3.5. Професійна діяльність практичного психолога у сфері юриспруденції

магниевый скраб beletage

Юридична психологія — порівняно молода галузь психологічної науки і практики, але спроби систематичного розв'язання багатьох завдань юриспруденції методами психології відносяться ще до XVIII ст. Про це свідчать багато наукових праць відомих юристів того часу. Наприклад, французький юрист Франсуа де Питаваль видав двадцятитомну працю «Дивовижні кримінальні справи», де аналізував психологічну сутність зло­чинних дій. В книзі Джона Говарда «Стан тюрем в Англії і Уель­сі» (1777) вказувалось на важливість вивчення і врахування у ви­правних закладах індивідуальних особливостей людей, які відбу­вають покарання. В Росії відомий юрист І.Т. Посошков у своїх працях доводив актуальність розробки класифікації злочинців за «степенью испорчености», а також обґрунтував психологічно ефективні способи дізнань свідків і обвинувачуваних. Ф.В.Уша- ков у трактаті «О праве и цели наказания»(1770) розкривав пси­хологічні умови впливу покарання [70, 38].

Першими монографічними працями в юридичній психології традиційно вважають публікації німецьких вчених К. Еккартега- узена «Про необхідність психологічних знань при обговоренні злочинців» (1792) та І.Х. Шауманна «Думки про кримінальну психологію»(1992) [70, 38].

У першій половині ХІХ ст. зростає кількість публікацій про злочинність і особисті якості злочинців. Це були наукові праці німецьких вчених І.Гофбауера та І.Фрідрейха, вітчизняних вче­них А.П.Куніцина, А.І.Галіча, К.Єлпатьєвського, Г.С.Гордієнко, П.Д.Лодій та інших про психологічне обгрунтування міри пока­рання, виправлення і перевиховання злочинців [70, 38—39]. У цей період значну популярність отримала френологічна теорія австрійського лікаря-анатома Франца Галля (1758—1829), який намагався довести пряму залежність між психічними якостями і фізичними особливостями побудови головного мозку людини, яка проявляється у вигляді випуклостей, впадин і співвідношенні частин черепа. Послідовники Ф.Галля створювали «френологічні карти» для ідентифікації типів злочинців. Паралельно з цією тео­рією розвивався біологічний підхід до особистості злочинця. Це відображено у монографії італійського тюремного лікаря- психіатра Чезаре Ломброзо (1835—1909) «Преступньїй человек, изученньїй на основе антропологии, судебной медицини и тюрь- моведения» (1876). Він розробив концепцію «природженого зло­чинця», у якого, як він вважав, є атавістичні риси, які роблять йо­го схожим на своїх попередників-дикунів. Він доводив, що типового «природженого злочинця» можна розпізнати за певни­ми фізіономічними ознаками: скошений лоб, видовжені або не­дорозвинуті мочки вух, випуклі щелепи, великі скули, впадини на задній частині голови та ін. [70, 39].

Такий підхід мав своїх прихильників, так і критиків.

У другій половині ХІХ ст. активізувались дослідження причин злочинності і особистих якостей злочинців. Російський юрист С.І. Баршев в роботі «Погляд на науку кримінального законо­знавства» (1858) писав, що жодне питання кримінального права не може бути розв'язано без допомоги психології, і якщо суддя не знає психології, то це буде суд не над живими людьми, а над трупами.

К.Я.Яневич-Яневський і В.Д.Спасович у підручнику «Кримі­нальне право» (1863) звертає увагу на важливість, з одного боку, визначення правових законів з урахуванням природи людини, а з іншого — наявності у юристів психологічної компетентності.

У монографії вітчизняного психіатра А.У.Фрезе Очерки суде- бной психологии» (1871) стверджувалось, що предметом юриди­чної психології повинно бути пристосування до юридичних пи­тань відомостей про нормальний або ненормальний душевний стан [70, 40]. Д.А. Дриль, який мав медичну і юридичну освіту, у своїх публікаціях 80-х рр. доводив, що право і психологія мають справу з одними і тими ж явищами — законами свідомого життя людини. Тому право, не маючи власних засобів вивчення цих явищ, повинно запозичувати їх у психології.

На кінець 80-х рр. ХІХ ст. була теоретично обґрунтована пси­хологія злочинців (професійні, випадкові, неврівноважені психі­чно). Її розробляли професор Санкт-Петербурзького університету І.Я. Фойницький і його послідовники Д.А. Дриль, А.Ф. Лазурсь- кий, С.М. Познишев.

Аналіз психологічних закономірностей діяльності суду при­сяжних відображено у працях Л.Є. Владимирова, А.Ф. Корні, А.М. Бобрищева-Пушкіна. Активними ініціаторами впроваджен­ня в судові справи психологічних експертиз були юристи того часу Л.Є. Владимиров, С.І. Гогель, психіатри В.М.Бехтерєв, С.С.Корсаков, В.П. Сербский [70, 40].

Вчені, які вивчали причини злочинів, дійшли висновку, що злочинній поведінці, як і будь-якій іншій, люди можуть навчити­ся на основі психологічних механізмів наслідування і учіння.

Видатним юристом початку ХХ ст. Л.І.Потражицьким розроб­лена раціоналістична концепція «психології права», де право ви­ступає як психічне явище.

В кінці ХІХ — початку ХХ ст. з'являється ряд фундаменталь­них праць з юридичної психології. Так, австрійський вчений Г.Гросс у 1898 р. опублікував монографію «Кримінальна психо­логія». Разом із своїми однодумцями у Лейпцигу він видавав спеціальний журнал «Доповіді з психології свідчень». У Росії з 1904 р. за редакцією В.М.Бехтерєва випускався «Вісник психоло­гії, кримінальної антропології і гіпнотизму». Почалося, таким чином, формування юридичної психології як самостійної галузі психології і сфери практичної діяльності. В науковий обіг вво­диться узагальнюючий термін «юридична психологія». На цей час чітко визначились три основні напрямки: кримінальна, судо­ва і пенітенціарна (виправна психологія).

Уже в той час багато уваги приділялось психології розсліду­вання злочинів і свідчень свідків. Це роботи таких вчених, як І.Н.Холчева, Є.М.Кулішера, М.М.Хомякова, А.В.Завадського, А.І.Елістратова, О.Б.Гольдовського та ін. Вони займались і екс­периментальними дослідженнями правдивості свідчень свідків, які, за їх висновками, у багатьох випадках були недостовірними.

Вчені Німеччини, Франції, США, Росії плідно працювали над розробкою соціально-психологічних теорій злочинності, за допомо­гою яких пояснювали причини кримінальної поведінки людей. Ста­тистичний аналіз різних аномальних проявів (злочинності, само­губств, проституції) за певний історичний період вченими різних країн, показав, що кількість аномалій у поведінці людей зростало, як правило, у період воєн, економічних криз, соціальних потрясінь. Це однозначно доводило неправомірність теорії природженого зло­чинця і вказувало на соціальну основу цих явищ.

Експериментальний метод в юридичній психології широко використовував В.М.Бехтерєв. Він публікував статті на цю тему, пізніше видав книгу, присвячену використанню психологічного методу при вивченні злочинності.

На початку ХХ ст. в університетах на юридичних факультетах стали викладати спеціальні дисципліни з юридичної психології як у зарубіжних, так і у вітчизняних вузах.

Для пояснення механізмів формування злочинної поведінки в зарубіжній юридичній психології широко використовувались концепції психоаналізу і біхевіоризму, розроблявся тестовий під­хід для вивчення особистості злочинця.

За часів Радянської влади в нашій країні виникли сприятливі умови для розвитку різних галузей юридичної психології. Так, у 1925 р. в нашій країні вперше в світі був організований Держав­ний інститут з вивчення злочинності і злочинця. Спеціальні кабі­нети з цієї проблематики були організовані в Москві, Києві, Хар­кові, Ленінграді, Саратові, Воронежі, Ростові-на-Дону, Мінську, Баку та ін. На думку А.В.Петровського [65, 181], в 20-ті рр. «су­дова психологія» — це авторитетна і широка галузь науки, яка має предметом вивчення психологічні передумови злочину, по­бут і психологію різних груп злочинців, психологію свідчень і судово-психологічну експертизу, психологію засудженого.

У першій половині ХХ ст. в Радянському Союзі були прове­дені досить цікаві дослідження в галузі судової психології. Так, в лабораторії експериментальної психології при Московській губе­рнській пр.ратурі, створеній у 1927 р., А.Р.Лурія вивчав можли­вості застосування методів експериментальної психології для розкриття злочинів і сформулював принципи роботи приладу, який пізніше отримав назву «детектора брежні».

На першому Всесоюзному з'їзді з вивчення поведінки людини в 1930 р. була створена спеціальна секція з судової психології, де обговорювались питання вивчення психологічних проблем боро­тьби із злочинністю. На цьому з'їзді юридична психологія була офіційно визнана як самостійна прикладна наука з трьома основ­ними напрямками: кримінальним, судовим і пенітенціарним (ви­правним) [70, 43—44].

Однак у цей період рівень юридичної психології ще відставав від потреб юридичної практики. Психолог, який здійснював су­дово-психологічну експертизу, не тільки виявляв достовірність свідчень, але практично визначав і рівень звинувачення особи, яка скоїла злочин. Така неправомірна переоцінка можливостей психологічної експертизи викликала негативне ставлення до екс­пертних психологічних досліджень і, як зазначає В.Л. Васильєв [13, 31], через це і з деяких політичних причин дослідження і практична робота в галузі юридичної психології були припинені. І тільки в кінці 1950-х і на початку 1960-х рр. знову було постав­лене питання про необхідність відновлення робіт з юридичної психології. В постанові пленуму Верховного суду СРСР 3 липня 1963 р. «Про судову практику у справах про злочини неповноліт­ніх» вказувалось на доцільність проведення судово-психологіч­ної експертизи при виявленні здатності неповнолітніх повністю усвідомлювати значення своїх дій і при визначенні міри їх мож­ливості керувати своїми діями. З 1965—1966 навчального року почалось викладання юридичної психології на юридичних факу­льтетах усіх вузів країни. Знову починається активна робота по використанню психологічних знань у судовій і слідчій практиці. З 1968 р. в ВНДІ Пр.ратури СРСР під керівництвом А.Р. Ратінова почав працювати психологічний науково-дослідний сектор, а в Академії МВС — кафедра психології управління. В реєстр нау­кових спеціальностей була включена нова спеціальність — «юридична психологія». З 1975 р. в Академії МВС була створена перша дисертаційна рада з юридичної психології, захищались ка­ндидатські і докторські дисертації.

Активно в цей період розвивалась юридична психологія і в за­рубіжних країнах. Зростає кількість міжнародних контактів і по­рівняльних досліджень. У навчальних посібниках з юридичної психології останніх десятиліть визначились такі основні сфери діяльності психологів:

• кримінальна психологія;

• психологія потерпілого;

• психологія неповнолітніх;

• психологічні основи попереднього розслідування;

• психологія судової діяльності;

• пенітенціарна (виправна) психологія.

E розробці цих сфер діяльності юридичних психологів брали активну участь Ю.В. Чуфаровський [93], В.Л. Васильєв [13], Г.Г. Шиханцов [96] та ін.

Велику увагу в останні рр. почали приділяти правовій психо­логії і психотехніці юристів, психології адвокатської діяльності, психологічним особливостям правоохоронної діяльності спеціа­лістів міліції і митниці. Актуальною є також проблема саморегу­ляції і психологічної допомоги співробітникам правоохоронних органів, в екстремальних умовах несення служби: особиста про­фесійна безпека, затримання правопорушників, ведення перего­ворів із злочинцями.

Кримінальна психологія, за визначенням В.Л.Васильєва [12], вивчає психологічні закономірності формування злочинної установки і злочинного умислу, психологічні аспекти підготовки і скоєння злочину, створення злочинного стереотипу поведінки; досліджує особистість злочинця і психологічні шляхи впливу на нього; досліджує психологічні особливості злочинних груп і осо­бливо — психологічні аспекти злочинності через необережність.

Вивчення психологічних особливостей звинувачуваного є складовою частиною розкриття злочину. При цьому обсяг і зміст психологічного вивчення, необхідного для успішного розкриття злочину, визначається цілями правосуддя і завданнями відповід­ної стадії кримінального процесу.

Криміналістичне вивчення особистості обвинувачуваного здійснюється слідчим, головним чином, для вибору тих чи інших тактичних прийомів проведення слідчих дій у потрібному обсязі.

До кримінально-правових завдань, для розв'язання яких особ­ливо необхідні психологічні дані обвинувачуваного, слід віднес­ти, за даними В.Л.Васильєва [13, 310—320], такі:

• здатність відчувати себе винним;

• форма провини (навмисно або через необережність);

• мотиви злочину;

• емоційний стан обвинувачуваного в момент скоєння злочи­ну, який впливає на сутність і характер відповідальності.

Тут важливо розрізняти з психологічних позицій насильниць­ку і необережну злочинність. Потрібна участь вчених і досвідче­них практиків в нових сферах сучасної кримінальної психології: комп'ютерних злочинах, тіньовій економіці і корупції, організо­ваній злочинності, тероризмі.

Психологія потерпілого вивчає його психологічні особливо­сті до, в момент і після скоєння злочину, а також розробляє ре­комендації, які стосуються допиту і психологічного аналізу свід­чень потерпілого. Психологія потерпілого тісно пов'язана з кримінальним правом, кримінологією, соціальною психологією і психологією особистості. Психологічне вивчення особистості по­терпілого і його діяльності в стадії попереднього розслідування й суду є дуже важливим, бо сприяє визначенню правильної квалі­фікації злочину, дослідженню причин і умов, виявленню нових доказів, всебічному розгляду кримінальної справи. Психологічне дослідження особистості потерпілого і злочинця дозволяють ви­явити причини конфліктної ситуації і підібрати шляхи їх подо­лання.

Психологія неповнолітніх правопорушників — одна з тра­диційно актуальних проблем кримінальної психології. Своєчасне попередження дитячої і підліткової злочинності — це основа для профілактики злочинності серед дорослого населення. Розуміння підліткової психології, врахування її на етапі попереднього розслі­дування і в суді необхідне для правильного визначення складу злочинності, визначення міри покарання та метолів виправних дій.

Психолог на етапі попереднього розслідування може бути:

• консультантом у справі;

• спеціалістом у даній галузі;

• експертом.

Це забезпечить повноту розслідування і винесення відповідної міри покарання.

Загальноконсультативна допомога психолога може мати дові­дковий характер: інформування осіб, які проводять розслідування про закономірності протікання психічних процесів у обвинувачу­ваного, впливу їх на психічний стан, допоможе полегшити пошук злочинця і вироблення тактики поведінки по відношенню до ньо­го. Психолог, який володіє навичками психодіагностичної і пси­хотерапевтичної роботи, може суттєво спростити встановлення контактів з свідками і самим злочинцем.

Якщо психолог є постійним консультантом в розслідуванні певної кримінальної справи, то поряд з вище названими функці­ями він бере участь у розв'язанні інших проблем, наприклад, ін­терпретувати одержані відомості про свідка, потерпілого; осмис­лювати різні версії про участь учасників злочину.

Співпраця з психологом має велике значення для розслідуван­ня організованої злочинності і групових злочинів. Психолог може допомогти виявити структури групи, виявити розподіл в ній ро­лей, лідерів, сприяти виявленню слабкої ланки у даному угрупу- ванні й ефективному впливу на групу і її членів. Психолог також може допомогти самому слідчому подолати негативні і стресові стани, підвищити працездатність, попередити розвиток профе­сійної деформації.

Закон передбачає участь психолога на допиті неповнолітніх правопорушників. Тут психолог може скоригувати формулюван­ня запитань слідчого для адекватного сприйняття їх неповноліт­нім, дати оцінку свідченням неповнолітнього свідка, вибрати від­повідну тактику проведення допиту, допомогти створити неофі­ційну атмосферу, знизити можливий стан скутості, недовіри, не- сприйняття підлітком слідчого. Аналогічні завдання виконує психолог, коли злочин скоюють підлітки з ознаками розумової відсталості, бо усі особливості обвинувачуваного повинні бути враховані для винесення правомірної міри покарання.

Судово-психологічна експертиза. Оцінка ситуації злочину, особистості обвинувачуваного, потерпілого чи свідків — одне з важливих завдань судово-слідчого процесу. Дослідження у цій галузі мають давню історію. В нашій країні такий досвід був на­копичений уже в 20-ті — 30-ті рр. XX ст. Першим значним внес­ком в дослідженні цієї проблеми була книга А.Е. Брусиловського «Судебно-психологическая зкспертиза: ее предмет и методика», опублікована у 1939 р. у Харкові. Однак у той період ще не було достатньо науково обґрунтованих методик різностороннього до­слідження особистості. Рівень практичної психології відставав від потреб судової практики. Психолог нерідко переоцінював межі своєї компетентності, це викликало недовіру до практичних психологів. В 1960-ті рр. судово-психологічна експертиза була відновлена у своїх правах і було регламентовано її використання, що підтвердив спеціальний документ Пркуратури СРСР у 1980 р., де було вказано, у яких випадках призначається судово- психологічна експертиза. Одним із завдань судово-психологічної експертизи є оцінка особистості обвинувачуваного, потерпілого чи свідка, а також загальна характеристика особистості. Але ця діяльність, на відміну від діяльності суду і слідства, не носить соціально-оцінювальну характеристику, а будується виключно на науково обґрунтованих знаннях психології.

Судово-психологічна експертиза — це дослідження, прове­дене експертом на основі спеціальних знань у галузі психоло­гії. Однією з умов об'єктивного висновку є наукова надійність використаних методів. Важливо враховувати і мотиви злочину. Однак ця обставина важка для дослідження, бо мотиви не зав­жди усвідомлюються злочинцем. У деяких випадках практично відсутні прямі докази мотиву злочину. Для їх встановлення не­достатньо звичайних доказів, тоді такі злочини називають без- мотивними. Але повністю без мотивних злочинів не буває, то­му для їх виявлення можуть бути використані спеціальні знан­ня з психології.

Мета експертизи — дати висновок, зроблений на основі від­повідної перевірки і оцінки слідчим або судом доказів у даній справі.

Юридичною основою для проведення судово-психологічної експертизи є відповідна постанова слідчого або суду.

В компетенцію судово-психологічної експертизи, за визна­ченням В.Л.Васильєва [13, 534—535], входить:

• встановлення здатності неповнолітніх обвинувачуваних, які мають ознаки відставання у психічному розвитку, повністю усві­домлювати значення своїх дій, і визначення того, в якій мірі вони можуть ними керувати;

• встановлення здатності обвинувачуваних, потерпілих і свід­ків адекватно сприймати обставини, які мають значення для да­ної справи і давати правильні свідчення;

• встановлення здатності потерпілих у справі про насильство правильно розуміти характер і значення дій, які над ними були скоєні і чинити опір;

• встановлення наявності або відсутності у підекспертного в момент скоєння злочину стану афекту або інших непатологічних емоційних станів (сильного страху, депресії, емоційного стресу, фрустрації), здатних суттєво впливати на його свідомість і діяль­ність;

• встановлення наявності у особи, яка покінчила життя само­губством, в період, що передував її смерті, психічного стану, схильного до самогубства, і визначення можливих причин вини­кнення цього стану;

• встановлення головних мотивів поведінки людини і мотива­ції окемих вчинків;

• встановлення індивідуально-психологічних особливостей підекспертного, «здатних суттєво вплинути на його поведінку і на формування у нього бажання скоїти злочин;

• встановлення структури злочинної групи і взаємовідносин в ній на основі одержаних даних про психологічні особливості ко­жного члена групи.

Розглянемо деякі типові випадки, в яких призначається судо­во-психологічна експертиза.

1. Судово-психологічна експертиза емоційних станів. Цей вид експертизи призначається працівникам слідчих або судових органів у тих випадках, коли виникає питання про можливість кваліфікувати дії підсудного як скоєні в стані сильного душевно­го хвилювання (фізіологічного афекту), і цей стан передбачений законодавством в якості пом'якшуючого провину у справах про вбивство або нанесення тяжких тілесних ушкоджень.

2. Судово-психологічна експертиза потерпілих у справах про сексуальні злочини. Об'єктом даного виду судово-психо­логічної експертизи можуть бути особи жіночої і чоловічої статі, які постраждали від сексуального насильства. Це найчастіше сто­сується малолітніх або неповнолітніх. Ознакою насильницьких дій сексуального характеру є використання винним безпомічного стану жертви. В компетенцію психологічної експертизи входить оцінка здатності психічно здорової потерпілої особи розуміти ха­рактер і значення злочинних дій винуватця і оцінка здатності чи­нити опір в залежності від рівня психічного розвитку, психічного стану, індивідуально-психологічних особливостей.

3. Експертиза соціально-психологічних особливостей чле­нів злочинної групи. Даний вид експертизи, як правило, доціль­ний в період попереднього слідства, коли злочин скоєно в умовах неформальної групи з асоціальною і кримінальною спрямованіс­тю. Багато залежить від того, група є випадковою чи організова­ною кримінальною групою.

4. Судово-психологічна експертиза визначення здатності неповнолітнього правопорушника усвідомлювати скоєні ним дії. Правоохоронні органи часто зустрічаються з випадками, коли підлітки, що скоїли злочин, мають ознаки відставання у розумо­вому розвитку, психічному розвитку, коли у підлітків об'єктивно виконані дії не співпадають з суб'єктивними цілями. Наприклад, двоє підлітків украли ящик горілки в магазині, вилили горілку на землю, а пусті пляшки хотіли здати в приймальній пункт посуду, щоб отримати гроші. В цьому випадку треба визначити рівень ін­телектуального розвитку підлітків. Досвід роботи психологів пока­зує, що при розслідуванні кримінальних справ з участю неповноліт­ніх діяльність психолога підвищує ефективність розслідування, сприяє встановленню контакту між слідчим і підлітком.