ТЕРМІНОЛОГІЧНИЙ словник

Психологія, як і будь-яка галузь знань, має свою специфічну термінологію, і людині, яка входить у світ професійної пси­хології, важливо вміти її правильно розуміти і використову­вати.

Задача даного словника — свого роду термінологічного до­відника — допомогти майбутнім психологам оволодіти професійною мовою. Крім специфічно психологічних тер­мінів у словник включена різноманітна загальнонаукова ле­ксика, яка найчастіше використовується в психологічних те­кстах.

Словник призначається для короткого знайомства з основ­ними поняттями, які можуть викликати труднощі у студен­тів при читанні наукових текстів і доповідей, і не претендує на повне розкриття концептуальної основи термінів.

Активність — загальна характеристика живих істот, їх власна динамі­ка як джерело перетворення або підтримки ними життєво значу­щих зв'язків з навколишнім світом. Активність виступає у спів­відношенні з діяльністю, виявляючись як динамічна умова її становлення, реалізації і видозміни, як властивість її власного ру­ху. Вона характеризується значною мірою обумовленістю вико­нуваних дій специфікою внутрішніх станів суб'єкта безпосеред­ньо у момент діяльності, на відміну від реактивності, коли дії обумовлюються попередньою ситуацією; довільністю, тобто обу­мовленістю наявної мети суб'єкта, на відміну від поведінки; над- ситуативністю, тобто виходом за межі початкових цілей, на від­міну від пристосування як обмеження дій суб'єкта вузькими рамками заданого; значною стійкістю діяльності відносно прийн­ятої мети, на відміну від пасивного уподібнення предметам, з якими належить зустрітися суб'єкту при здійсненні ним діяльнос­ті.

Аналітична психологія — система поглядів швейцарського психолога К.Г. Юнга, в якій, як і в концепції психоаналізу 3. Фрейда, нада­ється велике значення несвідомому. Крім особистого несвідомого виділяється і колективне несвідоме.

Валідність (від англ. valid — придатний) — один з основних критеріїв якості тесту. Проблема валідності виникає в процесі розробки і практичного застосування тесту, коли ставиться задача встанови­ти відповідність між ступенем виваженості властивості особи, що цікавить, і методом її вимірювання. Чим вдаліший тест, тим кра­ще відображається в ньому та якість (властивість), ради вимірю­вання якої він створювався. Наприклад, валідність вимірювання інтелекту залежить: від визначення поняття «інтелект», що пред­ставляє ту або іншу авторську концепцію цього феномена; від складу тестових завдань, що розробляються відповідно до цієї концепції; від емпіричних критеріїв. Різні концепції вимагають рі­зного складу тестових завдань, тому важливим є питання концеп­туальної валідності тесту. Чим більше завдання тесту відповіда­ють тій або іншій авторській концепції інтелекту, тим впевненіше можна говорити про концептуальну валідність тесту. Кореляція тесту з емпіричним критерієм вказуючи на його можливу валід­ність по відношенню до даного критерію. Визначення валідності тесту завжди вимагає постановки додаткових питань: для чого? для якої мети? по якому критерію? Таким чином, поняття «валід­ність» відноситься не тільки до тесту, а й до критерію оцінки його якості. Чим вище коефіцієнт кореляції тесту з критерієм, тим ви­ще за валідністю. Тільки перевірені на валідність тести можуть використовуватися в профорієнтації, профвідборі, у наукових до­слідженнях.

Диспозиція — готовність, схильність суб'єкта до поведінкового акту, дії, вчинку, їх послідовності. У психології (У.Штерн) диспозиція означає причинно не обумовлену схильність до дій. Г.Олпорт — численні риси особистості, створюючи комплекс спонукань до певної реакції суб'єкта на зовнішнє середовище. Термін «диспо­зиція» також використовується переважно для позначення усві­домленої готовності особистості до оцінок ситуації і поведінки, обумовлених її попереднім досвідом.

Диференційна психологія (від лат. differentia — відмінність) — галузь психології, яка вивчає психологічні відмінності як між індивіда­ми, так і між групами людей, причини і результати цих відміннос­тей. Передумовою виникнення диференційної психології стало впровадження в психологію експерименту, а також генетичних і математичних методів. Диференційна психологія складалася під безпосередньою дією практики — педагогічної, медичної і інже­нерної. Початок її розробці поклав Ф.Гальтон, який створив ряд прийомів і приладів для вивчення індивідуальних відмінностей, зокрема для їх статистичного аналізу. Термін «диференційна пси­хологія» увів німецький психолог В.Штерн в роботі «Про психо­логію індивідуальних відмінностей» (1900). Першими представ­никами нового напряму були А.Вині, А.Ф.Лазурський, Дж.Кеттел та ін. Основним методом диференційної психології стали тести — спершу індивідуальні, а потім групові, — використовувані для ви­значення розумових відмінностей, а з винаходом тестів проектив­них — для вимірювання інтересів, настановлень, емоційних реак­цій. Шляхом обробки тестів методами аналізу виявляються чинники, що сигналізують про загальні властивості інтелекту або особистості. На цій підставі визначаються кількісні варіації в пси­хологічних властивостях окремих індивідів. У зарубіжній психо­логії найбільшу популярність отримали: 1) теорія двох чинників Ч.Спірмена, згідно з якою в кожному виді діяльності представле­ний як загальний для будь-якої з них чинник, так і специфічний, необхідний тільки для даного виду діяльності (наприклад, для ви­рішення математичних задач, літературної творчості і т.ін.); 2) теорії (Л.Терстон, Дж.Гилфорд та інших) мультифакторні, за­перечливі, згідно з якими є широкий спектр первинних розумових здібностей (швидкість сприйняття, асоціативна пам'ять і таке ін­ше). В даний час для диференційної психології характерний інте­нсивний розвиток нових підходів і методів, як експерименталь­них, так і математичних. Разом з відмінностями між індивідами в розумовому відношенні широко досліджуються відмінності в тво­рчих і організаторських здібностях, у загальній структурі особис­тості, в мотиваційній сфері. Важливе місце відводиться виявлен­ню кореляцій між психологічними властивостями, з одного боку, фізіологічними і біохімічними — з іншого. Велика робота в цьому напрямі ведеться сучасними ученими. Факти й висновки, одержа­ні диференційною психологією, мають важливе значення для ви­рішення багатьох практичних задач (відбір і навчання персоналу, діагностика і прогностика розвитку окремих властивостей, схиль­ностей, здібностей індивідів і т.ін.).

Діагноз психологічний (від гр. diagnosis — розпізнавання). Кінцевий результат діяльності психолога, спрямованої на опис і з'ясування суті індивідуально-психологічних особливостей особистості з ме­тою оцінки її актуального стану, прогнозу подальшого розвитку і розробки рекомендацій, окреслених задачею психодіагностичного обстеження. Предмет психологічного діагнозу — встановлення індивідуально-психологічних відмінностей як в нормі, так і при патології. Найважливішим елементом психологічного діагнозу є необхідність з'ясування у кожному окремому випадку того, чому дані прояви виявляються в поведінці обстежуваного, які їх при­чини і наслідки. Встановивши засобами психодіагностики ті або інші індивідуально-психологічні особливості, дослідник разом з тим позбавлений можливості безпосередньо вказати на їх причи­ни, місце в структурі особистості. Цей рівень Л.С.Виготський на­зивав симптоматичним (або емпіричним) діагнозом, який обме­жується констатацією певних особливостей або симптомів, на підставі яких безпосередньо будуються практичні висновки. Л.С.Виготський відзначав, що такий діагноз не є власне науковим, оскільки встановлення симптомів ніколи автоматично не приво­дить до діагнозу. Другим ступенем в розвитку психологічного ді­агнозу є етіологічний діагноз, який враховує не тільки наявність певних особливостей (симптомів) особистості, а й їх причини. Вищий рівень — типологічний діагноз, який полягає у визначенні місця і значення одержаних даних в цілісній, динамічній картині особистості. Діагноз нерозривно пов'язаний з прогнозом. По Ви- готському, зміст прогнозу і діагнозу співпадає, але прогноз буду­ється на умінні настільки зрозуміти «внутрішню логіку саморуху процесу розвитку, що на основі минулого і справжнього намічає шлях розвитку». Рекомендується розбивати прогноз на окремі пе­ріоди і вдаватися до тривалих повторних спостережень. Розвиток теорії психологічного діагнозу нині є однією з найважливіших за­дач психодіагностики.

Досліджуваний — людина, яка вивчається методами психологічного дослідження.

Екологічна психологія (психологія середовища) — міждисциплінарна галузь знань про психологічні аспекти взаємовідношення людини і навколишнього середовища. Знаходиться на стику психології і екології як особливої дисципліни, яка вивчає широке коло соціа­льно-гуманітарних проблем взаємовідношення людини і навко­лишнього середовища.

Економічна психологія (від гр. oikonomike — мистецтво ведення домаш­нього господарства) — галузь психології, яка вивчає психологічні явища, пов'язані з виробничими відносинами людей. Економічна психологія походить з того, що об'єктивні закономірності суспільно­го розвитку не залежать від волі і бажання окремих людей, а, навпа­ки, визначають головні риси соціальної поведінки і трудової діяль­ності людини. Економічна психологія виникла на стику психології (соціальної психології, психології управління, психології праці) з економічною наукою. Основна її задача — розробка на основі пси­хологічних досліджень концепцій і практичних рекомендацій, здат­них сприяти подальшому підвищенню ефективності господарської діяльності. До найважливіших проблем економічної психології від­носиться виявлення місця людини в структурі продуктивних сил. Людина при цьому розглядається, умовно кажучи, як економічна ре­альність, тобто з погляду тих ресурсів, якими вона володіє як тво­рець матеріальних і духовних цінностей. До числа проблем економі­чної психології відноситься вивчення відношення людини до різних форм власності — загальнонародної, кооперативної, громадських організацій і особистої, — психологічні питання розподілу і спожи­вання, проблеми потреб людини, їх кількісні і якісні характеристики, закономірності їх зародження, розвитку, задоволення і відтворення. Економічна психологія вивчає психологічні умови ефективного фу­нкціонування господарського механізму, психологічні умови ефек­тивності планування.

Екстремальна психологія — галузь психологічної науки, яка вивчає загальні психологічні закономірності життя і діяльності людини в змінених (незвичних) умовах існування: під час авіаційного і кос­мічного польотів, підводного плавання, перебування в труднодос- тупних районах Земної кулі, в підземеллі і т.ін. Екстремальна психологія виникла в кінці XX ст., синтезувавши конкретні дослі­дження у галузі авіаційної, космічної, морської і полярної психо­логії.

Етнопсихологія (від гр. ethnos — плем'я, народ) — міждисциплінарна галузь знання, яка вивчає етнічні особливості психіки людей, на­ціональний характер, закономірності формування і функції націо­нальної самосвідомості, етнічних стереотипів і т.ін. Створення спеціальної дисципліни, ідеалістичної за своїми підставами, — «психології народів» було проголошено вже в 1860 р. М.Лацарусом і X.Штейнталем, які трактували «народний дух» як особливу, замкнуту систему, що виражає психічну схожість інди­відів, які належать до певної нації, і одночасно як їх самосвідо­мість; зміст його повинен бути розкритий шляхом порівняльного вивчення мови, міфології, моралі і культури. На початку XX ст. ці ідеї одержали розвиток і часткову реалізацію в «психології наро­дів» В.Вундта. Надалі в США етнопсихологія практично ототож­нюється з неофрейдистською теорією, що намагалася вивести властивості національного характеру з так званої «базової», або «модальної», особистості, яка, в свою чергу, асоціювалася з типо­вими для даної культури методами виховання дітей. Сучасна ет­нопсихологія не є єдиним цілим ні з тематики, ні щодо методів. У ній можна виділити ряд самостійних напрямів: 1) порівняльні до­слідження етнічних особливостей психофізіології, когнітивних процесів, пам'яті, емоцій, мови і таке інше, які теоретично і мето­дично складають невід'ємну частину відповідних розділів загаль­ної і соціальної психології; 2) культурологічні дослідження, спря­мовані на з'ясування особливостей символічного світу і ціннісних орієнтації народної культури, нерозривно пов'язана з відповідни­ми розділами етнографії, фольклористики і т.ін.; 3) дослідження етнічних особливостей соціалізації дітей, понятійний апарат і ме­тоди яких найближчі до соціології і дитячої психології (І.З.Кон). Оскільки властивості національної культури і властивості складо­вих етнос (етнічну спільність) індивідів не тотожні, між культу­рологічними і психологічними дослідженнями в етнопсихології завжди існують певні розбіжності. У сучасних умовах особлива увага в етнопсихології приділяється вивченню психологічних причин етнічних конфліктів, знаходженню ефективних шляхів їх подолання, а також виявленню витоків зростання національної самосвідомості, розвитку її в різних соціальних і національних середовищах.

Загальна психологія — теоретичні і експериментальні дослідження, які виявляють найзагальніші психологічні закономірності, теоре­тичні принципи і методи психології, її основні поняття і категорі­альний склад. Результати досліджень у галузі загальної психології — фундаментальна основа розвитку усіх галузей психологічної науки. Основні поняття загальної психології характеризують пси­хічні процеси, стани і властивості. Психічні процеси охоплюють: 1) пізнавальні процеси: відчуття і сприйняття, пам'ять, уяву і ми­слення; 2) вольові процеси: мотиви, прагнення, бажання, ухвален­ня рішень; 3) емоційні процеси: відчуття, емоції. До психічних станів відносяться прояви психічних процесів: пізнавальних (на­приклад сумнів), вольових (упевненість), емоційних (настрої, афекти). Психічні властивості включають: якості розуму (здібнос­ті), стійкі особливості вольової сфери (характер), якості відчуттів, що закріпилися (темперамент). Розділення на вказані групи осно­вних понять загальної психології умовне. Поняття «психічний процес» підкреслює процесуальний характер загальної психології, явища, що вивчається. Поняття «психічний стан» характеризує статичний момент, відносну постійність психічного явища. По­няття «психічна властивість» відображає стійкість досліджувано­го явища, його повторюваність і закріплену в структурі особисто­сті. Так, афект може розглядатися і як психічний процес, оскільки в ньому виражена динаміка відчуттів, і як психічний стан, оскіль­ки він характеризує психіку в даний період часу; і як прояв психі­чних властивостей особистості.

Здібності — індивідуально-психологічні особливості людини, що ви­значають успішність виконання нею якої-небудь діяльності і обу­мовлюють швидкість і легкість засвоєння знань, умінь і навичок, необхідних для успішного виконання цієї діяльності. Проте слід мати на увазі, що слово «здібності» в психологічній літературі не­рідко вживається і в іншому значенні: можливість, уміння що- небудь робити як результат накопиченого досвіду.

Індивід — людина як одинична природна істота або окремий представ­ник людської спільності.

Індивідуальна психологія — один з напрямів психології, розроблений А.Адлером, витікає з концепції наявності у індивіда комплексу неповноцінності і прагнення до її подолання як головного джере­ла мотивації поведінки.

Індивідуальність — сукупність індивідуально-психологічних особли­востей людини, в яких виявляється її своєрідність і неповторність і яка відрізняє його від інших людей.

Клімат соціально-психологічний (від гр. klima (klimatos) — нахил) — якісна характеристика міжособистісних відносин, які виявляється у вигляді сукупності психологічних умов, що сприяють або пере­шкоджаючих продуктивній спільній діяльності і всебічному роз­витку особистості в групі. Найважливіші ознаки сприятливого со­ціально-психологічного клімату: довіра і висока вимогливість членів групи один до одного; доброзичлива і ділова критика; ві­льне висловлювання власної думки при обговоренні питань, що стосуються всього колективу; відсутність тиску керівників на під­леглих і визнання за ними права ухвалювати значущі для групи рішення; достатня інформованість членів колективу про його за­дачі і стан справ при їх виконанні; задоволеність приналежністю до колективу; високий ступінь емоційної включеності і взаємодо­помоги в ситуаціях, що викликають стан фрустрації у кого-небудь з членів колективу; відповідальність за стан справ у групі кожним з її членів і т.ін. Отже, характер соціально-психологічного клімату в цілому залежить від рівня групового розвитку. Встановлено, що між станом соціально-психологічного клімату розвиненого колек­тиву і ефективністю спільної діяльності його членів існує позити­вний зв'язок.

Клінічна психологія — галузь медичної психології, яка спрямована на вирішення діагностичних задач клінічної практики (психіатрич­ної, неврологічної, соматичної). Складові розділи клінічної пси­хології: патопсихологія, нейропсихологія, соматопсихологія.

Колектив (від лат. collectifious — збірний) — група об'єднаних загаль­ними цілями і задачами людей, яка досягла в процесі спільної дія­льності соціальні цінності високого рівня розвитку. У колективі формується особливий тип міжособистісних відносин, які харак­теризуються високою згуртованістю як цінісно-орієнтаційною єд­ністю, колективістським самовизначенням, колективістською іде­нтифікацією, соціально цінним характером мотивації міжособистісного вибору, високою референтністю членів колек­тиву по відношенню один до одного, об'єктивністю в покладанні і ухваленні відповідальності за результати спільної діяльності. По­дібні відносини в колективі сприяють вихованню колективістсь­ких якостей, створюють умови для всебічного і гармонійного роз­витку кожного члена, сприяють появі колективізму як особливої якості розвитку групи. У колективі виявляється ряд соціально- психологічних закономірностей, якісно відмінних від закономір­ностей в групах низького рівня розвитку. Так, із збільшенням ко­лективу не зменшується частка внеску, що вноситься його члена­ми в загальну справу. не знижується рівень дієвої групової емоційної ідентифікації, не слабшає мотивація спільної діяльнос­ті, відсутні різкі суперечності між індивідуальними і груповими інтересами, залишається позитивний зв'язок між ефективністю спільної діяльності і сприятливим психологічним кліматом, ство­рюються якнайкращі можливості для процесів інтеграції і персо- налізації. У випадкових спільнотах вірогідність надання допомоги будь-якій особистості зменшується із збільшенням числа очевид­ців, а в колективі вказаний ефект відсутній. Групові процеси в ко­лективі ієрархізовані і утворюють багаторівневу (стратометричну) структуру, ядром якої є спільна діяльність, обумовлена соціально значущими цілями. Перший рівень структури колективу — утво­рюють відносини його членів до змісту і цінностей колективної діяльності, забезпечуючи його згуртованість як ціннісно-орієнта- ційну єдність. Другий рівень — міжособистісні відносини, опосе­редковані спільною діяльністю (колективістське самовизначення, колективістська ідентифікація і т.ін.). Третій рівень — міжособис­тісні відносини, опосередковані ціннісними орієнтаціями, не пов'язаними із спільною діяльністю. Закономірності, що діють на третьому рівні структури, не проявляють себе на другому, і на­впаки, і тому оцінки, що відносяться, наприклад, до фактів, екс­периментально одержаних в межах третього рівня, не можуть бу­ти перенесені на характеристику другого рівня і коллективу в цілому. Це орієнтує психолога, що здійснює діагностику розвине­ності колективу, на звернення до параметрів, які виявляють його сутнісні, а не випадкові (поверхневі) якості.

Комунікація (від лат. communico — роблю загальним, зв'язую, спілкую­ся) — смисловий аспект соціальної взаємодії. Оскільки всяка індиві­дуальна дія здійснюється в умовах прямих або непрямих відносин з іншими людьми, вона включає (разом з фізичним) комунікативний аспект. Дії, свідомо орієнтовані на смислове їх сприйняття іншими людьми, іноді називають комунікативними діями. Розрізняють про­цес комунікації і утворюючі його акти. Основні функції комуніка­ційного процесу полягають в досягненні соціальної спільності при збереженні індивідуальності кожного її елемента. У окремих актах комунікації реалізуються управлінська, інформативна функції, пер­ша з яких є генетично і структурно початковою. По співвідношенню цих функцій умовно виділяються повідомлення: спонукальні (пере­конання, навіювання, наказ, прохання); інформативні (передача реа­льних або вигаданих відомостей); експресивні (збудження емоційно­го переживання); фактичні (встановлення і підтримка контакту). Крім того, комунікаційні процеси і акти можна класифікувати і за іншими параметрами. Так, за типом відносин між учасниками розрі­зняються: міжособистісні, публічні, масові комунікації, по засобах комунікації: мовна (письмова і усна), паралінгвістична (жест, міміка, мелодія), речовинно-знакова комунікація (продукти виробництва, образотворчого мистецтва і т.ін.). Різновидом знакової комунікації є художня комунікація, що зв'язує між собою художника (або худож­ній колектив) і глядача (аудиторію). Вплив художньої комунікації при цьому може бути не завжди адекватним задуму художника, по­роджувати психологічні бар'єри замість духовного збагачення, бай­дужість, роздратування або агресію — замість естетичної насолоди. Причини цих ефектів криються в неспівпаданні «душевної організа­ції» художника і реципієнта, у відмінності їх ціннісних орієнтацій, життєвого досвіду, рівня культури, інтелекту і т.ін.

Конфлікт (від лат. conflictus — зіткнення) — зіткнення протилежно на­правлених цілей, інтересів, позицій, думок або поглядів опонентів або суб'єктів взаємодії. У основі будь-якого конфлікту лежить ситу­ація, яка включає або суперечливі позиції сторін з якого-небудь при­воду, або протилежні цілі чи засоби їх досягнення в даних обстави­нах, або неспівпадання інтересів, бажань, уподобань опонентів і т.ін. Конфліктна ситуація, таким чином, включає суб'єктів можливого конфлікту і його об'єкт. Проте, щоб конфлікт почав розвиватися, не­обхідний інцидент, коли одна із сторін починає діяти, ущемлюючи інтереси іншої сторони. Якщо протилежна сторона відповідає тим же, конфлікт з потенційного переходить в актуальний і далі може розвиватися як прямий або опосередкований, конструктивний стабі­лізуючий або неконструктивний. Як суб'єкт взаємодії в конфлікті може виступати як окрема особа (внутрішньо особистий конфлікт), так і дві або декілька осіб (міжособистісний конфлікт). Залежно від конфліктної ситуації виділяються міжгрупові конфлікти, міжоргані- заційні конфлікти, класові конфлікти. У особливу групу виділяються міжнаціональні конфлікти. Неконструктивний міжособистісний конфлікт виникає тоді, коли один з опонентів вдається до етично за­суджуваних методів боротьби, прагне психологічно подавити парт­нера, дискредитуючи і принижуючи його в очах оточуючих. Це ви­кликає лютий опір іншої сторони, діалог супроводжується взаємними образами, рішення проблеми стає неможливим, руйну­ються міжособистісні відносини. Конструктивним міжособистісний конфлікт може бути лише тоді, коли опоненти не виходять за рамки ділових аргументів і відносин. При цьому можуть спостерігатися рі­зні стратегії поведінки. р. Блейк і Дж. Моутон виділяють: суперницт­во (протиборство), що супроводжується відкритою боротьбою за свої інтереси; співпраця, направлена на пошук рішення, що задово­льняє інтереси всіх сторін; компроміс-врегулювання розбіжностей через взаємні поступки; уникнення, яке полягає в прагненні вийти з конфліктної ситуації, не вирішуючи її, не поступаючись своїм, але і не наполягаючи на своєму; пристосування — тенденція згладжувати суперечності, поступаючись своїми інтересами. Узагальнений вираз цих стратегій поведінки характеризується як корпоративність і напо­ристість. У міжгрупових конфліктах приймають участь групи. Роз­виток таких конфліктів зазвичай іде в такій послідовності: а) посту­пове посилення учасників конфлікту за рахунок введення все більш активних сил, а також за рахунок накопичення досвіду боротьби; б) збільшення кількості проблемних ситуацій і поглиблення первинної проблемної ситуації; в) підвищення конфліктної активності учасни­ків, зміна характеру конфлікту у бік його посилення, залучення в конфлікт нових осіб; г) наростання емоційної напруженості, супро­воджуючої конфліктні взаємодії; д) зміна відношення до проблемної ситуації і до конфлікту в цілому.

Кореляція — математичне поняття, яке вказує на статистичний зв'язок між явищами, що вивчаються. Цей зв'язок може бути повним (при цьому знаючи значення однієї змінної, можна точно перед­бачити значення другої), неповним (при цьому між двома змінни­ми існує лише більш менш систематичний зв'язок) або нульовим, якщо дві змінні ніяк не пов'язані один з одним. Кореляція може бути позитивною, коли обидві змінні змінюються в одному на­прямі, або негативною, якщо ці зміни протилежні.

Медична психологія (від лат. medicus — лікарський, лікувальний) — га­лузь психології, що вивчає психологічні аспекти гігієни, профілакти­ки, діагностики, лікування, експертизи і реабілітації хворих. У об­ласть дослідження медичної психології входить широкий комплекс психологічних закономірностей, пов'язаних з виникненням і перебі­гом хвороб, вплив тих або інших захворювань на психіку людини, забезпеченням оптимальної системи оздоровчих дій, характером від­носин хворої людини з мікросоціальним оточенням. Структура ме­дичної психології включає ряд розділів, орієнтованих на досліджен­ня в конкретних областях медичної науки і практичної охорони здоров'я. Найзагальнішими з них є клінічна психологія, яка включає патопсихологію, нейропсихологію і соматопсихологію. Інтенсивно розвиваються галузі медичної психології, які пов'язані з психокори- гувальною роботою: психогігієна, психофармакологія, психотерапія, психічна реабілітація. Серед найважливіших проблем медичної пси­хології — взаємодія психічних і соматичних (тілесних, фізіологіч­них) процесів при виникненні і розвитку хвороб, закономірності фо­рмування уявлення про своє захворювання у хворого, вивчення динаміки усвідомлення хвороби, формування адекватних особистіс- них настановлень, пов'язаних з лікуванням, використовуванням компенсаторних і захисних механізмів особистості в терапевтичних цілях, вивчення психологічної дії лікувальних методів і засобів (ме­дикаментів, процедур, клінічних і апаратурних досліджень, хірургіч­них втручань і т.ін.) в цілях забезпечення їх максимального позитив­ного впливу на фізичний і психічний стан пацієнта. Істотне місце серед досліджуваних питань медичної психології займають психоло­гічні аспекти організації лікувального середовища (стаціонару, сана­торію, поліклінік і т.ін.), вивчення стосунків хворих з родичами, пер­соналом і один з одним. У комплексі проблем організації лікувальних заходів особливе значення має вивчення закономірнос­тей психологічної дії лікаря в ході проведення ним діагностичної, лі­кувальної, профілактичної роботи, раціональної побудови взаємо­стосунків учасників лікувального процесу.

Мотив — спонукання до діяльності; психологічна причина, що спону­кає активність людини; те, ради чого здійснюється дія, досягаєть­ся мета.

Навичка — повністю або частково автоматизована дія, що не вимагає свідомого контролю і вольових зусиль для її виконання.

Надійність — властивість методики (тесту), що характеризує точність психодіагностичних вимірювань; виявляється в стійкості резуль­татів тесту до впливу сторонніх випадкових чинників.

Настановлення — готовність, схильність суб'єкта, що виникає при пе­редбаченні ним появи певного об'єкта і забезпечує стійкий цілес­прямований характер протікання діяльності по відношенню до даного об'єкта. Поняття настановлення спочатку було введено в експериментальній психології німецькими психологами для по­значення, обумовленого минулим досвідом чинника (готовності діяти тим або іншим чином), що визначає швидкість реагування на сприйману ситуацію (Л.Ланге) і деякі ілюзії сприйняття (Р.Мюллер, Т.Шуман), а також для опису виникаючого при по­становці задачі неусвідомлюваного стану готовності, який обумо­влює спрямованість різних психічних процесів (Я.Ах). Пізніше поняття соціальної настанови — аттітюда — вводиться в соціаль­ну психологію і соціологію для позначення суб'єктивної орієнта­ції індивіда як члена групи (або суспільства) на ті або інші цінно­сті. Феномен настановлення найглибше розробив Д.Н.Узнадзе і його школа. У загальній психології настановлення застосовується при дослідженні цілеспрямованої поведінки, психофізіологічних механізмів пристосування організму до ситуацій, що передбача­ються, вибірковості і спрямованості психічних процесів, механіз­мів неусвідомлюваної регуляції діяльності особистості, форму­вання характеру. У соціальній психології настановлення використовується при вивченні відносин особистості як члена групи до тих або інших соціальних об'єктів, механізмів саморегу­ляції, стійкості і узгодженості соціальної поведінки, процесу соці­алізації і зміни настановлення, наприклад, під впливом пропаган­ди, а також при прогнозуванні можливих форм поведінки особистості в певних ситуаціях. Функція настановлення, її ефекти і зміст розкриваються при вивченні її ролі в регуляції діяльності. Основні функції настановлення у діяльності: а) настановлення ви­значає стійкий, послідовний, цілеспрямований характер протікан­ня діяльності, виступає як механізм її стабілізації, що дозволяє зберегти її спрямованість у ситуаціях, які безперервно змінюють­ся; б) настановлення звільняє суб'єкта від необхідності ухвалюва­ти рішення і довільно контролювати протікання діяльності в ста­ндартних, які раніше зустрічалися, ситуаціях; в) настановлення може виступити і як чинник, що обумовлює інертність діяльності і утрудняє пристосування суб'єкта до нових ситуацій. Ефекти на­становлення безпосередньо виявляються тільки при зміні умов протікання діяльності. Внаслідок цього загальним методичним прийомом вивчення феноменів настановлення є прийом «перери­вання» діяльності. Зміст настановлення залежить від місця об'єктивного чинника, що викликає цю настанову, в структурі ді­яльності. Залежно від того, на який об'єктивний чинник діяльнос­ті спрямована настанова (мотив, мета, умова діяльності), виділя­ються три ієрархічні рівні регуляції діяльності: рівні смислових, цільових і операційних настановлень. Смислове становлення ви­ражає відношення, що виявляється в діяльності особистості, до тих об'єктів, які мають особовий сенс. За походженням смислові настанови особистості похідні від соціальних настановлень. Сми­слові настановлення містять інформаційний компонент (погляди людини на світ і образ того, до чого людина прагне), емоційно- оцінний компонент (антипатії і симпатії по відношенню до зна­чущих об'єктів), поведінковий компонент (готовність діяти по відношенню до об'єкта, що має особовий сенс). За допомогою смислових настановлень індивід залучається до системи норм і цінностей даного соціального середовища (інструментальна фун­кція), вони допомагають зберегти статус-кво особистості в на­пружених ситуаціях (функція самозахисту), сприяють самоствер­дженню особистості (ціннісно-експресивна функція), виражають­ся в прагненнях особистості привести в систему особові значення знань, що містяться в них, норм, цінностей (пізнавальна функція). Виникнувши в конкретній діяльності, вони можуть виявитися при зустрічі особистості з схожими значущими об'єктами і визначати її поведінку в широкому колі схожих ситуацій. Такі смислові на­становлення стають узагальненими настановленнями і перетво­рюються на риси особистості. На відміну від цільових і операцій­них настановлень, що змінюються в ході навчання під впливом мовних дій, інструкцій, зміна смислових настановлень завжди обумовлена зміною самої діяльності суб'єкта. Цільові настанов­лення викликаються метою і визначають стійкий характер проті­кання дії. У разі переривання дії цільові настанови виявляються у вигляді динамічних тенденцій до завершення перерваної дії. Опе- раціональне настановлення має місце в ході рішення задачі на ос­нові урахування умов наявної ситуації і прогнозування вірогідно­сті цих умов, що спираються на минулий досвід поведінки в подібних ситуаціях. Вони виявляються в стереотипності мислен­ня, конформності особистості і т.ін. Психофізіологічні механізми, реалізовуючи різні операційні настанови, виявляються в загаль­ному тонусі організму, що виражає позу суб'єкта в цілому.

Норми — правила загальноприйнятої і очікуваної поведінки, соціально схвалювані форми поведінки, яких слід дотримуватися людям.

Особа — людина з індивідуальним складом характеру, інтересів, здіб­ностей, а також інших рис і якостей.

Парапсихологія (від гр. рага — біля) — позначення гіпотез і уявлень, що відносяться до психічних явищ, пояснення яких не має чіткого

наукового обґрунтування і до яких відносять перш за все так зва­не екстрасенсорне сприйняття, тобто прийом інформації люди­ною, не пов'язаний з функціонуванням відомих науці органів від­чуття (телепатія, ясновидіння і т.ін.). Дослідження феноменів парапсихології почалося з кінця XIX ст. і хоча так і не привело до кінцевих висновків про їх природу і механізми, проте сприяло пі­знанню психологічних закономірностей гіпнозу, ідеомоторних ак­тів, субсенсорного сприйняття, феноменальної пам'яті і обчислю­вальних здібностей і т.ін. Явища, про які «говорить» парапсихо­логія, залишаються дотепер предметом дискусій і викликають скептичне відношення більшості психологів, які, не заперечуючи доцільності продовження їх експериментального вивчення, ви­ступають проти науково не аргументованих тверджень і сенсацій­них заяв парапсихологів.

Патопсихологія (від гр. pathos — страждання, хвороба) — розділ ме­дичної психології, що вивчає закономірності розпаду психічної діяльності і властивостей особистості при хворобі. Аналіз патоло­гічних змін здійснюється на основі зіставлення з характером фор­мування і протікання психічних процесів, станів і властивостей особистості в нормі. У цьому полягає основна відмінність пато­психології, інтерпретуючої дані дослідження в категоріях психо­логічної теорії, від психопатології — області психіатрії, яка ви­вчає патологію психіки на основі загальноклінічних категорій (виникнення і результат хвороби як клінічно закономірна зміна симптомів і синдромів). При цьому якщо клінічні (психопатологі­чні) дослідження виявляються, описують і систематизують про­яви порушених психічних процесів, то патопсихологія розкриває характер протікання і особливості структури психічних процесів, які призводять до спостережуваних в клініці симптомів. Патопси­хологія вивчає психічні розлади в першу чергу експериментально- психологічними методами. Прикладне значення патопсихології в практиці медицини виявляється у використовуванні одержаних в експерименті даних для диференціальної діагностики розладів психіки, встановлення ступеня вираженності психічного дефекту на користь експертизи (судової, трудової, військової і таке інше), оцінки ефективності лікування, що проводиться, по об'єктивних характеристиках динаміки психічного стану хворих, аналізу мож­ливостей особистості хворого з погляду її підлягаючих зберіган­ню сторін і перспектив компенсації втрачених властивостей в ці­лях вибору оптимальних психотерапевтичних заходів, проведення індивідуальної психічної реабілітації. Значення патопсихологіч­них досліджень для психології полягає в можливості глибшого пі­знання закономірностей функціонування і розвитку нормальної психіки, вивчення категорій «психічної норми», «психічного здо­ров'я», а також чинників, що активізують або гальмують розвиток особистості в ході її онто- і соціогенезу.

Педагогічна психологія (від гр. pais (paidos) — дитя і ago — веду, вихо­вую) — галузь психології, яка вивчає психологічні проблеми на­вчання і виховання. Педагогічна психологія досліджує психологічні питання цілеспрямованого формування пізнавальної діяльності і су­спільно значущих якостей особистості; умови, які забезпечують оп­тимальний розвиваючий ефект навчання; взаємостосунки між педа­гогом і учнем, а також взаємостосунки усередині учбового колективу; психологічні питання самої педагогічної діяльності. За­родження педагогічної психології як самостійної галузі психологіч­ної науки пов'язане з проникненням в психологію ідей розвитку в другій половині XIX ст. Перші успіхи експериментальної психології давали підстави сподіватися, що облік даних, одержаних в психоло­гічних лабораторіях, і їх застосування в процесі навчання істотно оп- тимізують педагогічний процес. В основі сучасної педагогічної пси­хології лежить фундаментальне положення про те, що суттю індивідуального психічного розвитку людини є засвоєння нею суспі­льно-історичного досвіду, зафіксованого в предметах матеріальної і духовної культури; засвоєння це здійснюється за допомогою актив­ної діяльності людини, засоби і способи якої актуалізуються в спіл­куванні з іншими людьми. Тим самим різко перебудовується спря­мованість досліджень з педагогічної психології: основою її стратегії стає не реєстрація досягнутого рівня психічного розвитку, а активне формування психічних процесів і властивостей особистості. Відпові­дно до цієї загальної стратегії розробляються й інші питання педаго­гічної психології. Так, досліджується теорія поетапного формування розумових дій та ін. Вивчаються засоби і методи розвиваючого на­вчання, аналізуються взаємозв'язки організації навчання з ходом ро­зумового розвитку (У.У.Давидов), роль диференційованого підходу до проблеми навчання, засоби і методи контролю і оцінки учбової діяльності. Особливе місце займають розробки по цілеспрямованому формуванню необхідних властивостей особистості. З відомою мірою умовності, пов'язаної з реальною єдністю навчання і виховання, пе­дагогічну психологію можна розділити на психологію навчання, що досліджує закономірності засвоєння знань, умінь і навичок, і психо­логію виховання, що вивчає закономірності активного, цілеспрямо­ваного формування особистості. Останніми роками виділилися пси­хологія вчителя і дослідження взаємостосунків в учбово-виховному колективі. По сферах застосування педагогічну психологію можна поділити на психологію дошкільного виховання, психологію на­вчання і виховання в шкільному віці з розділенням на молодший, се­редній і старший шкільний віки, що мають свою істотну специфіку, психологію професійно-технічної освіти, психологію вищої школи.

Політична психологія (від гр. politika — державні або суспільні спра­ви) — галузь психології, яка вивчає психологічні компоненти (на­строї, думки, відчуття, ціннісні орієнтації і т.ін.) у політичному житті суспільства, які формуються і виявляються на рівні полі­тичної свідомості націй, класів, соціальних груп, урядів, індивідів і реалізуються в їх конкретних політичних діях. У психологічній науці багато проблем, що становлять предмет політичної психо­логії (політичне виховання, суспільна свідомість, психологія ідео­логічної дії, політична активність мас і т.ін.), розв'язуються в ра­мках соціальної, педагогічної і вікової психології, соціології, економічної науки, філософії.

Професійна орієнтація (від фр. orientation — настанова) — комплекс психолого-педагогічних і методичних заходів, спрямованих на оптимізацію процесу працевлаштування молоді відповідно до ба­жань, схильностей і здібностей, що сформувалися, і з урахуван­ням потреби у фахівцях. Систематична робота по професійній орієнтації є органічною частиною виховної роботи навчальних за­кладів, оскільки вибір професії як усвідомлення необхідності сво­єї участі в суспільно корисній праці — важлива умова формуван­ня особистості.

Професійна придатність — сукупність психічних і психофізіологіч­них особливостей людини, необхідних і достатніх для досягнення суспільно прийнятної ефективності в тій або іншій професії. Про­фесійна придатність формується в процесі навчання і подальшої професійної діяльності за наявності позитивної мотивації; її вини­кненню і зміцненню сприяють система матеріальної і моральної стимуляції, задоволення, одержуване від діяльності, усвідомлення суспільної значущості її результатів і т.ін. Становлення професій­ної придатності може мати невизначено велике число індивідуа­льних варіантів, у кожному з яких представлена властива йому психологічна структура, що виявляється в діяльності. Формуван­ня професійної придатності стимулює творчу активність людини, яка реалізується у пошуках і знаходженні оптимальних способів самовираження.

Професійний відбір — різновид відбору психологічного. Відбір людей для професійного навчання або для виконання певної трудової ді­яльності. Здійснюється на підставі вивчення стану здоров'я, рівня розвитку професійно важливих якостей і підготовленості, психо­логічних особливостей людини. Є системою засобів, що забезпе­чують прогностичну оцінку відповідальності людини і професії в тих видах діяльності, які здійснюються в нормативно заданих умовах (гігієнічних, мікрокліматичних, технічних, соціально- психологічних), які вимагають від людини підвищеної відповіда­льності, здоров'я, високої працездатності і точності виконання за­вдання, стійкої емоційно-вольової регуляції. Основою професій­ного відбору є конкретні нормативні характеристики професії: соціальні (функції, задачі, цілі); операційні (точність виконання; тимчасові, просторові, логічні характеристики); організаційні (гі­гієнічні, соціально-психологічні, психофізіологічні умови праці). Процес професійного відбору може здійснюватися комплексом апаратурних, бланкових і опитувальних тестів, а також за допомо­гою імітаційного експерименту, відтворюючого фрагменти, ситу­ації, етапи реальної професійної діяльності, при строгій реєстрації візуально спостережуваних і об'єктивному фіксуванні показників функціонального стану людини, мотиваційно-емоційних проявів, показників продуктивності і успішності її роботи.

Професіограма — сукупність психологічних характеристик, потрібних для успішного оволодіння професією і плідної роботи в ній.

Профорієнтація — система заходів, спрямованих на надання допомоги молоді у виборі професії.

Психодіагностика — оцінка психічних властивостей, станів особисто­сті, особливостей психічних процесів на основі існуючих норм за допомогою психодіагностичних методик.

Психокорекція — психологічна допомога по подоланню недоліків психічного розвитку.

Психологічна служба — система практичного використовування пси­хології для вирішення комплексних задач психоло