§ 1.4. Джерела (форми) міжнародногоприватного права : Міжнародне приватне право : B-ko.com : Книги для студентів

§ 1.4. Джерела (форми) міжнародногоприватного права

Поняття та загальна характеристика джерел міжнародногоприватного права. Під джерелами (формами) права[1] слід розу-міти видані від імені держави або визнані державою офіційно-документальні форми вираження та закріплення норм права, які на-дають їм юридичного, загальнообов'язкового значення [10, С. 334][2].

Зміст міжнародного приватного права визначається системоюйого джерел. Визнання того чи іншого джерела права елементомсистеми права залежить більшою мірою від того, до якого різновидуправових систем тяжіє національна правова система[3]. Але навіть вкраїнах, які входять до однієї правової системи, існує різниця щодоокремих видів джерел права.

Немає єдності в цьому питанні і в науці міжнародного приватно-го права. Одні вчені розрізняють чотири види джерел міжнародногоприватного права: (1) внутрішнє, тобто національне законодавстводержави, (2) судову та арбітражну практику, (3) міжнародні догово-ри, (4) міжнародні та торговельні звичаї [11, С. 10]. Окремі авториназивають три види, об'єднуючи внутрішнє законодавство і судовута арбітражну практику єдиним терміном - внутрідержавне законо-давство [12, С. 29]. Розрізняють також п'ять видів джерел міжнарод-ного приватного права: (1) внутрішнє законодавство; (2) міжнарод-ні договори (угоди); (3) правовий звичай; (4) правовий прецедент;(5) правову доктрину [13, С. 18].

Водночас ні у кого не викликає сумніву, що головна специфічнариса, яка притаманна джерелам саме міжнародного приватного пра-ва, - подвійність або, як ще її називають, дуалізм [5, С. 41]. З одногобоку, це міжнародні договори та міжнародні та торговельні звичаїяк результат міжнародного рівня регулювання відносин, з іншого -внутрішнє законодавство в широкому розумінні, яке держава визнаєяк результат правового регулювання на національному рівні. Але,як слушно зазначає М. М. Богуславський, подвійність джерел неозначає поділ міжнародного приватного права на дві частини, томущо предметом регулювання є одні й ті самі відносини - цивільно-правові відносини міжнародного характеру [14, С. 46], суб'єктамияких є фізичні та юридичні особи.

Водночас відмічається й певна узгодженість міжнародного тавнутрішнього (національного) регулювання [15, С. 17]. Вона до-сягається завдяки наявності механізму так званої трансформаціїміжнародно-правової норми. Під трансформацією розуміється пе-ретворення міжнародно-правової норми на норму національногозаконодавства.

Специфіка вбачається і в тому, що міжнародне-правове регу-лювання (угоди та звичаї) все з більшою упевненістю витискаєвнутрішнє[13, С. 18].

(1) Внутрішнє (національне) законодавство як джерело між-народного приватного права. Більшість фахівців визнають джере-лом права в Україні лише нормативно-правовий акт. Нормативно-правові акти, яки містять норми міжнародного приватного права,можна класифікувати за різними критеріями.

Залежно від їхньої юридичної сили:

Конституція України;

закони;

підзаконні акти.

Залежно від обсягу регулювання міжнародних приватних від-носин:

спеціальні закони;

закони, які містять окремі норми або групу норм, що присвяченіправовідносинам з іноземним елементом;

спеціальні підзаконні акти;

підзаконні акти, які містять окремі норми або групу норм, щоприсвячені правовідносинам з іноземним елементом.

(1) Конституція в Україні, як і в більшості країн світу, є осно-вним джерелом права взагалі, у тому числі і в міжнародному при-ватному праві. Окремі її положення мають першорядне значеннядля міжнародного приватного права, адже Конституція України всистемі джерел права має найвищу юридичну силу та визнає прин-цип верховенства права, а її норми є нормами прямої дії (ст. 8 Кон-ституції).

Іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україніна законних підставах, користуються тими самими правами і сво-бодами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України.Водночас Конституцією, законами чи міжнародними договорамиУкраїни можуть встановлюватися окремі винятки (ст. 26 Консти-туції України). Причому статус іноземців та осіб без громадянстваможе визначатися винятково законами України (ст. 92 Конститу-ції). Тобто, за загальним правилом іноземці, а також особи без гро-мадянства мають ті самі права, свободи та обов'язки, що передбаченідля громадян України в розділі II «Права, свободи та обов'язки лю-дини i громадянина»). Іноземцям та особам без громадянства можебути надано в Україні притулок у порядку, встановленому законом.

Такий обсяг та зміст прав, свобод та обов'язків свідчить про за-кріплення національного режиму для іноземців та осіб без грома-дянства. Слушною та обґрунтованою є думка щодо закріплення по-ряд із загальними приписами про надання національного режимунорми про можливість уряду встановлювати адекватні обмеження(реторсії) щодо прав громадян і юридичних осіб тих держав, у якихіснують спеціальні обмеження прав громадян і юридичних осібУкраїни»[16, С. 15].

Своїм громадянам, які перебувають за її межами, Україна гаран-тує піклування та захист (ч. 3 ст. 25 Конституції).

Конституційні норми права є підґрунтям подальшого більш де-тального регулювання міжнародно-приватного відносин в законах іпідзаконних нормативно-правових актах.

Серед спеціальних законів головним джерелом міжнародногоприватного права слід визнати Закон України «Про міжнароднеприватне право» від 23 червня 2005 року, який створювався з ура-хуванням останніх кодифікацій міжнародного приватного права всхідних країнах. Він набув чинності з 1 вересня 2005 року[4]. В ньомумістяться загальні поняття (зворотне відсилання, правова кваліфі-кація, автономія волі, взаємність тощо), а також колізійні норми,які визначають право, що підлягає застосуванню щодо статусу осіб,форми та змісту правочинів, речових прав, зобов'язального права,сімейних, спадкових, трудових, процесуальних та інших відносин.

Крім спеціального закону повністю присвячені регулюванню між-народних приватних відносин також закони України «Про правовийстатус іноземців та осіб без громадянства» від 04.02.1994р.[17], «Проімміграцію» від 07.06.2001 р. [18], «Про біженців» від 21.06.2001 р.

,           «Про правовий статус закордонних українців» від 04.03.2004 р.

та ін. В економічній сфері спеціальними є закони України «Прорежим іноземного інвестування» від 19.03.1996 р. [21], «Про зовніш-ньекономічну діяльність» від 16.04.1991 р. [22] тощо.

Крім того, матеріально-правові норми міжнародного при-ватного права містяться також в ЦК України [23] і в низці іншихнормативно-правових актів. ЦК України визнає учасниками цивіль-них правовідносин не тільки іноземців і осіб без громадянства, але йіноземні держави (ст. 2 Кодексу), закріплює за іноземцями, особамибез громадянства, іноземнимі юридичними особами право приватноївласності на землю у встановленому законом порядку (ч. 2, 3 ст. 384Кодексу). На рівні закону норми міжнародного приватного права єтакож в законах «Про соціальні послуги» від 19.06.2003 р. [24], «Просвободу пересування та вільний вибір місця проживання в Украї-ні» від 11.12.2003 р. [25], «Про зайнятість населення» від 01.03.1993р. [26], «Про авторьке право і суміжні права» від 23.12.1993 р. [27],«Про захист прав споживачів» від 15.12.1993 р. [28], «Про держав-ну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців» від15.05.2003 р. [29].

Спеціальними підзаконними нормативно-правовими актами,які повинні дітальніше урегулювати певні відносини, є:

Консульський статут України від 02.04.1994 р. [30];

Правила в'їзду іноземців та осіб без громадянства в Україну, їхвиїзду з України і транзитного проїзду через її територію від29.12.1995 р. [31];

Порядок оформлення іноземцям та особам без громадянства до-зволу на працевлаштування в Україні від 01.11.1999 р. [32];

Порядок надання медичної допомоги іноземцям та особам безгромадянства, які тимчасово перебувають на території України,від 28.01.1997 р. [33];

Положення про форму зовнішньоекономічних договорів (контр-актів) від 06.09.2001р. [34] та ін.

(2) Міжнародні договори (угоди), на думку Л. Лунца, є дру-гим за значенням джерелом міжнародного приватного права [35,С. 63]. Міжнародний договір - це укладений у письмовій формідоговір з іноземною державою або іншим суб'єктом міжнародногоправа, який регулюється міжнародним правом, незалежно від того,міститься договір в одному чи декількох пов'язаних між собою до-кументах, і незалежно від його конкретного найменування (договір,угода, конвенція, пакт, протокол тощо) (ст. 1 Закону України «Проміжнародні договори»)[36].

Міжнародні договори можна класифікувати залежно

від суб'єктного складу:

двосторонні

багатосторонні.

універсальні (загальні) багатосторонні міжнародні договори;

регіональні багатосторонні міжнародні договори.Універсальними (загальнимі) є багатосторонні міжнародні до-говори, які відкриті для всіх держав.

Регіональними є багатосторонні міжнародні договори, які від-криті для держав окремого регіону або економічної групи [13, С.21-22].

від особливостей суб'єктного складу сторін:

міждержавні - договори, які укладаються між державами;

міжурядові - договори, що укладаються між урядами держав;

міжвідомчі - договори, що укладаються між відомствами держав.

від механизму набуття обов'язковості для виконання:

підлягають ратифікації

не підлягають ратифікації.

Перелік видів міжнародних договорів, які підлягають ратифіка-ції міститься в ч. 2 ст. 9 Закону України «Про міжнародні договори».Однак, як слушно зауважує А.С. Довгерт, існує певна невизначе-ність у ст. 9 Конституції щодо договорів, які не підлягають ратифі-кації. Тому виникає питання щодо належності таких договорів донаціональної системи права[37, С. 20].

Без відповідної трансформації міжнародний договір не стаєобов'язковим для виконання. Ратифікація міжнародних договорівУкраїни здійснюється шляхом прийняття закону про ратифікацію,невід'ємною частиною якого є текст міжнародного договору. Врахо-вуючи положення ст. 9 Конституції, міжнародні договори, згоду наобов'язковість яких надано Верховною Радою, стають частиною на-ціонального законодавства України. Вони застосовуються у поряд-ку, передбаченому для норм національного законодавства (певноюмірою ця норма продубльована в ст. 3 Закону України «Про міжна-родне приватне право»). Саме в цьому, на думку Г. С. Феденяк, по-лягає примат норм міжнародного права, але не враховуючи це, зако-нодавець вказує, що у разі, якщо міжнародним договором України,який набрав чинності в установленому порядку, встановлені іншіправила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавстваУкраїни, то застосовуються правила міжнародного договору (ст. 19Закону «Про міжнародні договори»). І тому така позиция законо-давства оцінена як непослідовна [11, С. 12].

В юридичній практиці слід враховувати наявність не тільки ратифі-кації, але й сформульовані застереження до положень ратифікованогоміжнародного договору відповідно до норм конкретного міжнародногодоговору і ст. 10 Закону «Про міжнародні договори». Крім того, при ви-рішенні конкретної справи міжнародно-приватного характеру необхідновраховувати, чи стала чинною міжнародна угода, чи є вона обов'язковоюдля іншої держави, можливі проблеми перекладу [13, С. 20-21].

На сьогодні Україна уклала двосторонні угоди с багатьма кра-їнами, вони складають більшість з міжнародних договорів. Дво-сторонніми договорами частіше за все регулюються відносини продружбу, співробітництво, уникнення подвійного оподаткування,захисту іноземних інвестицій, правову допомогу тощо. Їх кількість,починаючи з 1991 р., вже перевищує 2000 [38, С. 20].

Регіональні багатосторонні угоди Україна укладає в рамках якСНД, так і Ради Європи. По-перше, в рамках СНД - це: Конвенціяпро правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних такримінальних справах від 22 січня 1993 року, Угода про порядокрозв'язання спорів, пов'язаних зі здійсненням господарської діяль-ності від 8 грудня 1991 року, Угода про співробітництво у форму-ванні єдиного (спільного) освітнього простору Співдружності Не-залежних Держав від 17 січня 1997 року тощо. По-друге, в рамкахРади Європи Україною ратифіковано: Конвенцію про захист правлюдини і основоположних свобод 1950 р. (Закон від 17 липня 1997року), Цивільну конвенцію про боротьбу з корупцією 1999 р. (Законвід 16 березня 2005 року), Європейську конвенцію про здійсненняправ дітей 1996 р. (Закон від 3 серпня 2006 року), Європейську кон-венцію про правовий статус дітей, народжених поза шлюбом 1975 р.(Закон від 14 січня 2009 року) та ін.

Триває робота щодо приєднання України до уніфікованих ба-гатосторонніх договорів. Вони мають величезне значення щодо за-хисту прав людини, для регулювання господарських (економічних)відносин. З грудня 1991 року Україна стала учасницею понад 200багатосторонніх міжнародних договорів [38, С. 16].

Існує конституційна заборона (ст. 9 Конституції) щодо укла-дання міжнародних договорів, які суперечать Конституції України.Такі договори можуть бути укладенні лише після внесення відпо-відних змін до Конституції України.

Водночас у правозастосовній діяльності суд України може за-стосовувати норми міжнародного договору, в якому Україна не береучасті у разі, якщо розглядається справа, і, відповідно до колізійнихнорм, застосуванню підлягає іноземне право, джерелом якого є від-повідний міжнародний договір.

(3) Міжнародні звичаї - це неписані правила, що склалися вна-слідок систематичного й тривалого їх застосування.

Міжнародний звичай характерізується як доказ загальної прак-тики і може бути використаний Міжнародним Судом ООН прирозв'язанні справи як одне з джерел міжнародного права (п. 1 «б»ст.38 Статуту Міжнародного Суду ООН).

Фактично фахівці розрізняють дві групи міжнародних звичаїв -джерел міжнародного приватного права [5, С. 92]. По-перше, міжна-родні звичаї, які є як джерелами міжнародного публічного права, такі міжнародного приватного права. По-друге, міжнародні звичаї, які єджерелами лише міжнародного приватного права - звичаї діловогообороту (міжнародні торгові звичаї).

Звичай ділового обороту (торговий звичай) - це правило пове-дінки, яке склалося й широко застосовується в певній сфері підпри-ємницької діяльності, не передбачене законодавством, незалежновід того чи зафіксовано воно, чи ні. Розрізняють такі відмінні риситоргового звичаю: (1) правило поведінки, яке не передбачене у за-конодавстві; (2) правило поведінки, яке склалося як результат по-стійного тривалого застосування в певній сфері підприємницькоїдіяльності; (3) правило поведінки, яке застосовується незалежно відйого фіксації [15, С. 23-24].

Правові звичаї є неписаними формами права, на відміну відписаного джерела права - нормативно-правового акту. Однак цене означає, що вони не можуть мати письмовий вигляд. Правовийзвичай визнають історично першим джерелом права [39, С. 129], якетією чи іншою мірою як раніше, так і зараз використовується в усіхправових системах [40, С. 175]. На міжнародному рівні неурядови-ми організаціями ведеться велика робота щодо уніфікації та гармо-нізації звичаєвих норм, її ще називають неофіціїною кодіфікацією.Основна роль в цій роботі належить Міжнародній торговій палаті,якою розроблені Офіційні правила тлумачення торговельних термі-нів (Правила ІНКОТЕРМС), котрі мають широке застосування якв міжнародній торгівлі, так і у внутрішній господарській практиці.Вони в першій редакції були підготовлені Міжнародною торговоюпалатою у 1936 році, «ці беззаперечні всесвітні стандарти договірноїдіяльності регулярно коригуються, щоб не відставати від розвиткуміжнародної торгівлі»[41] і зараз діють в редакції 2000 року.

Міжнародно-правовий звичай також відрізняється від договір-них норм. Передусім, значним розривом у часі між виробленнямпевного правила поведінки та визнанням за ним сили міжнародно-правової норми. Крім того, до його особливостей відносять такожменший ступінь формальної визначеності та узгодженості пози-цій держав, важливість практики у процесі формування звичаю таскладність проведення різниці між правотворчою процедурою танормативним результатом [42, С. 7].

Історично все торгове право існувало і розвивалось у формі зви-чаєвого. Його роль поступово сходить нанівець з появою торговихкодексів [43, С. 44]. Звичай хоча й застосувався в цивільних відно-синах, але досить обмеженно [44, С. 72 - 73]. Цього не можна ска-зати про торгову сферу, де звичай мав особливе значення як раніше[45, С. 79], так і зараз. Розрізняють звичаї - до типу товару, типукомерційних відносин тощо, залежно від території - міжнародні тавнутрішні. Тому слід з'ясовувати, чи визнається в певній країні зви-чай і за яких обставин [46, С. 105] .

У формуванні торгових звичаїв активну роль завжди відігра-вали самі учасники комерційного обороту, а тепер й судова та ар-бітражна практика. Саме за участі міжнародних організацій під-приємців наприкінці XIX ст. розпочинається відродження звичаївміжнародної торгівлі [47, С. 9], а вже з другою половиною 50-х роківХХ ст. О. Мережко пов'язує початок відстоювання концепції новогоlex mercatoria, який здатен подолати кризу, що виникла в практицінормативного регулювання міжнародних торгово-економічних від-носин [38, С. 73].

Застосування на практиці звичая як регулятора відносинпов'язують з двома головними підставами. Це, по-перше, воля сто-рін, внаслідок чого сторони в договорі передбачають, що той чи ін-шій звичай є для них обов'язковим - так званий принцип інтерполя-ції. По-друге, його застосування судом чи арбітражем, навіть якщосторони не вказали на його застосування, однак звичай визнанийджерелом права судом чи арбітражем [48, С. 55].

Слід наголосити на тенденції останніх років до розширення якпідстав, так і сфери застосування звичаю у внутрішньому законо-давстві країн. Якщо раніше правовий звичай застосовувався лишеу випадках, прямо встановлених законом, то законодавство остан-ніх років суттєво розширює можливість застосування звичаю. Такеположення, насамперед, притаманне цивільним кодексам багатьохкраїн, в тому числі й ЦК України. В ньому визначено звичай, видомякого є звичай ділового обороту. Своєю чергою, звичаєм діловогообігу є правило поведінки, яке не встановлено актами цивільногозаконодавства, але є усталеним у певній сфері цивільних відносин(ст. 7). Звичаї в сфері мореплавства передбачені також у Кодексіторговельного мореплавства (ст.ст. 6, 78, 146, 293) і низці інших за-конів України. Так, для суб'єктів зовнішньоекономічної діяльностіпередбачено право використовувати відомі міжнародні звичаї, реко-мендації міжнародних органів та організацій при складанні текстузовнішньоекономічного договору (контракту), якщо це не забороне-но прямо та у виключній формі законом (ст. 6 Закону України «Прозовнішньоекономічну діяльність»).

Господарським судам надано право застосовувати міжнародніторгові звичаї за відсутності законодавства, що регулює спірні від-носини за участі іноземного суб'єкта підприємницької діяльності(ст. 4 ГПК України). Порядок застосування третейськими судамизвичаів визначено Законом України «Про третейські суди» (ст. 11).Так, за відсутності законодавства, що регулює певні спірні відноси-ни, третейські суди застосовують законодавство, яке регулює поді-бні відносини, а за відсутності такого, третейські суди застосовуютьаналогію права чи керуються торговими та іншими звичаями, якщоостанні за своїм характером та змістом властиві таким спірним від-носинам.

(4) Судова та арбітражна практика визнається джерелом пра-ва лише в окремих країнах. Під судовою практикою розумієтьсярішення судів по конкретним справам, в яких втілюються поглядисуддів і які стають правовою основою при розв'язанні в майбутньо-му аналогічних справ. Тобто, судова практика складається з судовихпрецедентів, і тому логічно, що джерелом міжнародного приватногоправа називають [13, С. 46] правовий прецедент.

Судовий прецедент можна визначити як рішення суду по кон-кретній справі, яке стало нормою для розв'язання майбутніх анало-гічних справ [49, С. 46].

Арбітражна практика - це рішення по конкретних справах, якіприймаються недержавними незалежними арбітрами (комерційнимарбітражем, третейським судом) при вирішенні спорів, що виника-ють із цивільних та господарських правовідносин.

Судовий прецедент є одним з видив прецедентів, що визнаютьсяджерелом права в США, Великобританії та в інших державах англо-саксонської системи права.

В Україні чинне законодавство не визнає джерелом права ані рі-шення суду, ані судову практику. Так, Роз'яснення Пленуму вищогоспеціалізованого суду, Пленуму Верховного Суду України не маютьознак джерел права, тому що вони зводяться лише до роз'ясненняпитань застосування законодавства при вирішенні справ, що випли-ває зі змісту п. 1 ч. 2 ст. 44 та п. 6 ч. 2 ст. 55 Закону України «Просудоустрій України»[50].

Серед фахівців питання щодо місця та значення судової прак-тики залишається дискусійним понад століття. Слід визнати, що востанні роки ця діскусія пожвавилася. Багато хто вбачає зміну ситу-ації і останніми роками [Див., наприклад, 15, С. 24; 51, С. 264 - 308].Ці зміни, на наш погляд, пов'язані з появою, принаймні, судових ак-тів, які раніше не існували в України. Це, по-перше, постанови Кон-ституційного суду України, по-друге, рішення Європейського суду зправ людини. Але й досі більшість юристів не визнає судову та арбі-тражну практику джерелом права [Див., наприклад, 11, С. 27;]. Такапозиція обґрунтовується тим, що суди зобов'язані застосовувати, ане створювати норми права. Водночас все більше фахівців схиля-ються до визнання джерелами права судових актів того чи іншогосуду. Наприклад, Є. О. Харитонов роз'яснення вищих судів визнаєджерелом права [52, С. 8]. М. К. Галянтич визнає джерелом житло-вого права роз'яснення Пленуму Верховного Суду України [53, С.54]. С. М Бервено вважає нелогічним і юридично некоректним невизнавати джерелом права судову практику, тоді як ЦК України ви-знає звичаї [54, С. 85]. На думку О. А. Беляневич, судова практика є,принаймні, джерелом господарського договірного права. При цьомуза ним визнається проміжне становище в соціальному регулюванніміж його нормативною та індивідуальною складовими [51, С. 308].Вона звертає увагу на суперечливі тенденції в законодавстві Украї-ни: «з одного боку, невизнання за узагальненнями судової практикивищими судовими інстанціями обов'язкового характеру, з іншого -різне застосування ВГСУ одного й того самого положення законучи іншого нормативного правового акту у аналогічних справах якпідстава для оскарження до ВСУ постанов ВСГУ» [51, С. 279]. Іншуоцінку терміну «у аналогічних справах» наведеної норми п. 3 ст.111-15 ГПК України дає К. С. Хахуліна, яка бачить лише зовнішнюсхожість цієї норми з правовим прецедентом, що, на її погляд, на-вряд чи слід розцінювати як рух українського права до прецедентно-го. Водночас вона теж звертає увагу на невизначеність правової при-роди постанов Пленуму і вважає логічним визнати їх підзаконнимактом, що відповідало б принципу розподілу влади та дозволило бкожній гілці мати правотворчі повноваження [49, С. 46].

(5) Доктрина - це висловлювання теоретиків права, які маютьавторитет [35, С. 68].

Як джерело права доктрина відома в історичному минулому, алев наш час вже втратила якість самостійного джерела права. Пере-важна більшість науковців не визнає правову доктрину також і дже-релом міжнародного приватного права. Так, Л. Лунц визнавав те,що в міжнародному приватному праві частіше ніж при обговоренніпитань інших галузей права застосовується правова доктрина. Алеце, на його думку, не дає підстав для того, щоб оголошувати правовудоктрину джерелом чи, навіть, допоміжним джерелом міжнародно-го приватного права, тому що те чи інше теоретичне судження несприйнято законом, міжнародною угодою, іншими джерелами пра-ва, а тому вони не мають обов'язкового значення [35, С. 68]. Одно-значно не визнаючи доктрину джерелом міжнародного приватногоправа, В. П. Звеков звертає увагу на відомий випадок, коли до пра-вової доктрини зверталися для обґрунтування рішення, яке прийма-лося Зовнішньоторговою арбітражною комісією [5, С. 41 - 42].

Цікавими є висловлювання з цього питання відомих українськихвчених з міжнародного приватного права. Наприклад, міркування

І. Кисіля, який зазначає: «Що ж до джерел міжнародного приват-ного права, то їх слід шукати не деінде, а саме у правовій доктрині,що, зрештою, не є типовим для внутрішньодержавного права» [55,

58]. Водночас він визнає, що «думки вчених завжди залишаютьсяприватними думками й не зобов'язують суди, якщо тільки вони незібрані (в окремих випадках) у певний кодекс або їм не надано силизакону іншим чином» [55, С. 59]. А. С. Довгерт теж, наголошуючина великому значенні доктрини для правозастосування як і для за-конотворчості, зазначає: «Хоча доктрина ще не визнається в Україніяк джерело МПП, однак ще в часи існування СРСР судовій та арбі-тражній практиці були відомі випадки звернення до доктрини дляобґрунтування рішення, яке приймається» [38, С. 23]. Зміст наведе-них висловлювань навряд чи є підставою для висновків щодо зміниролі доктрини в сучасності.

В юридичній літературі називають ще два джерела права. По-перше, це загальні принципи права [56, С. 21], [57, С. 13]. На думкуВ. В. Лазарева та А. Г. Хабібуліної, вони мають широке застосуван-ня саме в міжнародному праві [58, С. 318]. Розрізняють як джерелаправа дві групи принципів - принципи права та принципи міжна-родного права [42, С. 8], які різнить їх правова природа і засоби за-кріплення.

По-друге, обґрунтовано звертається увага на «засоби так звано-го недержавного регулювання». На запитання: «В який мірі засобинедержавного регулювання можуть бути віднесені до джерел між-народного приватного права», В. П. Звеков небезпідставно відпові-дає: «... відповідь на це запитання залежить від визначення права,яке склалося в тій чи іншій правовий системі» [5, С. 41]. Справед-ливість цього твердження закріплюється й правовою політикоюдержавного регулювання економічних відносин. Відзначною рисоює те, що в окремих сферах державне нормативне регулювання по-ступово звужується на користь недержавного регулювання, або, якйого ще називають, саморегулювання. В Україні ці засоби регулю-вання в останнє десятиріччя також з'явилися, передусім, в різнихсферах економіки. Це різні принципи, стандарти, правила, типовіконтракти й т. ін.

На можливість саморегулювання вже сьогодні прямо вказуєукраїнський законодавець в цілій низці законів. Насамперед, в зако-нах другого покоління щодо регулювання ринку фінансових послуг, втому числі ринку цінних паперів (ст. 1 Закону України «Про фінансо-ві послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг»[59];ч. 2 ст. 48 Закону України «Про цінні папері та фондовий ринок» [60];ст. 1 Закону України «Про недержавне пенсійне забезпечення» [61];ст. 24 Закону України «Про кредитні спілки» [62]). Крім того, такаформа регулювання відносин може мати місце також в інших сферахгосподарювання. Вона передбачена законами України «Про оцінкумайна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні»[63], «Про туризм» [64] й т. ін. З подальшим розвитком ринкової еко-номіки можна очікувати зростання саморегулювання поряд з оптимі-зацією державного регулювання, а, отже, і зростання значення актіврегулювання, які будуть прийматися саморегулюючими організація-ми, іншими суб'єктами недержавного регулювання.

Деякою мірою це є наслідком глобалізаціонних та демократич-них процесів в економіці, зростання обсягу міжнародного приватно-го обороту, спілкування як у приватному, так і в діловому житті. І ціявища можуть позначитися й на питанні щодо джерел міжнародно-го приватного права.

Принаймні на правозастовчій практиці зміни щодо можливостівикористання різних засобів саморегулювання вже позначилися. Узв'язку з цим А. С. Довгерт небезпідставно відзначає якісно нову сі-туацію в судовій практиці: «Державні суди все частіше стикаютьсяз розглядом саме міжнародних цивільних справ. ... Але ситуація щеє такою, що судді в Україні відчувають значні труднощі у застосу-ванні інструментарію МПП» [38, С. 23]. Позначилося це й на зако-нодавстві. Тепер вже відповідно до норми ч. 1 ст. 9 Закону України«Про міжнародне приватне право» суд чи інший орган при застосу-ванні права іноземної держави встановлює зміст його норм не тіль-ки згідно з їх офіційним тлумаченням, практикою застосування, алеі доктриною у відповідній іноземній державі.