3 Регіональні угоди про права людини

Сьогодні права людини задекларовані також і у регіональних міжнародних документах про права людини. Серед них:

1. Американська декларація прав і обов'язків людини (02.05.1948);

2. Американська конвенція про права людини (22.11.1969), за якою створено міжамериканський суд з прав людини;

3. Африканська Хартія прав людини і народів ( червень 1981 року);

4. Європейська соціальна Хартія (18.10.1961, переглянута 3 тра­вня 1996 року у Страсбурзі). У ній проголошено ряд прав та прин­ципів, які повинні запроваджуватися всіма відповідними засобами як національного, так і міжнародного характеру (див. Додаток Б). Серед них право на захист дитинства та юнацтва (стаття 7, в якій йдеться про обмеження у залученні дітей до праці, умови та оплату праці, професійне навчання дітей та підлітків (до 15 років); право на соціальне забезпечення (стаття 12, яка передбачає створення систе­ми соціального забезпечення, підтримування її на задовільному рів­ні); право інвалідів на самостійність, соціальну інтеграцію та участь у житті суспільства (стаття 15, яка визначає систему заходів по сприянню всебічній соціальній інтеграції та участі в житті суспільс­тва інвалідів); право дітей та підлітків на соціальний, правовий та економічний захист (стаття 17), право осіб похилого віку на соціа­льний захист (стаття 23) та ряд статей (статті 24, 25, 26, 27), які ре­гулюють взаємини роботодавця та робітника (право на роботу, на­лежні умови та оплату праці, умови звільнення тощо).

«Європейська конвенція з захисту прав людини» (4.11.1950 рік, переглянута та ухвалена 11.05.1994 року) містить положення про повноваження Європейського суду з прав людини, який функ­ціонує на постійній основі і покликаний забезпечити права людини, що задекларовані у Європейській соціальній Хартії. Україна підпи­сала цей документ 17.07.1997 р., він набув чинності 14.09.1997 р.

На протязі всього свого існування ООН приділяє велику увагу правам людини, створенню документів у цій галузі.

Так, у Підсумковому документі Віденської зустрічі предста­вників держав-учасниць Наради з безпеки та співробітництва в Європі (1989 рік) зазначається:

«Забороняти тортури та інші види жорстокого, нелюдського або принижуючого людську гідність поводження та покарання»;

«Захищати осіб від будь-якої психіатричної або іншої медич­ної практики, яка порушує права людини і основні свободи» [39].

Ці положення прямо стосуються етики та відповідальності практикуючого психолога.

Розглянуті документи носять найбільш загальний характер, фіксуючи основні права людини. Існує ряд міжнародних докуме­нтів, які стосуються прав людини в окремих сферах. Так, напри­клад, Україною ратифіковано понад 40 Конвенцій Міжнародної організації праці. Серед них:

Конвенція про примусову чи обов'язкову працю.

Конвенція про свободу асоціацій і захист права на організацію.

Конвенція про рівну оплату чоловіків і жінок за рівноцінну працю.

Конвенція щодо дискримінації в галузі праці і занять.

Конвенція про політику в галузі праці й зайнятості.

Державами-членами Ради Європи, іншими державами та Єв­ропейським співтовариством підписано «Конвенцію про права людини та біомедицину (04.04.1997 року)». Ця Конвенція прого­лошує ряд положень, серед яких такі:

«Пріоритет людини». Інтереси та благополуччя окремої лю­дини превалюють над інтересами суспільства і науки (стаття 2).

«Захист осіб, що страждають психічними розладами» .

Особа, яка страждає серйозними психічними розладами, може без її згоди піддаватися медичному втручанню, яке спрямоване на лікування такого розладу, лише в тому випадку, якщо відсут­ність такого лікування може нанести серйозну шкоду її здоров'ю і за умови дотримання передбачених законом прав захисту, включаючи процедури нагляду, контролю, та подання апеляцій (стаття 7). Ряд положень визначають порядок проведення науко­вих досліджень у медицині.

Конвенція про боротьбу з дискримінацією в галузі освіти (14.12.1960 року) має 19 статей. Була ратифікована Президією Верховної Ради УРСР і набула чинності для УРСР з 19 березня 1963 року (див. додаток В).

У цьому документі визначається, що поняття дискримінація в галузі освіти охоплює «будь-яке розмежування, виключення, обме­ження чи переваги за ознаками раси, кольору шкіри, статі, мови, ре­лігії, політичних чи інших переконань, за національним або соціа­льним походженням, економічним становищем або народженням, що мають своєю метою або наслідком знищення чи порушення рів­ності взаємовідносин у галузі освіти» [40].У статтях Конвенції ви­значаються випадки, які не є проявами дискримінації, проголошу­ються права батьків у виборі освіти, умови забезпечення закладів освіти викладацькими кадрами, стверджується, що «освіта повинна бути спрямована на повний розвиток людської особистості і на по­вагу прав людини та основних свобод; повинна сприяти взаєморо­зумінню, терпимості між народами, расовими та релігійними гру­пами, розвитку діяльності ООН у підтримці миру» [40].

З метою роз'яснення положень Конвенції про боротьбу з дис­кримінацією в галузі освіти на 18 сесії ООН 17 жовтня — 23 лис­топада 1974 року було прийнято «Рекомендацію про виховання в дусі Міжнародного взаєморозуміння, співробітництва і миру та виховання в дусі поваги прав людини і основних свобод». Це складний за змістом документ (у 10 розділах міститься 45 поло­жень), що охоплює широкий діапазон проблем використання різ­номанітних рівнів і форм освіти для різних категорій населення в дусі поваги прав людини і основних свобод. Проте головна увага у Рекомендації приділяється тезі про необхідність виховання, встановлюється порядок повідомлення про заходи, вжиті для здійснення Конвенції, розв'язання спорів, порядок приєднання до Конвенції та ін. З цією метою в Рекомендації сформульовано і закріплено основні керівні принципи політики в галузі освіти, уточнюється специфіка діяльності в різних аспектах і секторах освіти. У розгорнутому вигляді подаються поради і методи підго­товки викладачів, використання навчального обладнання і мате­ріалів, проведення досліджень і експериментів.