10.2. Людина і політика : Політологія : B-ko.com : Книги для студентів

10.2. Людина і політика

Можливості впливати на процеси в суспільстві багато в чому залежать від політичної активності особи, її здатності знаходити канали участі в соціальній і політичній практиці, масштабності впливу та соціальної значущості ролей, які відіграє особа в соціа­льному та політичному житті. У реальній ситуації політичний вплив «пересічного» громадянина на суспільно-політичні проце­си залежить від таких головних чинників:

• соціальний статус (класова належність, професія, місце в професійній і соціальній ієрархії, міра життєвої зрілості);

• усвідомлення людиною своїх власних інтересів і їх співвід­ношення з інтересами соціальних груп, верств та класів;

• масштаби та значущість виконуваних особою соціальних ролей;

• політична активність особи та її вміння проводити політич­ну діяльність;

• наявні в суспільстві соціальні обмеження активності особи (групові привілеї, різноманітні цензи — майновий, освітній, на­ціональний, релігійний, тягар традицій тощо);

• рівень свідомості та політичної культури особи тощо.

Розглянемо докладніше деякі з цих факторів. Становище лю­дини в системі суспільних відносин у політології визначається поняттям «статус». Статус — це певне місце людини в суспільній ієрархії, зумовлене її походженням, професією, віком, статтю, родинним станом. Розрізняють природний статус (соціальне по­ходження, національність) і той, що досягається (освіта, кваліфі­кація тощо). Людина має й особистий статус. Це — становище, якого вона досягає в первинній групі залежно від того, як вона оцінюється саме як людина. Кожна людина поєднує кілька стату­сів (мати, дружина, службовець, член політичної партії тощо).

Статус тісно пов'язаний з політичною роллю особи, тобто су­купністю її прав та обов'язків. Політична роль — динамічний бік статусу, його функція, певна поведінка. Які політичні ролі особи об'єктивно можливі? Звернімося до тексту Загальної декларації прав людини. Саме в ній, як відомо, зафіксовано загально визнані права, що стали міжнародними стандартами, на які рівняється ба­гато конституцій світу.

До невід'ємних політичних прав і свобод особи належать:

• право обирати і бути обраним в органи державної влади, об'єднуватися в суспільні організації, у тому числі й політичні партії;

• свобода слова, зборів, мітингів, вуличних процесій.

Кожна людина має, таким чином, право брати участь в управ­лінні своєю державою безпосередньо або через своїх представни­ків. Разом з тим «кожний має обов'язки перед суспільством, у якому тільки й можливий вільний й повний розвиток його особи­стості». При цьому мета законодавчих обмежень прав і свобод людини може бути тільки одна — повага до прав і свобод інших та задоволення справедливих вимог моралі, громадського поряд­ку та загального добробуту в демократичному суспільстві.

Ці положення закріплюються, конкретизуються в законодав­чих актах багатьох держав, що забезпечує високий правовий ста­тус їх громадян.

Динамічною стороною статусу людини є так звана роль. Кож­на людина не тільки посідає певне місце в соціальній, політичній структурі суспільства, а й виконує відповідно до цього місця пе­вні функції. Політичні ролі особистості багатоманітні: виборця, депутата, члена політичної партії, страйкаря, учасника мітингу тощо.

Наприклад, виборцю завжди цікаво знати, кому він вручає ман­дат довіри, що це за людина, яка в неї біографія і навіть особисте життя. Важливо, щоб деталі особистого життя кандидата не впливали на виборця сильніше, ніж його передвиборна програма. З іншого боку, згадаємо відомий, афоризм: «Найбільш серйозне випробування — випробування владою». Психологи та політоло­ги вважають, що влада розбещує багатьох людей: добрі можуть стати поганими, а погані — ще гіршими. А тому людей, яким притаманний тиранічний характер, не слід допускати до держав­ної влади.

На які ж особисті риси кандидата треба звернути увагу вибор­цю? Чи є такі риси, котрі повинна обов'язково мати людина, яка претендує на роль політичного діяча? Звичайно, вона повинна вміти розпізнавати об'єктивні проблеми розвитку суспільства, бачити, у чому полягають можливості й небезпека, знати свої цілі і залежно від них приймати рішення, виконувати свої обіцянки.

Необхідні й «пробивна сила» та вміння переконувати й об'єд­нувати навколо себе людей. Політичний діяч має бути також то­лерантним (терпимим), душевним, чуйним, благородним, чесним та совісним. Усе це має оцінити виборець на підставі документів і (у більшості випадків) досить поверхового знайомства з канди­датом на передвиборчих мітингах і зборах.

Отже, успішне виконання нескладної, на перший погляд, ролі виборця потребує високої політичної культури кожного з нас. Таку культуру український народ проявив на президентських ви­борах 26 грудня 2004 року. «Дякую всім і кожному громадянино­ві, за кого б він не голосував, — заявив Віктор Ющенко у своєму зверненні до українського народу на Майдані Незалежності. — Моя перемога — це перемога усіх. Кожен має право шукати шлях для країни. Кожен має право обирати ті політичні кольори, які йому близькі. Але...наш спільний вибір — кольори українсь­кого прапора, він об'єднує нас усіх, хто живе на сході, на заході, на півночі та на півдні».

Для оцінювання становища людини в суспільстві, крім понять «статус», «політична роль», вироблено ще категорії «престиж» і «авторитет».

Соціальний престиж можна визначити як співвідносну оцін­ку суспільством, групою, окремим її членом соціальної ролі та дій людини, її достоїнств та психологічних рис на підставі певної системи цінностей. Престиж, носієм якого є людина, виступає як спонука її бажань, почуттів, намірів, дій, прагнень посісти відпо­відне становище в суспільстві.

Авторитет — одна з форм здійснення влади. У ширшому ро­зумінні авторитет — неформальний вплив окремої особи або ор­ганізації на вчинки й думки іншої людини (або людей). Вплив ав­торитету не пов'язаний, як правило, з примусом. Він базується на високій оцінці оточенням знань, моральних якостей, гідності, життєвого досвіду певної особи (авторитет батьків, друзів, лідера політичної партії тощо), оскільки складність сучасного життя ча­сто не дає пересічній людині змоги правильно оцінити проблеми, що постають перед нею. За цих умов виникає потреба «сприйма­ти на віру» твердження носіїв авторитету.

М. Вебер запропонував таку типологію авторитету: оснований на традиції, на раціонально обґрунтованій законності та на хариз- мі. В останньому випадку (дуже поширеному) авторитет пов'я­заний з особистою прихильністю до лідера, який (в очах своїх прихильників, зрозуміло) володіє винятковими людськими риса­ми — героїзмом, мудрістю, проникливістю тощо.

Люди, які мають однаковий статус, мають і схожі особисті ри­си, що залежить уже не від індивідуальних особливостей люди­ни, а від тієї соціальної системи, в яку її включено, від тієї соціа­льної спільності, до якої вона належить. Фактично носієм соціаль­но-типових властивостей і ознак є клас, соціальна група, а їх кон­кретним виразником — окрема особистість. Конкретна особис­тість, що є представником певної соціальної спільності, може розглядатися як соціальний тип, котрий виявляє себе тільки в со­ціальних зв'язках і відносинах.

Отже, соціальний тип особистості характеризує не специфічні особливості окремого індивіда, а загальні соціальні риси класу, соціальної групи або суспільства в цілому. Розгляд індивіда в плані соціальної типізації дає можливість співвіднести особис­тість із соціальною структурою суспільства, вивчити соціальну зумовленість індивіда.

Радянське суспільство створило особливий тип особистості — «радянську людину». І нині маємо все більше аргументів на ко­ристь того, що «радянська людина» — це не вигадка пропаганди­стів, а реальний тип особистості. Російський письменник М. Харитонов зазначає: «Ми тільки зараз почали усвідомлювати, що Жовтнева революція не тільки встановила новий лад з усіма особливими економічними й політичними інститутами, але також створила нову, доти невідому організацію зі своєю історією та міфологією, зі своєю системою етичних і моральних цінностей, культурою та літературою. Це суспільство не тільки оголосило про народження нової людини, а й справді досягло цього».

О. Зінов'єв, російський філософ, письменник, що мешкає в Мюнхені, автор книг «Зияющие вьісотьі», «Гомо советикус», «Катастройка», характеризуючи «нову людину», що була створе­на за роки радянської влади, називає як її негативні риси — со­ціальний конформізм (у тому числі готовність завжди і в усьому погоджуватися з начальством), байдужість до політичного життя тощо, так і позитивні — безкорисливість, здатність іти на жерт­ви заради спільної справи та ін.

Аналізуючи участь людини в політичному житті, можна виді­лити кілька політичних типів особистості. Цікаву типологію осо­бистості запропонували українські політологи Є. І. Головаха, І. Є. Бекешкіна та В. С. Небоженко. У найзагальнішому вигляді соціально-історичну типологію особистості репрезентовано трьома основними типами.

1. Особистість, що «розчинена» в суспільстві. Вона не виділя­ється із системи суспільних політичних зв'язків, а характеризу­ється колективістською ідеологією, у межах якої окрема людина є лише функціонально визначеним елементом суспільної систе­ми, тільки в ній знаходячи сенс функціонування і тільки в її ці­лях — власну гідність та цінність.

2. Особистість, що відчужена від суспільства. Це базовий тип, який відповідає періоду поступового занепаду тоталітарної ідео­логії і характеризується подвійною системою цінностей. Одна система призначалася виключно для внутрішнього користування як виявлення власних «егоїстичних інтересів», а інша — для при­стосовування до зовнішніх вимог, до умов жорсткого ідеологіч­ного контролю.

3. Амбівалентна особистість, яка навіть визнаючи основопо­ложні цінності демократії за суспільне значущі цілі, не володіє достатнім рівнем правової, економічної і політичної культури для послідовної реалізації цих цілей.

На особливу увагу заслуговують типові форми вияву амбіва­лентного ставлення людини до демократії:

—конформно-амбівалентний тип, для якого «так» демократич­ному вибору зовсім не означає «ні» — авторитарному правлінню;

— нігілістично-амбівалентний тип, який виявляється в запе­реченні як консервативно-соціалістичного, так і радикально- демократичного суспільного розвитку;

— мозаїчно-амбівалентний тип, якому притаманне суперечли­ве поєднання елементів демократичної свідомості та колишніх тоталітарних структур.

Якщо конформно-амбівалентна свідомість веде суспільство до авторитарної форми правління (по суті, до неототалітаризму), ні­гілістично-амбівалентна — до бунту, закономірним фіналом яко­го буде загальний хаос або диктатура, то мозаїчна свідомість є найгнучкішою і найбільш спроможною до сприйняття демокра­тичних норм у процесі руйнування ідеологічних стереотипів ми­нулого. Перевага того чи іншого типу свідомості зумовлює й мо­жливий варіант розвитку суспільства: до авторитарної влади, до бунту й диктатури або до демократичної еволюції.