «Таємниця» лідера полягає не в ньому самому, а в пси­хології, запитах його прибічників. Передовсім для становлення лі­дера мають значення очікування групи. Соціологи, що поділяють положення цієї теорії, уважають вплив прибічників на лідера зав­жди негативним. Вони перетворюють лідерів на маріонеток, які ді­ють на потребу групи та живуть за її критеріями. Лідер намагається задовольнити потреби групи, щоб утриматися при владі (поняття групи не слід розуміти вузько — групою може бути і натовп).

Лідерство — елемент структуралізації групи. Його існування й функціонування визначається об'єктивними потребами органі­зації соціального життя. У цих потребах, в особливостях соціаль­ної і політичної організації суспільства слід шукати пояснення характеру лідерства.

Особистість, що претендує на лідерство (відповідно до потреб групи), повинна мати певні соціальне значущі риси, які форму­ються в процесі її взаємодії з іншими людьми. Але при цьому не можна розглядати особистість статично. Уже те, що особистість стає лідером, бере на себе відповідальність, спричиняє певні змі­ни її поведінки, індивідуальних характеристик, хоч детермінова­ність поведінки лідера суспільними відносинами зовсім не позба­вляє його індивідуальності та активності.

У політичному житті за характером і масштабами діяльності розрізняють лідерів трьох рівнів:

• лідер першого рівня — малої групи;

• лідер другого рівня — громадського руху (організації, партії);

• лідер третього рівня — політик, що діє в системі владних відносин у національному масштабі.

Лідера малої групи висуває невеликий колектив людей, які мають спільні інтереси. Характерною ознакою цього рівня лідер­ства є те, що воно формується на підставі особистих рис людини, які оцінюються групою безпосередньо в процесі спільної групо­вої діяльності. Лідеру малої групи притаманні, як правило, орга­нізаторські здібності, уміння спілкуватися, діловитість, підпри­ємливість, прагматизм. Інтелектуальний рівень такого лідерства базується на вмінні вирішувати проблеми, що виникають, та ви­конувати функції «мозкового центру» групи. Для лідера характер­ні такі риси спілкування, як психологічна комфортність, комуні­кабельність, уміння знімати напруження всередині групи.

Лідер малої групи має багато шансів висунутися в лідери дру­гого рівня і стати лідером громадського руху (організації, партії). Існує постійний і різноманітний зв'язок між лідерами малих груп і лідерами громадського руху. Але лідер громадського руху по­винен мати й багато інших рис. Це пов'язано із самою сферою громадського життя, де стикаються інтереси класів, соціальних верств, національних та інших спільностей, а через них — і інте­реси кожної людини.

Які ж риси мають бути притаманні лідеру громадського руху? Не претендуючи на вичерпність, назвемо такі: велика працездат­ність, висока аналітичність розуму, компетентність, яскраво ви­явлена схильність до суспільної та державної діяльності, міцність принципів і переконань за здатності до сприйняття альтернатив і пошуку нового, уміння переконувати і вести за собою людей, оп­тимізм, увага до людини тощо.

Народження лідера громадського руху, починається, мабуть, тоді, коли його перший громадський досвід, помножений на не­ординарні особисті риси, дає йому можливість зробити для себе важливі й сміливі узагальнення типу: «Я знаю суть проблем, що постали перед нами, бачу шляхи їх вирішення; те, що я пропо­ную, сприймають і підтримують люди, які мене оточують, і я можу очолити їх». Відтак не можна не підтримати думку амери­канського політолога Р. Такера про те, що «потреба в лідерстві з'являється, коли ситуація, в яку волею обставин втягнуто великі групи людей, потребує оцінки, потребує, щоб сама група або хтось від її імені взявся за виконання необхідних дій».

Як правило, лідер громадського руху робить свої перші кроки як ентузіаст, як неформал. У разі успішного досягнення позитив­них результатів, що дуже важливо для громадського визнання й завоювання авторитету, лідер формалізується, зростає його соці­альний статус, він стає особою офіційною, наділеною владними повноваженнями, масштаб його впливу й діяльності збільшується.