2. ОСНОВНІ ЕТАПИ РОЗВИТКУ ПОЛІТИЧНОЇ ДУМКИ 2.1. Політичні ідеї Стародавнього світу, Середньовіччя та Відродження

Політична думка в історії цивілізації має давню й багату істо­рію. Цей процес нерозривно був зв'язаний зі становленням пер­ших держав як особливої організації влади. Людство мало нагро­мадити досвід майже двох тисяч років державного управління, перш ніж склалися можливості для теоретичних узагальнень і ви­сновків стосовно політичного життя як особливої сфери суспіль­них відносин.

Перші спроби пояснити розвиток суспільного порядку про­явилися ще за часів розпаду общинного устрою та виникнення класового суспільства. У міфах стародавніх єгиптян та індусів, вавилонян та китайців, персів та євреїв відобразились намагання зрозуміти основи суспільного життя, природу влади. У цих міфах обґрунтовувалися ідеї божественного походження відносин між людьми, вічність та незмінність соціального устрою. Проте в них відчувається й тривога, породжена розпадом общинних зв'язків, розколом суспільства на багатих та бідних, конфліктами між різ­ними групами людей. Ще в III—II тисячоліттях до н. е. мислення людей цілковито було під владою міфологічних уявлень про на­вколишній світ. Але вже в І тисячолітті до н. е. з розвитком сус­пільного виробництва, що зумовило справжній стрибок у духов­ній культурі, людство робить свої перші кроки до раціонального самопізнання.

Так, великий мислитель Стародавнього Китаю Конфуцій (551—479 рр. до н. е.) визнає божественне походження влади ім­ператора, але відмовляється від ідеї божественного походження держави, яка (згідно з його вченням) виникла з об'єднання сімей. Держава — велика сім'я, де імператор — суворий, але справед­ливий батько, а піддані — його слухняні діти. Відносини в дер­жаві мають регулюватися передовсім мораллю. Будучи прихиль­ником ненасильницьких методів правління, Конфуцій усі недоліки в житті суспільства пояснював поганими звичками лю­дей, а головною метою державної політики проголошував вихо­вання добрих звичок. Найвищі вимоги він ставив до морального виховання правителів, зазначаючи, що моральність правителів визначатиме й моральність підданих. У IV ст. до н. е. китайський мислитель Шан Ян обґрунтував інший ідейно-політичний на­прям — легізм. Легісти, на відміну від конфуціанців, уважали моральне виховання людей недостатнім і наполягали на необхід­ності існування в суспільному житті суворих законів та суворих покарань.

Справжньою вершиною політичної думки Стародавнього сві­ту вважається політична філософія Стародавньої Греції. Різнома­нітні соціально-політичні вчення, що виникли тут, містять, як у зародку, майже всі пізніші теорії. Стародавні греки були надзви­чайно обдарованим, енергійним та волелюбним народом. Досяг­нення цього народу, що дивують нас і досі, багато в чому пояс­нюються сформованим в Елладі типом держави і суспільства. Ідеться про поліси — держави, що являли собою общини вільних громадян. Форма такої організації общини виникла внаслідок пе­реможного розвитку демократичних рухів, в яких народ — де­мос — у боротьбі з родовою знаттю виборов своє право на сво­боду. Соціальне мислення поступово звільнялося від міфо­логічних ідей. Мислителі Стародавньої Греції активно розробля­ли вчення, в яких обґрунтовувалась ідея досконалості та ефектив­ності функціонування рабовласницької держави.

Знаменитий філософ Демокрит (460—70 рр. до н. е.) зробив одну з перших спроб пояснити природними обставинами похо­дження людини й суспільства. За його переконаннями, життя су­спільства зовсім не пов'язане з діяльністю богів або героїв. Тіль­ки злидні, ці справжні «учителі людей», привели людство до цивілізації та державного співжиття. Поділ людей на рабів та дія­льних у суспільстві є цілком природним і звичайним. Рабство фі­лософ не вважав аморальним. Демокрит був упевнений, що люд­ство у своєму розвитку прямує по висхідній, а тому «золотий вік» у нього не позаду, а в майбутньому. Він прихильник демократич­ної форми правління і ворог монархії.

Інші давньогрецькі філософи — Платон (427—347 рр. до н. е.) та Аристотель (384—322 рр. до н. е.) розглядали політику як мис­тецтво управління громадянами та державою. їх ідеї мали величе­зний вплив на всю пізнішу історію соціально-політичної думки. Так, Платон мріяв заснувати ідеальну державу. Він навіть напи­сав спеціальний твір під назвою «Держава». Політичний ідеал Платона — аристократичний державний устрій, «влада ліпших». Він виступає з різкою критикою рабовласницької демократії. Де­мократія будується на визнанні влади більшості народу над мен­шістю. Але, за Платоном, більшість є «безумною». Величезна «жадоба свободи» в демократичній державі, на думку Платона, призводить до того, що законослухняних громадян там змішують з брудом як добровільних рабів, батько боїться своїх дітей, учи­тель — учнів, чоловіки — жінок, молодші не поважають стар­ших. Ось чому демократична держава, за Платоном, легко виро­джується в тиранію, бо, на його думку, з «безмежної свободи виникає величезне та жорстоке рабство».

Платон засуджує не тільки демократію. Він з ненавистю ста­виться до тиранії, олігархії (влади багатих), тимократії (влади військових). Усім цим формам організації влади мислитель про­тиставляє власний проект досконалої держави й правління. Ос­новна суть платонівської держави — справедливість, що поля­гає в ретельному виконанні кожним членом суспільства своїх обов'язків. Останні визначаються природними нахилами людини. На чолі такої держави стоять філософи, які на підставі «вічних» ідей мудро керують суспільством. Друга верства суспільства — воїни — живе аскетичним життям і захищає державу від внутріш­ніх та зовнішніх ворогів. Третя верства — хлібороби та ремісни­ки, завдання яких — годувати всю державу.

Отже, громадяни держави одвічно не є рівними, але нерівність ця не спадкова. Якщо діти воїнів виявлятимуть погані нахили, вони можуть бути переведені в ремісники або хлібороби. Допус­кав Платон і перехід із третьої верстви суспільства в другу, а з неї — і в першу.

Соціальний проект Платона часто називають соціалізмом. Але це соціалізм казарми. До того ж майнову рівність Платон не по­ширював на третю верству суспільства, а рабів узагалі не вважав громадянами держави. Заради благополуччя цілого Платон при­носив у жертву інтереси окремої людини, перетворюючи суспі­льство на щось схоже на величезний мурашник.

Інших поглядів на розвиток державності дотримувався Арис­тотель. Учень та прихильник Платона в перший період свого життя, він побачив вразливі місця в системі ідей учителя й піддав їх ґрунтовній критиці. Свою працю він назвав «Політикою».

Аристотель розглядав державу, яку він певною мірою ототож­нював із суспільством, як форму спілкування громадян. Людина, на його думку, є істотою політичною, і вона може себе реалізува­ти тільки в суспільстві і через суспільство. Державу, стверджував Аристотель, створено не угодою між людьми, а природним шля­хом. Вона виникла історично із сім'ї та поселень як найбільш до­сконала форма спілкування людей. Мета створення держави по­лягає не тільки в тому, щоб вирішувати економічні та політичні питання, а й у тому, щоб не дозволяти людям чинити несправед­ливість, допомагати задовольняти матеріальні потреби. Служіння спільному благу було для Аристотеля критерієм досконалості державної форми, а найліпшою формою держави він уважав по­літаю (правління більшості в інтересах усіх).

Аристотель — прихильник приватної власності, бо тільки во­на, на його думку, може примирити та об'єднати всіх членів сус­пільства. У державі Аристотель виділяв три класи громадян: ду­же багатих, дуже бідних і тих, що займають проміжне становище. Добробут держави забезпечується тоді, коли її дії зорієнтовано на середню верству вільних громадян. Там, де ця верства достатньо велика, досягається найбільша стабільність життя, бо в такий спосіб послаблюються суперечності між бідністю та багатством (пор. з поняттям «середній клас» сучасних політологів).

Проте суспільно-політичний ідеал Аристотеля ще не виходить за межі рабовласницької республіки, де громадяни — греки мали б бути рабовласниками, а інші народи — постачати рабів.

Вплив античної соціально-політичної думки позначився пере­дусім на політичних ученнях середньовіччя та Відродження. Піс­ля розпаду рабовласницького устрою в Західній Європі виникло феодальне суспільство, основними класами якого стали поміщи­ки та селяни.

Помітну роль в епоху феодалізму відігравало духовенство. Воно було великою економічною, політичною та ідеологічною силою. Це сталося тому, що за умов великої феодальної роз­дробленості (V—X ст.) католицька церква, маючи чітку ієрар­хію й стійкі догмати, справляла значний вплив на все духовне життя середньовіччя. Соціально-політична думка не була ви­нятком. її розвиток в основному здійснювався зусиллями релі­гійних діячів.

Головним у комплексі соціально-політичних ідей раннього середньовіччя стало вчення «отців» та «вчителів» церкви: Василя Великого, Іоанна Златоуста, Григорія Ніського та інших про без­плідність земного існування, про марність та даремність людсь­ких зусиль. Пропагувався аскетизм, висувалася ідея покори владі, а за це обіцялося царство небесне на тому світі.

У межах політичної теології середньовіччя релігійну традицію розвинули Аерелій Аегустин (354—430), пізніше названий «бла­женним», та Фома Акеінський (1225—1274).

Так, Августин є одним з отців західнохристиянської церкви. Про свої духовні пошуки мислитель розповів у творі «Сповідь».

Основна риса соціально-політичних поглядів Августина — обґрунтування та виправдання нерівності в суспільстві. Багатство одних і бідність інших він пояснював зіпсованістю природи лю­дини внаслідок гріхопадіння перших людей. Становище людини в суспільстві, за Августином, запрограмоване на небесах. Звід­си — висновок про неправомірність революційних виступів на­роду проти устрою «гармонійної нерівності».

У своєму вченні Августин намагався дати всесвітньо-історич­ну картину розвитку людства. Слідом за старогрецькими стоїка­ми він обґрунтовує ідею єдності людського роду, що походить, згідно з біблійними оповідями, від «прабатьків» — Адама та Єви.

Іншим важливим елементом учення було розуміння історії люд­ства як боротьби «двох градів», «двох держав»: «граду божого», що складається з божих оборонців, та світської держави — «вели­кої розбійницької організації», у котрій прагнуть матеріальних благ та визискують праведних. Врешті-решт, вважав Августин, хід історії забезпечить перемогу «божої держави» над світською.

Інший видатний мислитель — Фома Аквінський — жив у пе­ріод пізнього середньовіччя і був найбільш впливовим богосло­вом у Західній Європі тієї доби. У 1323 році він був зачислений до лику святих римсько-католицької церкви, а його вчення було ви­знано згодом офіційною ідеологією католицизму.

Погляди Фоми Аквінського на суспільство сформувалися під впливом Аристотеля. Як і грецький філософ, Фома говорив про необхідність ставити на перший план інтереси держави. Відповід­но до християнської традиції, що склалася, він розглядав соціаль­но-політичні відносини як відображення небесного божествен­ного порядку. Суспільство має складатися з різних верств: біль­шість людей мусять займатися фізичною працею, а меншість — розумовою, а також керувати суспільством. В інтересах суспільс­тва кожна людина має безвідмовно виконувати свої обов'язки, бо їх установлено богом.

Фома Аквінський жив у епоху, коли католицька церква, яку очолював папа, мала величезну владу. Ураховуючи те, що в цей період розпочався процес створення національних держав, він висловлював думку, що держава є божественним установленням. А найліпшою, найприроднішою формою світської влади він ува­жав монархію.

Проте хоч влада і має божественну природу, Фома Аквінський допускав ситуацію, коли зловживання владою, надмірні утиски дають народу право на опір тирану і навіть на його насильницьке повалення.

У соціально-політичних ученнях Середньовіччя знайшли ві­дображення такі явища в суспільному житті, яких не знала антич­ність. Це сприяло виникненню деяких нових наукових ідей: єд­ності людської історії, прогресивного розвитку людського суспі­льства (на відміну від циклічного розуміння такого розвитку в період античності), моральної рівності людей тощо. Знання по­глядів на соціальне життя в середні віки дає змогу краще зрозу­міти сучасні соціальні вчення християнства.