1 Психодинамічний напрям

Психодинамічний напрям, за О.Ф.Бондаренком, базується на принципі визначального впливу минулого досвіду на формування світовідчуття, певної манери поведінки людини, її внутрішніх і зовнішніх проблем. Психотерапевт розв'язує питання, пов'язані з динамічними аспектами психіки клієнта (мотивами, внутрішніми конфліктами, суперечностями), існування й розвиток яких забез­печують функціонування та розвиток особистісного «Я».

Основною метою психологічної допомоги у класичному пси­хоаналізі є:

1) усвідомлення неусвідомленого (мотивів, захисних механіз­мів, способів поведінки) і прийняття адекватної та реалістичної його інтерпретації;

2) посилення Ego-свідомості для вироблення більш реалістич­ної поведінки [9].

Позиція і роль психотерапевта у класичному психоаналізі до­сить жорстко фіксована. О.Ф.Бондаренко виділяє такі основні вимоги до нього: невтручання, відстороненість, нейтралітет і особистісна закритість; уміння і здатність витримувати перене­сення і працювати з контрперенесенням; тонка спостережливість і здатність до адекватних інтерпретацій. Одна з найважливіших вимог до консультанта — усвідомлення власних проблем, реак­цій та їх можливого впливу на клієнта. Недарма проходження тривалого й детального курсу психоаналізу є неодмінною умо­вою професійної підготовки психоаналітика.

Класичний психоаналіз включає 5 базових психотехнік:

1) метод вільних асоціацій, передбачає породження мимовіль­них, таких, що випадково спадають на думку, висловлювань, зміст яких може відображати будь-які переживання клієнта. Для психотерапевта важливими є зміст і послідовність висловлювань;

2) тлумачення сновидінь. У сновидіннях розрізняється мані- фестований і латентний зміст (останній включає в себе витіснені і неусвідомлювані, втілені в алегоричну форму, переживання). Враховується те, що під час сну послаблюються Ego-захисні ме­ханізми і виявляються приховані від свідомості переживання, а також те, що сновидіння — це процес трансформації переживань у більш прийнятну для сприйняття і оволодіння форму;

3) інтерпретація, тобто тлумачення, пояснення, що включає три процедури: ідентифікацію (позначення, роз'яснення), власне тлумачення і переклад на мову повсякденного життя клієнта;

4) аналіз опору, забезпечує усвідомлення клієнтом своїх Ego- захисних механізмів і прийняття необхідності конфронтації щодо них;

5) аналіз перенесення (трансферу). Перенесення є неодмінним атрибутом психотерапії у психоаналізі. Аналіз перенесення спри­яє усвідомленню фіксацій, які визначають поведінку і пережи­вання клієнта [9], [34].

В аналітичній психотерапії Карла Юнга центральне місце посідають наступні ідеї: 1) подолання будь-якої однобічності у розвитку особистості, особливо пов'язаної зі схильністю до об­стоювання свідомих патернів та ідеалів і заперечення «темного боку» особистого й громадського життя; 2) індивідуації як всебіч­ного, повного розвитку самості, що синтезує свідоме і несвідоме.

Сам К. Юнг підкреслював емпіричний, досвідний характер психотерапії, яку розлядав як різновид освітнього процесу. Він говорив про «загальний невроз віку», а не про хворобу клієнта. Метою психотерапевтичної допомоги є навчити розумінню внут­рішнього світу і самопізнанню через переживання всієї повноти свого буття, що в перспективі веде до поглиблення повноти гар­монійного буття.

У цьому напрямку психотерапії відсутня будь-яка фіксація по­зиції психотерапевта. Він будує свої психотерапевтичні стосунки з клієнтом через використання перенесення і контрперенесення, прийняття клієнта у роботі з його внутрішнім світом. Важливим моментом є допомога клієнту у розмежуванні усвідомлюваних і неусвідомлюваних інстанцій та встановлення комунікацій між ними.

Індивідуальна психотерапія Альфреда Адлера (за О. Ф. Бон­даренком) обстоює необхідність сприйняття світу з позиції «сис­теми відліку» клієнта, при цьому не заперечується об'єктивне зумовлення поведінки, але воно вважається менш важливим, ніж цінності, цілі, уявлення, висновки, якими керується людина. Осо­бистість виступає неподільною цілісністю, яка є інтегральною частиною соціуму. Звідси і значна увага до міжособистісних про­блем, і твердження, що вся людська поведінка має цілеспрямова­ний характер. Почуття неповноцінності, його компенсація й соці­альне середовище — ось ті три змінні, результативна сила впливу яких сприяє формуванню в особистості прагнення до значущості й зверхності.

Адлерівська психотерапія виходить з переконання, що задово­леність життям багато в чому залежить від «соціального інтере­су». Здорова особистість — це особистість, здатна до продуктив­ної активності, яка передбачає соціальні, особистісні почуття та когнітивні припущення.

В адлерівській психотерапевтичній моделі цілі психологічної допомоги — це зниження почуття неповноцінності, розвиток со­ціального інтересу, корекція цілей і мотивів з перспективою змі­ни стилю життя.

Психологи, які працюють в межах цього напрямку, прагнуть, перш за все, знайти одну з чотирьох типів помилок в «картині світу» клієнта: недовіра, себелюбство, нереалістичні амбіції й брак впевненості. Вихідна позиція психотерапевта — діагности­ка. Важливе значення для неї має інформація про «сімейне су­зір'я» клієнта та його «ранні спогади». Стосунки з клієнтом бу­дуються за принципом «контракту» [9] .

Техніка психотерапевтичної роботи даного напрямку включає такі процедури: встановлення правильних психотерапевтичних стосунків, аналіз і вироблення особистісної динаміки клієнта, за­охочення саморозуміння і допомога в переорієнтації.