§ 4.2. Міжнародні угоди і законодавство зарубіжнихкраїн з питань спадкування

Багатосторонні конвенції регулюють лише окремі питання спад-кування, оскільки значні розбіжності, які існують у внутрішньодер-жавному регулюванні, становлять певні труднощі щодо створенняуніфікованих норм. Складність уніфікації спадкових відносин, яківідрізняються значним консерватизмом, зумовлює незначну кіль-кість міжнародних договорів у цій сфері. На універсальному рівніможна назвати такі конвенції:

Гаазька конвенція про колізії законів стосовно форми спадко-вих розпоряджень від 5 жовтня 1961 року. Вона встановлює, щозаповіт може бути складений у формі, яка передбачена однимз таких законів: - правом держави, де був укладений заповіт; -правом держави громадянства спадкодавця на час укладеннязаповіту або його смерті; - правом держави доміцилію або зви-чайного місця перебування заповідача у час укладення заповітуабо його смерті; - правом місця знаходження нерухомості (щодонерухомості).

Гаазька конвенція про міжнародне управління спадковим май-ном від 2 жовтня 1973 року. Ця конвенція передбачає складанняміжнародного сертифікату щодо встановлення кола осіб, які до-пускаються до управління майном померлого. Сертифікат пови-нен видаватися компетентним органом держави місця звичай-ного мешкання померлого.

Вашингтонська конвенція, що передбачає уніфікований законпро міжнародний заповіт від 26 жовтня 1973 року [8, С. 129-130].Відповідно до цієї Конвенції, держави-учасники зобов'язаніприйняти одноманітний закон про форму міжнародного запові-ту. Конвенція встановлює, що міжнародний заповіт може бутивласноручно, написаним або заява про заповіт повинна бутизроблена у присутності двох свідків й уповноваженої особи.Україна в жодній із зазначених конвенцій участі не бере. Слід

зазначити, що тільки перша з вказаних конвенцій набрала чинності(близько тридцяти держав-учасниць).

У Гаазькій конвенції про право, що підлягає застосуванню щодоспадкування майна 1989 р. передбачається набагато ширший пере-лік прив'язок, а саме: право, яке може бути обране заповідачем, іправо, яке має більш тісний зв'язок з правовідносинами. Головноюприв'язкою в Конвенції є доміцилій померлої особи. Конвенція незастосовується до форми заповіту і заповідальної дієздатності.

Дещо успішнішими є уніфікації спадкових норм, здійснені нарегіональному рівні, серед яких найвідомішими залишаються: Ко-декс Бустаманте (1928 р.) та Мінська конвенція (1993 р.).

У Кодексі Бустаманте регулюванню спадкових відносин присвя-чено глави III-V Розділу III, в яких містяться норми щодо спадку-вання взагалі, заповітів та процедури спадкування. У Кодексі закрі-плюються такі колізійні прив'язки: - особистий закон спадкодавця(закон громадянства), який визначає порядок призову до спадку-вання, дійсність заповітних розпоряджень, здатність заповідати,повноваження і порядок призначення особистого представникаспадкодавця; - особистий закон спадкоємця або відказоодержувача,який визначає здатність спадкувати за заповітом або за законом.

Що стосується Мінської конвенції, то в ній, передусім, встанов-лено принцип рівності громадян Договірних Сторін у спадкуванніяк за законом, так і за заповітом, на територіях інших ДоговірнихСторін (принцип національного режиму). Право на спадкування ру-хомого майна визначається за законодавством Договірної Сторони,на території якої спадкодавець мав своє останнє постійне місце про-живання, а щодо нерухомого майна - законодавством ДоговірноїСторони, на території якої це майно знаходиться.

Положення стосовно спадкування інколи містяться і в двосто-ронніх договорах про взаємну правову допомогу, які є чинними дляУкраїни. Однак, вони не є одноманітними, внаслідок чого у кожномуокремому випадку потребують спеціального вивчення. Наприклад,хоча як Україна, так і Молдова є учасниками Мінської конвенції1993 р., вони 27 травня 1993 року уклали між собою Договір про вза-ємну правову допомогу, у ст. 37 якого міститься рішення щодо спад-кування рухомого майна, яке відрізняється від правила Мінськоїконвенції, а саме: правові відносини в галузі спадкування рухомогомайна регулюються законодавством тієї Договірної Сторони, грома-дянином якої був заповідач в момент смерті [9, С. 437-438].

У рамках Європейського Союзу також проводиться робота щодостворення єдиних європейських колізійних норм у галузі спадково-го права.

Спадкування, як один з центральних інститутів цивільногоправа, одержало закріплення в законодавстві більшості держав.Відповідно до Закону Польщі «Про міжнародне приватне право»1965 р., регулювання спадкових відносин здійснюється за закономгромадянства спадкодавця у момент його смерті. Разом Водночас,вказана універсальна колізійна прив'язка не охоплює всіх питаньспадкування: дійсність заповіту та інших правових дій визначають-ся законом громадянства спадкодавця у момент здійснення цих дій.У Російській Федерації ст. 1115 Цивільного кодексу підпорядковуєрегулювання спадкових відносин праву останнього постійного міс-ця проживання спадкодавця. Універсальною нормою, яка застосо-вується до спадкових правовідносин Угорщини, є закон громадян-ства спадкодавця. Цією прив'язкою регулюється питання про те, чиможе здійснюватися купівля-продаж спадкового майна і розпоря-дження ним.

В Україні колізійні питання спадкування містяться в розділі XЗакону «Про міжнародне приватне право» від 23 червня 2005 року.Згідно зі ст. 70, спадкові відносини (з урахуванням положень статей71 та 72 цього Закону) регулюються правом держави, у якій спадко-давець мав останнє місце проживання, якщо спадкодавцем не обра-но в заповіті право держави, громадянином якої він був [4].

У цивільних кодексах Вірменії (п. 1 ст. 1292), Білорусі (ст. 1133),Казахстану (ст. 1122), Узбекистану (ст. 1197) основним колізійнимпринципом, що визначає право, яке регулює спадкові відносини, є за-стосування «права країни, де спадкодавець мав останнє постійне міс-це проживання» (у ЦК Вірменії - «останнє місце проживання»).

В межах континентальної системи спадкового права черговістьзакликання спадкоємців до спадкування визначається за двома сис-темами: романською та системою парантел.

Романська система (Франція, Італія, Бельгія, Японія і ін.) поді-ляє спадкоємців на класи, що послідовно призиваються до спадку-вання, на основі лінії їх спорідненості: низхідної; висхідної; бокової.Для романської системи спадкового права характерно, що особа, якапережила, не включається ні до одного із класів. Його інтереси, за-звичай, істотно обмежуються. У Франції і в Італії в більшості ви-падків він отримує на майно не право власності, а узуфрукт, тобтоправо довічного користування. Право власності на це майно отри-мують його співспадкоємці, а сама особа не одержує спадщину, абоотримує, якщо немає інших спадкоємців (ч. 1 ст. 767 ЦК Франції).

Найбільш значущим представником системи парантел (ФРН,Австрія, Швейцарія) є спадкове право ФРН (§§ 1924-1931 Німець-кого цивільного укладення). Парантела охоплює групу кровнихродичів, які походять від загального пращура, у т.ч. самого цьогопращура. Кількість парантел законом не обмежена, тому і спадку-вання не обмежується будь-якою мірою спорідненості. Особа, щопережила, не входить до жодного з парантел, проте одержує правовласності (з низхідними родичами успадковує - 1/4, з батьками іїх низхідними родичами - 1/2). Слід зазначити, що згідно з § 1934НЦУ, якщо переживший з подружжя, належить до числа родичів,які мають право на спадкування, то він одночасно успадковує і якродич [7, С. 159-161].

В Україні, згідно зі ст. 1259 Цивільного кодексу, встановлені такічерги спадкоємців за законом: - у першу чергу право на спадкуваннямають діти спадкодавця (у тому числі усиновлені або зачаті за життяспадкодавця та народжені після його смерті), той з подружжя, якиййого пережив, та батьки; - у другу чергу це право мають рідні брати тасестри спадкодавця, його бабця та дід як з боку батька, так і з боку ма-тері; - у третю чергу право на спадкування мають рідні дядько та тіт-ка спадкодавця; - у четверту чергу спадкують особи, які проживали зіспадкодавцем однією сім'єю не менша п'яти років до часу відкриттяспадщини (день смерті особи або проголошення її померлою); - у п'ятучергу це право отримують інші родичі спадкодавця до шостого ступеняспоріднення включно (причому родичі ближчого ступеня спорідненняусувають від права спадкування родичів подальшого ступеня спорід-нення) та утриманці спадкодавця, що не були членами його сім'ї.

Нині одні правові системи вирішують колізійні питання у галузіспадкування шляхом розподілу спадкової маси на рухоме та нерухо-ме майно, а інші встановлюють загальну для всіх видів майна колі-зійну прив'язку. Так, наприклад, Великий російський співак ФедірШаляпін помер в 1938 р. у Франції, будучи радянським громадяни-ном. Після його смерті залишилися п'ять дітей від першого шлю-бу і троє позашлюбних дітей, мати яких згодом стала його другоюдружиною. До складу спадщини Ф. Шаляпіна входили, зокрема, зе-мельні ділянки у Франції. У 1935 р. він склав заповіт, згідно з якиммайна успадковувала його дружина, а кожний з восьми дітей - по3/32. Апеляційний суд в Парижі виходив з того, що за радянськимзаконодавством, що діяло в 1938 р., спадкодавець міг розподілитиспадщину між дітьми в рівних долях. Проте щодо земельних діля-нок має застосовуватися французьке право, згідно з яким діти, на-роджені поза шлюбом, не могли бути спадкоємцями ані за законом,ані за заповітом [10, С. 449].

Відповідно до законів про міжнародне приватне право Австрії(§ 28), Угорщини (§ 36), Ліхтенштейну (ст. 29), правонаступництвоу випадку смерті визначається особистим законом спадкодавця намомент його смерті. При цьому закон громадянства використову-ється переважно у праві держав континентальної Європи, а також управі держав, які зазнали впливу континентальних традицій право-творчості (Куба, Панама, Алжир, Єгипет), а закон місця проживан-ня особи є характерною рисою держав загального права (Велико-британія, США, Канада, Індія).

^          Питання спадкування у Договорах про правову допомогу           ^

—^ Принцип рівності Договірних Сторін з питань спадкування            ^

Колізійні норми щодо спадкування рухомого і нерухомого майна,про заповіт і його форму, провадження у справах про спадкування

N         /

Окремі випадки переходу спадщини до Договірних Сторін і умовиспадкування

\           /

Компетенція дипломатичного представництва або консульської

установи у справах про спадщину з іноземним елементом\         /

Компетенція державних установ з охорони спадкового майна абоуправління ним та ін.

N         /

Схема 4.3.

Перехід спадщини до держави

Усім правовим системам світу відомі ситуації, коли у випадкахспадкування відсутні як спадкоємці за заповітом, так і спадкоємці зазаконом. Майно, яке в таких випадках залишається, у правовій сис-темі більшості країн позначається терміном «виморочне», а також«відумерле». У міжнародному приватному праві є норма, яка маєуніверсальний характер, згідно з якою якщо спадкодавець помер іне залишив спадкоємців, майно переходить до держави. Це майнопереходить до держави на підставі права на спадкування або держа-ва привласнює майно, яке на території стало безхазяйним, на основісвого територіального суверенітету. Якщо держава є спадкоємцем,то вона може претендувати на все майно спадкодавця, де б воно незнаходилось. А якщо держава отримує майно на підставі прерогати-ви суверенної влади, то в такому разі вона може розповсюджуватисвій суверенітет тільки на майно, яке знаходиться на її території, не-залежно від громадянства померлого.

Підстави, за яких спадщина переходить на користь держави, єрізними в різних правопорядках, і вони встановлюються на розсудсамої держави. У чинному цивільному законодавстві України (ст.1277 ЦК) для цього використано термін «відумерлість спадщини».Спираючись на суверенне право здійснювати юрисдикцію в меж-ах своєї території, держави обертають зазначене майно на свою ко-ристь. В. Л. Толстих зауважує, що питання про природу переходувідумерлого майна до держави належить до кола «вічних» спорів[11, С. 201-203]. В Україні тільки за рішенням суду спадщина можебути визнана відумерлою і тільки за рішенням суду може перейтиу власність територіальної громади за місцем відкриття спадщини.Згідно з п. 2 ст. 1151 ЦК РФ, відумерле майно переходить у влас-ність Російської Федерації у порядку спадкування за законом.

У деяких країнах, зокрема в США, Франції, Австрії, існує іншийпідхід: держава одержує майно за так званим правом «окупації»,тобто, оскільки майно є безхазяйним, воно має перейти до держави.Що стосується переходу до держави відумерлого спадкового майна,то він можливий лише в силу «окупації»: держава як суб'єкт публіч-ної влади обертає це майно у свою власність незалежно від ставлен-ня до цього спадкодавця, подібно до того, як це здійснюється щодобезхазяйного майна.

Сутність права «окупації», яке вперше на законодавчому рів-ні було відтворене у французькому Цивільному кодексі, зводитьсядо того, що відумерла спадщина розглядається як майно, яке не маєвласника, і, оскільки це майно знаходиться на території відповідно-го суверена, воно ним і «захоплюється». Звідси випливає суттєвийюридичний наслідок: відумерла спадщина, що знаходиться на тери-торії іноземної держави, тобто іншого суверена (наприклад, вклад віноземному банку), на підставі цього самого права «захоплюється»відповідним іноземним сувереном. З цього питання можна навеститакі приклади із судової практики. В одній зі справ (1954 р.) апеля-ційний суд затвердив рішення суду першої інстанції, яким були ви-знані обґрунтованими вимоги іспанської скарбниці стосовно ціннихпаперів, що знаходились в Англії та належали доміцильованому вІспанії і померлому там англійцю. Рішення засновувалось на тому,що спадкодавець не залишив заповіту і не мав спадкоємців за зако-ном, а перехід у таких випадках майна до казни класифікувався заіспанським правом як спадкування держави. Суд зазначив, що хочаза англійським правом це майно вважається відумерлим, внаслідокчого має переходити до англійської скарбниці, було б неправильнимзастосовувати англійську концепцію до іноземного права. У друго-му рішенні (1936 р.) англійський суд визнав рухомість, що залиши-лась в Англії після англійця, доміцильованого в Туреччині, такою,що підлягає передачі до англійської скарбниці, бо за турецьким пра-вом відумерле майно надходить до скарбниці як безхазяйне, тобто -за правом «окупації» [12, С. 255].

Зважаючи на певну делікатність цього питання, у міжнародномуприватному праві відсутні універсальні уніфікації щодо підстав тапорядку переходу спадщини до держави. Не регулюються подібніситуації і в Кодексі Бустаманте. У Мінській конвенції вирішеннюцього питання присвячено статтю, за якою якщо за законодавствомДоговірної Сторони, що підлягає застосуванню при спадкуванні,спадкоємцем є держава, то рухоме спадкове майно переходить доДоговірної Сторони, громадянином якої був спадкодавець у моментсмерті, а нерухоме спадкове майно залишається тій Договірній Сто-роні, на території якої воно знаходиться.

Відмінності в обґрунтуванні права держави на відумерле майномають істотне практичне значення. Так, на практиці може виник-нути ситуація, коли український громадянин помирає за межамиУкраїни і у нього не залишається ніяких спадкоємців. Якщо вважа-ти, що майно повинне перейти до держави як до спадкоємця, то вономає перейти до української держави. Якщо ж вважати, що це майноповинне перейти за правом «окупації», то воно має перейти до тієїдержави, на території якого цей громадянин помер або залишилосяйого майно.

Стосовно російського права слід зазначити, що значне розши-рення кола спадкоємців за законом, яке передбачене главою 63 Ци-вільного кодексу РФ (введення семи черг спадкоємців замість двох,що раніше діяли відповідно до Основ 1991 р.), призвело до скоро-чення випадків виникнення відумерлого майна.

У сучасних міжнародних цивільних відносинах доля відумерло-го майна, яке належить іноземцям, регулюється також і двосторон-німи договорами про правову допомогу, укладених з цілою низкоюдержав. Такі договори були укладені, зокрема, СРСР і спеціальнорегулювали перехід спадщини до держави. Наприклад, Договір міжСРСР і В'єтнамом від 10 грудня 1981 року, який став чинним дляУкраїни з 11 жовтня 1982 року. Згідно з цими договорами, відумер-ле рухоме майно передається державі, громадянином якої до момен-ту смерті був спадкодавець, а відумерле нерухоме майно переходитьу власність держави, на території якої воно знаходиться [7, С. 168].

Таким чином, перехід спадщини у власність держави, згідно зісвітовою практикою, має місце у двох формах:

за правом спадкування, як це встановлено у більшості держав (і,зокрема, передбачалось у ЦК України 1963 р.);

за правом «окупації» (законодавство США, Франції, Австріїтощо).