9.3. Відродження демократичних інститутів лідерства в Україні

Радикальні зміни у формуванні та функціонуванні політичної системи в Україні охопили й інститут громадсько-політичного лідерства. Він, як це вже зараз виявляється, буде якісно іншим, ніж у недалекому минулому. Раніше до громадсько-політичних лідерів ми могли віднести КПРС у цілому і комуністів-керівників особисто, які перебували на тому чи іншому щаблі партійно- державної ієрархії, а всі інші органи влади, громадські організації та їхні лідери були в ліпшому разі тільки виконавцями партійних настанов. Після ліквідації монополії КПРС та формування бага- топартійної системи ми опинилися перед перспективою появи ве­ликої кількості суб'єктів громадсько-політичного лідерства різних типів і рівнів, котрі становлять певну єдність, підсистему в рамках реформованої політичної системи нашого суспільства, причому кожна складова цієї підсистеми має свою суть, своє обличчя.

У цій ситуації дуже непростою стає проблема підготовки й формування громадсько-політичних лідерів нового ґатунку. Ста­ра система підготовки лідерів була достатньо розгалуженою і ма­ла досить кваліфіковані викладацькі сили. Але її обмеженість по­лягала в тому, що вона прищеплювала партійному, профспілко­вому, комсомольському активу тільки навички «вимагати», «спрямовувати», «організовувати», «домагатися», «забезпечува­ти» тощо, причому специфічними методами тиску, адміністру­вання та ін. Нині майбутнім лідерам-управлінцям треба вчитися науковим методам соціального управління, знання й поваги до чинних законів, використання методів діалогу та переконання, треба вчитися бачити довкола себе конкретних людей, громадян, партнерів, а не невиразних «виконавців».

Характерною рисою політичного життя в Україні є багатопар­тійність. Зараз політичних партій, що зареєстровані Міністерст­вом юстиції, уже понад сто. Ми є свідками й учасниками уніка­льного явища в політиці — майже одночасного виникнення численних партій і громадських рухів і, звичайно, феномену сус­пільно-політичного лідерства, що пов'язаний з цим процесом. На наших очах розгортається й швидко еволюціонізує логічно зумовлений ланцюг: народження громадської організації, її пода­льший розвиток і формування з неї партії або групи партій, пере­хід від неформальної стадії до стадії нормативного конститую­вання. І на всіх етапах цього процесу ми бачимо дії громадсько- політичних лідерів, зростання їхнього авторитету, впливу, вла­ди, але також і помилки, похибки, провали, зникнення з полі­тичної сцени.

Звичайно, багатопартійність в Україні, плюралізм суспільних поглядів і суспільно-політичної діяльності перебуває тільки на самому початку розвитку. Потрібний тривалий час, щоб та чи інша партія, її лідери звелися, як кажуть, на ноги, розробили свої програми, цілі й статутні положення, характерні методи діяльнос­ті, символіку, налагодили роботу друкованих органів, здобули (а це дуже важливо) широку підтримку, створили свою соціальну базу, відрегулювали взаємовідносини з іншими партіями і руха­ми, конституювалися в повному сенсі цього слова, стали часткою функціонуючої політичної системи.

Для партій, громадських рухів, їхніх лідерів на цьому шляху становлення можливі і поразки, і забуття. їх може спіткати доля метеликів-одноденок. На нашу думку, саме така доля чекає на Українську партію шанувальників пива, наприклад. Мабуть, не обійдеться і без спроб деяких діячів легалізувати через громадсь­кі організації і відповідні партії політичний екстремізм, стиму­лювати неприязність та ворожість між різними національними й соціальними групами.

Унаслідок формування багатопартійної системи ми, очеви­дно, матимемо два рівні або, точніше, дві пов'язані між собою системи партійно-політичного лідерства. Перша — лідерство в рамках партії або руху. Друга — лідерство міжпартійного пла­ну. Цю роль зараз в Україні відіграють права партія «Наша Україна», Народний рух України, Регіони України, партії ліво­го блоку тощо.

Процес демократизації, що розгорнувся в нашому суспільст­ві, і принципово новий у цьому зв'язку підхід до формування та організації органів влади всіх ступенів зумовили появу якісно нової категорії народних депутатів — особистостей, депутатів- лідерів. Справді, значна частина з них уже пройшла важкі ви­пробування боротьби на альтернативній основі і отримала депу­татський мандат не тільки тому, що чітко і ясно викладала свої погляди, а й тому, що своєю позицією зуміла зацікавити вибор­ців, знайти в їхніх серцях відгук, породити надії на вирішення існуючих проблем. Ми бачимо, що громадсько-політичне лідер­ство народних депутатів стало юридичною нормою. Депутати, як сказано в законі «Про статус народного депутата України», є провідною силою самоуправління народу. Важливим принци­пом депутатської діяльності є турбота про потреби виборців, про народний добробут, зміцнення демократії в суспільстві, по­годження інтересів особистостей, соціальних груп, класів, націй і суспільства в цілому.

Свій статус народних обранців, політичних лідерів нової фор­мації багато народних депутатів уже довели ділом. їхній інте­лект, компетентність, принципова, смілива громадянська позиція, глибокий демократизм та особиста привабливість породили по­вагу до них та підтримку широких верств суспільства. їхня дія­льність корисна й повчальна для багатьох, хто пов'язаний з полі­тикою.

Зараз і в центрі, і на місцях без найактивнішої участі народних депутатів не вирішуються скільки-небудь значущі проблеми. При цьому значна частина народних депутатів виявляє високу прин­циповість, непримиренність до минулого, бореться з бюрократи­змом, активно взаємодіє з громадянами.

У своїй діяльності депутати, безумовно, не самотні. їх підтри­мують виборці, центральні й місцеві органи масової інформації, а допомога з боку трудових колективів навіть перевершила всі сподівання. Але ставлення центральних та місцевих органів ви­конавчої влади до діяльності народних депутатів є більш ніж стриманим.

Одним з найважливіших напрямів багатопланової суспіль­но-політичної роботи народних депутатів є їхня законодавча, парламентська діяльність. До неї абсолютна більшість депу­татів ставиться дуже серйозно. І все-таки результати законо­творчості, за самокритичними оцінками народних депутатів, задовольнити суспільство як у кількісному, так і в якісному відношеннях не можуть. Складно також налагодити дійовий контроль за реалізацією ухвалених правових актів. Ефектив­ній законотворчій роботі, без сумніву, сприяла б і висока па­рламентська культура народних депутатів, котру треба ще ви­ховувати, зміцнювати, робити нормою повсякденного спілкування.

Немає сумнівів, що з розвитком демократії значення депу­татів усіх рівнів як виразників і захисників народних інтересів зростатиме. Мабуть, у перспективі особа народного депутата буде серед основних претендентів на роль громадсько- політичного лідера. А партії за умов багатопартійності зосере­джують зусилля на отримання як можна більшого впливу у Верховній Раді України.

Будь-яке суспільство, обираючи або висуваючи свого ліде­ра, ставить до нього необхідні, а іноді й досить суворі вимо­ги, які випливають із конкретної політичної ситуації. Під час переходу від посттоталітарного до демократичного уст­рою такими головними вимогами є: високий загальний куль­турний рівень, компетентність у політиці та управлінні, умін­ня організувати справу, мати різноманітну інформацію та вміти її належним чином оцінювати, могутня сила волі та ви­соке почуття особистої відповідальності за стан справ у сус­пільстві.

Зараз в Україні об'єктивно склалися такі умови, коли полі­тичне лідерство розвивається на основі широких демократич­них процесів у суспільстві. Такий варіант створює необхідні умови для висунення на виборні керівні посади альтернатив­них кандидатів. У суспільстві поширюється ідейний та полі­тичний плюралізм, який стає нормою політичного життя. В атмосфері демократії, гласності, відкритої полеміки та циві­лізованої конкуренції новим лідерам відкриваються можливос­ті боротьби за голоси виборців та прихід до влади. Тільки за 100 днів правління країною Президентом Віктором Ющенко в Україні на альтернативній основі замінено понад 18 тисяч різ­ного роду державних службовців.

Як свідчить світовий досвід, індивідуальне політичне лі­дерство цілком відповідає вимогам демократії. Більше того, у сьогоднішньому світі роль інституту індивідуального полі­тичного лідерства зростає. Ці процеси характерні і для Украї­ни. Формування інституту політичного лідерства тут має свої особливості, які виявляються в тому, що руйнування тоталі­тарної системи відбувається паралельно з національним від­родженням та становленням демократичної республіки. Ви­значальною рисою, яка ускладнює розвиток демократичних процесів у нашій державі, є поліетнічна і поліконфесійна структура населення, серйозні регіональні відмінності в його соціальній структурі та в політичних уподобаннях. Політичні партії в Україні ще не стали серйозною силою, здатною впли­вати на виборців.

Як свідчить суспільна практика, потреба в авторитетному лідері особливо зростає за складних ситуацій життєдіяльності суспільства. Можливості суспільства щодо розв'язання склад­них суспільних проблем багато в чому залежать від наявності загальновизнаного лідера, який би не тільки запропонував стратегію виходу з кризи, а й зумів консолідувати суспільст­во на її виконання. Просто «призначити» такого лідера не мо­жна, він виникає на перетині потреб та сподівань народних мас, а в демократичних суспільствах обирається населенням на виборах. Такими загальновизнаними, загальнонаціональними лідерами, що очолили вихід суспільства з кризи, у недалекому минулому були Ф. Рузвельт, У. Черчілль, Ш. де Голль, а в наш час — Л. Валенса, В. Гавел, В. Путін, М. Саакашвілі, В. Ющенко.

Після проголошення незалежності нашої держави в 1991 р. таким загальновизнаним лідером став, безумовно, Л. М. Крав­чук. Висунута ним програма (добробут, демократія, держав­ність, духовність і т. п.) цілком відповідала тогочасним споді­ванням народу. На превеликий жаль, реальна діяльність влади і національних лідерів не виправдала цих надій. У центр своєї ді­яльності всі владні структури поставили завдання розбудови держави — створення армії, митниці, впровадження національ­ної валюти, інтенсивного переходу на державну мову тощо, від­сунувши на другий план вирішення тих економічних проблем, які населення вважало першочерговими. А тому зовсім не випа­дково, що вже після року свого президентства Л. Кравчук ви­мушений був визнати, що він «недооцінив значущість економі­чних проблем».

Поглиблення економічної, соціальної та політичної кризи в суспільстві призвело до того, що рейтинг Кравчука та інших то­гочасних лідерів став різко падати. Уже в жовтні 1993 р. за дани­ми загальнонаціонального опитування, що були проведені цент­ром «Демократичні ініціативи» за участю Інституту соціології ПАН України та центру Соціс-Геллап, тільки 6 % опитаних мали надії на те, що Президент України зможе вивести країну з кризо­вого стану і тільки 24 % висловили йому довіру (проти 55 % тих, хто йому не довіряв). Слід зазначити, що рівень довіри до інших гілок влади — Верховної Ради, Кабінету Міністрів — упав ще нижче.

Як можна охарактеризувати ситуацію, що склалася напере­додні президентських виборів (2004 р.) в Україні? На думку рядових громадян і багатьох спеціалістів, у нашій країні по­глиблювалася криза в усіх сферах життя, яка загрожувала кра­хом держави. За таких надзвичайно екстремальних умов у сус­пільстві різко зростало тяжіння до «сильних» лідерів, навіть до «сильної руки». На думку населення, кілька сильних керівни­ків можуть зробити для нашої країни більше, ніж закони й дискусії. З цією думкою погодилась більшість — 58 % опиту­ваних, незгодні з нею тільки 16 % і ще 27 % своєї позиції не визначили.

Розвиток політичних подій у державі, коли, з одного боку, в суспільстві була велика потреба в сильних лідерах, а з іншо­го — їх було мало, могла призвести до непередбачених наслід­ків. У цій ситуації демократичні сили України об'єдналися на засаді загальнонаціональних інтересів, мобілізувавши для цьо­го переважну більшість населення. Очолив рух за демократію і свободу в Україні політичний лідер блоку «Наша Україна» Ві­ктор Ющенко, який став переможцем у президентській вибор­чій гонці. У цій гонці переможцем став кожний громадянин України, тому що всі виборці відчули себе громадянами Укра­їни. Український народ не розминувся зі своєю долею. Він ві­льно обрав шлях, яким готовий іти вперед до достатку і про­цвітання незалежної України.

 

КОНТРОЛЬНІ ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ

 

1. Що таке політична еліта?

2. Обґрунтуйте елітарну теорію В'ячеслава Липинського.

3. Чому сучасну українську політичну еліту порівнюють з псевдоелітою?

4. Які існують типи політичного лідерства?

5. Яка різниця між формальним та неформальним лідером?

6. Хто сьогодні в Україні претендує на роль загальнонаціо­нального лідера?