14.2. Політичний менеджмент : Політологія : B-ko.com : Книги для студентів

14.2. Політичний менеджмент

Термін «менеджмент» розглядається як процес управління ма­теріальними та людськими ресурсами в інтересах їх ефективного використання з метою досягнення цілей управління суспільст­вом, політичною, економічною або соціальною структурою, окремими спільнотами тощо.

Менеджмент — це сукупність впливу на певних осіб та певні органи за допомогою особливих інструментів та методів з метою досягнення цілей організації.

Сучасний менеджмент фахівці розглядають як процес без­перервних взаємопов'язаних дій. Такі дії — планування, ор­ганізація, мотивація і контроль — дістали назву управлінсь­ких функцій.

Планування полягає у формулюванні цілей об'єкта управління та способів їх досягнення. Воно дає змогу отримати уявлення про існуючий стан, напрями необхідного та ймовірного розвитку, а також про найефективніші способи досягнення визначених цілей.

Організація — це все, що стосується організаційної побудови об'єкта управління, його внутрішньої структурної ієрархії, конк­ретних завдань, повноважень і відповідальності підрозділів або окремих працівників.

Мотивацію використовують для створення відповідних мате­ріальних і моральних стимулів для забезпечення виконання пра­цівниками своїх обов'язків стосовно об'єкта управління та суспі­льства в цілому.

Контроль полягає в ретельній перевірці виконання визначе­них планів, відповідності їхньої структури цілям організації і т. д. Результати контролю використовуються для вироблення нових управлінських рішень та коригування раніше схвалених органі­заційних заходів.

Загальні принципи ділового (бізнесового) менеджменту мож­на і треба застосовувати в політичній діяльності з урахуванням її специфіки, від об'єктів і суб'єктів політики починаючи і проце­сами прийняття політичних рішень і визначення наслідків їх реа­лізації закінчуючи.

Політичний менеджмент — це система управління політич­ними процесами; наука і мистецтво аналізу тенденцій політично­го розвитку, передбачення його наслідків, вироблення рекомен­дацій для політичного керівництва та забезпечення їх реалізації в політичній практиці.

Застосування поняття політичного менеджменту дає змо­гу розглядати на теоретико-концептуальному рівні процеси функціонування сучасної політики, управлінських систем, по­літичних режимів, політичних партій, політичної свідомості, робити спроби щодо вдосконалення управління політико- економічними процесами, спрямовуючи рух суспільства до цивілізованого політичного ринку; проектувати новий тип по­літики та управління, якому був би притаманний конструкти­візм, компетентність, професіоналізм, настанова на гуманістич­ні цінності.

Перехід до ринкових відносин у політичній сфері потребує підготовки висококваліфікованих політичних і управлінських кад­рів для роботи в центральних і місцевих органах влади, у полі­тичних партіях, громадських організаціях і комерційних структу­рах у ролі спеціалістів з політичної іміджології, політичних ко­мунікацій, політичного лобіювання тощо. Спеціалісти цього профілю мають здійснювати експертно-аналітичне й прогностич­не обґрунтування організаційно-політичних і адміністративно- управлінських рішень, розробляти «сценарії» і застосовувати по­літичні технології проведення різноманітних політичних акцій і кампаній (вибори в центральні та місцеві органи влади, референ­думи, масово-мобілізаційні заходи), осмислювати стан політич­ного розвитку суспільства.

Політичний менеджмент як система управління політичними процесами включає: маркетинговий аналіз кон'юнктури політич­ного ринку й формування відповідного іміджу «політичного то­вару» — організації, лідера, кандидата, політичної платформи; політичне забезпечення бізнесу; вивчення політичних і соціо- культурних факторів, що впливають на ділову активність; зв'язок із громадськістю та професійне політичне лобіювання; оволодін­ня мистецтвом роботи з людьми та організаціями, спираючись на моральні, етичні, естетичні цінності даного суспільства.

Політичний менеджмент тісно пов'язаний із процедурою при­йняття політичного рішення. Політичне рішення в процесі фор­мування проходить такі головні етапи:

1) аналіз конкретної ситуації, що потребує прийняття рі­шення;

2) розробка рішення (проекту, програми);

3)затвердження результату розробки й прийняття його до ви­конання;

4)здійснення ухваленого рішення;

5) вивчення реальних наслідків здійснення рішення і можли­вості підсилення його позитивних наслідків.

Необхідними умовами прийняття правильного політичного рішення є компетентність, інформованість, знання громадської думки. Зміст самого рішення залежить від суб'єктів влади, засо­бів масової інформації. Структура політичного рішення включає суб'єктів влади, експертів, засоби масової інформації.

Процедура прийняття політичного рішення багато в чому за­лежить від характеру політичного режиму. Авторитарні та тота­літарні режими мають особливі правила прийняття політичних рішень. Для них характерні авторитарно-бюрократична техноло­гія та закритий характер: рішення приймає обмежене коло осіб, без всебічного аналізу різноманітної інформації, кулуарно, без обговорення з політичною опозицією (якої часто просто офіційно не існує), без урахування громадської думки.

Як засвідчує історичний досвід, адміністративно-командні ме­тоди управління можуть бути досить ефективними за надзвичай­них умов у економіці, виробництві, під час гострих економічних криз, воєн, подолання наслідків природних та антропогенних ка­тастроф тощо. Однак домінування таких методів управління в су­спільстві неминуче породжує ототожнення примусової влади з владою політичною; придушення творчого потенціалу особисто­сті, колективу, соціальних груп; обмеження свободи вибору рі­шень і діяльності; ідеологізацію всього суспільного життя; праг­нення підпорядкувати за допомогою планування всі економічні та соціальні процеси «єдино правильному» вченню; тотальну за­лежність особистості від держави тощо.

На відміну від тоталітарних та авторитарних режимів, демок­ратичні політичні режими мають чітко визначені процедурні пра­вила прийняття політичних рішень, які зафіксовані в законах та нормах, зі сталою традицією публічних дебатів, узгодження між різними групами, з урахуванням громадської думки.

Не завадить нагадати, що, як свідчить історичний досвід, абсолютизація будь-якого методу, намагання користуватись ним завжди та в усіх сферах життя приречена на поразку. Од­нією з найважливіших складових мистецтва політичного ке­рівництва суспільством є вміння правильно вибирати відпові­дне конкретному історичному моменту співвідношення, опти­мальне поєднання різних методів, оскільки будь-яка управ­лінська система передбачає використання і тих, і тих елемен­тів регулювання. Ефективність політичного рішення багато в чому залежить від його теоретичних засадних принципів. Ви­хідним завжди має бути принцип пріоритетності політики стосовно економіки й духовного життя суспільства. Водночас політика як концентрований вираз усіх зв'язків у суспільстві не тільки не виключає, а й передбачає наявність причинно- наслідкової залежності від економіки та духовної сфери жит­тя суспільства.

Ця залежність виявляється в принципі «основної ланки», який допомагає суб'єкту політичного управління розрізняти управлін­ські завдання відповідно до їхньої значущості, послідовності розв'язання, ролі в досягненні мети, способів і часу реалізації. Якщо ж суб'єкт не здатен відрізнити суттєве від несуттєвого, ви­ділити ланку першочергового значення, тоді йому доведеться ді­яти найбільш складним способом — шукати правильного управ­лінського рішення методом спроб і помилок.

Оскільки процес управління складається з певної сукупності дій, його суб'єкт починає з вибору цілей діяльності й етапів її до­сягнення, тобто він керується принципом поєднання кінцевої ме­ти розвитку з поточними завданнями, коли у вирішенні поточ­них завдань убачають засіб для досягнення кінцевих результатів. Цей принцип передбачає як гнучкість у виборі засобів досягнен­ня кінцевої мети, так і чітке окреслення такої мети. Дотримання його дає змогу, з одного боку, запобігти невиправданій гонитві за успіхом проміжних результатів за втрати головного — кінцевої перспективи. А з іншого — унеможливлює «перескок» через ті чи інші необхідні проміжні ланки, що зводить нанівець зусилля багатьох людей і перешкоджає тим самим досягненню поставле­ної мети.

У процесі руху до своєї мети суб'єкт управління має керува­тися також принципом наступності. З позицій цього принципу соціальний прогрес — це низка послідовних етапів, де кожен на­ступний спирається на досягнення попереднього, стає підґрунтям для вищого, досконалішого. Цей засадний принцип не тільки ви­пливає із закономірного зв'язку між старим і новим, а й відобра­жує характер зв'язку між ними. Становлення нового відбувається не через руйнацію, цілковите заперечення попереднього, а через його використання. Щоб політичне управління було справді ефек­тивним, суб'єкт повинен розглядати старе і нове в їхній діалекти­чній єдності.

Ще одним засадним принципом наукового управління є на­лежне використання різних методів управління. Оскільки вони зумовлюються потребами людей, першим кроком суб'єкта у ви­значенні цілей розвитку стає пізнання цих методів. Отже, вибір напрямів практичної діяльності залежить не від особистих заду­мів політиків, а від людських потреб. Потреби відіграють роль сполучної ланки між законами розвитку суспільства й діяльністю людей. Без усвідомлення цього принципу людина не може бути справжнім політиком.

Використання цих засадних принципів уможливлює підви­щення ефективності політичної діяльності, забезпечення стабі­льності політичних процесів. Окрім того, важливими є принципи консенсусу та компромісу. Вони дають змогу знайти адекватні політичні рішення, запобігти конфліктам, регулювати їх, за­безпечити рівновагу між стабільністю та змінами в політичній системі.

Наглядним прикладом використання принципу консенсусу є прийняття в Україні Універсалу національної єдності у серпні 2006 року державною владою, політичною та громадською елі­тою країни. Сторони домовились, спільною волею об'єднати зу­силля задля реалізації таких пріоритетів національного розвитку, як висока якість життя громадян, конкурентоспроможна економі­ка, ефективна та справедлива влада, інтегрована у глобальні про­цеси Євросоюзу, ЄЕП та СОТ.

Актуальною проблемою для сучасної України, безумовно, є становлення вітчизняного парламентаризму, запровадження умов парламентської демократії (традицій дебатів, цивілізованої опозиції, дозволеного законами лобізму, політичної культури протистояння та ін.), боротьба з порушеннями політичної етики, корупції, з нехтуванням законами і нормами моралі. На думку Президента України Віктора Ющенка: «Тільки демократія обе­рігає найцінніше для людини — батьківщину і дітей, мир і спо­кій, працю і достаток. Тільки в демократичній державі найви­щими цінностями є людська гідність, свобода, рівність і солідар­ність».

За умов політичного суперництва, коли пропозиції переви­щують попит (багато партій претендують на владу, кілька парла­ментських фракцій — на лідерство тощо), засобом організації політичної діяльності та водночас формою здійснення політично­го управління стає політичний маркетинг.