КОНВЕНЦІЯ ПРО ПРАВА ДИТИНИ (ратифікована Постановою ВР N 789-12 від 27.02.91 )

ПРЕАМБУЛА

Держави-учасниці цієї Конвенції, вважаючи, що згідно з принципа­ми, проголошеними в Статуті ООН, визнання властивої людині гіднос­ті, рівних і невід'ємних прав усіх членів суспільства є основою забезпе­чення свободи, справедливості і миру на землі,

беручи до уваги, що народи Об'єднаних Націй підтвердили в Стату­ті свою віру в основні права людини, в гідність і цінність людської осо­би та сповнені рішучості сприяти соціальному прогресові і поліпшенню умов життя при більшій свободі,

визнаючи, що Організація Об'єднаних Націй у Загальній декларації прав людини та Міжнародних пактах про права людини проголосила і погодилась з тим, що кожна людина має володіти всіма зазначеними у них правами і свободами без якої б то не було різниці за такими озна­ками, як раса, колір шкіри, стать, релігія, політичні або інші переконан­ня, національне або соціальне походження, майновий стан, народження або інші обставини,

нагадуючи, що Організація Об'єднаних Націй в Загальній декларації прав людини проголосила, що діти мають право на особливе піклування і допомогу, впевнені в тому, що сім'ї як основному осередку суспільства і природному середовищу для зростання і благополуччя всіх її членів і осо­бливо дітей мають бути надані необхідні захист і сприяння з тим, щоб вона могла повністю покласти на себе зобов'язання в рамках суспільства,

визнаючи, що дитині для повного і гармонійного розвитку її особи необхідно зростати в сімейному оточенні, в атмосфері щастя, любові і розуміння, вважаючи, що дитина має бути повністю підготовлена до самостійного життя в суспільстві та вихована в дусі ідеалів, проголо­шених у Статуті Організації Об'єднаних Націй, і особливо в дусі миру, гідності, терпимості, свободи, рівності і солідарності,

беручи до уваги, що необхідність у такому особливому захисті ди­тини була передбачена в Женевській декларації прав дитини 1924 року і Декларації прав дитини, прийнятій Генеральною Асамблеєю 20 лис­топада 1959 року, та визнана в Загальній декларації прав людини, в Міжнародному пакті про громадянські і політичні права (зокрема, в статтях 23 і 24), в Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права (зокрема, в статті 10), а також у статутах і відповідних документах спеціалізованих установ і міжнародних організацій, що за­ймаються питаннями благополуччя дітей,

беручи до уваги, що, як зазначено в Декларації прав дитини, «дити­на внаслідок її фізичної і розумової незрілості потребує спеціальної охорони і піклування, включаючи належний правовий захист як до, так і після народження»,

посилаючись на положення Декларації про соціальні і правові принципи, що стосуються захисту і благополуччя дітей, особливо при передачі дітей на виховання та при їх всиновленні, на національному і міжнародних рівнях, Мінімальних стандартних правил ООН, що стосуються здійснення правосу­ддя щодо неповнолітніх («Пекінські правила») та Декларації про захист жі­нок і дітей в надзвичайних обставинах і в період збройних конфліктів,

визнаючи, що в усіх країнах є діти, які живуть у виключно тяжких умовах, і що такі діти потребують особливої уваги,

враховуючи належним чином важливість традицій і культурних цінностей кожного народу для захисту і гармонійного розвитку дитини, визнаючи важливість міжнародного співробітництва для поліпшен­ня умов життя дітей в кожній країні, зокрема в країнах, що розвивають­ся, погодились про нижченаведене:

ЧАСТИНА I

СТАТТЯ 1

Для цілей цієї Конвенції дитиною є кожна людська істота до досяг­нення 18-річного віку, якщо за законом, застосовуваним до даної особи, вона не досягає повноліття раніше.

СТАТТЯ 2

1. Держави-учасниці поважають і забезпечують всі права, передбачені цією Конвенцією, за кожною дитиною, яка перебуває в межах їх юрисдикції, без будь-якої дискримінації незалежно від раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних або інших переконань, національного, етнічного або со­ціального походження, майнового стану, стану здоров'я і народження дити­ни, її батьків чи законних опікунів або яких-небудь інших обставин.

2. Держави-учасниці вживають всіх необхідних заходів для забезпе­чення захисту дитини від усіх форм дискримінації або покарання на підставі статусу, діяльності, висловлюваних поглядів чи переконань ди­тини, батьків дитини, законних опікунів чи інших членів сім'ї.

СТАТТЯ 3

1. В усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями со­ціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпечен­ню інтересів дитини.

2. Держави-учасниці зобов'язуються забезпечити дитині такий за­хист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов'язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом, і з цією метою вживають всіх відповідних законодавчих і адміністративних заходів.

3. Держави-учасниці забезпечують те, щоб установи, служби і орга­ни, відповідальні за піклування про дітей або їх захист, відповідали но­рмам, встановленим компетентними органами, зокрема в галузі безпеки й охорони здоров'я та з точки зору численності і придатності їх персо­налу, а також компетентного нагляду.

СТАТТЯ 4

Держави-учасниці вживають всіх необхідних законодавчих, адмініст­ративних та інших заходів для здійснення прав, визнаних у цій Конвен­ції. Щодо економічних, соціальних і культурних прав держави-учасниці вживають таких заходів у максимальних рамках наявних у них ресурсів і при необхідності в рамках міжнародного співробітництва.

СТАТТЯ 5

Держави-учасниці поважають відповідальність, права і обов'язки батьків і у відповідних випадках членів розширеної сім'ї чи общини, як це передбачено місцевим звичаєм, опікунів чи інших осіб, що за зако­ном відповідають за дитину, належним чином управляти і керувати ди­тиною щодо здійснення визнаних цією Конвенцією прав і робити це згідно зі здібностями дитини, що розвиваються.

СТАТТЯ 6

1.Держави-учасниці визнають, що кожна дитина має невід'ємне право на життя.

2.Держави-учасниці забезпечують у максимально можливій мірі виживання і здоровий розвиток дитини.

СТАТТЯ 7