2.3. Етапи розвитку політичної думки в Україні

магниевый скраб beletage

Політична думка в Україні має складну багатовікову історію. Умовно її можна розділити на шість основних етапів. Насамперед це політична думка Київської держави. Вона представлена та­кими видатними іменами, як Феодосій, Іларіон, Смолятич. У своїх творах вони порушували найважливіші проблеми тогочас­ного політичного життя: походження держави, виникнення прав­лячої династії, єдності і суверенності політичної влади, організа­ції форм правління тощо.

У той самий період (X—XII ст.) у Київській Русі виникла ори­гінальна література, яка відбивала різні сторони тогочасного життя й відображала прагнення зміцнити феодальний лад та сприяти поширенню впливу Київської держави на інші країни.

Підтвердженням високого рівня розвитку суспільно-політич­них ідей у Київській державі може бути те, що до наших днів дійшло чимало тогочасних писемних джерел та пам'яток: літопи­си, політико-релігійні трактати окремих осіб, релігійних діячів, збірки та зведення законів і т. п. з-поміж цих писемних джерел треба назвати насамперед «Повість временних літ», «Слово про закон і благодать» Іларіона, «Руську правду», Остромирове Євангеліє, Ізборники Святослава, «Слово о полку Ігоревім», «Посланіє» Климентія Смолятича, «Повчання дітям» Володи­мира Мономаха та ін.

Слід підкреслити, що в Київській Русі надзвичайно високого рівня досягає політико-правова думка. У багатьох писемних дже­релах, що дійшли до нас, викладаються дуже цікаві думки про походження держави, виникнення правлячої династії, про єдність і суверенність політичної влади, організацію найдоцільніших форм правління, законність і реалізацію найвищих владних пов­новажень, взаємовідносини між церквою та державою, форму­ється та обґрунтовується юридична термінологія тощо. Водночас намагання розкрити нині глибинний сенс політичних ідей того періоду — дуже складна справа, оскільки політична думка в ті часи ще не виокремлювалась із загальної релігійно-теологічної свідомості. А тому й сама політична наука не могла сформувати­ся тоді як окремий вид людської діяльності.

В історії суспільно-політичного життя в Україні другий пері­од ХІІІ—XVI ст. характеризується формуванням центру східно­слов'янської державності, розвитком прогресивного ідейно- політичного руху, пов'язаного з визвольною боротьбою україн­ського народу. Це був період, коли на зміну бурхливому розвит­кові Київської та Галицько-Волинської середньовічних держав з їхніми досягненнями в усіх галузях суспільного життя прийшов етап занепаду й розпаду, тривалого іноземного поневолення ба­гатьох українських земель. Проте суспільний розвиток нашого народу не припинився.

Велику роль у формуванні політичної свідомості українського народу відігравали освіта, культура, мистецтво. Полемічна лі­тература, що з'явилася в цей період, дала могутній поштовх роз­витку народної освіти. Поширенню освіти багато в чому сприяли братські школи, де викладання ґрунтувалося на вітчизняному досвіді й національних традиціях. Значне поширення освіти в Україні стало важливою передумовою створення й функціону­вання Києво-Могилянської академії. Ця установа стала першим Вищим навчальним закладом на східнослов'янських землях. Адже в той період українці не мали власної державності, влада на їхніх землях належала польському королю. За цих умов єдиною владою, яку можна було протиставити польському королю та польсько-шляхетському пануванню, була влада православної церкви. Обґрунтував ідею панування православної церкви в Україні П. Могила — засновник Києво-Могилянської академії. В ідейній боротьбі з католицизмом висунулася ціла плеяда поле­містів, які обстоювали національну та релігійну незалежність України. М. Смотрицький, І. Вишенський, І. Борецький, П. Моги­ла становили своєрідну політичну опозицію, яка підносила роль православної церкви у житті суспільства.

Протягом усієї своєї історії український народ не мав навча­льного закладу, який справив би більший вплив на розвиток осві­ти, науки і культури, ніж Києво-Могилянська академія. Навколо академії згуртувалися просвітителі, учені, громадські та церковні діячі. Києво-Могилянська академія мала загальнонаціональний характер, допускаючи до навчання всі верстви українського сус­пільства, від «гетьманича до посполитого».

Надзвичайно велика роль у житті українського народу, в його боротьбі за волю, за незалежну й суверенну державу належить козацтву. «Козаччина, — пише дослідник цього питання Д. Доро­шенко, — є не тільки найблискучішою, найефективнішою по­явою української історії, вона являє собою ще й добу найбільшо­го напруження сил українського народу і його державної, соціа­льної та культурної творчості...».

Аналізуючи причини й умови виникнення козаччини, М. С. Грушееський зазначав, що як явище на побутовому рівні воно виникло ще в давньоруські часи, а як суспільно-політичний чинник — з кінця XV ст. Характеризуючи природу козаччини, Грушевський писав: «До козацтва горнуться маси людей, яких зовсім не тягне ні до пограничного воєнного спорту, ні тим мен­ше — до далеких заграничних походів, взагалі до «козацького хліба». Вони воліють хліб звичайний, хліборобський, хочуть під фірмою і покривкою козаччини, під її зверхністю й охороною спокійно господарювати «на волості», не знаючи ні панів, ні їхніх посіпак».

У житті козацтва, як зазначає дослідник цієї проблеми І. П. Крип'якееич, було багато суперечностей: «Свобода одиниці й терор маси, свавілля й дисципліна, аскетизм і розгульність — у бурхливому казані січового життя різні елементи змагалися між собою. Але ця буйність давала Січі незвичайне моральне значен­ня й висувала її на провідне місце в організації України».

Новий етап у розвитку політичної думки в Україні пов'язаний з діяльністю Богдана Хмельницького. Його по праву можна на­звати добою державотворення, яка розпочалася з народного по­встання 1648 р. Визвольна війна українського народу дала по­штовх для виникнення різних течій, які неоднозначно оцінювали рішення Переяславської ради 1654 р.

Надзвичайно важливу роль у розвитку української політичної думки та в становленні демократичних засад вітчизняного дер­жавотворення відіграла конституція Пилипа Орлика 1710 р. Не­зважаючи на те, що ця конституція в життя не була втілена, вона має велике значення як документ, котрий вперше в історії Украї­ни де-юре зафіксував принципи, покладені в основу державно- політичного устрою. Уперше українська державна ідея знайшла вираз в юридичному документі, де було визначено, які саме і в якому порядку мають бути здійснені державні реформи в Украї­ні. Важливе місце в конституції Пилипа Орлика посіла проблема взаємин між гетьманом і народом. «Гетьманська влада мала бути обмежена і постійною участю в управлінні генеральної старши­ни, і генеральною радою. Обмеження стосувались адміністрації, суду, виборів старшини, фінансів. Тричі на рік належало збирати сейм із полкової та сотенної старшини, депутатів і послів від за­порізького війська. Передбачалася сувора окремішність держав­ного скарбу від коштів, що виділялися з розпорядження гетьмана. Значне місце відводилося демократичним правам усіх станів сус­пільства, особливо козацтва, а також правам міст».

Отже, навіть побіжний перелік основних етапів у розвитку української політичної думки дає можливість дійти висновку, що в Україні ще задовго до буржуазно-демократичних революцій у Європі було сформульовано чимало прогресивних правових ідей.

Починаючи з 40-х років XIX ст. і до 20-х років XX ст. в україн­ській політичній думці майже неподільно панував народницький напрям. Представники цього напряму в наукових творах та прак­тичній діяльності велику увагу приділяли аналізу подій, пов'яза­них із життям трудових мас, насамперед селянських. Вони вважа­ли народні маси головною рушійною силою історії, а інтереси трудового народу — єдиним критерієм суспільного прогресу.

Наприкінці 1845 — на початку 1846 рр. в Україні виникло Кирило-Мефодіївське товариство. Виникнення цієї організації було пов'язане з безправним становищем України під владою царської Росії. Жорстока криза російської феодально-кріпо­сницької системи породила в 40-х роках XIX ст. гостру потребу в певних ідеях та нових суспільно-політичних поглядах.

Одним із засновників і найактивніших учасників Кирило- Мефодіївського товариства був професор М. Костомарое. Ру­шійними силами української історії він уважав народні маси, їх­ню самосвідомість: що свідомішим є народ, то скоріше він знай­де самого себе і через самореалізацію самовизволиться. Думки М. Костомарова про федерацію, республіканський лад, грома­дянські свободи, що творили його політичну концепцію, були обґрунтовані ним у програмі кирило-мефодіївців та в окремих статтях.

Крім Костомарова, активними членами Кирило-Мефодіїв- ського товариства були М. Гулак, В. Білозерський, П. Куліш, О. Маркевич, Т. Шевченко та ін. Кирило-мефодіївці були добре обізнані з найпередовішими ідеями тогочасних західних учених і філософів, зокрема цікавилися «лівими гегельянцями». Син крі­пачки Костомаров, колишній кріпак Шевченко добре розуміли почуття, потреби і прагнення широких народних мас. Ця обізна­ність із народним життям поєднувалася в кирило-мефодіївців із глибоким знанням української історії, минулого України. Запо­зичені із західних джерел ідеї сприймалися ними крізь призму досвіду, набутого в результаті дослідження українського народ­ного життя — як минулого, так і сучасного; на такому ґрунті фор­мувався суспільний світогляд учасників товариства.

Основними завданнями Кирило-Мефодіївського товарис­тва були:

1) побудова слов'янської спілки християнських республік;

2) знищення кріпацтва та абсолютистської царської влади в Російській імперії як необхідна умова заснування цієї спілки;

3)поширення християнського суспільного ладу на весь світ як наслідок здійснення християнського заповіту слов'янами.

Кирило-мефодіївці закликали всіх слов'ян об'єднатися, але так, щоб кожен народ утворив свою суверенну республіку, неза­лежну від інших, збудовану на демократичних засадах. На чолі кожної з республік мали стояти, вибрані на певний час всенарод­ними зборами, президент і сейм; передбачалась повна суспільна й політична рівність усіх громадян, здійснювана на засадах гро­мадянської свободи, свободи вірувань. Члени товариства прагну­ли досягти свого ідеалу не тільки через державні реформи, а й передовсім поширенням освіти, проповіддю християнських та громадських ідей, моральним удосконаленням людей. Особливі надії вони покладали на особисту чесність обраних правителів як одну з головних передумов ідеального суспільного ладу.

Домігшись державної самостійності, слов'янські республіки мали б, на думку Костомарова, установити однакові основні за­кони (про республіканський лад, скасування кріпацтва тощо); од­накову грошову систему; спільно вступати у відносини з іншими державами; утримувати невелике спільне військо за умови існу­вання народної міліції в кожній республіці; мати спільні керівні органи союзу, зокрема президента і конгрес, які б обиралися на чотири роки. Цим обмежувались політико-юридичні зв'язки між слов'янськими республіками; натомість повинні були широко розвиватися ідейно-культурні, релігійні зв'язки, що ґрунтувалися б на принципах християнської моралі.

Серед кирило-мефодіївців найбільш рішучу й безкомпроміс­ну позицію щодо проголошення та здійснення програмних на­станов займав Т. Г. Шееченко, котрий, будучи колись кріпаком, уже в силу свого соціального стану гнівно засуджував самодер­жавно-кріпосницький лад Росії.

Наступний етап розвитку соціально-політичної думки в Україні пов'язаний з творчістю і практичною діяльністю вченого, політичного та громадського діяча М. Драгоманоеа (1841— 1895). У магістерській дисертації «Питання про історичне значен­ня римської історії і Тацит» (1869) Драгоманов писав, зокрема, що він покладав «найбільшу увагу на політичну науку, котра мусить виясняти людям напрямок і ґрунт їх громадської праці».

У пошуках реального й об'єктивного критерію суспільного розвитку М. Драгоманов звертається до здобутків тогочасної за­хідноєвропейської науки і знаходить його в ідеї суспільно- культурного прогресу та в діалектиці, що посідала центральне місце в найбільш поширених тоді суспільно-політичних програ­мах і соціально-філософських теоріях.

М. Драгоманов, намагаючись перенести ідею прогресу на український політичний ґрунт, ототожнює її з ідеєю духовно- морального, економічного й політичного розвитку суспільства. На думку вченого, що більше розвинено суспільну організацію, то вищий щабель соціального прогресу може бути досягнутий. Незважаючи на те, що Драгоманов поділяв марксистські ідеї про соціалізм як більш прогресивний лад, що може виникнути лише в промислово розвинутих країнах, а також визнавав постулат Мар­кса щодо політики й держави як надбудови над економічним ба­зисом, він позитивно ставився до спенсерової теорії еволюції як різнобічної диференціації й розвитку людського суспільства. Ос­новою політичних поглядів Драгоманова є принцип еволюції: «Будучи соціалістом по своїх ідеалах, я переконаний, що здійс­нення цього ідеалу можливе тільки в певній поступовості і при високому розвитку мас, через що й досяжне більше при помочі духовної пропаганди, ніж кривавих повстань».

Політичну програму М. Драгоманова було побудовано на п'яти провідних принципах. Це, по-перше, визнання за держа­вою з її політичною системою і конституцією можливості коор­динації соціально-економічного життя, створення конституційно- репрезентативної системи; по-друге, ідея вченого щодо еволюції існуючої політичної системи як засобу проведення широких по­літичних реформ; по-третє, визнання вирішального значення за ідеєю культурництва, тобто думка про те, що визвольна боротьба має вестися лише просвітницькими засобами, і культура може стати основою для функціонування майбутньої республіканської держави; по-четверте, європоцентризм, тобто переконання, що історичний процес у Росії має пройти той самий політичний шлях, що і в країнах Західної Європи (учений називав його пар­ламентсько-земським варіантом, що замінить абсолютистську монархію); по-п'яте, ідея федерації і «громадянського соціаліз­му» як вирішальної умови перебудови царської імперії на авто­номічних засадах.

У своїй політичній діяльності Драгоманов дотримувався думки, що політична діяльність і боротьба мають ґрунтуватися на мораль­ному ґрунті, оскільки «чисте діло вимагає чистих засобів». Учений вважав, що жодні компроміси із совістю, терор, диктатура не мо­жуть бути засобами побудови ліпшого суспільно-політичного ладу.

Оцінюючи роль М. Драгоманова в розвитку української полі­тичної думки, можна сказати, що він, як і М. Костомаров, є її ос­новоположником. Головні наукові праці М. Драгоманова було присвячено теоретичній політології, політичній історії або конк­ретній політиці («Рай і поступ», «Старі хартії вольностей», «Чудацькі думки про українську справу» та ін.).

М. Драгоманов, будучи одним із найпрогресивніших діячів свого часу, у наукових працях, громадській та політичній діяль­ності проаналізував та синтезував чимало передових ідей, вплив яких на сучасний політичний розвиток світу триває і досі.

Другим титаном української політичної думки є М. С. Грушев- ський. Основні пункти політичної програми М. Грушевського, що випливали з його народницької концепції історії України та її політичного життя, можна звести до семи основних засад:

1) покладаючи провину за поневолення українського народу виключно на царський уряд, який використовував кожну внутріш­ню незгоду в українському суспільстві, щоб підірвати одностай­ність української політики, Грушевський вважав основою полі­тичної платформи українського народу вимогу широкої націона­льно-територіальної автономії України в Російській федеративній республіці на демократичних засадах, що уможливило б також надійне забезпечення прав національних меншостей;

2)забезпечення українському народові державного права, тобто повної незалежності української держави через федерацію: тільки широка національно-територіальна автономія та федера­тивне забезпечення державного права України можуть стати за­порукою вільного політичного й національного розвитку україн­ського народу;

3) широке самоуправління, розвиток будь-якої ініціативи лю­дини і громадянина щодо порозуміння різних національних і кла­сових груп;

4) повне забезпечення політичних, мовних, культурних, релі­гійних та інших прав національних меншостей на нових, автоно­мних засадах;

5)залишення на місцях усіх старих корисних працівників- професіоналів, прихильників свободи і демократії, які готові ке­руватися потребами нового життя українського народу;

6) паралельно з об'єднанням і формуванням нових українсь­ких національних організацій розвиток процесу творення терито­ріальних комітетів, куди б увійшли представники не тільки українського громадянства, а й національних меншостей. Такі територіальні комітети могли б розвивати організаційну роботу в контакті з іншими місцевими групами й установами в усіх необ­хідних випадках: для організації виборів, політичних виступів, для врегулювання національних чи класових суперечностей. Во­ни могли б стати своєрідною плюралістичною противагою орга­нам міської і земської самоуправи як координатори діяльності місцевих і земських рад за умови, що останні також будуть про­порційними об'єднаннями різних класових та національних еле­ментів;

7)організація нових повітів і губерній на основі природних зв'язків — географічних, економічних, комунікаційних, що сприя­тиме органічному творенню реального політичного поділу України.

Новий характер українсько-російських взаємин після Жовт­невої революції 1917 р. в Росії вніс значні корективи в політич­ну програму М. Грушевського. Він піддає різкій критиці полі­тику радянської Росії в Україні, оскільки вважає, що вона фактично продовжує стару царську політику. Учений писав з цього приводу, що більшовицькі керівники, які своїм завданням поставили федеральне об'єднання великоруської та української демократії, під своїм федералізмом приховують найгірший те­рористичний централізм. На початку 1918 р. IV Універсалом Центральної Ради Україна проголошувалася самостійною, неза­лежною республікою. Проте й тоді Грушевський залишався на позиціях федералізму, щоправда, у ширшому його розумінні. Підкреслюючи, що він «був і залишається далі федералістом, оскільки не вважає, як перед тим, так і тепер, самотнього дер­жавного відокремлення за політичний ідеал», учений далі пи­сав: «Тільки маючи на меті завсіди, як кінцеву мету, федерацію світову, я буду виходити, як з першого конкретного кроку до неї, з федерації країв, пов'язаних географічно, економічно й культурно, а не з якоїсь федерації поневолі, на тій підставі, що ми колись разом були піймані при різних оказіях і замкнені до одної в'язничної клітки». І тільки «з тим, з ким буде їй по доро­зі, Україна й установить федеративну связь».

Надзвичайно важливим епізодом політичної діяльності М. Гру- шевського як українського федераліста був, організований Цен­тральною Радою в Києві у вересні 1917 р., з'їзд національностей Росії. Виступаючи перед учасниками з'їзду, Грушевський заявив, що «...ми розглядаємо федерацію не як шлях до самостійності, але як шлях до нових перспектив, які вже давно відкрилися про­відним розумам людства, як шлях до федерації Європи і в майбу­тньому — до федерації всього світу».

Видатним українським політичним мислителем і політичним діячем консервативного напряму був В. Липинський (1882— 1931). Українська держава в майбутньому, на думку Липин- ського, має бути незалежною монархією спадкового характеру з обов'язковою передачею успадкованої гетьманської влади. В Україні гетьман повинен уособлювати державу і виступати своєрідним «національним прапором», найвищим символом дер­жави. Влада гетьмана в державі спирається на традиції, які були започатковані ще Б. Хмельницьким. Існування інституту геть­манства в Україні дає можливість об'єднатися і співпрацювати в ім'я добробуту держави різним політичним угрупованням. «При монархії, — зазначав учений, — найвище місце репрезентації держави зайняте раз і назавжди гетьманом. Ніхто з монархістів на це найвище місце претендувати не може. Тому кожен скеровує свою увагу... , щоб вище місце здобути своїм найкращим викону­ванням покладених на нього обов'язків». Отже, основним пунк­том українського державного будівництва Липинський вважав встановлення правової монархії в традиційній формі гетьманату.

Політична програма В. Липинського ґрунтувалася на таких юридичних та економічних засадах:

1) гарантія недоторканості особи;

2) забезпечення права приватної власності на землю;

3) проведення аграрної реформи;

4) гарантія об'єднання в українській державі всіх українських земель, а в зовнішній політиці — військового та економічного союзу з Росією і Білорусією.

Важливою передумовою на шляху до здійснення цієї програ­ми, на думку вченого, має стати поява української еліти, тобто «організація сильної і авторитетної групи, навколо якої могла б об'єднатись (як колись за варязько-князівської чи шляхетсько- козацької доби) і політично організуватись українська нація. Без практичного і теоретичного розв'язання цієї проблеми ніякі, на­віть найкращі орієнтації не допоможуть нам стати нацією і дер­жавою». Еліта, в уявленні українського мислителя, може бути демократичною, класократичною і охлократичною, і такого ж ха­рактеру набуває та держава або народ, де ця еліта приходить до влади. Тут взаємовідносини будуються або на гармонійній спів­праці еліти з масою (класократія), або на догоджанні масі та по­шуках альянсу з її анархічними, руйнівними інстинктами (демок­ратія), або на насильницькому пануванні над масою (охлократія).

Вузловими пунктами своєї політичної програми В. Липин- ський називає поняття територіального патріотизму української нації та українського консерватизму, які, на його думку, здатні перебороти внутрішні органічні слабкості українства. Поняття патріотизму вчений визначає як «свідомість своєї території, лю­бов до своєї землі, до всіх без винятку її мешканців». Липинський засуджує націоналізм, в основі якого лежить почуття спільності з людьми однієї віри і одного стану, хоча б і на чужій території, і ненависть до людей чужої віри і чужого стану, хоча б і на своїй території.

Учений підкреслює, що цей брак територіального патріотиз­му, який спостерігається також і в інонаціональних елементів, що заселяють Україну, завжди відігравав деструктивну роль у тво­ренні української державності. «Україна завжди була гніздом, яке постачало фанатиків екстериторіальної віросповідності і стано­вості. Патріотів українських і українського патріотизму історія наша, за винятком одиниць і епізодів, не знає».

Виклавши своє розуміння територіального патріотизму, В. Липинський дає своє визначення і поняттю української нації. «Зрештою, — пише він, — як нема чистокровних американців — нема чистокровних українців. Колонія єсть колонія: осідок людей різних племен, рас і вір. Українцем єсть всякий, хто хоче, щоб Україна перестала бути колонією; щоб з різних її племен, рас і вір повстала одна держава українська. А творцем України є той, хто в святе діло унезалежнення української колонії приносить все найкраще, що єсть у ньому: в тій культурі, з якої він до українст­ва прийшов». І далі: «Нація — це реалізація хотіння до буття на­цією. Коли нема хотіння, виявленого в формі ідеї, — нема нації. Але так само нема нації, коли це хотіння не реалізується в мате­ріальних формах держави».

Для В. Липинського нації не вічні, і їхня доля цілковито зале­жить від того проводу, який їх очолює, тобто від національної аристократії. В історії всіх націй завжди точилася і нині точиться боротьба між будівниками та руйнівниками, об'єднуючими і роз'єднуючими силами, оскільки сама нація за своєю природою або переживає добу організації, об'єднання, або зазнає впливу деструктивних сил, які обов'язково призводять її до роз'єднання. Життя нації прямує або конструктивним шляхом, тобто вгору, або шляхом дегенерації, тобто донизу. І цей шлях залежить від того, хто саме приходить до керівництва нацією — організатори чи руйнівники, тобто від співвідношення тих позитивно і негати­вно діючих людських індивідів, які визначають зміст діяльності національного колективу.

Учений говорить про три вічні стадії, які наслідують одна од­ну і через які проходять у своєму житті всі нації (вже згадувані класократія, демократія та охлократія). Будь-який із цих типів панування врешті-решт приводить до панування демократії, але й сама демократія в процесі дегенерації породжує елементи дикта­торського характеру і грубої сили, тобто охлократію. Охлокра­тія — це механічний засіб панування, але її тверда влада завдяки своїй прямолінійності і войовничості викликає до життя таку са­му безкомпромісну і тверду войовничу опозицію, однак з конс­труктивними творчими якостями, тобто класократію.

У цілому високо оцінюючи роль української творчої інтеліге­нції, її великі заслуги перед нацією на ниві культурної та науко­вої праці, літератури, кооперації, Липинський водночас наголо­шує на її абсолютній нездатності до праці політичної. Інтелі­генція стоїть надзвичайно далеко від керівництва держави. Уче­ний уважає, що ті люди в нації, які не зайняті безпосередньо вій­ною та обороною своєї батьківщини або створенням матеріаль­них, необхідних для життя цінностей, — це здекласована інтелі­генція, якій можна довіряти лише справу допомоги національній аристократії і роль опосередкованих помічників.

Липинський вважав формування нації явищем, похідним від державності й обстоював думку, що лише через свою державу і безпосередньо в державі вона формується. «Ніхто нам не збу­дує держави, коли ми самі її собі не збудуємо, і ніхто з нас не зробить нації, коли ми самі нацією не хочемо бути», — заува­жував учений.

В. Липинський зазначав, що одним із головних політичних за­вдань української еліти має бути тривале виховання провідними верствами, об'єднаними в організацію, усього українського гро­мадянства в дусі державно-ідеалістичної ідеї, боротьба за здійс­нення якої, на його думку, завжди була необхідною передумовою перетворення нації недержавної в державну. Причому ця ідея, указував він, має спиратися на релігію, церкву і віру, яка навчала «своїм прикладом і смертю на хресті терпеливо переносити по тюрмам, каторгам, еміграціям всі невдачі і найтяжче горе. Тому, кажемо ми українському громадянству, щоб стати зрілою держа­вною нацією, необхідний державний ідеалізм, опертий на релігії, церкві, вірі живій».

Отже, монархічні погляди в поєднанні із засадами християнс­тва, етики і консерватизму становлять зміст політичної концепції В. Липинського, концепції, яка лягла в основу державницького, консервативного напряму в українській політичній думці.

Особливу роль у формуванні та розвитку української політич­ної думки відіграли відверто націоналістичні ідеї Д. Ткачука, Д. Донцова та М. Махновського.

Так, Д. Ткачук зауважував, що «націоналістична ідеологія — це не є штучно видумана теорія (наука)», а «цілий ряд тісно з со­бою пов'язаних правд..., що на їх підставі розвивається життя... і, отже, життя нації». І далі, роз'яснюючи мету і завдання цієї полі­тичної течії, він підкреслював, що «націоналіст поборює аж до знищення усі інші фальшиві теорії», у тому числі «марксизм, ін­тернаціональний соціалізм... , лібералізм», які «є видумані воро­гами, щоб розложити й ослабити націю, а потім віддати на пота­лу чужих хижаків».

Інший представник цього політичного напрямку — Д. Донцое підкреслює, що в українському націоналізмі набуває центрально­го значення головна ідея, яку він пропагував усе життя, — ідея про засадну відмінність націоналістичного світогляду від ідеалів європейського Просвітництва взагалі та його похідних у вигляді позитивізму, наукового соціалізму, наукового матеріалізму тощо. Донцов піддає жорстокій критиці майже всіх відомих українсь­ких демократів, починаючи з П. Куліша й закінчуючи М. Драго- мановим, саме за їхні просвітницькі ідеали та спроби на науково­му рівні аналізувати явища суспільно-політичного життя. У своїх публікаціях він намагався довести, що криза в Європі, яка в 1914 р. спричинилась до початку Першої світової війни, стала на­слідком визрівання національно-життєвих світів, кризою зітк­нення національних воль до самоствердження, виборюванням свого місця у світі.

Націоналізм Донцов розглядав як світогляд, що є стимулом усіх людських починань і встановлює взаємини між усіма суб'єктами. Проголошуючи головним чинником діяльності лю­дини вольовий аспект людської психіки, він підносить до рівня абсолютних людських цінностей ірраціоналізм, експансію, наси- льництво і фанатизм. Центральною тезою ідеології чинного або інтегрального націоналізму Д. Донцова було поняття волі, яке в нього випливало з ніцшеанської концепції «волі до влади». Саме у волі Донцов убачав початок усіх здорових людських починань, «вічний невсипучий гін», який все перетворює в житті суспільст­ва. Оскільки український народ довгий час пригнічувався, то та­кий стан нереалізованого прагнення національного самоствер­дження є майже постійним, а тому націоналізм набуває реального суспільного сенсу, волі до власної культури, до самостійного державницького буття.

Ось чому для Д. Донцова не стояло питання про справедли­вість чи несправедливість запропонованого ним «чинного націо­налізму». «Боротьба за існування є законом життя. Всесвітньої правди нема... Життя признає її тому, хто викажеться більшою силою, моральною і фізичною. Ту силу можемо ми здобути лиш тоді, коли переймемося новим духом, новою ідеологією. Перед кожною нацією є дилема: або перемогти, або згинути».

Ще одним представником цього політичного напряму був М. Міхноеський, який свої погляди виклав у своєрідному мані­фесті, «катехізисі» самостійників — «Десять заповітів УНП»:

1. Одна, єдина, неподільна, самостійна, вільна, демократична Україна, Республіка робочих людей — це ідеал української лю­дини, за здійснення якого ти повинен боротися, не шкодуючи свого життя...

2. Всі люди — твої брати. Але москалі, поляки, мадяри й жи­ди — це вороги нашого народу, як довго вони панують над нами і визискують з нас.

3. Україна для українців, тому виганяй з неї всіх ворогів- зайдів.

4. Усюди й завжди вживай української мови. Хай ні дружина твоя, ні діти твої не поганять твоєї господи мовою чужинців- гнобителів.

5. Шануй діячів рідного краю, ненавидь його ворогів, знева­жай перевертнів-відступників і добре буде цілому твоєму наро­дові й тобі.

6. Не вбивай Україну своєю байдужістю до всенародних ідеалів.

7.Не зробися ренегатом-відступником.

8. Не обкрадай власного народу, працюючи на ворогів України.

9.Допомагай своєму землякові поперед усіх: держись купи.

10. Не бери собі дружини з чужинців, бо твої діти будуть тобі ворогами; не приятелюй із ворогами нашого народу, цим ти до­даси їм сили й відваги.

Аналізуючи сучасну суспільно-політичну ситуацію в Україні, треба, на жаль, зазначити не тільки деякий збіг національно- самостійницьких ідеалів певних політичних сил з украй націона­лістичною ідеологією, а й наявність певних об'єктивних переду­мов для цього. Річ у тому, що, починаючи з проголошення Украї­ною незалежності в 1991 р., ідейна перебудова в нашій державі здійснюється занадто повільно. Політичне керівництво держави в багатьох випадках трималося за старий ідеологічний фунда­мент — адміністративно-командну систему. Це призвело до того, що намагання певних політичних сил швидко втілити в життя національні ідеї та цінності набували характерної для будь-якого тоталітаризму форми прямого наказу, адміністративного втру­чання, тотального контролю. Таких прикладів безліч, починаючи від орієнтації деяких політичних сил не на економічну користь, а роз'єднання держави або на збереження її національної самозам- кненості.

Новий етап у розвитку політичної думки в Україні заклав Універсал національної єдності 2006 р. (див. Додатки до гла­ви 2), який пов'язаний з розвитком ідей суверенітету і незалеж­ності, духовного зростання української нації, її мови, культури, єдності і соборності, входження нашої країни в єдину сім'ю єв­ропейських народів.

 

КОНТРОЛЬНІ ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ

 

1. Яка різниця у поглядах конфуціанців і легістів Стародав­нього Китаю?

2. Проаналізуйте ідеї Платона відносно думки про ідеальну державу.

3. Розкрийте суть девізу Н. Макіавеллі «Мета виправдовує засоби».

4. Які три типи влади виділяв Макс Вебер?

5. Теорія розподілу влад Ш. Л. де Монтеск'є.

6. Проаналізуйте головні етапи розвитку політичної думки в Україні.

7. Монархічні погляди українського мислителя і політично­го діяча В. Липинського.

8. Чому політичні ідеї М. Драгоманова актуальні й досі?