§ 2.3. Держава як суб'єкт міжнародногоприватного права : Міжнародне приватне право : B-ko.com : Книги для студентів

§ 2.3. Держава як суб'єкт міжнародногоприватного права

Ще однією специфічною категорією су'бєктів міжнародного при-ватного права є держава. Як відомо, положення держави як су'бєктаміжнародного публічного права, ґрунтується на принципі сувере-нітету, що означає: у міждержавних стосунках кожна з держав непідкоряється ні іноземному закону, ні іноземній юрисдикції. Такийособливий статус держави відтворено у давньому принципі: «Par inparem non habet imperium» (рівний над рівним не має влади).

Зазначений принцип знайшов своє відтворення у такомуміжнародно-правовому інституті, як імунітет держави. Слово «іму-нітет» походить від латинського слова «immunitas» - звільнення,позбавлення чогось. Імунітет іноземної держави полягає у непід-порядкованності держави владі іншої держави, її юрисдикції. Саметому імунітет називають юрисдикційним імунітетом [36, С. 126 ].Імунітет держави слід відрізняти від консульського та дипломатич-ного імунітетів, які надаються як привілеї відповідним категоріямосіб для здійснення ними представницьких функцій на підставінорм дипломатичного й консульського права.

У доктрині міжнародного права існує дві теорії щодо імунітетуіноземної держави: теорія абсолютного імунітету та теорія обмеже-ного (функціонального) імунітету (схема 2.2.).

Теорія абсолютного імунітету виходить з того, що імунітет дер-жави випливає з принципу суверенної рівності держав. Саме томуіноземна держава на території іншої держави повинна користувати-ся імунітетом у повному обсязі, всіма його елементами; він поширю-ється на будь-яку діяльність держави і будь-яку його власність.

Згідно з теорією обмеженого імунітету, іноземна держава ко-ристується імунітетом тільки тоді, коли вона здійснює сувереннідії. Якщо ж іноземна держава здійснює дії комерційного характе-ру: укладає зовнішньоторгові правочини, експлуатує торговельнийфлот, то вона не користується імунітетом.

Теорія обмеженого імунітету виникла у кінці XIX ст. Її розквітприпадає на період 1970-1980 рр., коли загалом в ряді країн буливидані закони, що обмежують імунітет іноземної держави. Законо-давство цих країн виходить з того, що необхідно захищати інтересифізичних та юридичних осіб, котрі вступають у цивільно-правовівідносини з іноземною державою.

У 70-ті роки у ряді зарубіжних країн (Австралії, Великобрита-нії, Канаді, Пакистані, Сінгапурі, США) були прийняті законодавчіакти, засновані на теорії обмеженого імунітету держави. У деякихкраїнах (Австрії, Бельгії, Греції, Данії, Норвегії, Фінляндії, ФРН,Франції, Швейцарії), де спеціальне законодавство про імунітет іно-земної держави відсутнє, теорії обмеженого імунітету держави до-тримується судова практика [37, С. 160].

Застосування імунітету не означає відмови у правосудді. Позовдо держави може бути заявлено у судах цієї ж держави. А в судахіншої держави - тільки з її явно вираженої або мовчазної згоди.

У теорії та практиці держав розрізняють декілька видів імуніте-ту: 1) судовий імунітет, 2) імунітет від попереднього забезпеченняпозову; 3) імунітет від примусового виконання судового рішення; 4)майновий (власності) імунітет.

Судовий імунітет означає, що позови до іноземної держави неможуть розглядатися без її згоди в судах іншої держави. Причинипритягнення до відповідальності значення не мають. До держав, за-звичай, не можуть бути пред'явлені позови у іноземних судах, якщотільки ці держави з власної волі не підпорядкували себе юрисдикціїіноземних судів. Вказане стосується позовів, які порушуються без-посередньо проти іноземних держав, та «непрямих» позовів, як, на-приклад, позовів про судно, що знаходиться у володінні іноземноїдержави.

Імунітет від попереднього забезпечення позову передбачає, щоне можна у порядку дострокового забезпечення позову прийматибез згоди держави будь-які примусові заходи щодо його майна.

Імунітет від примусового виконання судового рішення полягаєв тому, що без згоди держави не можна здійснити примусове вико-нання рішення, винесеного проти певної держави [4, С. 129].

Імунітет власності держави означає, що власність держави маєнедоторканність. Вона не може підлягати примусовому відчуженню,арешту та іншим примусовим заходам, її не можна силою утримува-ти на іноземній території. Вона не може бути піддана примусово-му відчуженню, арешту та іншим примусовим заходам, її не можнанасильно утримувати на іноземній території. До власності державине можуть застосовувати не тільки примусові заходи судового ха-рактеру, але й адміністративні заходи. Воно не може бути об'єктомстягнення за будь-якого роду судовими вимогами. Державна влас-ність користується імунітетом, навіть якщо знаходиться у володінніособи, що не має імунітету [1, С. 80].

Застосування імунітету вважається загальновизнаним у сучас-ній міжнародно-правовий практиці.

Види імунітету держави

 

 

 

 

 

 

 

Судовий\ /

 

Від попереднього^забезпечення позову ^

 

Від примусового^виконання рішень ^

 

Майновий^ (власності) ^

Схема 2.3

Таке підкорення можливе у формі відмови від імунітету. Відмо-ва може бути виражена у формі відмови. Закон США (п. «а» 1605)постановляє, що іноземна держава може відмовитися від імунітетупрямо чи опосередковано. Чіткі положення, що визначають випадкиопосередкованої відмови від імунітету, включають закони Австралії,Великобританії, Канади, Пакистану, Сінгапуру. Припускається, щоіноземна держава підкорилася юрисдикції: а) якщо вона порушиларозгляд; б) якщо вона вступила в справу або прийняла заходи щодорозгляду. При цьому, якщо іноземна держава вступила у справу абоприйняла заходи щодо справи тільки для того, щоб витребуватинадання імунітету, не вважається, що вона підкорилася юрисдикціїсуду. Іншої позиції дотримується закон США. Факт появи інозем-ної держави перед судом у такому випадку означає, що вона визналаюрисдикцію судів США по конкретній справі [38, С. 157].

Визнання за окремим суб'єктом статусу «іноземної держави» єнеобхідною передумовою для визнання його імунітету. Якщо іно-земна держава веде торговельну діяльність, укладає торговельніправочини, вона, як це належить з наведених законів, не користу-ється імунітетом. Визначення торговельної діяльності має важливезначення, оскільки, навіть якщо суд визнає за будь-якою зі сторін,які сперечаються, статус «іноземної держави», він відмовить їй внаданні імунітету, якщо іноземна держава веде торговельну діяль-ність. Законодавство іноземних держав по-різному підходить довизначення поняття «торговельна діяльність», «торговельний пра-вочин». Законодавчі акти Великобританії, Пакистану, Сінгапурумістять тільки перелік видів правочинів, укладання котрих можепризвести до втрати державою імунітету, а саме визначення торго-вельної діяльності в них відсутнє. Закони цих країн під торговель-ними правочинами розуміють: а) контракти про поставку товарівта надання послуг; б) договори займу або інші правочини фінан-сового характеру, гарантії та поруки; в) правочини або діяльністьторговельного, промислового, професійного або подібного характе-ру, в котру держава вступає, або з якою держава пов'язана іншимчином, ніж при виконанні суверенних функцій. В Канаді та СШАторговельна діяльність визначається лише в самому загальному ви-гляді. Так, згідно з Законом Канади, «торговельна діяльність» озна-чає будь-який правочин, акт або регулярну діяльність, які за своєюприродою мають торговий характер. Передбачається, що суди привизначенні діяльності іноземної держави мають брати до уваги при-роду цієї діяльності, окремого правочину, а не його мету. Хоча в за-конах Великобританії, Пакистану, Сінгапуру подібної норми немає,на практиці суди у цих країнах використовують критерій природиправочинів [37, С. 161-162].

Суди країн, в яких відсутнє законодавство про імунітет, та-кож досліджують характер діяльності, яка виконується іноземноюдержавою. Закони зарубіжних країн передбачають й інші вимоги,щодо яких іноземна держава не користується імунітетом. Так, призбереженні певних вимог імунітет іноземній державі не надаєтьсястосовно спорів, пов'язаних з контрактом про найм на працю, запо-діянням шкоди здоров'ю, втратою або пошкодженням майна, спорів,пов'язаних із інтелектуальною власністю, участю держави в корпо-раціях, спорів щодо торгових судів.

Законодавство іноземних держав розрізняє судовий імунітет відпопередніх заходів і виконання дій. Згідно з законами Великобри-танії, Пакистану, Австралії, Канади, відмова від судового імунітетуне вважається від інших видів імунітету. Імунітет від попередніх за-ходів та виконавчих дій іноземній державі не надається щодо влас-ності, котра використовується у торгових цілях (закони Великобри-танії, Пакистану, Австралії, Канади, Сінгапуру, США). В країнах, девідсутнє законодавство про імунітет держави, але судова практикакотрих використовує положення теорії обмеженого імунітету, іно-земній державі також не надається імунітет від попередніх заходівта виконання дій, якщо її власність використовується у торговихцілях.

Водночас, згідно з законодавством ряду країн (Великобританії, Па-кистану тощо) повний імунітет надається власності іноземної держави,яка використовується або призначена для використання: а) для потребконсульського та дипломатичного представництва; б) у зв'язку з вій-ськовою діяльністю або є воєнною за своєю природою, або знаходитьсяпід контролем військових урядів (закони США, Канади, Австралії).

Таким чином, незважаючи на деякі властивості законодавчихактів різних країн, що базуються на теорії обмеженого імунітету, всівони, в принципі, вирішують використання попередніх заходів тавиконавчих дій стосовно власності іноземної держави, визначаютьвиди власності, які користуються повним імунітетом.

Важлива роль при використанні теорії обмеженого імунітетуналежить суду, тому що саме він (це визначено в законах США, Ка-нади та інших країн є органом, до компетенції котрого вирішенняпитання про те, чи користується сторона імунітетом.

В Україні прийнятий 23.06.2005 р. Закон «Про міжнародне при-ватне право», який встановлює порядок урегулювання приватно-правових відносин, які хоча б через один із своїх елементів пов'язані зодним або кількома правопорядками, іншими, ніж українській право-порядок. У ст. 3 зазначеного Закону наголошено, що якщо міжнарод-ним договором України передбачено інші правила, ніж передбаченіцим Законом, застосовуються правила цього міжнародного договору,а в ч. 1 ст. 14 зазначено, що правила цього Закону не обмежують діїімперативних норм права України, що регулюють відповідні відноси-ни, незалежно від права, яке підлягає застосуванню. Що ж стосуєтьсярішень, прийнятих судом згідно з цим законом, то, відповідно до ч. 1ст. 81 цього Закону, в Україні можуть бути визнані та виконані рішен-ня іноземних судів у справах, що виникають з цивільних, трудових,сімейних та господарських правовідносин, вироки іноземних судів укримінальних справах у частині, що стосується відшкодування шко-ди та заподіяних збитків, а також рішення іноземних арбітражів та ін-ших органів іноземних держав, до компетенції яких належить розглядцивільних та господарських справ, що набрали законної сили [5].

Прикладом конвенційних норм з питань імунітету від юрисдикціїє Європейська (Базельська) конвенція про імунітет держав 1972 р.,чинна з 1976 р. (учасники - Австрія, Бельгія, Кіпр, ФРН, Велика Бри-танія). Вона передбачає, що судовий імунітет іноземній державі не на-дається стосовно розглядів: а) пов'язаних з контрактами про найм нароботу; б) зобов'язань, виникаючих з контрактів, котрі підлягають ви-конанню на території держави суду; в) зобов'язань, пов'язаних з учас-тю держави в компаніях та інших юридичних особах, які мають міс-цезнаходження на території держави суду; г) зобов'язань, пов'язанихз виробничою, торговельною та фінансовою діяльністю, яку держававтілює через своє агентство чи заклад; д) пов'язаних з промислови-ми зразками, товарними знаками, знаками послуг, нерухомістю, щознаходиться на території держави суду; е) зобов'язань, пов'язаних ізмайном, право на яке виникло у держави внаслідок спадкування; ж)зобов'язань, що випливають із відшкодування шкоди та збитків.

Відповідно до Конвенції держава, проти якої було винесено рішен-ня, зобов'язана його виконати. Виняток становлять суворо обмеженівипадки: 1) якщо рішення суперечить публічному порядку країни ви-конання; 2) якщо розгляд між тими самими сторонами на тій самійпідставі: а) знаходиться в провадженні суду цієї країни й порушенопершою; б) знаходиться в провадженні суду іншого учасника Євро-пейської конвенції і було порушено там першим; 3) якщо не були ви-конані вимоги про вручення судових повісток, держава не з'явилась всуд й не принесла апеляцію на заочне судове рішення. Якщо державане виконує рішення, заявник вправі звернутися до суду держави, про-ти якої було винесено рішення. Жодні примусові заходи не викорис-товуються стосовно власності іноземної держави, яка знаходиться натериторії держави суду. Такі заходи можуть вчинятися тільки за умо-ви, що іноземна держава погодилась на їх використання в письмовійформі в кожному окремому випадку [36, С. 142].

Серед міжнародних конвенцій, норми яких є вираженням волідержав щодо згоди на підпорядкування спору суду певної держави, єБрюссельська конвенція для уніфікації деяких правил відносно іму-нітету державних суден від 10 квітня 1926 року та Додатковий про-токол до неї від 24 травня 1934 року [4, С. 130]. По суті, Брюссель-ська конвенція 1926 р. прирівнює режим державних торговельнихсудів й вантажів, що перевозяться на них, до режиму торговельнихсудів і вантажів, що знаходяться у власності юридичних та фізичнихосіб. Ця Конвенція припускає арешт державних торговельних судівй звертання на них стягнення. Норми Брюссельської конвенції 1926р. не поширюються на військові, патрульні, санітарні судна, судна,що використовуються на урядовій службі. Учасниками Брюссель-ської конвенції 1926 р. є Бразилія, Бельгія, Німеччина, Голландія,Італія, Мексика, Норвегія, Польща, Португалія, Франція, Чилі,Швеція й інші держави - усього понад 20 держав.

ГЛАВА 3. ПРАВО ВЛАСНОСТІ ВМІЖНАРОДНОМУ ПРИВАТНОМУ ПРАВІ