10.3. Політична соціалізація особи та її особливості в Україні : Політологія : B-ko.com : Книги для студентів

10.3. Політична соціалізація особи та її особливості в Україні

Усвідомлення місця людини в системі соціально-політичних відносин потребує розгляду поняття політичної соціалізації, тоб­то комплексу тих соціально-політичних процесів, які готують людину до активного політичного життя, участі в політичному житті, визначають політичну поведінку індивідів і груп, що при­ймають рішення. Політична соціалізація розглядається як сукуп­ність суспільних процесів, які впливають на політичну позицію людини.

Політична соціалізація розглядається в політології як процес включення індивіда в політичну систему. Процес взаємодії осо­бистості з політичною системою двоїстий.

По-перше, політична система самовідтворюється, оновлюєть­ся від залучення громадян до участі в діяльності своїх організа­цій. У цьому процесі політична соціалізація стає механізмом акумуляції політичних цінностей та цілей системи, створює не­обхідні умови для збереження спадкоємності поколінь у політиці.

По-друге, вимоги політичної системи організують структуру самої особи. Політична соціалізація активно впливає на форму­вання політичної свідомості особи та її політичну поведінку, що сприяє становленню особистості громадянина. Варто наголосити, що поняття політичної соціалізації є ширшим, ніж поняття полі­тичного виховання або освіти. Це можна пояснити тим, що про­цес політичної соціалізації включає не тільки цілеспрямований вплив на особу панівної ідеології і політичних інститутів суспі­льства, але також і стихійні впливи та власну активність індивіда.

Політична соціалізація функціонує на кількох рівнях взаємодії людини та політичної системи. Так, наприклад, на першому, со­ціальному рівні (рівні соціальних груп) на особу впливають зага- льносоціальні проблеми розвитку суспільства: економічні, полі­тичні, національні, демографічні, екологічні, морально-етичні та інші макросоціальні проблеми. Другий (соціально-психологічний) рівень політичної соціалізації характеризується передачею особі політичних цілей і цінностей через такі механізми, як вплив, на­віювання, ідентифікація особистості з тим чи іншим політичним цілим, політичне навчання, наслідування тощо. Третій (внутрі­шньо особистісний) рівень політичної соціалізації характеризу­ється дією таких механізмів, як особисті потреби, спонукання, ціннісні орієнтації, настанови, які впливають на політичну свідо­мість і політичну поведінку особи.

Політична соціалізація особи триває протягом усього життя. Етапами цього процесу стають уже не тільки певні вікові зміни, а й належність особи до тієї чи іншої соціальної групи, засвоєння відповідних соціальних і політичних ролей, досвід особистої уча­сті в політичній діяльності.

Політична свідомість і поведінка особи формуються не тільки під впливом політичних факторів, які можуть відігравати визна­чальну роль, а й неполітичних чинників, а саме — умов життя, що в них відбувається становлення людини. Так, до неполітичних факторів, що багато важать у формуванні політичних цінностей та ціннісних орієнтацій, належать сім'я, школа, праця, група ро­весників, церква, культура, засоби масової інформації, соціально- економічні відносини, спосіб життя, національні й етичні тради­ції тощо.

Політична соціалізація в суспільному житті є системою, з та­ких, головно, складових: характер і тип державного устрою, па­нівний режим, політичні інститути, партії, організації, рухи. Усі ці інститути й організації за допомогою спеціальних механізмів коригують і контролюють політичну поведінку індивіда. У по­всякденному житті політичні й неполітичні фактори політичної соціалізації особи складають органічну єдність. Так, у реальному житті політичного значення для індивіда можуть набувати далекі від політики чинники: праця, характер відносин людини і приро­ди, науково-технічний прогрес та його негативні наслідки, ядерні випробування і збереження довкілля тощо.

Які ж основні фактори впливають на процес політичної соціалізації особи?

По-перше, це моральний та ідейно-політичний вплив суспіль­ства в цілому (політичної системи, соціально-класової структури, політичної культури, засобів масової інформації, культури і мис­тецтва тощо).

По-друге, притаманні індивіду певні біопсихологічні характе­ристики (темперамент, інтелект, воля тощо).

По-третє, рівень політичного розвитку та відповідний соціа­льний досвід особи. Суспільна практика свідчить: чим багатший соціальний досвід, тим складніше і суперечливіше відбуваєть­ся політична переорієнтація особи в новій соціально-політичній ситуації, а інколи вона взагалі стає неможливою.

По-четверте, соціальний статус особи. Коли позитивний ста­тус у людини не змінюється тривалий час, то цей процес веде до закріплення політичної свідомості особи. Не випадково основні надії в реформуванні всіх сторін свого життя суспільство покла­дає на молодь.

За сучасних умов виявляються дві тенденції, у боротьбі яких відбувається процес політичної соціалізації. Перша тенденція по­лягає в зростанні суспільної потреби в розвитку політичної сві­домості особи, в її активному включенні в політику. Цей процес особливо яскраво помітний за демократизації різних типів полі­тичних систем і режимів. Друга тенденція, на противагу першій, виявляється в різних формах відчуження людини від держави, її інститутів, від прийняття політичних рішень.

Проблема політичної соціалізації людини загострюється під час переходу суспільства від одного стану до іншого. Українське суспільство переживає саме такий перехідний період. Нестабіль­ність, невизначеність суспільних процесів, швидка зміна полі­тичної, економічної ситуації — усе це ставить надто суворі вимо­ги до пересічної людини. Питання входження людини до ринку, її ставлення до влади, можливості адаптації до кризи — економі­чної, соціально-політичної, духовно-ідеологічної — усе це стосу­ється кожного. Реалізація програми переходу до ринку кардина­льно змінює економічний устрій держави, систему відносин власності, становище людини в економіці. Ринкова економіка базується на багатоманітних формах власності, змаганні само­стійних товаровиробників, розвинутій системі фінансів, на дії могутніх стимулів особистої і колективної заінтересованості в досягненні високих кінцевих результатів праці. «Двадцяте століття, — писав російський політолог і суспільний діяч А. М. Яковлєв, — повністю підтвердило: тільки ринкова еконо­міка здатна забезпечити високу ефективність народного госпо­дарства. Світова політика не знає жодної високорозвинутої країни, де не було б ринкової структури, і, навпаки, приклад не­гнучкості, низької ефективності, уповільнення технічного про­гресу демонструють країни, де нема ринкової економіки. Ринок виявився явищем, народженим людською цивілізацією через відбір».

Проблема створення ринку в нашій державі є досить складною не тільки внаслідок економічних та організаційних труднощів, а й унаслідок соціальних колізій, що неминуче виникають на ґрунті реальних соціально-історичних обставин. Процес формування ри­нку на Заході тривав кількасот років. Він відбувався багато в чому під впливом історичних подій, наприклад Реформації, що сформу­вала в людей такі риси, як раціоналізм, акуратність та ділова сум­лінність. Епоха Просвітництва, визначивши основні політичні свободи та гарантії недоторканності особи (у тому числі й у сфері економіки), сприяла розвитку політичної демократії, формуванню правових держав. У суспільстві утвердилися закони, норми, пра­вила, а також певні моральні засади, які регламентували поведінку людей, сформувалися громадяни з певними рисами особистості.

Усе це сприяло побудові західної промисловості на засадах суворо регламентованої адміністративно-командної організації з дуже жорстким розподілом управлінських і виконавських функ­цій, на засадах організації різних стандартних робіт-операцій, ви­конуваних робітниками. А ці принципи, за твердженням Ф. У. Тей- лора, засновника американської системи промислового виробни­цтва, «можуть бути з однаковим успіхом застосовані до будь- яких видів соціальної діяльності».

Зовсім інша ситуація в Україні. Виявилася майже повна него- товність людини працювати за умов ринку, легальна ділова актив­ність у галузі виробництва перебуває майже на нулі. Зате набула широкого розмаху активність у сфері перерозподілу — «вибиван­ня» ресурсів і кредитів у держави (легальні форми), розкрадання й шахрайство (нелегальні форми), «тіньова» комерційна та банківсь­ка діяльність. Ці види «активності» накладають на людей свій від­биток, формуючи такі риси, як злодійкувата спритність, нечес­ність, неповага до закону, невіра в можливості відкритого вияву своєї активності в межах легальних організацій.

Формування нових норм і правил поведінки людини в суспі­льстві, створення нових типів організації потребують тривалого часу. Для нашого суспільства перехід від адміністративної до ри­нкової економіки означає докорінну зміну способу життя: поси­лення мобільності та готовності до постійного підвищення квалі­фікації або зміни роботи й відповідної перекваліфікації, зростан­ня інтенсивності праці для забезпечення собі належного достатку за умов значної різниці в рівні життя різних верств і соціальних груп. «Ми знищимо систему корупції в країні, — заявив Прези­дент України Віктор Ющенко, — виведемо економіку з тіні. По­датки будуть знижені, але платитимуть їх усі. Бізнес буде відді­лений від влади. Бюджет ні для кого не буде віднині годівни­цею... Ми станемо чесною нацією».

Перехід нашої країни до ринкової економіки навряд чи можли­вий без опори на власні національно-культурні традиції. Досвід іс­торії це підтверджує. Самобутнім шляхом здійснила модернізацію Японія. Але запозичити досвід японських менеджерів американцям, наприклад, не пощастило — інші традиції, інша культура. Підпри­ємства в Японії організовані за типом «природної спільності», з наймом на все життя, неформальними, доброзичливими стосунками членів колективу на зразок традиційно-общинних або сімейних. У центрі уваги — робітник. Управління спрямоване не на «керівни­цтво працею», а на створення сприятливого соціального мікроклі­мату, на підтримку стабільності персоналу, розвиток позитивних особистісних рис у висококваліфікованих робітників.

Реформа політичної системи в Україні має забезпечити перехід від адміністративно-командної системи влади й управління до плю­ралістичної системи. Плюралістична демократія надає однакові мо­жливості для участі в політичному житті всім соціальним групам суспільства, кожній людині. Важливо, що політичне життя, яке ба­зується на свободі, плюралізмі думок, парламентаризмі, неминуче породжує альтернативні шляхи розв'язання суспільних проблем. А єдине спрямування державної політики може забезпечуватися ко­аліційним правлінням різних політичних сил. Це має бути тільки правова держава, що в ній верховенство закону є імперативом. Най­вища функція держави — забезпечення прав і свобод громадян, створення гарантій і умов для вільної діяльності людей.

Ми вже зазначали, що населення України досить критично оцінює політичну діяльність партій і рухів, професійну політичну діяльність узагалі. Не завадить знов нагадати, що опитування жи­телів Київщини показало: позитивно ставляться до професійної політичної діяльності лише 16 % респондентів, негативно — бли­зько 51 %, 23 % не змогли відповісти, а 6 % до неї байдужі. Харак­терно, що з віком негативне сприйняття політики як професії по­силюється.

Нині в Україні відбувається створення демократичної інфра­структури політичної соціалізації, яка здатна відіграти суттєву роль у подоланні стереотипів тоталітарної масової та індивідуа­льної політичної свідомості. Цей процес разом з організаційними зусиллями потребує розробки концепції і засад політичної соціа­лізації особи стосовно сьогоднішніх умов формування демокра­тичної культури населення.

Як свідчить суспільна практика, політична соціалізація є не­віддільною від загальної (загальнокультурної) соціалізації. Ці два потоки зумовлюють один одного, хоч межі їхніх внутрішніх ста­дій можуть не збігатися і між ними можуть виникати суперечно­сті, особливо в тих випадках, коли новий політичний режим на­магається утвердити свою владу на базі старої культури або коли стара культура намагається відтворити себе на базі нового полі­тичного режиму.

Як може сьогодні відбуватися процес політичної соціалізації в Україні? Зрозуміло, що сама можливість переходу від тоталітариз­му до демократії робить об'єктивно необхідною зміну як ролі політики в житті людей, так і типу політичної культури, що скла­вся раніше. За сучасних умов відбувається не лише соціалізація покоління, яке вступає в життя, а й ресоціалізація всього раніше соціалізованого населення. Для здійснення цього процесу систе­ма цінностей, норм та стереотипів, що їх одержала Україна в спа­дщину від тоталітаризму та авторитаризму, має бути замінена на систему демократичних норм і цінностей.

Головною передумовою для здійснення такої роботи має стати створення в Україні системи демократичної політичної освіти на­селення із залученням найбільш компетентної і демократично за- ангажованої частини наукової, педагогічної та управлінської ін­телігенції; системи, що вже існує в усіх демократичних державах. Без цього неможливо забезпечити нормальний процес політичної соціалізації та формування громадянської свідомості. Створюючи таку систему, слід ураховувати як досвід країн з розвинутою де­мократією, так і специфіку громадсько-політичного буття в Украї­ні, що потребує реалізації в політичній освіті таких засад:

• пропаганди національної та соціально-класової толерантно­сті як єдиної можливості уникнути соціального вибуху й грома­дянської війни за умов тяжкої соціальної кризи;

• утвердження свободи (слова, пересування, совісті і т. д.) як абсолютної й неминучої цінності, в ім'я якої суспільство здатне пережити труднощі посттоталітарного розвитку;

• руйнування психологічного стереотипу «засвоєної безпорад­ності», пов'язаного з переконанням, що нормальне життя мож­ливе тільки «десь там», а ми приречені на жалюгідне периферій­не животіння, залежне від благодійності багатого Заходу;

• створення іміджу української держави як спільного дому для всіх, хто в ньому живе, відкритого для всебічних контактів усім цивілізованим країнам, але насамперед — своїм найближчим су­сідам, від миру в домі котрих залежить мир і в нашому власному домі;

• формування законопослушності у громадян, згоди поважати й дотримуватися правил співіснування.

Громадянин — це насамперед член владно організованого суспільства. Тож ознакою громадянської культури, громадянсь­кою чеснотою є здатність особи чесно ставитися до існуючих у суспільстві норм та імперативів, дотримуватися їх, визначати й шанувати суспільні авторитети, виконувати обов'язки, покладені громадою. Цю ознаку громадянської культури ще називають за- конопослушністю.

Протилежним їй є анархістське ставлення до держави, її на­станов і законів, заперечення будь-якої влади над людиною, не­визнання жодного авторитету. Це спричиняє правовий нігілізм, антисоціальні вчинки і громадянський вандалізм; антидержавне тут збігається з антигромадським.

Другою ознакою громадянської культури є лояльність. Лоя­льність (від фр. Іоуаі — вірний, чесний) — визнання й доброзич­ливе ставлення до чинних законів, встановленої влади, згода пе­ребувати в «правовому полі», підкорятися вимогам законів. Це здатність громадянина до самообмеження власної свободи через підпорядкування своєї діяльності чинним законам держави. Тому культура громадянства визначається рівнем правосвідомості людей — уявленням про те, що є законним, а що незаконним.

Своєрідним втіленням даного аспекту громадянської культури на вітчизняних теренах був общинний селянський побут, засно­ваний на громадському самоврядуванні. Взаємодія людей тут ґрунтувалася на народному (звичаєвому) праві, сила дії якого бу­ла тотожна силі юридичних законів.

Однак законопослушність не може бути безмежною, цілкови­тою (адже бувають закони й не правові), некритичною, перетво­рюватися на конформізм, своєрідне етатистське холуйство. Інша суттєва ознака культури громадянства — здатність особи диста- нціюватися від того, що є «казенним», розрізняти державне (фо­рмальне) і безпосередньо людське, цінувати вартості громадян­ського суспільства, чинити опір зазіханням апаратного бюрократизму на них, у стосунках з державою відчувати власну гідність і шанувати гідність інших.

Одне суспільство, нація відрізняються від інших не лише рів­нем суспільного багатства, споживання матеріальних благ, а й розвиненістю особистісної самосвідомості, потреби громадян у власних правах, їх поважанні. За цим показником розрізняють типи культури громадянства. Оскільки характер взаємодії держа­ви і громадянського суспільства певною мірою визначає тип по­літичного режиму, кожному з них відповідає свій тип культури громадянства.

Відомо, що суттєвою ознакою політичного режиму є відповід­но настроєне громадянство. Тоталітарні й авторитарні політичні порядки надовго утверджуються там, де панує звичка ділити лю­дей на «наших» і «ворогів», нетерпимість до іншої, а головне — незалежної думки, прагнення пояснювати її появу чиєюсь неро­зумністю або й злим наміром, некритичність до себе, відмова від діалогу з тим, хто незгідний, агресивність в усьому, що стосується власних симпатій та антипатій, потреба панувати або підкорятися.

Ось чому марні всі спроби встановити демократичний лад у суспільстві, де культура громадянства далека від демократичної. Там, де людність байдужа до цінностей і норм демократії, відсут­ні навички користування власними правами і свободами, боро­тьби за них, формується своєрідне пристосовництво до атмосфе­ри вседозволеності, породжуваної тоталітаристським зневажан­ням людських прав. Культура тоталітаризму — це добровільна відмова від демократії.

Третій аспект культури громадянства пов'язаний із сутністю дер­жави як територіальне організованого населення, держави-країни. Громадянство у цьому відношенні — приналежність особи до якоїсь країни, підданство. Результатом цього є поширення на людину прав, наданих державою, її захист, обов'язки, визначені її законами.

Громадянською чеснотою постає патріотизм. Патріотизм — любов до своєї батьківщини, шанування її історії, здатність перейматися її сучасними проблемами, долею співвітчизників. Ці якості вважаються ознакою високої культури громадянина, поки не перетворюються на пихатий шовінізм, поки людина здат­на поважати такі ж почуття в іншої особи.

Як члени громадянського суспільства люди є носіями вирізне­них інтересів, прагнуть до їх задоволення, намагаючись для цього оволодіти владою чи окремими її важелями. Державний апарат є для них знаряддям задоволення особистих інтересів, предметом політичних змагань. Саме в цій площині існування держави і громадян люди стають учасниками політичного процесу, чинять політичні дії. Характер, спосіб політичного буття людини вира­жається поняттям «політична культура».

Політична діяльність у стилі узгодження інтересів будується на таких принципах:

• толерантності — терпимому ставленні до інтересів і позицій інших сторін при загальній незгоді з ними;

• плюралізму — визнанні правомірності й прийнятності існу­вання та здійснення будь-яких інтересів та цілей, що не супере­чать правам людини;

• компромісу — готовності поступитися у чомусь заради до­сягнення згоди з контрагентом, взаємної прийнятності намірів;

• консенсусу — згоди у головному при збереженні розбіжнос­тей у другорядних питаннях, взаємних поступок.

» -

Культура участі громадян у політичному процесі визначається рівнем їх знань і уявлень про сутність політики. Сучасна полі­тична культура є вираженням ідей множинності соціального й політичного життя, розмаїття правових форм політичного проти­борства.

КОНТРОЛЬНІ ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ

1. Яку життєву позицію займаєте ви у своєму колективі?

2. Що значить бути соціально активною особистістю?

3. Обґрунтуйте невід'ємні політичні права і свободи особи.

4. У чому полягає сутність соціального конформізму?

5. Політична соціалізація особи. Які проблема для її здійс­нення існують в Україні?

6. Чому патріотизм є громадянською чеснотою кожного українця?