РОЗДІЛ 4. СВІТОВА ПОЛІТИКА<a name=bookmark65> ЯК СИСТЕМА МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН <a name=bookmark67>12. РОЛЬ ТА МІСЦЕ УКРАЇНИ В СИСТЕМІ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН <a name=bookmark68>12.1. Теорія та історія міжнародної політики : Політологія : B-ko.com : Книги для студентів

РОЗДІЛ 4. СВІТОВА ПОЛІТИКА ЯК СИСТЕМА МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН 12. РОЛЬ ТА МІСЦЕ УКРАЇНИ В СИСТЕМІ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН 12.1. Теорія та історія міжнародної політики

Розвиток світового політичного процесу нерозривно пов'я­заний з виникненням племінних об'єднань, держав, союзу дер­жав. Для вирішення певних політичних цілей вони розпочинають налагоджувати між собою міжнародні відносини, створювати відповідні міжнародні організації та органи. Відомо, що вже пе­рші рабовласницькі держави, які виникли у IV—III тисячоліттях до н. е. у Єгипті та Месопотамії, здійснювали міжнародні відно­сини, створювали різноманітні союзи, військово-політичні об'єднання переважно для спільного ведення воєн.

У західноєвропейському регіоні такі зв'язки розпочалися при­наймні 2,5 тис. років тому. І тут попервах переважали конфлікти, війни і протиборство. Однак відомо, що в античному світі існу­вали і не військові, а, зокрема, релігійно-політичні об'єднання держав — амфіктонії (приміром, Дельфійська, Делоська та ін.), учасники яких спільно вирішували питання культу, збереження храмового майна, підтримання миру в стосунках тощо.

4

Однією з істотних ознак держави є гуртування людей на спі­льній території проживання, тобто організація населення за тери­торіальним, а не кровно-родинним принципом. Тому територіа­льне питання є найважливішим як при виникненні будь-якої держави, так і в її подальшому існуванні.

Процеси формування держав супроводжувалися боротьбою за розширення їх територій, за зміцнення й захист існуючих кордо­нів. Ось чому історично першою і упродовж тривалої історії не­одмінною складовою міжнародної взаємодії була саме боротьба, змагання за перерозподіл землі, збереження територіальної ціліс­ності, недоторканності, суверенітету. Відповідно і первісні уяв­лення про міжнародну політику, її зміст та цілі формувалися саме під впливом боротьби із сусідами й вичерпувалися цим проти­стоянням.

Підраховано, що за 3,5 тис. років писемної історії людство лише 270 років жило без воєн. У Середньовіччя війна залишаєть­ся головним елементом міжнародної політики. Феодальний між­народний звичай визнавав законним право можновладців на вій­ну. Саму людність було заведено розділяти на воїнів та мирне населення. Війна сприймалася як цілком прийнятний засіб розв'я­зання будь-яких міждержавних проблем.

Водночас поступово зароджується і набуває поширення неко- нфліктне міждержавне спілкування — практика досягнення до­мовленостей, укладання угод та ін. Такими угодами вдавалося впорядкувати, наприклад, умови плавання у нейтральних водах, прикордонні та майнові питання, права іноземців тощо. Розши­рення міжнародної торгівлі підлягає регулюванню шляхом дого­ворів і контрактів, запроваджуються валютні обміни, укладають­ся консульські угоди.

У сучасній політології склалися два концептуальних напрями дослідження і тлумачення сутності міжнародних відносин — тра- диціоналістський та модерністський. Згідно з першим, сутніс­тю міжнародних відносин є взаємодія держав, а головний засіб її здійснення — дипломатія. Для багатьох представників традиці- оналістського напряму (Г. Моргентау, К. Томсон, У. Фокс, А. Воль- ферс, Р. Арон, С. Хофман та ін.) царина міжнародних відносин є ареною вічного, неминучого суперництва їх учасників, яке зу­мовлене природною схильністю останніх до насильства й жагою влади.

Тому найперше, до чого звертаються дослідники міжнародних відносин, — це проблеми конфліктів, їхнє коріння, причини ви­никнення та шляхи розв'язання, проблеми війни і миру, розвитку співробітництва між країнами та народами.

У межах традиціоналістського напряму значною мірою зали­шалися і вітчизняні рефлексії з приводу міжнародної політики. Вони виходили з однобічних ідеологічних засад, з бачення між­народних відносин тільки як невпинної боротьби їх учасників.

Такі погляди призводили до спрощеного тлумачення подій та процесів міжнародного життя.

Сповідування конфронтаційної ідеології стає на заваді роз­витку міжнародного співробітництва, розширенню світових зв'язків.

У другій половині XX ст. формується модерністський стиль сприйняття міжнародних відносин і політики. Його представники виходять з того, що міжнародні відносини є не лише цариною міждержавних стосунків, що коло суб'єктів розширюється за ра­хунок різноманітних приватних ініціатив, неурядових громадсь­ких організацій тощо. «Модерністам» (М. Каплан, Р. Роузкранс, Р. Снайдер, X. Брук, Б. Сепін та ін.) властиве прагнення застосу­вати до вивчення міжнародних відносин і політики новітні мате­матичні методи й методики, які містяться, зокрема, в теорії ігор, теорії систем, теорії ймовірності тощо.

У 90-ті роки модерністські методологічні настанови «прори­ваються» і на кін вітчизняної політичної науки та практики. Знач­ною мірою цьому сприяла інтенсивна деідеологізація, декомуні- зація суспільного життя на теренах колишнього СРСР. Модерні­зму властива прагматична спрямованість. Взагалі прагматизмом (від грец. рrаgmа — справа, дія) називають пізнавально-практич­ну позицію, що ґрунтується на схильності визнавати мірилом іс­тинності знання його практичну цінність, зручність, те, наскільки воно сприяє досягненню успіху в діяльності.

Новітні методи й методики дали змогу досягти певних успіхів у поглибленні знань про міжнародні відносини, відпрацювати нові форми та процедури взаємодії. Орієнтація на оптимальні способи й шляхи досягнення мети сприяла піднесенню ефектив­ності практичних зусиль. Проте вона ж призводила до ігноруван­ня загальних соціальних закономірностей, що обмежувало ви­вчення предмета «відстеженням» плину політичного життя, пошуком прийомів оперативного й дійового втручання у нього. Такий підхід не сприяє створенню загальної теорії міжнародних відносин, яка уможливила б їх цілісне, глобальне осягнення. Го­ловним для модерністів є дослідження окремих компонентів міжнародного життя, приміром прийняття зовнішньополітичних рішень, їх оптимізація. Тривалий час наука про міжнародні від­носини фактично була зведена до вивчення поведінки окремих суб'єктів цих відносин, зовнішньої політики окремих держав. Увага дослідників була зосереджена на аналізі національних ін­тересів, численних критеріях та ознаках національної могутності, сили тощо.

Безперечною і очевидною є плідність прагматичного, модер­ністського підходу до вивчення міжнародної політики, виявлення якомога оптимальніших способів досягнення мети. Проте вида­ється хибним заперечення того, що міжнародна політика часто стає причиною зіткнення інтересів великих груп людей, відбит­тям певних спонтанних тенденцій, що її сюжети бувають не пе­редбачуваними, а параметри невимірюваними.

Наука — це не просто сукупність розрізнених знань, а їх сис­тема, яка призначена для пошуку об'єктивних, закономірних зв'язків у суспільному житті й уможливлює такий пошук. Напри­кінці 60-х — на початку 70-х років у науці й політичній практиці відбувається поступове подолання уявлень про міжнародні від­носини як про звичайну сукупність зовнішніх політик окремих країн і формується розуміння її як цілісної системи, функціона­льної єдності її складових компонентів.

Міжнародна політика — це система економічних, правових, дипломатичних, ідеологічних, військових, культурних та інших зв'язків і відносин між народами, державами і групами держав, провідними соціальними, економічними та політичними силами й організаціями, що діють на світовій арені.

Поряд з терміном «міжнародна політика» вживають й інші схожі визначення, які виглядають синонімами, але мають власне, специфічне смислове навантаження. Це насамперед поняття «міжнародні відносини». Воно ширше, ніж поняття «міжнародна політика», означає не лише політичні, але й інші (економічні, соціальні, культурні тощо) зв'язки між суб'єк­тами міжнародного спілкування. І у політичних документах поняття «міжнародні відносини» застосовують, коли треба підкреслити офіційний характер зв'язків між країнами, на відміну від позаурядових, громадських або особистих контак­тів та ініціатив.

Міжнародні відносини — це продовження за умов міжнаціо­нального спілкування тих суспільних взаємин, що вже склалися на національному ґрунті в межах конкретної держави. Вони охо­плюють усі різновиди громадських і приватних, політичних та інших відносин, які передбачають перетин державного кордону людьми, товарами чи ідеями.

Історично першими були і тривалий час залишалися пріоритет­ними такі цілі учасників міжнародних взаємин, які пов'язані з територіально-економічними зазіханнями. У нинішньому століт­ті, приміром, гегемоністські прагнення великих держав утілюва­лися в спробах силоміць насаджувати певні моделі суспільного устрою в інших, часом залежних країнах, примушувати останні дотримуватися нав'язаних їм умов і принципів. У зв'язку з цим до цілей і завдань міжнародної політики слід віднести також про­тистояння держав іноземному впливові, об'єднання зусиль для спільної протидії такому втручанню. Так, національно-визвольні та антиколоніальні рухи залежних у минулому країн і народів не тільки були суто внутрішньополітичною справою, а й мали між­народно-політичне звучання.

За останні десятиліття до структури цілей і завдань міжнарод­ної політики дедалі активніше входять такі, як:

• участь у міжнародному поділі праці й пов'язаному з ним обміні товарами, сировиною, технологіями, науково-технічними винаходами та духовними цінностями;

• спільне розв'язання глобальних проблем сучасного світу (захист довкілля, боротьба з хворобами, наркоманією, злочинніс­тю тощо);

• захист прав людини, колективне забезпечення міжнародно­го миру.

У суспільстві завжди існували засоби мирного розв'язання міжна­родних спорів. Найпоширеніший серед них — інституція, спеціально призначена для здійснення зовнішньої політики держави мирними засобами, — дипломатія. У сучасному світі вона постає одним із найважливіших засобів здійснення міжнародної політики. Це поняття походить від франц. diplomatie, що означало «лист, документ, скла­дений навпіл». Дипломатом вважали особу, яка мала такий лист, тоб­то документ, що засвідчував її державні повноваження.

Серед головних завдань дипломатії спочатку було здобуття й використання переваг у конфліктних ситуаціях, регламентація і впорядкування розв'язання останніх. З цією метою були розроблені й запроваджені процедури оголошення війни, надання політичного притулку, звертання до третьої сторони для відвернення війни, ви­моги й правила недоторканності культових споруд тощо.

За доби Відродження у різних країнах формуються постійна дипломатична служба, професійний корпус дипломатів. Почина­ючи з XIX ст., поряд із двосторонньою дипломатією поширю­ються багатосторонні контакти, проводяться міжнародні конфе­ренції, утворюються постійні дипломатичні, міжнародні, економічні, культурні організації.

Дипломатією нині називають офіційну діяльність держав, урядів, інших уповноважених осіб, органів і установ, які прово­дять міжнародну політику, представляють інтереси держа­ви за кордоном, у міжнародних організаціях.

У сучасному суспільстві дипломатія виконує функцію регу­лювання спірних міждержавних питань, розширення контактів, взаємин і співробітництва між країнами та народами. Обмін ін­формацією між урядами за дипломатичними каналами уможли­влює зміну позицій сторін, їх коригування, досягнення компро­місу і згоди. Дипломатія в такий спосіб перетворюється на мистецтво ведення переговорів, досягнення порозуміння, здійс­нення своїх цілей, що передбачає використання різноманітних чинників впливу.

Велика роль у міждержавних відносинах належить не лише дипломатичним органам та інституціям, а й позаурядовим, не­державним структурам. Різноманітні економічні, наукові, куль­турні, релігійні та інші зв'язки й ініціативи здійснюють партії, громадські організації, окремі громадяни країни без використан­ня офіційних каналів. У сучасному світі дедалі більша частка економічних, торговельних, соціальних та інших зв'язків між країнами та народами здійснюється у приватному порядку.

Дипломатія спирається на принципи і норми міжнародного права.

П'єр Прудон зазначав, що душею історії є принципи. Будь- який предмет має свою ідею, отже, свій принцип і свій закон; будь-яке явище відповідає якійсь ідеї; ніщо не відбувається в сві­ті, не виражаючи якоїсь ідеї, — все це аксіома новітньої філосо­фії... На принципах ґрунтується все життя народів і все моральне значення їхнього побуту; в ім'я принципів здійснюють державні перевороти; в їх ім'я вмирають і відроджуються спільноти.

Міжнародне право — це сукупність норм і принципів, які ре­гулюють усю систему міжнародних відносин, а також взаємодію в межах окремих груп або на двосторонніх засадах. Норми між­народного права пов'язують між собою держави. Відповідно до взятих зобов'язань уряди впорядковують внутрішнє законодавст­во згідно з міжнародними угодами і договорами, нормами та принципами.

Принципи міжнародної політики й міжнародного права мають вищу юридичну силу порівняно з іншими нормами міжнародного права та зобов'язаннями за міжнародними угодами. Це фундамен­тальні правила, які відбивають сутнісний зміст міжнародних відносин. Вони закріплюють засади сучасних систем міжнарод­них відносин і міжнародного права, сприяють нормальному фун­кціонуванню й розвитку цих систем.

Своє втілення принципи міжнародної політики дістають у між­державних угодах. Головним міжнародно-правовим документом сучасності, в якому сформульовані головні принципи міжнародно­го права й передбачені заходи щодо їх дотримання, є Статут Орга­нізації Об'єднаних Націй, прийнятий 1945 р. 50 державами — за­сновницями ООН. Найважливіші принципи сучасної міжнародної політики викладені також у «Декларації про принципи міжнарод­ного права, які стосуються дружніх зносин і співробітництва між державами відповідно до Статуту Організації Об'єднаних Націй» (1970 р.). Утвердженню сучасних принципів у практиці міжнарод­ного спілкування сприяли й такі документи Генеральної Асамблеї ООН, як «Декларація про надання незалежності колоніальним країнам і народам» (1960 р.), «Декларація про неприпустимість ін­тервенції і втручання у внутрішні справи держав» (1981 р.) та ін. Важливу роль у розвитку головних принципів, наповненні їх но­вим змістом відіграв Заключний акт Наради з безпеки й співробіт­ництва в Європі 1975 р. Конкретизації та визначенню процедур здійснення міжнародних принципів значною мірою сприяють дво­сторонні угоди держав про співпрацю.

До головних принципів сучасного міжнародного права на­лежать: принципи мирного співіснування, суверенної рівності держав, рівноправ'я народів та їх права самостійно визначати свою долю, незастосування сили або загрози силою в міжнарод­них відносинах, непорушності державних кордонів, територіаль­ної цілісності держав, мирного врегулювання суперечок, невтру­чання у внутрішні справи держав, сумлінного виконання зобов'я­зань за міжнародним правом та угодами, загального поважання прав людини й основних свобод.

Принцип мирного співіснування. У системі сучасного між­народного права він посідає центральне місце. Нині міжнародне право може бути ефективним тільки як право мирного співісну­вання. В ньому втілені найперші загальнолюдські цінності — мир і співпраця. Головна ідея цього принципу полягає в тому, що держави зобов'язані підтримувати міжнародний мир, заснований на загальновизнаних засадах міжнародних відносин, виявляти толерантність одна до одної, розвивати співробітництво без огля­ду на належність до різних політичних, економічних і соціальних систем та на рівень розвитку. Цей принцип проголошує право народів жити у безпечному, справедливому й демократичному світі, задає нормативну модель світового порядку, за якою не по­винно бути місця насильству й пригнобленню народів у будь- якій формі.

Елементами світового співтовариства, що ґрунтується на засадах мирного співіснування, мають бути мир, правопоря­док, безпека всіх держав незалежно від соціально-політичних ознак, поважне ставлення до інтересів інших країн, право на розвиток, співпраця.

З принципом мирного співіснування безпосередньо пов'яза­ний принцип незастосування сили або загрози силою у міжнаро­дних відносинах. Як загальна вимога він був зафіксований у Ста­туті ООН: «Усі члени Організації Об'єднаних Націй утримують­ся в міжнародних відносинах від загрози силою та її застосування як проти територіальної недоторканності й політичної незалеж­ності будь-якої держави, так і якимось іншим чином».

Статут ООН визнає правомірність застосування сили лише у двох випадках: для самооборони, якщо відбувся збройний напад на державу (ст. 51) і за рішенням Ради Безпеки ООН у випадку загрози миру, будь-якого порушення миру та акту агресії (стат­ті 39 і 42). Саме в такому порядку міжнародне співтовариство за­стосувало силу щодо Іраку під час його агресії проти Кувейту.

Принцип незастосування сили вимагає від держав утриму­ватися від силових методів, пропаганди агресії та війни. Агреси­вну війну оголошено міжнародним злочином, який тягне міжна­родну правову відповідальність держав і міжнародну криміналь­ну відповідальність осіб.

Одну з найважливіших ідей сучасного міжнародного права — взаємодію рівноправних держав — відбиває принцип суверен­ної рівності держав. Домовлятися можуть тільки рівні. Коли ж у взаємовідносинах і позиціях немає рівності, то вони базуються не на угодах, а на відвертому чи прихованому підпорядкуванні. Ось чому Декларація про принципи міжнародного права 1970 р. про­голошує, що всі держави є рівноправними членами міжнародного співтовариства незалежно від розбіжностей економічного, соціа­льного, політичного чи іншого характеру; що для всіх країн існує однаковий обов'язок виконувати повністю і сумлінно їх міжна­родні зобов'язання й жити в мирі з іншими державами; що всі країни мають бути рівною мірою зацікавлені у розв'язанні зага­льнолюдських проблем, створенні всеохоплюючої системи між­народної безпеки, колективної відповідальності держав перед людством.

Принцип непорушності державних кордонів полягає у між­народно-правовому визнанні існуючих кордонів, у відмові від будь-яких зазіхань на них. Цей принцип і є підставою для запере­чення територіальної експансії у будь-якій формі.

Проблема кордонів особливо гостра для Європейського кон­тиненту. Ось чому учасники Наради з безпеки й співробітництва в Європі (1975 р.) у Декларації принципів Заключного акту за­значили: «Держави-учасники розглядають як непорушні всі кор­дони одна одної, так і кордони всіх держав в Європі, і через це вони утримуватимуться нині й у майбутньому від будь-яких зазі­хань на ці кордони».

Принцип територіальної цілісності виключає насильницьке загарбання або зміну приналежності іноземних територій, а та­кож забороняє протиправне використання іноземних територій або завдання їм шкоди.

У Статуті ООН принцип мирного врегулювання суперечок сформульований так: «Усі члени Організації Об'єднаних Націй розв'язують свої міжнародні суперечки мирними засобами таким чином, щоб не піддавати загрозі міжнародний мир, безпеку і справедливість».

Формування принципу невтручання сягає доби буржуазних революцій. Воно супроводжувалося протиборством, прагненням деяких держав зробити втручання у внутрішні справи правилом міжнародного спілкування. Статут ООН накладає на всі держави та на інших суб'єктів міжнародного права зобов'язання не втру­чатися безпосередньо чи опосередковано з будь-яких причин у справи, які належать до внутрішньої компетенції іншої країни.

Сучасну добу характеризує утвердження принципу пова­жання прав людини як одного з головних принципів міжнарод­ного права. Саме поняття «права людини» було введене у політи- ко-правовий вжиток ще наприкінці XVIII ст. Нині цей принцип містить універсальне, тобто загальне для всіх, міжнародно- правове зобов'язання держав незалежно від їх політичних, еко­номічних, соціальних систем та рівня розвитку поважати й до­тримувати права людини та головні свободи усіх індивідів неза­лежно від раси, статі, мови, релігії тощо.

Перелічені принципи сучасного міжнародного життя являють собою найважливіший імператив існування людства. їх додер­жання у здійсненні міжнародних, міждержавних взаємин умож­ливлює вилучення війни з життя суспільства.

Суверенність держави, крім інших аспектів, передбачає са­мостійність її зовнішньої політики. Здобуття Україною незалеж­ності й набуття ознак повноцінної держави, суб'єкта міжнаро­дних відносин відбувалися за складних і суперечливих умов. Це значною мірою визначало характер і зміст її політики на міжна­родній арені.

Серед цих умов слід насамперед відзначити радикальні зміни у світовій політиці на зламі 80—90-х років. Виникли й дістали значне поширення такі поняття, як «новий міжнародний і полі­тичний порядок», «новий економічний порядок», «новий інфор­маційний порядок», «деідеологізація міждержавних відносин», «свобода вибору шляхів розвитку», «єдність та взаємозалежність цілісного світу», «верховенство загальнолюдських інтересів». У своїй сукупності вони означають здійснення політики в дусі нового політичного мислення.

Глобальні проблеми, що постали перед людством наприкінці XX ст., і насамперед загроза ядерної катастрофи, а також суспі­льно-політична криза у країнах так званого соціалістичного світу, що певною мірою позначилася на розвитку й інших держав, зу­мовили радикальну зміну курсу, стилю і змісту світової політики у 90-ті роки.

Власне, «новизна» нового політичного мислення, яке зумови­ло ці зміни, відносна. Ідеї, що становили його зміст, зокрема про необхідність нового співвідношення загальнолюдських, націона­льних і партійно-класових інтересів, про гуманістичні принципи взаємовідносин держав і народів, у тому числі щодо їх ставлення до навколишнього середовища, висловлював ще у 20—30-ті роки академік В. І. Вернадський. Фундаментальні теоретичні поло­ження щодо цих питань формулювали Нільс Бор 1944 р., Альберт Ейнштейн 1945 р., Бертран Рассел та Фредерік Жоліо-Кюрі 1955 р. та ін.

Головні ідеї нової філософії міжнародної політики полягають у визнанні світу як суперечливого, але взаємопов'язаного й цілі­сного розмаїття соціальних і політичних систем.

Практичними результатами цих ідейно-теоретичних змін стали: припинення вибухонебезпечного протистояння Сходу й Заходу та відповідних військових блоків, об'єднання Німеччи­ни, інтеграційні процеси в Європі, зникнення режиму апартеї­ду в Південній Африці, піднесення миротворчої та гуманітар­ної ролі ООН тощо. Водночас такі зміни супроводжувалися певною нестабільністю в світі, розгортанням кровопролитного громадянського конфлікту в колишній Югославії, агресивніс­тю ісламського фундаменталізму, зростанням впливовості пра­вих політичних сил.