1.2. Предмет і метод політології

Незважаючи на те, що політологія в Україні в основному утвердилась як наука і навчальна дисципліна, залишається актуа­льним питанням про специфіку предмета політичної науки. Ви­значення предмета науки, точніше, її меж — справа непроста і не завжди має успіх. Та це не заважає нормальному розвитку науки, зокрема математики, географії чи соціології. І все ж окреслити такі межі, хоча б приблизно, дуже важливо. І тут не обійтися без аналізу протилежних точок зору на це питання.

Не менш важливим і взаємопов'язаним з визначенням предме­та політології є метод політичної науки. Перш ніж з'ясувати, що таке метод політичної науки, слід усвідомити, що таке метод на­уки взагалі.

Метод — це спосіб, підхід, інструмент, яким користується певна наука для дослідження закономірностей, що становлять її предмет. Це комплекс різноманітних прийомів, які використову­ються в конкретній науці і дають змогу всебічно пізнати її предмет.

Українські політологи виокремлюють три групи найважливі­ших методів, якими найчастіше користується політична наука.

Першу групу становлять загальні методи дослідження по­літичних об'єктів (іноді їх називають підходами). До них на­лежать: соціологічний підхід (з'ясування залежності політики від суспільства); культурологічний підхід (встановлення зале­жності політичних процесів від рівня політичної культури); нормативно-ціннісний підхід (орієнтує на розробку ідеалу по­літичного устрою, на необхідність використання в практичній політиці етичних цінностей і норм); функціональний метод (аналіз реального життя з усіма його суперечностями); біхевіо- ристський метод (ґрунтується на дослідженнях поведінки окре­мих особистостей і груп); системний підхід (політика розгля­дається як цілісне явище, як механізм саморегуляції); інститу- ціональний метод (орієнтує на вивчення політичних інститу­тів); антропологічний підхід (аналізує зв'язки між політикою і природою людини); психологічний підхід; порівняльний ме­тод; історичний метод.

Другу групу становлять логічні методи: метод аналізу й син­тезу; поєднання історичного і логічного аналізу; моделювання; прогностичний; математичний.

До третьої групи належать методи емпіричних досліджень (одержання первісної інформації про політичні факти викорис­тання статистичних даних; аналіз документів; анкетне опитуван­ня; лабораторні експерименти; контроль за поведінкою групи людей за умов експерименту та ін.

Спроби визначити специфічні методи політичної науки так само пов'язані з труднощами, як і визначення предмета політоло­гії. Так, Ф. М. Бурлацький виділяє:

1) методологію історичного матеріалізму;

2)методи теорії політики;

3) конкретно-соціологічну методику.

Він вдається до конкретизації методів теорії політики, харак­теризуючи їх у десятьох пунктах, які в комплексі дають певне уявлення щодо засобів політичних досліджень. Водночас навряд чи можна твердити, що кожний з них, узятий окремо, відбиває специфіку саме політичної науки.

Політика за своєю сутністю є унікальним явищем. Це синтез найрізноманітніших типів і форм людської діяльності. Тут схо­дяться найтонші духовні потоки, які йдуть від багатьох її галузей. Політика є продовженням, специфічними засобами світоглядних, філософських, ідеологічних настанов і програм, теоретичних і емпіричних поглядів на суспільство, що відбивають не тільки домагання різних його груп, верств, класів, а й національні та державні інтереси. Сутність цього продовження — у практично­му, владному здійсненні їх, втіленні у життя. При цьому політика відбиває не взагалі різноманітне поєднання названих факторів, а їхній визначений порядок, структуру. Під впливом цих факторів і формується зміст політики, яка дає уявлення про особливий зріз, і тільки в цьому значенні йдеться про головну якість політики, її специфіку порівняно з іншими формами життєдіяльності суспі­льства. Під правильною політикою слід розуміти цивілізовані, демократичні форми управлінської й регулювальної діяльності людей, що відстоюють свої інтереси в межах закону і в напрямі спільних інтересів суспільства та держави, використовуючи влад­ні функції.

Отже, предметом політології як науки є дослідження тен­денцій та законів функціонування і розвитку політичного життя соціальних спільнот, що відображають реальний про­цес включення їх у діяльність з реалізації політичної влади і політичних інтересів.

Предмет політології фіксується в її методологічних поняттях, законах, категоріях, принципах. Чим чіткіше, конкретніше вони вивчені, тим більш визначеним буде предмет політології.

Які ж саме закони вивчає політологія? Вже із складності пред­мета політології випливають труднощі у визначенні законів, що відображають найбільш динамічну сферу життя суспільства. До них належать закони, за якими розвивається суспільство в ціло­му. Розглянемо їх більш предметно.

Одним із перших є загально-соціологічний закон історич­ного прогресу — розширення сфери політичного життя і підви­щення її ролі в суспільстві, зростання ролі народних мас в істо­ричному процесі, в розвитку демократії, самоврядуванні та ін.

Головну увагу політологія відводить законам структури, які визначають спосіб організації політичних систем, їхню внутріш­ню визначеність та взаємозумовленість. У політиці виявляють­ся закони різних структурних рівнів і зрізів, закон організації структурування політичних інститутів та ін. Одні з них відобра­жають зв'язок елементів в окремих підсистемах, тоді як інші є дійсними для груп, підсистем або всього суспільства.

Закони структури пізнаються не для зайвої допитливості. В об'єктах різних структурних рівнів політичної організованості по-різному проявляються закони і механізми функціонування та розвитку політичного буття і діяльності людей.

Закони функціонування політики — це закони життєдіяль­ності політики як особливого організму, їхня дія відтворює полі­тичне життя на досягнутому ступені розвитку, включає фактор часу, характеризує явища політичної дійсності як процеси.

Закони розвитку — це закони переходу від одного порядку взаємовідносин у системі до іншого, закони якісних перетворень на основі зіткнення протилежних сил і тенденцій у межах певної сутності. Це й закони руху від одного стану структури до іншого, які зумовлюють докорінні зміни в усій політичній структурі, а також виникнення якісно нової системи політичних відносин. Саме у них відбиваються причинно-наслідкові взаємозалежності.

Закони структури, функціонування і розвитку, які вивчає по­літологія, характеризують різні етапи руху суперечливої єдності сторін політичного явища чи процесу. Закони розвитку діють на основі подолання суперечливих тенденцій.

Закони політичного життя виявляються і набувають категорі­альної форми тільки завдяки діяльності людей. Категорії невідді­льні від законів. Розкриваючи необхідні зв'язки, вузлові пункти науки, суттєві елементи її структури, вони є важливим засобом пізнання явищ політичної дійсності: політичних відносин, діяль­ності, процесів, інститутів, поведінки, боротьби й співробітницт­ва, влади, плюралізму тощо.

У загальному вигляді категорії політології можна розподілити на структурні, функціональні і категорії розвитку. Одна категорія може відбивати елементи всіх законів (наприклад, «політична влада»), інші — категорії структури (наприклад, «політична ор­ганізація»), функціонування («політична діяльність», «політич­ний процес», «політична участь»), розвитку («політичний ре­жим», «політична революція») та ін.

Центральними категоріями політології є: влада, управлін­ня, авторитет, демократія, свобода. У політології використовують три типи категорій:

—власні (наприклад, політика, політична влада, політична система тощо);

—споріднених наук (правова держава, громадянське суспіль­ство, політична культура та ін.);

—загальнонаукові (цивілізація, суспільство, свобода, право, прогрес, еволюція тощо).

Отже, головною метою політології як наукової дисципліни є дослідження структури і функціонування політичних систем.