3. Історичні аспекти виникнення та розвитку планування

В даний час зростає потреба у прогнозах і планах, усе гос­тріше стала усвідомлюватися практична цінність передбачува­ної функції наукових теорій для прийняття обґрунтованих рі­шень. Зростає актуальність планування і підвищення його якос­ті. Це вимагає більш ретельного дослідження проблем, що ви­никають у процесі планування. Вирішенню їх у певній мірі сприяє вивчення і використання світового досвіду, а саме на­працьованих теоретичних і методологічних основ прогнозуван­ня й планування, а також практичного досвіду розробки планів, програм і способів реалізації.

Планування не є специфічним атрибутом соціалізму. Воно виникло багато сторіч назад в епоху феодалізму. При капіталізмі планування й управління виробництвом на основі плану доведе­но до досконалості.

План як система економічних заходів виник разом із поя­вою розподілу та кооперації праці, є програмою господарюван­ня протягом певного періоду.

Планування як суспільна категорія формувалася разом із становленням суспільно-державної, муніципальної власності. Розглянемо етапи становлення й вдосконалення планування.

Розробки в галузі економічного прогнозування та плану­вання з'явилися в останній чверті XIX в.. Вони були пов'язані зі спробами дослідників виявити майбутні тенденції виробництва основних продуктів на основі аналізу статистичних даних і скласти відповідні плани. Головними методами прогнозування тоді були експертні оцінки та екстраполяція (перенесення мину­лих тенденцій на майбутнє).

На початку XX в. були зроблені перші спроби виявлення економічних індикаторів. Зокрема, Дж. Брукмайер вже в 1911 р. намагався використовувати для прогнозування три хронологічні ряди наступних показників: індекс банківських кредитів, індекс цін акцій, індекс загальної економічної активності. Цей підхід одержав подальший розвиток у 20-і роки в дослідженнях Гарва­рдського університету, де використовувалися так звані «гарва­рдські криві АВС».

Поштовхом для розвитку прогнозування і планування ста­ла криза 1929—1933 р., що змусила шукати шляхи виходу з неї. У 30-і роки вперше виникає планування на макрорівні, що охоп­лює фінансово-бюджетну й грошово-кредитну політику та пе­редбачає розробку національних бюджетів. Прогнози й плани стають необхідним елементом системи регулювання економіки.

У 1944 р. пропонується форма планування, що подібна до індикативної, тобто коли уряд впливає на економічний розвиток за допомогою координації та забезпечення інформацією, а не через прийняття рішень і надання директивних вказівок.

У післявоєнні роки планування на макрорівні стає пред­метом широких дискусій. Зростання частки державного сектора в економіці дає можливість урядам здійснювати прямий конт­роль за зовнішньою торгівлею, цінами, фінансами.

У 50-і роки в багатьох країнах відмовилися від розробки національних планів у формі бюджетів. Отже, сформувалися два нових напрями: перший, пов'язаний з ускладненням структури адміністративного апарата, що використовується для розробки планів, другий пов'язаний із розширенням сфери планування.

Спочатку національні економічні плани складалися Мініс­терством фінансів, потім, на початку 60-х років, спеціальними плановими органами: у Франції - Генеральним комісаріатом з планування; у Японії - Економічною консультативною радою, Управлінням економічного планування; у Нідерландах - Центральним плановим бюро; у Канаді - Економічною радою.

До 70-х років країни здійснювали прогноз за допомогою національних моделей прогнозування. У середині 70-х років по­чинають створювати макроекономічні моделі, за допомогою яких прогнозується розвиток економіки регіонів ряду країн. Уперше вони стали розроблятися в США.

Особливості прогнозування і планування доцільно розгля­дати в країнах-представниках трьох сформованих у світі систем планування і регулювання: північноамериканської, представни­ками якої є США і Канада; азіатської - Японія і Південна Корея; європейської - Франція і Швеція.

З моменту виникнення теорії управління (початок XX століття) та до 60-х років процес планування був закритим, тоб­то керівників не цікавили проблеми зовнішнього середовища підприємства: конкуренція, попит, вимоги ринку. Підприємство розглядалось як закрита система. Планування у даному випадку зводилося до оперативного регулювання внутрішньої діяльності підприємства без врахування зовнішніх змін. З розвитком суспі­льства, ускладненням продукції, зростанням наукоемних вироб­ництв керівництво підприємств починало розуміти, що діяль­ність підприємства багато в чому обумовлена зовнішнім середо­вищем.

У колишньому СРСР планування на макрорівні виникло в 20-і роки. У лютому 1920 р. створена Державна комісія з елект­рифікації Росії, на основі якої організована загальнодержавна планова комісія (Держплан).

Перший довгостроковий план - це план ГОЗЛРО (держа­вний план електрофікації Росії), розроблений у 1920 р. У ньому була представлена стратегія електрифікації країни на 10 років.

План ГОЗЛРО передбачав взаємоузгодження будівництва електростанцій з виробництвом і споживанням електроенергії, охоплював основні галузі економіки, передбачав господарський розвиток кожного економічного району.

Це був перший досвід наукового підходу до планування. Методологічні принципи, що були задіяні при його розробці, використовувалися і надалі при розробці планів.

Становлення таких методів прогнозування і планування як метод експертних оцінок, екстраполяції, балансовий метод, що одержали подальший значний розвиток, почалося з плану ГОЗ- ЛРО. Наприклад, використання балансового методу для пов'я­зання проектних розробок за планом ГОЗЛРО стало першим практичним застосуванням його на державному рівні. В наступ­ні роки він стає основним методом планування.

З планом ГОЗЛРО пов'язані і джерела розробки макрое- кономічних моделей. Перші річні плани містили «контрольні цифри» , що не мали обов'язкового характеру для окремих підп­риємств, за винятком деяких ключових галузей. Але з 1931 р., і протягом існування командно-адміністративної системи, річні плани стали обов'язковими до виконання, тобто носили дирек­тивний характер. Основним методом їхньої розробки був балан­совий. У планах відбивалися кількісні й якісні показниками, що характеризували ефективність суспільного виробництва. Пізні­ше, з розвитком економіки, почала приділятися увага плануван­ню соціального розвитку й охорони навколишнього середовища.

Серед перших спроб комплексного планування в СРСР важливе значення має «балансова таблиця» національної еконо­міки в 1923—1924 р., яка розроблена за участю В. Леонтьева. Вона стала основою його моделі «витрати-випуск» , що широко використовується в США й інших країнах для прогнозування. Дану таблицю можна розглядати як першу комплексну систему національних рахунків.

З 1928 р. у СРСР, крім деталізованих річних планів, поча­ли розроблятися п'ятирічні плани. Обмеженість наявних ресур­сів обумовлювала необхідність розробки не просто планів, а їх оптимальних варіантів.

СРСР є батьківщиною теорії оптимального планування. Лінійні оптимізаційні моделі та відповідний математичний апа­рат були розроблені академіком Л. В. Канторовичем у 30-і роки. Вони одержали високу оцінку й широке застосування в США, в СРСР почали використовуватися в 60-і роки з появою ЕОМ і створенням автоматизованих систем управління.

Важливим етапом удосконалення планування стала рефо­рма 1965 р., коли почався перехід до економічних методів управління з метою підвищення ефективності суспільного виро­бництва передбачалося розширення сфери товарно-грошових відносин, на перше місце був поставлений прибуток.

При розробці проекту плану восьмої п'ятирічки широко використовувався балансовий метод обґрунтування планових завдань, укрупнена динамічна модель міжгалузевого балансу. Вперше в якості окремого розділу плану був представлений план науково-дослідних робіт щодо вдосконалення методології і методики планування, впровадження економіко-математичних методів і обчислювальної техніки в плануванні, розробкки авто­матизованої системи планових розрахунків і т.д.

У 70-і і 80-і роках були розроблені економіко-математичні моделі оптимального функціонуванні економіки, галузевого планування та планування на підприємстві. Застосування мето­дів оптимізації на практиці стримувалося рядом об'єктивних причин:

  • відсутність потреби у розрахунках для вибору оптима­льного плану виробництва продукції на мікрорівні, тому що план випуску доводився підприємствам у ви­гляді затвердженого завдання;
  • неможливість реалізації оптимізаційних задач на мак- рорівні;
  • недостатність інформаційного забезпечення;
  • відсутність досвіду та знань у плановиків-практиків;
  • проведення планування в залежності від досягнутого, що не смулювало освоєння методів оптимізації.

Оптимізаційні задачі розроблялися кваліфікованими фахі­вцями, але носили, в силу зазначених причин, експерименталь­ний характер.

У 1979 р. була прийнята постанова ЦК КПРС і Ради Міні­стрів СРСР «Про поліпшення планування і посилення впливу господарського механізму на підвищення ефективності вироб­ництва й якість роботи» , що передбачало посилення ролі п'яти­річних планів і розширення практики застосування норм і нор­мативів при їхній розробці. Відповідно до нормативів планува­лися матеріальні та фінансові ресурси для виробництва, капіта­льного будівництва, науково-дослідних робіт.

У 1987 р. був розроблений і прийнятий збірник докумен­тів «Про корінну перебудову управління економікою» , до якого ввійшла постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР «Про пере­будову планування і підвищення ролі Держплана СРСР у нових умовах господарювання» . Діяльність Держплана була піддана різкій критиці. Недоліками в його роботі були відзначені:

  • ослаблення наукових основ розробки плану;
  • недотримання принципу збалансованості й пропорцій­ності;
  • зосередження основних зусиль на питаннях річного планування, недостатня увага розробці п'ятирічних планів і розробці стратегії;
  • недостатньо широке застосування сучасних економіко- математичних методів і обчислювальної техніки при плануванні;
  • зниження вимогливості до професійного рівня кадро­вого складу планових органів.

Були розроблені заходи щодо підвищення наукової обґру­нтованості планів, поліпшення роботи планових органів.

З 1988 р. підприємства стали одержувати контрольні циф- ри-орієнтири, що носили орієнтовний характер та відображува­ли суспільні потреби в продукції підприємства.

Наступні етапи вдосконалення прогнозування і плануван­ня (з початку 90-х років) пов'язані з переходом до ринку та роз­падом СРСР. Країни СНД почали здійснювати пошук підходів до планування економічного та соціального розвитку в умовах ринкових відносин з урахуванням особливостей економіки.