3.5. Професійна діяльність практичного психолога у сфері юриспруденції

Юридична психологія — порівняно молода галузь психологічної науки і практики, але спроби систематичного розв'язання багатьох завдань юриспруденції методами психології відносяться ще до XVIII ст. Про це свідчать багато наукових праць відомих юристів того часу. Наприклад, французький юрист Франсуа де Питаваль видав двадцятитомну працю «Дивовижні кримінальні справи», де аналізував психологічну сутність зло­чинних дій. В книзі Джона Говарда «Стан тюрем в Англії і Уель­сі» (1777) вказувалось на важливість вивчення і врахування у ви­правних закладах індивідуальних особливостей людей, які відбу­вають покарання. В Росії відомий юрист І.Т. Посошков у своїх працях доводив актуальність розробки класифікації злочинців за «степенью испорчености», а також обґрунтував психологічно ефективні способи дізнань свідків і обвинувачуваних. Ф.В.Уша- ков у трактаті «О праве и цели наказания»(1770) розкривав пси­хологічні умови впливу покарання [70, 38].

Першими монографічними працями в юридичній психології традиційно вважають публікації німецьких вчених К. Еккартега- узена «Про необхідність психологічних знань при обговоренні злочинців» (1792) та І.Х. Шауманна «Думки про кримінальну психологію»(1992) [70, 38].

У першій половині ХІХ ст. зростає кількість публікацій про злочинність і особисті якості злочинців. Це були наукові праці німецьких вчених І.Гофбауера та І.Фрідрейха, вітчизняних вче­них А.П.Куніцина, А.І.Галіча, К.Єлпатьєвського, Г.С.Гордієнко, П.Д.Лодій та інших про психологічне обгрунтування міри пока­рання, виправлення і перевиховання злочинців [70, 38—39]. У цей період значну популярність отримала френологічна теорія австрійського лікаря-анатома Франца Галля (1758—1829), який намагався довести пряму залежність між психічними якостями і фізичними особливостями побудови головного мозку людини, яка проявляється у вигляді випуклостей, впадин і співвідношенні частин черепа. Послідовники Ф.Галля створювали «френологічні карти» для ідентифікації типів злочинців. Паралельно з цією тео­рією розвивався біологічний підхід до особистості злочинця. Це відображено у монографії італійського тюремного лікаря- психіатра Чезаре Ломброзо (1835—1909) «Преступньїй человек, изученньїй на основе антропологии, судебной медицини и тюрь- моведения» (1876). Він розробив концепцію «природженого зло­чинця», у якого, як він вважав, є атавістичні риси, які роблять йо­го схожим на своїх попередників-дикунів. Він доводив, що типового «природженого злочинця» можна розпізнати за певни­ми фізіономічними ознаками: скошений лоб, видовжені або не­дорозвинуті мочки вух, випуклі щелепи, великі скули, впадини на задній частині голови та ін. [70, 39].

Такий підхід мав своїх прихильників, так і критиків.

У другій половині ХІХ ст. активізувались дослідження причин злочинності і особистих якостей злочинців. Російський юрист С.І. Баршев в роботі «Погляд на науку кримінального законо­знавства» (1858) писав, що жодне питання кримінального права не може бути розв'язано без допомоги психології, і якщо суддя не знає психології, то це буде суд не над живими людьми, а над трупами.

К.Я.Яневич-Яневський і В.Д.Спасович у підручнику «Кримі­нальне право» (1863) звертає увагу на важливість, з одного боку, визначення правових законів з урахуванням природи людини, а з іншого — наявності у юристів психологічної компетентності.

У монографії вітчизняного психіатра А.У.Фрезе Очерки суде- бной психологии» (1871) стверджувалось, що предметом юриди­чної психології повинно бути пристосування до юридичних пи­тань відомостей про нормальний або ненормальний душевний стан [70, 40]. Д.А. Дриль, який мав медичну і юридичну освіту, у своїх публікаціях 80-х рр. доводив, що право і психологія мають справу з одними і тими ж явищами — законами свідомого життя людини. Тому право, не маючи власних засобів вивчення цих явищ, повинно запозичувати їх у психології.

На кінець 80-х рр. ХІХ ст. була теоретично обґрунтована пси­хологія злочинців (професійні, випадкові, неврівноважені психі­чно). Її розробляли професор Санкт-Петербурзького університету І.Я. Фойницький і його послідовники Д.А. Дриль, А.Ф. Лазурсь- кий, С.М. Познишев.

Аналіз психологічних закономірностей діяльності суду при­сяжних відображено у працях Л.Є. Владимирова, А.Ф. Корні, А.М. Бобрищева-Пушкіна. Активними ініціаторами впроваджен­ня в судові справи психологічних експертиз були юристи того часу Л.Є. Владимиров, С.І. Гогель, психіатри В.М.Бехтерєв, С.С.Корсаков, В.П. Сербский [70, 40].

Вчені, які вивчали причини злочинів, дійшли висновку, що злочинній поведінці, як і будь-якій іншій, люди можуть навчити­ся на основі психологічних механізмів наслідування і учіння.

Видатним юристом початку ХХ ст. Л.І.Потражицьким розроб­лена раціоналістична концепція «психології права», де право ви­ступає як психічне явище.

В кінці ХІХ — початку ХХ ст. з'являється ряд фундаменталь­них праць з юридичної психології. Так, австрійський вчений Г.Гросс у 1898 р. опублікував монографію «Кримінальна психо­логія». Разом із своїми однодумцями у Лейпцигу він видавав спеціальний журнал «Доповіді з психології свідчень». У Росії з 1904 р. за редакцією В.М.Бехтерєва випускався «Вісник психоло­гії, кримінальної антропології і гіпнотизму». Почалося, таким чином, формування юридичної психології як самостійної галузі психології і сфери практичної діяльності. В науковий обіг вво­диться узагальнюючий термін «юридична психологія». На цей час чітко визначились три основні напрямки: кримінальна, судо­ва і пенітенціарна (виправна психологія).

Уже в той час багато уваги приділялось психології розсліду­вання злочинів і свідчень свідків. Це роботи таких вчених, як І.Н.Холчева, Є.М.Кулішера, М.М.Хомякова, А.В.Завадського, А.І.Елістратова, О.Б.Гольдовського та ін. Вони займались і екс­периментальними дослідженнями правдивості свідчень свідків, які, за їх висновками, у багатьох випадках були недостовірними.

Вчені Німеччини, Франції, США, Росії плідно працювали над розробкою соціально-психологічних теорій злочинності, за допомо­гою яких пояснювали причини кримінальної поведінки людей. Ста­тистичний аналіз різних аномальних проявів (злочинності, само­губств, проституції) за певний історичний період вченими різних країн, показав, що кількість аномалій у поведінці людей зростало, як правило, у період воєн, економічних криз, соціальних потрясінь. Це однозначно доводило неправомірність теорії природженого зло­чинця і вказувало на соціальну основу цих явищ.

Експериментальний метод в юридичній психології широко використовував В.М.Бехтерєв. Він публікував статті на цю тему, пізніше видав книгу, присвячену використанню психологічного методу при вивченні злочинності.

На початку ХХ ст. в університетах на юридичних факультетах стали викладати спеціальні дисципліни з юридичної психології як у зарубіжних, так і у вітчизняних вузах.

Для пояснення механізмів формування злочинної поведінки в зарубіжній юридичній психології широко використовувались концепції психоаналізу і біхевіоризму, розроблявся тестовий під­хід для вивчення особистості злочинця.

За часів Радянської влади в нашій країні виникли сприятливі умови для розвитку різних галузей юридичної психології. Так, у 1925 р. в нашій країні вперше в світі був організований Держав­ний інститут з вивчення злочинності і злочинця. Спеціальні кабі­нети з цієї проблематики були організовані в Москві, Києві, Хар­кові, Ленінграді, Саратові, Воронежі, Ростові-на-Дону, Мінську, Баку та ін. На думку А.В.Петровського [65, 181], в 20-ті рр. «су­дова психологія» — це авторитетна і широка галузь науки, яка має предметом вивчення психологічні передумови злочину, по­бут і психологію різних груп злочинців, психологію свідчень і судово-психологічну експертизу, психологію засудженого.

У першій половині ХХ ст. в Радянському Союзі були прове­дені досить цікаві дослідження в галузі судової психології. Так, в лабораторії експериментальної психології при Московській губе­рнській пр.ратурі, створеній у 1927 р., А.Р.Лурія вивчав можли­вості застосування методів експериментальної психології для розкриття злочинів і сформулював принципи роботи приладу, який пізніше отримав назву «детектора брежні».

На першому Всесоюзному з'їзді з вивчення поведінки людини в 1930 р. була створена спеціальна секція з судової психології, де обговорювались питання вивчення психологічних проблем боро­тьби із злочинністю. На цьому з'їзді юридична психологія була офіційно визнана як самостійна прикладна наука з трьома основ­ними напрямками: кримінальним, судовим і пенітенціарним (ви­правним) [70, 43—44].

Однак у цей період рівень юридичної психології ще відставав від потреб юридичної практики. Психолог, який здійснював су­дово-психологічну експертизу, не тільки виявляв дос