10. ОСОБИСТІСТЬ І ПОЛІТИЧНА ВЛАДА 10.1. Особистість у системі соціально-політичних відносин

Історію розвитку людства можна розглядати як діяльність лю­дини, що має свої власні цілі. Але категорія «людина» — це абс­тракція, котра служить для визначення тієї загальної риси, яка окреслює специфіку життєдіяльності людей і відрізняє їх від тва­ринного світу. Інакше кажучи, «людина» — це соціальна якість усіх індивідів, які становлять рід людський. Ця соціальна якість виявляється в тому, що, на відміну від тварини, яка забез­печує свою життєдіяльність безпосередньо взаємодіючи з приро­дою, людина задовольняє свої життєві потреби опосередковано, через виготовлення знарядь праці, здійснення процесу праці і створення внаслідок цього процесу суспільних відносин, соціа­льних і політичних інституцій, тобто суспільства як цілого.

Отже, сутність людини полягає в тому, що її життєдіяльність є заснованим на матеріальному виробництві і здійснюваним у сис­темі суспільних відносин процесом свідомого, цілеспрямованого ставлення до навколишнього світу і до себе для забезпечення свого існування, функціонування та розвитку.

Але сутність людини не існує сама по собі. Реально вона зна­ходить свій вияв у життєдіяльності всіх індивідів. Кожний інди­від — це реальна, жива людина, реальна особистість з усіма при­таманними їй біологічними й соціальними особливостями. У кожному індивіді сутність людини знаходить свій індивідуаль­но неповторний вияв, що й репрезентує її як особистість.

Отже, особистість — це соціальна якість індивіда, непо­вторна форма вияву існування, функціонування, розвитку всієї системи суспільних відносин. Особистість — це соціаль­ний суб'єкт, у якому втілено всю багатющу сутність людини.

Це означає, що особистість є одночасно суб'єкт і носій життє­вих потреб і способів їх задоволення; суспільного виробництва і системи суспільних відносин; суспільної свідомості і свободи, тобто соціальної діяльності.

Ставлення особистості до об'єктивної дійсності в цілому, до реальних умов свого життя, до себе виявляється у світогляді.

Світогляд — це система узагальнених поглядів на саму людину і світ, система, котра для особистості набуває значення способу бачення, розуміння, аналізу оцінки явищ, визначає характер ста­влення до них, характер учинків і дій. Основою світогляду є усві­домлення цілей і сенсу життя. Світогляд у процесі перевірки життєвим досвідом перетворюється у життєву позицію, яка може бути активною чи пасивною.

Життєва позиція особистості — це готовність людини до дій, що ґрунтуються на її світоглядних настановах та життєвому досвіді. За допомогою волі життєва позиція людини реалізується в соціальній активності особистості.

Соціальна активність — це не просто діяльність (остання може здійснюватися і за допомогою примусу), а спосіб самореа- лізації особистістю своєї сутності, розуміння нею цілей і сенсу життя, це показник ступеня соціальної зрілості особистості, це сфера самовдосконалення, самостановлення особистості як суб'єкта соціальної діяльності.

Але особистість живе не в якомусь абстрактному просторі, а в реальному соціальному середовищі, яке зумовлює можливості задоволення особистістю її потреб, реалізацію її інтересів. Ви­значальним чинником життєдіяльності особистості є суспільний лад з його системою економічних відносин і політичної влади. А тому особистість завжди прямо або опосередковано включа­ється в політичне життя. Це має місце навіть тоді, коли особис­тість заявляє про свою байдужість до політики. Будь-яка байду­жість зникає негайно в разі, коли будуть уражені життєві потреби й інтереси особистості.

Соціальні суб'єкти (групи, класи, партії) постійно прагнуть завоювання політичної влади, завжди намагаючись подати свої потреби та інтереси як загальнонаціональні. Відтак партійно- політична боротьба за особистість, за її життєву позицію набуває винятково важливого значення. Особистість, з одного боку, стає об'єктом політичного впливу соціальних сил, які намагаються прийти або вже перебувають при владі, а з іншого — вона є суб'єктом політичної діяльності, що має власні політичні інтереси.

Ось чому проблеми особистості, її становлення, формування, виховання підносяться до рангу однієї з найважливіших політич­них проблем, стають сферою протиборства соціальних сил, які претендують на керівну роль у житті суспільства.

Сутність людини полягає в тому, що вона (людина) може ста­тися як така тільки в суспільстві. Історична практика переконли­во свідчить, що вдосконалення людини, її самореалізація відбу­ваються в процесі залучення її до різних аспектів суспільних від­носин. Ось чому і нині не втратила актуальності теза Аристотеля про те, що людина є політична істота, якій природою призначено жити в суспільстві.

Взаємовідносини людини й суспільства цікавлять мислителів з тих пір, як виникло суспільство. Але й дотепер людство не за­пропонувало однозначної відповіді. Те, що людина залежить від суспільства, зрозуміло. Вона просто не може існувати без нього. Але чи має вона щось незалежне від суспільства? І чи існує зво­ротний вплив? І якщо існує, то якою мірою людина може зміню­вати суспільне життя?

Для з'ясування цього питання розглянемо три різні концепції, які були запропоновані Е. Дюркгеймом, М. Вебером та К. Марксом.

Відносини індивіда й суспільства — одна з головних проблем теорії.

За Е. Дюркгеймом, соціальна реальність є автономною щодо індивідуальної реальності. Так, «індивідуальним фактам» він протиставляє «соціальні факти», «індивідуальним уявленням» — «колективні уявлення», «індивідуальній свідомості» — «колек­тивну свідомість» і т. п. Це безпосередньо пов'язано з тим, як со­ціолог розуміє сутність особистості. Для Дюркгейма вона є дво­якою реальністю, в якій співіснують, взаємодіють і борються дві сутності: соціальна та індивідуальна. Причому боротьба — голо­вне в даному співіснуванні, соціальне та індивідуальне не допов­нюють, а протистоять одне одному.

На думку вченого, соціальна реальність, «колективні уявлен­ня», «колективна свідомість» повністю панують над усіма озна­ками індивідуального, над усім, що є особистістю людини. Сус­пільство в його інтерпретації стає незалежною, зовнішньою й примусовою силою стосовно індивіда. Воно є багатшою реальні­стю, ніж індивід, домінує над ним і створює його, будучи джере­лом вищих цінностей.

Протилежну позицію з цього питання займає М. Вебер. На відміну від Дюркгейма, Вебер убачав у ролі суб'єкта тільки окремих індивідів. Він не заперечував існування й необхідності вивчення таких соціальних утворень, як «держава», «акціонерне товариство» тощо. Але з погляду М. Вебера, ці утворення — тільки вияви специфічних дій окремих людей, оскільки лише останні є зрозумілими для нас носіями дій, що мають смислову орієнтацію.

М. Вебер не виключає можливості використання в соціології понять «сім'я», «нація», «держава», але він радить не забувати, що ці форми колективізму не є реальними суб'єктами соціальних дій. Цим колективним соціальним формам не можна приписувати волі або мислення. Поняття «колективна воля» і «колективне життя» можна вживати тільки умовно, метафорично.

Як бачимо, позиція М. Вебера прямо протилежна поглядам Е. Дюркгейма. Для М. Вебера немає соціальної реальності, крім індивідів, усі суспільні утворення (існування яких він, безумовно, не заперечує) є лише процесом їхньої взаємодії. Він уважав, що клас або нація, держава або акціонерне товариство самі по собі не можуть діяти цілеспрямовано й осмислено, а тому й не можуть бути суб'єктами суспільного розвитку. Статус соціального суб'єкта в соціології М. Вебера має тільки індивід.

Ще один варіант вирішення даної проблеми дав К. Маркс. У його розумінні суб'єктами суспільного розвитку є соціальні утворення кількох рівнів: людство, класи, нації, держава, сім 'я та особа. Розвиток суспільства здійснюється в результаті дій всіх цих суб'єктів. Але вони зовсім не рівнозначні, а сила їхньо­го впливу змінюється залежно від історичних обставин. У різні епохи один із них стає вирішальним, стає основною рушійною силою даного історичного періоду. У первісному суспільстві основним суб'єктом соціального життя була сім'я та утворення, що виникали на її основі (рід, плем'я). З появою класового сус­пільства суб'єктами суспільного розвитку, за Марксом, стають класи (різні в різні періоди), а рушійною силою — їх боротьба. Наступна зміна суб'єкта соціальної дії передбачалася Марксом після встановлення комуністичних відносин. У цей період люд­ство має перейти від стихійного розвитку до свідомого, осмис­леного створення суспільних відносин у всіх сферах життя. Маркс вважав, що саме тоді розпочнеться справжня історія людства і суб'єктом суспільного розвитку стане цілеспрямовано діюче, звільнене від класової боротьби та інших стихійних ви­явів людське суспільство, що осмислило себе й сенс свого існу­вання.

Але необхідно обов'язково мати на увазі, що в концепції Мар­кса всі суб'єкти діють у межах об'єктивних законів розвитку сус­пільства. Вони не можуть ні змінити ці закони, ні скасувати їх. їхня суб'єктивна діяльність або допомагає цим законам діяти ві­льно, прискорюючи суспільний розвиток, або заважає їм, галь­муючи історичний процес. Перевірити це твердження неможли­во, оскільки історія не допускає експериментів (не можна повернути назад події і подивитись, як вони розвивалися б за ін­шого, наприклад, співвідношення класових сил).

Як саме людина, «обмежована» з усіх боків, творить історію? Як особа впливає на хід історичного розвитку?

Дія розуміння цього в марксизмі величезне значення має кате­горія «практика». Суб'єктивність людини, за Марксом, є резуль­татом її предметної практики, засвоєння людиною в процесі пра­ці об'єктивного світу і його перетворення. У процесі практики люди стають вільними в освоєному ними світі. Вони постійно розширюють сферу своєї свободи, а водночас і своєї відповідаль­ності за результати власної праці, завдяки якій вони змінюють середовище. Щодо цього, кожний індивід, так чи інакше заохо­чений до людської практики, стає суб'єктом суспільного розвитку.

Ми розглянули три різні погляди на відносини особи й суспі­льства. Як було сказано, остаточної думки з цього питання людс­тво ще не виробило. А тому кожний може вибирати собі позицію, яка найбільше подобається. На нашу думку, особа в суспільстві, навіть найбільш вільному й демократичному, має досить обме­жену свободу, оскільки її діяльність зумовлена багатьма чинни­ками, які важко навіть перелічити. Як кажуть англійці, «моя сво­бода вимахувати руками закінчується там, де починається ніс мого ближнього».