РОЗДІЛ 4. СВІТОВА ПОЛІТИКА ЯК СИСТЕМА МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН 12. РОЛЬ ТА МІСЦЕ УКРАЇНИ В СИСТЕМІ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН 12.1. Теорія та історія міжнародної політики

Розвиток світового політичного процесу нерозривно пов'я­заний з виникненням племінних об'єднань, держав, союзу дер­жав. Для вирішення певних політичних цілей вони розпочинають налагоджувати між собою міжнародні відносини, створювати відповідні міжнародні організації та органи. Відомо, що вже пе­рші рабовласницькі держави, які виникли у IV—III тисячоліттях до н. е. у Єгипті та Месопотамії, здійснювали міжнародні відно­сини, створювали різноманітні союзи, військово-політичні об'єднання переважно для спільного ведення воєн.

У західноєвропейському регіоні такі зв'язки розпочалися при­наймні 2,5 тис. років тому. І тут попервах переважали конфлікти, війни і протиборство. Однак відомо, що в античному світі існу­вали і не військові, а, зокрема, релігійно-політичні об'єднання держав — амфіктонії (приміром, Дельфійська, Делоська та ін.), учасники яких спільно вирішували питання культу, збереження храмового майна, підтримання миру в стосунках тощо.

4

Однією з істотних ознак держави є гуртування людей на спі­льній території проживання, тобто організація населення за тери­торіальним, а не кровно-родинним принципом. Тому територіа­льне питання є найважливішим як при виникненні будь-якої держави, так і в її подальшому існуванні.

Процеси формування держав супроводжувалися боротьбою за розширення їх територій, за зміцнення й захист існуючих кордо­нів. Ось чому історично першою і упродовж тривалої історії не­одмінною складовою міжнародної взаємодії була саме боротьба, змагання за перерозподіл землі, збереження територіальної ціліс­ності, недоторканності, суверенітету. Відповідно і первісні уяв­лення про міжнародну політику, її зміст та цілі формувалися саме під впливом боротьби із сусідами й вичерпувалися цим проти­стоянням.

Підраховано, що за 3,5 тис. років писемної історії людство лише 270 років жило без воєн. У Середньовіччя війна залишаєть­ся головним елементом міжнародної політики. Феодальний між­народний звичай визнавав законним право можновладців на вій­ну. Саму людність було заведено розділяти на воїнів та мирне населення. Війна сприймалася як цілком прийнятний засіб розв'я­зання будь-яких міждержавних проблем.

Водночас поступово зароджується і набуває поширення неко- нфліктне міждержавне спілкування — практика досягнення до­мовленостей, укладання угод та ін. Такими угодами вдавалося впорядкувати, наприклад, умови плавання у нейтральних водах, прикордонні та майнові питання, права іноземців тощо. Розши­рення міжнародної торгівлі підлягає регулюванню шляхом дого­ворів і контрактів, запроваджуються валютні обміни, укладають­ся консульські угоди.

У сучасній політології склалися два концептуальних напрями дослідження і тлумачення сутності міжнародних відносин — тра- диціоналістський та модерністський. Згідно з першим, сутніс­тю міжнародних відносин є взаємодія держав, а головний засіб її здійснення — дипломатія. Для багатьох представників традиці- оналістського напряму (Г. Моргентау, К. Томсон, У. Фокс, А. Воль- ферс, Р. Арон, С. Хофман та ін.) царина міжнародних відносин є ареною вічного, неминучого суперництва їх учасників, яке зу­мовлене природною схильністю останніх до насильства й жагою влади.

Тому найперше, до чого звертаються дослідники міжнародних відносин, — це проблеми конфліктів, їхнє коріння, причини ви­никнення та шляхи розв'язання, проблеми війни і миру, розвитку співробітництва між країнами та народами.

У межах традиціоналістського напряму значною мірою зали­шалися і вітчизняні рефлексії з приводу міжнародної політики. Вони виходили з однобічних ідеологічних засад, з бачення між­народних відносин тільки як невпинної боротьби їх учасників.

Такі погляди призводили до спрощеного тлумачення подій та процесів міжнародного життя.

Сповідування конфронтаційної ідеології стає на заваді роз­витку міжнародного співробітництва, розширенню світових зв'язків.

У другій половині XX ст. формується модерністський стиль сприйняття міжнародних відносин і політики. Його представники виходять з того, що міжнародні відносини є не лише цариною міждержавних стосунків, що коло суб'єктів розширюється за ра­хунок різноманітних приватних ініціатив, неурядових громадсь­ких організацій тощо. «Модерністам» (М. Каплан, Р. Роузкранс, Р. Снайдер, X. Брук, Б. Сепін та ін.) властиве прагнення застосу­вати до вивчення міжнародних відносин і політики новітні мате­матичні методи й методики, які містяться, зокрема, в теорії ігор, теорії систем, теорії ймовірності тощо.

У 90-ті роки модерністські методологічні настанови «прори­ваються» і на кін вітчизняної політичної науки та практики. Знач­ною мірою цьому сприяла інтенсивна деідеологізація, декомуні- зація суспільного життя на теренах колишнього СРСР. Модерні­зму властива прагматична спрямованість. Взагалі прагматизмом (від грец. рrаgmа — справа, дія) називають пізнавально-практич­ну позицію, що ґрунтується на схильності визнавати мірилом іс­тинності знання його практичну цінність, зручність, те, наскільки воно сприяє досягненню успіху в діяльності.

Новітні методи й методики дали змогу досягти певних успіхів у поглибленні знань про міжнародні відносини, відпрацювати нові форми та процедури взаємодії. Орієнтація на оптимальні способи й шляхи досягнення мети сприяла піднесенню ефектив­ності практичних зусиль. Проте вона ж призводила до ігноруван­ня загальних соціальних закономірностей, що обмежувало ви­вчення предмета «відстеженням» плину політичного життя, пошуком прийомів оперативного й дійового втручання у нього. Такий підхід не сприяє створенню загальної теорії міжнародних відносин, яка уможливила б їх цілісне, глобальне осягнення. Го­ловним для модерністів є дослідження окремих компонентів міжнародного життя, приміром прийняття зовнішньополітичних рішень, їх оптимізація. Тривалий час наука про міжнародні від­носини фактично була зведена до вивчення поведінки окремих суб'єктів цих відносин, зовнішньої політики окремих держав. Увага дослідників була зосереджена на аналізі національних ін­тересів, численних критеріях та ознаках національної могутності, сили тощо.

Безперечною і очевидною є плідність прагматичного, модер­ністського підходу до вивчення міжнародної політики, виявлення якомога оптимальніших способів досягнення мети. Проте вида­ється хибним заперечення того, що міжнародна політика часто стає причиною зіткнення інтересів великих груп людей, відбит­тям певних спонтанних тенденцій, що її сюжети бувають не пе­редбачуваними, а параметри невимірюваними.

Наука — це не просто сукупність розрізнених знань, а їх сис­тема, яка призначена для пошуку об'єктивних, закономірних зв'язків у суспільному житті й уможливлює такий пошук. Напри­кінці 60-х — на початку 70-х років у науці й політичній практиці відбувається поступове подолання уявлень про міжнародні від­носини як про звичайну сукупність зовнішніх політик окремих країн і формується розуміння її як цілісної системи, функціона­льної єдності її складових компонентів.

Міжнародна політика — це система економічних, правових, дипломатичних, ідеологічних, військових, культурних та інших зв'язків і відносин між народами, державами і групами держав, провідними соціальними, економічними та політичними силами й організаціями, що діють на світовій арені.

Поряд з терміном «міжнародна політика» вживають й інші схожі визначення, які виглядають синонімами, але мають власне, специфічне смислове навантаження. Це насамперед поняття «міжнародні відносини». Воно ширше, ніж поняття «міжнародна політика», означає не лише політичні, але й інші (економічні, соціальні, культурні тощо) зв'язки між суб'єк­тами міжнародного спілкування. І у політичних документах поняття «міжнародні відносини» застосовують, коли треба підкреслити офіційний характер зв'язків між країнами, на відміну від позаурядових, громадських або особистих контак­тів та ініціатив.

Міжнародні відносини — це продовження за умов міжнаціо­нального спілкування тих суспільних взаємин, що вже склалися на національному ґрунті в межах конкретної держави. Вони охо­плюють усі різ