2. Система управління державною інноваційноюполітикою : Інноваційний менеджмент : B-ko.com : Книги для студентів

2. Система управління державною інноваційноюполітикою

Однією з особливостей розвитку економіки індустріальнерозвинених країн є прагнення забезпечити формування і реаліза-цію інноваційної політики. Прискорений розвиток науки і технікипосилив необхідність розробки комплексних прогнозів націона-льного науково-технічного розвитку. При цьому протягом остан-ніх років практично в усіх країнах значно підвищилась роль дер-жави у розробці різних прогнозів, формуванні науково-технічнихпрограм, їхньому фінансуванні та організаційному забезпеченні.

Зростаючий інтерес до довгострокового науково-технічногопрогнозування і визначення пріоритетів у стратегічних напрямахдержавної інноваційної політики зумовив розробку відповіднихпрограм. Так, рада з питань наукової політики Фінляндії оголоси-ла про значне розширення НДДКР, Національна науково-дослідна рада Ісландії підготувала план прикладних досліджень укоординації з університетськими структурами до кінця 90-х років.У Швеції закон про політику в галузі досліджень, прийнятий в1982 р., передбачає створення планів НДДКР та розгляд їх у пар-ламенті.

Стратегічне прогнозування стало необхідністю, тому біль-шість країн періодично друкують так звані «білі книги», в якихвідображаються пріоритети національної інноваційної політики.

Високі темпи розвитку науково-технічного потенціалу є не-обхідною, але недостатньою умовою інтенсивної інноваційної ді-яльності. Достатня умова інноваційної діяльності — це високийрівень інноваційної сприйнятливості. Ілюстрацією цього можутьбути три принципи формування державної інноваційної політикиСША:

урядова підтримка фундаментальних досліджень і одно-часно перенесення більшої частини витрат на прикладні дослі-дження на приватний сектор. Адміністрація підтримує лише тідовгострокові прикладні НДДКР, що мають потенціальне великезначення для держави;

встановлення пріоритетів у сфері науки і техніки, що восновному покладено на Адміністративне-бюджетне управління;

стимулювання перебудови промисловості згідно з планомекономічного відродження фактично є непрямим фінансуваннямНДДКР з боку приватного сектора (особливо перспективних ро-біт, прискорення впровадження нововведень).

Тактика визначення пріоритетів у різних країнах ґрунтуєть-ся на національних проблемах економіки. Наприклад, у СШАпроцес формування системи державних пріоритетів спрямованийна розширення асигнувань на НДДКР і регулювання їхнього роз-поділу.

У процесі визначення цих пріоритетів розглядаються різніваріанти програм наукових досліджень. При цьому урядові орга-ни широко користуються послугами спеціальних експертнихкомісій. Наприклад, комісією з науково-технічної та державноїполітики, що складається з представників Національної академіїнаук, Національної інженерної академії та інших організацій, ви-значено найважливішими сім наукових напрямів досліджень, нарозвиток яких необхідно збільшити асигнування. Такі рекомен-дації забезпечують більш раціональне розміщення ресурсів усфері НДДКР федеральним урядом, рішення якого регулярно об-говорюються конгресом та його комітетом з науки і техніки.

Основою формування державної політики пріоритетів уЯпонії є дещо інші стратегічні та тактичні принципи. Японськіспеціалісти вважають, що поетапне прискорення науково-тех-нічного розвитку економіки країни передбачає два підходи: по-перше, освоєння зарубіжного досвіду на основі закупівлі ліцен-зій; по-друге, розвиток власних досліджень і розробок.

У першому випадку можливе швидке просування вперед іотримання відчутних результатів за порівняно короткий час, удругому — не виключені серйозні труднощі, оскільки ініціативнінауково-технічні розробки пов'язані з ризиком і невдачами.

Якщо до початку 80-х років японський уряд віддавав пере-вагу освоєнню знань (процесів), а не придбанню матеріалізованиху засобах виробництва результатів досліджень, то згодом він ви-ступив ініціатором великих національних програм у сферіНДДКР. Це свідчить про перехід до політики динамічного плану-вання наукових досліджень і засвоєння нових технологій.

Підготовка великих науково-технічних програм зумовлюєнеобхідність підвищення ролі фундаментальних досліджень. Узв'язку з цим державні структури не лише збільшують частки ін-вестиційних вкладень у такі дослідження, а й спонукають робитице у всезростаючих масштабах приватні фірми. Сфера науковихдосліджень і розробок перестає бути стихійним генераторомструктурних зрушень в економіці. Визначаючи коротко- та дов-гострокові пріоритети науково-технічного розвитку, державніуправлінські структури виявляють ініціативу в розробці цільовихдослідницьких програм і визначають законодавчі заходи прямогоі непрямого стимулювання реалізації їх та впровадження резуль-татів розробок у виробництво.

Японська політика в галузі НДДКР, всупереч поширенійдумці, формується не під егідою єдиного центру, а як результатжорсткої конкуренції між багатьма урядовими установами за фі-нансові ресурси і пануюче становище в перспективних напрямахдосліджень.

Головна роль в управлінні наукою в США належить конгре-сові. Це не лише формальне прийняття відповідних законодавчихактів. Конгрес США аналізує напрями наукових досліджень і вста-новлює пріоритетність їх через свої численні наукові комісії, якпостійно діючі, так і тимчасові. Конгрес не має спеціального орга-ну, що відповідає за розвиток науки в країні. Водночас усі асигну-вання на неї, починаючи з 1974 р., проходять через його адмініст-ративно-бюджетне управління, до функцій якого належить такожвизначення пріоритетів при розподілі національних ресурсів.

Однак усі основні рішення щодо розвитку науки значноюмірою визначаються Білим домом, оскільки за науково-досліднупрограму уряду згідно із законодавством повністю відповідаєПрезидент США. Цю функцію у президентській структурі вико-нує спеціальний апарат.

Однією з головних урядових установ у США щодо встанов-лення пріоритетів є Управління технологічної оцінки. Воно надаєконгресові інформацію про можливий вплив результатів реаліза-ції окремих науково-дослідних проектів на економічні, біологічні,політичні, демографічні та інші аспекти життя країни.

Уряд не займається проблемами наукових досліджень, алепід егідою окремих міністерств проводиться багато наукових до-сліджень. Деякі міністерства, наприклад оборони і сільського го-сподарства, отримують на ці потреби великі асигнування конгре-су, в їх структурі є спеціальні функціональні підрозділи з НДДКР.

Важливе місце в урядовому апараті управління науковимидослідженнями в США займає міністерство торгівлі, що відіграєроль координатора інформаційної діяльності урядових установ. Уйого структуру входить національна служба технічної інформації,яка розглядається як своєрідна «клірингова палата» всієї науково-дослідницької' інформації.

З так званих незалежних агентств, пов'язаних з питанняминаукових досліджень, у структурі урядового апарату США най-більшим є Національне управління з аеронавтики і дослідженнякосмічного простору (НАСА). Спеціальна служба НАСА займа-ється передачею промисловості результатів досліджень, які мо-жуть застосовуватися поза наукою про космос.

Напівурядовий статус має Американська академія наук. Збе-рігаючи незалежність, вона здійснює за дорученням уряду і кон-гресу об'єктивну експертизу різних наукових дисциплін, проек-тів, визначає їхню пріоритетність. За різноманітністю формкооперування науки з виробництвом США займає одне з провід-них місць у світі. І ця різноманітність форм постійно розширю-ється — від консультацій, що їх надають вузи фірмам, і створеннярад консультантів-бізнесменів у вищій школі до організації спі-льних компаній для проведення окремих досліджень.

Американські вузи виявляють велику активність у роботітак званих технічних станцій і центрів нововведень. Перші спри-яють розвитку регіональних досліджень. У фінансуванні їх порядз приватними фірмами бере участь уряд.

Особливістю державної інноваційної політики США є ак-тивна участь у формуванні технологічної інфраструктури,централізованої системи управління патентними інститутами,акумуляції значної частини функцій з контролю і фінансуваннясистеми науково-технічної інформації.

Ефективною формою зв'язку між вузівською наукою і ви-робництвом є технологічні парки (ТП). Сутність ТП полягає устворенні в науково-дослідному (університетському) середовищіінфраструктури, необхідної для формування і становлення неве-ликих високотехнологічних фірм. Технопарк об'єднує великі ймалі господарські організації, з одного боку, і творчий потенціалвеликих університетів — з іншого.

Конкретні форми організації та управління ТП в кожномуокремому випадку різні. Вони, як правило, є власністю на пайовихзасадах університету, місцевого муніципалітету, акціонерних това-риств і асоціацій у будь-яких комбінаціях. Частина парків функціо-нує на комерційній основі, частина є безприбутковими організаціями.

Технологічний парк у США — це орієнтована на підтримкупромислово-університетського співробітництва організація, якасприяє переливанню ідей від науки до практики, передаванню те-хнології та обміну спеціалістами між університетом та високоте-хнологічними фірмами.

Розглянемо моделі інноваційного розвитку в Україні. Вихо-дячи з територіальної, галузевої та структурної неоднорідностінауково-технічного потенціалу України, на етапі становлення ри-нкових відносин можна використовувати різні моделі інновацій-ного розвитку, а саме:

«активної дифузії інновацій», яка характеризується взає-модією уряду з науковими установами, вузами, підприємствами іорганізаціями. Головне завдання науки — розробка нових засобівзастосування існуючих вітчизняних і зарубіжних технологій. Пе-ревага цієї моделі полягає в тому, що передову технологію можнашвидко впровадити. Цю модель раціонально використовуватидля широкомасштабного проведення конверсії. Реалізація її дастьзмогу суттєво поліпшити якість науково-технічного потенціалуУкраїни при мінімальних ресурсних витратах;

«державної підтримки інноваційних форм», що орієнто-вана на державну підтримку будь-яких національних іннова-ційних структур у виході з наукоємною продукцією на світовийринок. До виходу на світовий ринок інноваційні структуриобов'язково проходять період активного розвитку і завоюваннявнутрішнього ринку. Для того щоб випускати дешеву продук-цію вищої якості, мають застосовуватися прогресивні техноло-гії виробництва. Основна мета уряду щодо розвитку цієї моделіполягає у сприянні нарощуванню науково-технічного потенціа-лу в системі міжнародної ринкової економіки. Ця модель єнайефективнішою на етапі вирівнювання науково-технічнихпотенціалів України і розвинених країн світу;

«локального інноваційного середовища» на зразок «нау-кових парків», «технополісів», а в Україні — «територіальних на-уково-технічних центрів», що характеризується концентрацією напевній території наукового, освітнього, виробничого, фінансовогопотенціалів, об'єднаних єдиним процесом технологічного розви-тку. Як результат погодженої дії всіх цих факторів складаєтьсямережа взаємозв'язків з дуже високим ступенем децентралізаціїта самоорганізації. Ця модель ефективна для розвитку науки тависоких технологій, однак потребує від суспільства певної відк-ритості для інновацій. Можливості реалізації її в Україні нині об-межені кількома великими науковими центрами. Найдоцільні-шою для цієї моделі є розробка нових матеріалів, зварювальноговиробництва, електронної техніки і біотехнологій;

«міжгалузевих наукових технічних комплексів» (МНТК),яка може стати інноваційною системою за умови генерації всіххарактерних для моделі «локальне інноваційне середовище» фак-торів. МНТК, що діють в Україні, мають значний науковий виро-бничий потенціал. Однак відсутність інших необхідних елементівускладнює можливість реалізації цієї моделі науково-технічногорозвитку. Деякі труднощі пов'язані з невідпрацьованістю міжде-ржавних відносин з країнами як близького, так і далекого зарубі-жжя. Усунення цих труднощів не пов'язане з великими витратаминаціональних ресурсів, тому на сучасному етапі цю модель в нау-ково-технічному розвитку України використовувати вигідно;

модель СНД, заснована на науково-технічному співробіт-ництві між державами, підприємствами та організаціями країн СНДза спільними програмами, комерційними замовленнями на науково-технічну продукцію, що передбачають взаємовигідний обмін нау-ково-технічною інформацією тощо. Враховуючи тісні науково-технічні та економічні зв'язки, що історично склалися між країна-ми — колишніми республіками СРСР, доцільно зберегти більшістьз них на новій основі. Частка моделі в системі інших моделей нау-ково-технічного розвитку може становити 10-30 відсотків;

«світового співробітництва», орієнтована на активнуучасть України у міжнародному науково-технічному співробіт-ництві і широкому обміні науковими результатами і новими тех-нологіями. Реалізація цієї моделі передбачає радикальне поліп-шення якості вітчизняного наукового потенціалу та орієнтацію напріоритетний розвиток співробітництва з сусідніми державами танауковими центрами української діаспори.

Отже, державна політика України має орієнтуватися на різнімоделі інноваційного розвитку залежно від стану науково-технічного потенціалу і конкретних проблем, що постають передсуспільством.