РОЗДІЛ 2 ПСИХОЛОГ ЯК ОСОБИСТІСТЬ ТА ПРОФЕСІОНАЛ 2.1. Особистісні диспозиції психолога як основа його готовності до професійної діяльності

Професійне спілкування психолога з клієнтом орієнто­ване на поглиблену індивідуалізацію і пробудження внутрішніх ресурсів особистості. Головна функція психолога полягає в тому, щоб надати клієнту необхідну психологічну інформацію, стиму­лювати його особисті резерви на боротьбу з психологічними проблемами. У зв'язку з цим зростає роль процесу спілкування між консультантом і клієнтом як рівних партнерів по взаємодії, рефлективності, на основі яких виникають певні професійні сто­сунки, які мають якості комунікативності.

В аспекті рефлексивно-гуманістичного підходу, як вказують С.Ю.Степанов, І.Н.Семенов [36] та інші вчені, механізм рефлексії розуміється як осмислення і переосмислення стереотипів мис­лення та їх евристичне подолання до утворення нових змістів свідомості, виходячи з розуміння рефлексії в рамках рефлексив­но-гуманістичного підходу, рефлективність, відповідно, — це якість, властивість особистості, ціннісної орієнтації, способу життєдіяльності, особливо спілкування людей, їх взаємодії, в процесі яких розгортається рефлексія у всій своїй повноті. У су­часній психологічній літературі під рефлексивною здатністю ро­зуміється здатність здійснювати суб'єктом рефлексію по відно­шенню до різних видів і областей власної активності. Готовність до актуалізації і реалізації рефлексивної здатності дозволяє «включати» рефлексивність не тільки в теперішній стан людини чи якоїсь іншої системи. Поняття готовності пов'язується з пев­ною областю діяльності. Рефлексивна компетентність — складне утворення, яке включає в себе уявлення про внутрішній світ лю­дини і причини тих чи інших її вчинків і дій (комунікативний тип рефлексії), образи власного «Я» як індивідуальності (особистіс- ний тип рефлексії), а також знання про об'єкт і способи дії з ним (інтелектуальний тип рефлексії).

Психологічні стосунки людини становлять систему свідомих зв'язків особистості з різними напрямками об'єктивної дійсності. Сучасна психологія розрізняє різні види стосунків, точніше сто­рін єдиного предметного відношення, які обумовлені багатогран­ними можливостями людини і багатогранністю об'єктів.

Примітивна стадія розвитку стосунків має ще диференційова­ний характер. Тільки потім, у процесі розвитку вже на рівні не­свідомих стосунків, з'являється інша сторона первісного двоєди­ного ставлення — емоційне ставлення прихильності, любові, симпатії і їх протиставлень — неприязні, ворожнечі, антипатії. На основі цих стосунків виникають інші види, які мають свій особливий генетичний початок і виступають у людині завдяки високому розвитку її інтелекту як відносно самостійного утво­рення. До них перш за все треба віднести інтереси, які приверта­ють особливу увагу педагогів та психологів. Тому професійне спілкування в широкому розумінні слова доцільно розглядати, перш за все, як міжособистісну взаємодію. Ця взаємодія містить внутрішню (взаємовідносини) і зовнішню (власне спілкування) підструктури. Під час цього взаємостосунки — це особистісне значуще, перцептивне, когнітивне і емоційне відображення лю­дьми один одного, яке являє собою їх внутрішній стан. Профе­сійне спілкування психолога — це не та поведінка, в якій цей стан актуалізується, а це поведінка, в процесі якої розвиваються, виявляються і формуються міжособистісні стосунки з клієнтом.

Аналізуючи поведінку як систему вчинків, дій, здійснених ве­рбальними або невербальними засобами, можливо розглядати її як одиницю спілкування. Саме так можна зрозуміти висловлю­вання С.Л.Рубінштейна [35]: «Аналіз людської поведінки припу­скає відкриття підтексту поведінки, того, що людина «мала на увазі» своїм вчинком. Завжди існують ті чи інші стосунки, котрі цей вчинок реалізують». І ще: «Майже усяка людська дія є не тільки технічною операцією стосовно іншої людини, що виражає ставлення до неї».

Розмежування понятійних, внутрішніх, мотиваційно- споживацьких і перцептивно-когнітивних компонентів професій­них дій практичного психолога (професійне ставлення) і зовніш­ніх, поведінкових, процесуальних його проявів (професійне спіл­кування), створюють умови для розуміння даної проблеми. Очевидно, що у безпосередній професійній діяльності внутрішнє і зовнішнє у взаємодії виступає як єдине, причому професійне став­лення може реалізуватись по-різному під час професійного спілку­вання.

На можливі неузгодження внутрішнього і зовнішнього в єди­ному плані вказував В.М. Мясищєв. «В умовах вільної взаємодії, — писав він, — можуть виявлятися щирі стосунки, але в умовах неволі та залежності однієї людини від іншої стосунки у взаємо­дії не виявляються, а приховуються та маскуються... У характері взаємодій виявляються стосунки — це зрозуміло, але цей харак­тер залежить не тільки від стосунків, а й від зовнішніх обставин і стану тих, хто взаємодіє» [26, 216]. Саме співвідношення внутрі­шніх настановлень і поведінкових компонентів лежить в основі суттєвих типологічних і ситуаційних відмінностей в професійній діяльності практичного психолога. Зовнішні поведінкові вияв­лення та емоційна моральність різні за параметром узгодження. Тому чітко відзначаються узгоджені та неузгоджені типи. Узго­джені характеризуються тим, що внутрішнє ставлення психолога до клієнта виявляється і виражається в адекватних, соціально за­кріплених за ставленням даного зовнішніх вербальних і неверба- льних вчинках; неузгоджені — розходженням внутрішніх і зов­нішніх складників професійної взаємодії. На основі цього мож­ливо розрізнити чотири типи психологів: узгоджений позитив­ний, узгоджений негативний, неузгоджений позитивно-негатив­ний (маючи внутрішнє позитивне емоційне ставлення до клієнта, психолог виявляє «холодні» форми спілкування) та негативно- позитивний (маючи внутрішнє негативне ставлення, психолог демонструє «теплі», «позитивні» форми спілкування).

Професійна взаємодія психолога та клієнта спрямована, головним чином, на вивчення усвідомлених процесів професійного спілкуван­ня. При цьому вона спрямована на створення сприятливого психоло­гічного клімату, а також на оптимізацію їх спільної діяльності. Тут допускається цілеспрямований вплив на клієнта. Важливо розрізняти неусвідомлену підструктуру в цій взаємодії, що виводить на такі ма- лодосліджені поняття, як професійна інтуїція, талант тощо.

Професійна взаємодія психолога та клієнта спрямована на за­гальне особистісне зростання клієнта. Важливою умовою цього є наявність у практикуючого психолога, поряд з основним знанням предмета, професійної майстерності, готовності сприймати себе та інших, емпатії, відвертості, позитивного самосприйняття, від­сутності невпевненості в собі. Все це зумовлює стійкість форм поведінки психолога, яка може бути як адекватною, так і неадек­ватною з точки зору тих обов'язків, які він повинен виконувати, які безпосередньо пов'язані з внутрішнім світом особистості, з формуванням Я-концепції, з трансформаційним узагальненням смислових настановлень і ціннісних орієнтацій.

Для цілісного розуміння проблеми психологічної готовності психолога до професійної діяльності (взаємодії з клієнтом) ми розглядаємо цей процес як тріаду, яка містить в собі такі основні елементи: «психолог», «клієнт» і «процес взаємодії», де діяль­ність психолога та клієнта достатньо повно можна розкрити че­рез Я-концепцію та смислові установки, ціннісні орієнтації суб'єкта.

У багатьох психологічних теоріях «Я-концепція» є одним із центральних понять. Разом з тим ще не існує ні її універсального визначення, ні єдності в теорії. Терміни, які одні автори вжива­ють для визначення Я-концепції в цілому, інші використовують для позначення її окремих елементів. Ми ж беремо за основу схему, запропоновану для розгляду Я-концепції Р. Бернсом [6, 62]. Ця схема, з одного боку, відображає структуру Я-концепції, а з іншого, — розглядає термінологію, яка зустрічається на сторін­ках психологічної літератури, присвяченої Я-концепції. За Р. Бернсом, Я-концепція представлена у вигляді ієрархічної стру­ктури [6, 16]. На її вершині розташовується глобальна Я- концепція, яка вміщує всі грані індивідуальної самосвідомості. Це струмок свідомості, про який писав Р.Джемс, або почуття особистої послідовності та неповторності. У ньому виділяються два елементи: Я-усвідомлююче та Я як об'єкт. Ці розмежування умовні, і становлять лише семантичну модель. У реальному жит­ті елементи ці настільки сильні, що створюють єдине, практично нероздільне ціле.

За визначенням Р.Бернса [6, 26], глобальне Я — це центр осо­бистості, його можна назвати послом внутрішнього боку особис­тості. Воно представляє душевні процеси, почуття, бажання, мету та ін. Глобальне Я включає всі пізнавальні, емоційні вольові фу­нкції та одночасно має свій образ світу, а також образ себе та са- морозуміння.

Образ себе, саморозуміння як образ світу та поняття світу — результат пізнавальної, практичної та творчої діяльності людини. Структуру глобального Я можна представити так: 1. Процесуа­льне Я. 2. Структурне Я. 3. Образ світу та розуміння його. Всі складові глобального Я функціонально взаємопов'язані, на що і вказує Карел Блага [7, 9-11]. Процесуальне Я сприймає, мислить, фантазує, забуває, згадує, вибирає та приймає рішення, діє, вчиться, здійснює контроль, щось підсилює, від чогось відмовля­ється, висловлює міркування про цінності. Це центр хвилювання, переживання та усвідомлення, це внутрішній простір, в якому ми застосовуємо наш повсякденний досвід.

Процесуальне Я діє, коли ми прокидаємося, діємо та засинає­мо. Як відзначає М.Шебек, процесуальне Я кожної окремої миті «охороняє» кордон між глобальним Я та не -Я, між суб'єктом та іншими суб'єктами, встановлює кордон між свідомістю та несві­домістю. Процесуальне Я опосередковує виникнення та розвиток внутрішнього [7].

Кожна складова становить собою певну відповідно обмежену тематику життєвих уявлень і її можна виразити як судження про себе, наприклад: «Я вмію, я пізнаю», «У мене є ( я маю)», «Яким я хочу бути» та ін. Кожна окрема складова в онтогенетичному розвитку виникає поступово. Перш за все утворюється основна вісь «Я є». Потім на неї можуть спиратися виникаючі слідом утворення. Кожне окреме утворення робить складний шлях роз­витку, встановлюється структурна ієрархія. Кожна нова складова вміщує багато мізерних часток і становить певну підтему життє­вих уявлень, поєднання яких і формує її. Необхідно уточнити ще раз, що дрібні будівельні частини складаються із багатьох уяв­лень, думок, які тримаються в пам'яті.

Ці почуття, як підкреслює ряд вчених, а саме: О.О.Бодалєв, Д.Джампольски, І.С.Кон, М.А.Робер, Ф.Тільман, І.Т.Фролов та інші, стосуються тієї чи іншої частини глобального Я, або ж гло­бального Я в цілому. В результаті виникає високе, чи навпаки, низьке самопізнання або самоповага. Під самоповагою ми розу­міємо відповідно стійке ставлення до загального (глобального) Я. Під самооцінкою, як сказано в психологічному словнику [39, 352], розуміємо чуттєво забарвлене ставлення до себе в різних конкретних ситуаціях і різних видах діяльності. Самооцінка може змінитися після досягненого успіху або невдачі, тобто вона може змінюватися від ситуації до ситуації, в той час як самоповага за­лишається відносно стійкою і синтезує багато минулих та тепе­рішніх самооцінюваних моментів.

Самоповага, як відмічає Карел Блага [7, 14], будується з окре­мих конкретних самооцінок та оцінок індивіда іншими людьми. Вона значною мірою залежить від зовнішніх оцінок, самооцінки та конкретних успіхів у тому чи іншому виді діяльності. Протя­гом онтогенезу розвивається певна автономія самоповаги, змен­шується її залежність від окремих успіхів або невдач та від конк­ретних самооцінок в різних галузях людської діяльності. Пере­живання від невдачі — це захист від того, що загрожує самопова­зі. Як відзначає Карел Блага [7, 37], збереження позитивної само­поваги, всупереч особистим недолікам, — складова частина про­цесу, цілісність особистості, яка забезпечує потрібне регулю­вання діяльності та ставлення до неї, що дуже важливо для прак­тичного психолога в процесі його професійної діяльності.

Образ свого Я та самопізнання є те ж саме, що й свідомість. Окремі сторони свого Я та саморозуміння можуть «виходити» з неї. Причому здатність входження в свідомість у різних сторін структурного Я різна. Деякі з них залишаються в області несві­домого, як зазначає З. Фрейд, але їх прояв можна знайти в пове­дінці людини, в її фантазіях, в жестах, в силі голосу та ін.

Розділяти результат та процес ми можемо тільки в понятійно­му плані; у психологічному плані вони існують разом. Так само образ Я та самооцінка піддаються лише умовному концептуаль­ному розрізненню, через те що в психологічному плані вони не­розривно пов'язані. Образ та оцінка свого Я зумовлюють психо­лога до певної поведінки; тому глобальну Я-концепцію ми можемо розглядати як сукупність його настановлень, спрямова­них на самого себе. Але ці настанови можуть мати різні ракурси або модальності. Як підкреслює Р.Бернс [6, 62], існує три основні модальності самонастановлень:

1. Реальні Я-настанови, пов'язані з тим, як індивід сприймає свої актуальні здібності, ролі, свій актуальний статус, тобто з йо­го уявленням про те, який він є насправді.

2. Дзеркальні (соціальні) Я-настанови, пов'язані з уявленням індивіда про те, як його бачать інші.

3.Ідеальні Я-настанови, пов'язані з уявленням індивіда про те, яким він хотів би стати.

Ці уявлення бувають відірвані від дійсності. Як показала Р.Хорні, велике розходження між дійсним та ідеальним Я нерідко веде до депресії, зумовленої недосягненням ідеалу. Допомогти людині відмовитися від нездійснених мрій, продиктованих ідеа­льним Я, дуже відірваних від дійсності є, на її думку, одним з найбільших полегшень, яких може досягти людина. Олпорт вва­жав, що ідеальне Я відображає мету, яку індивід пов'язує із своїм майбутнім. Комос та Соупер розглядають ідеальне Я як образ людини, яким індивід хоче або може стати, тобто як набір рис особистості, які необхідні, з її точки зору, для досягнення адеква­тності, а інколи і суперництва. Багато авторів пов'язують ідеаль­не Я з засвоєнням культурних ідеалів, уявлень та норм поведінки, які стають особистими ідеалами завдяки механізмам соціального підкріплення. Такі ідеали властиві всякому індивіду. Логічно з сказаного зробити висновок, що Я-концепція є сукупність всіх уявлень індивіда про себе разом з їх оцінкою. Описову складову Я-концепції часто називають образом Я, або картиною Я. Скла­дову, пов'язану зі ставленням до себе або окремої своєї якості, називають с прийняттям себе. Я-концепція, в дійсності, визначає не просто те, що собою являє індивід, а й те, що він про себе ду­має, як дивиться на свою активність та можливість розвитку в майбутньому. Виділення описового та оцінного складників до­зволяють розглядати Я-концепцію як сукупність настановлень, спрямованих до самого себе. В більшості літературних джерел при визначенні настановлення підкреслюються три головні еле­менти:

1) Позитивна складова настанови. Твердження, яке може бути як обґрунтованим, так і необгрунтованим.

2) Емоційно-оцінна складова. Емоційне ставлення до цього твердження.

3) Поведінкова складова. Відповідна реакція, яка, зокрема, може виявлятись у поведінці.

Застосовуючи до Я-концепцій ці три елементи настановлення, можна конкретизувати це таким чином (на що вказує Т.Р. Боуер, Л. Колеман, Л. Маслов, Р. Сімонс, Д.О. Стевенс та інші):

1. Образ Я — уявлення індивіда про самого себе.

2. Самооцінка — ефективна оцінка цього уявлення, яке може бути різної інтенсивності, оскільки конкретні риси образу Я мо­жуть викликати більш або менш сильні емоції, пов'язані з їх при­йняттям або осудом.

3. Потенційна поведінкова реакція, тобто ті конкретні дії, які можуть бути викликані образом Я та самооцінкою.

Предметом самосприйняття та самооцінки індивіда можуть, зокрема, стати його тіло, його здібності, його соціальні стосунки та безліч інших особистих проявів, внесок яких в Я-концепцію дуже значний.

Оцінна складова Я-концепції — це якості, які ми надаємо вла­сній особистості. Далеко не завжди вони є об'єктивними і, цілком ймовірно, з ними не завжди готові погодитися інші люди. Мож­ливо, лише вік, стать, зріст, професія, та деякі інші дані, що ма­ють достатню безперечність, не викличуть незгоди. Взагалі, в намаганнях, спробах себе охарактеризувати, як правило, присут­ній сильний особистісний, оцінний момент, інакше кажучи, Я- концепція — це не тільки констатація, опис рис своєї особистос­ті, а й вся сукупність їх оцінних характеристик і пов'язаних з ни­ми переживань.

Людина засвоює оцінонну суть різних характеристик, присут­ніх в її Я-концепції. Під час цього засвоєння нових оцінок може змінюватися значення засвоєних раніше. Як зазначає Р. Бернс [6, 66], термін «образ Я» або ж Я, які часто вживаються в літературі як синоніми Я-концепції, недостатньо передають динамічний, оцінний, емоційний характер уявлень індивіда про себе. Деякі віддають перевагу застосуванню їх для позначення лише першої складової Я-концепції. Щоб підкреслити наявність іншої (другої), оцінної складової, більшість авторів звертається до терміна «са­мооцінка».

Так, С. Куперсміт називає самооцінкою ставлення індивіда до себе, яке складається поступово і набуває звичного характеру, воно виявляється як схвалення або несхвалення, ступінь якого визначає впевненість індивіда в своїй самоцінності, значущості. Таким чином, самооцінка — це особистісне судження, міркуван­ня про свою цінність, яке відбивається в настановленнях, власти­вих індивіду. Приблизно так само визначає самооцінку і В.С. Ро- тенберг, для нього це позитивне або ж негативне настановлення, спрямоване на специфічний об'єкт, що має назву Я. Таким чи­ном, самооцінка відображає міру розвитку у індивіда почуття са­моповаги, відчуття власної цінності та позитивного відношення до всього, що міститься в сфері Я. Тому низька самооцінка при­пускає неприйняття себе, самозаперечення, негативне ставлення до своєї особистості.

Будь-яка спроба себе охарактеризувати вміщує оцінний еле­мент, який визначається загальновизнаними нормами, критеріями та цілями, уявленням про рівні досягнень, нормативними прин­ципами, правилами поведінки, тощо. Р.Бернс [6, 106] висуває три елементи, суттєві для розуміння самооцінки. По-перше, важливу роль в її формуванні відіграє співставлення образу реального Я з образом ідеального Я, тобто з уявленням про те, якою людина хотіла б бути. Це співставлення часто фігурує в різних психоте­рапевтичних методиках, під час цього високий рівень співпадан- ня реального Я з ідеальним вважається важливим показником психічного здоров'я. В класичній концепції В.Джемса уявлення про актуалізацію ідеального Я покладене в основу поняття, розу­міння самооцінки, яке визначається як математичне співставлен- ня реальних досягнень індивіда до його вимог, і той, хто досягає реально характеристик ідеального Я, повинен мати високу само­оцінку. Якби людина відчувала розрив між цими характеристи­ками та реальністю своїх досягнень, її самооцінка, цілком ймові­рно, була б значно нижчою.

Наступний факт, важливий для формування самооцінки, пов'я­заний з інтеріоризацією соціальних реакцій на даного індивіда, інакше кажучи, людина схильна оцінювати себе так, як, на її ду­мку, її оцінюють інші. Такий підхід до розуміння самооцінки був сформульований та розвинутий в працях К.Кулі та С.Міда.

Зрештою, ще один погляд (В.В.Пуркея) на природу та форму­вання самооцінки полягає в тому, що індивід оцінює успішність своїх дій та проявів через призму своєї (власної) ідентичності. Ін­дивід відчуває задоволення не від того, що він просто щось ро­бить добре, а від того, що він обрав певне, і саме це він робить добре. В цілому люди докладають великих зусиль для того, щоб з найбільшим успіхом «вписатися» в структуру суспільства.

Необхідно підкреслити, що самооцінка, незалежно від того, чи є в її основі власні судження індивіда про себе чи інтерпретації суджень інших людей, індивідуальні ідеали чи культурно задані стандарти, завжди має суб'єктивний характер.

Дані практики та літературних досліджень переконують в то­му, що мотиваційні та настановчі структури є для людського Я справді всюдисущими. Тому можна відзначити, що в Я-концепції фіксується не тільки її позитивна складова, а й емоційно-оцінна та потенційно-поведінкова. Таким чином, Я-концепцію необхід­но розглядати як динамічну сукупність властивих кожній особис­тості настанов, спрямованих на саму особистість [6, 37].

Позитивна Я-концепція ґрунтується на позитивному ставленні до себе, самоповазі, усвідомленні себе та власної цінності; скла­довими негативної Я-концепції є негативне ставлення до себе, несприйняття себе, відчуття своєї неповноцінності.

Отож третій елемент, що визначає настанови особистості, в тому числі і практичного психолога, — поведінкова складова. Це відповідна реакція, яка, зокрема, може проявлятись в поведінці. Той факт, що люди не завжди поводять себе відповідно до своїх переконань, добре відомо. Нерідко прямий, безпосередній прояв настановлення в поведінці модифікується або ж зовсім стриму­ється через його соціальне неприйняття, моральні сумніви інди­віда або ж його страх перед можливими наслідками. Будь-яка на­станова — це емоційно забарвлене переконання, яке пов'язане з певним об'єктом.

Особливість Я-концепції як комплексу настановлень полягає в тому, що об'єктом, у даному випадку, є сам носій настановлень. Таким чином, на формування Я-концепції значний вплив мають настанови особистості. Як відзначає Д.М.Узнадзе [38, 101], на­станови — це експозиції суб'єкта, які на першому етапі носять попередній характер (попередні експозиції), але потім в процесі повторної пропозиції їх у суб'єкта спрацьовує якийсь внутрішній стан, який готує його до сприйняття подальших експозицій. Я- концепція формується під впливом різноманітних зовнішніх впливів (дій) та настановлень, які випробовує індивід. Особливо важливі для нього контакти із значущими іншими індивідами, які, по суті, і визначають уявлення індивіда про самого себе. У цьому контексті необхідно звернутися до поняття диспозиції особистості з позиції діяльнісного підходу, розробленого В.О. Ядовим [42, 74]. Головна ідея полягає в тому, що людині прита­манні складні системи різних диспозиційних утворень, які регу­люють її поведінку і діяльність. Ці диспозиційні утворення ієрар­хічно, тобто в системі, можна позначити як більш низькі і більш високі їх рівні. Визначення цих рівнів диспозиційної регуляції соціальної поведінки особистості відбувається на основі схеми, яку запропонував в свій час Д.М.Узнадзе [38, 140], а саме на ос­нові того розуміння настанови, яка з'являється завжди при наяв­ності певної потреби, з одного боку, і ситуації задоволення цієї потреби — з іншого боку. Хоча визначені Д.М.Узнадзе [38, 140] настанови виникали під час «зустрічі» лише елементарних люд­ських потреб і нескладних ситуацій їх задоволення, В.О.Ядов ви­значає ієрархію форм діяльності на основі розширення меж ак­тивності особистості, які відповідають розширенню її потреб [42, 74].

Якщо розглядати ієрархію рівнів різних диспозиційних утво­рень з позиції Д.М.Узнадзе [38], то логічно позначити відповідну диспозицію на перехресті кожного рівня потреб, ситуацій їх за­доволення. В.О.Ядов [42, 97] виділяє чотири рівні диспозицій утворень:

Перший рівень складають елементарні фіксовані настанови, які формуються на основі потреб, в простих ситуаціях ( за схе­мою В.О.Ядова — в умовах сімейного оточення і найбільш низь­ких «предметних ситуаціях»). Цей рівень диспозиції можна по­значити як «настанова». Фіксована настанова — це настанова, яка виникає після ряду спеціальних «фіксуючих» досвідів, де ви­рішальну роль відіграє не те, що специфічне для умов кожного з них, а що-небудь інше, характерне для них. Вирішальне значення в цьому процесі мають наші попередні експозиції.

Д.М. Узнадзе [38, 140] виділяє ще й так звані первісні наста­нови. Вони виникають під час зустрічі деякої потреби, яка є у суб'єкта, з одного боку, і ситуації задоволення цієї потреби — з другого. Як правило, достатньо однієї зустрічі, щоб виникла на­станова — спрямованість поведінки на якийсь певний об'єкт.

Другий рівень — це найбільш складні диспозиції, які форму­ються на основі потреб людини, в нашому випадку психолога та клієнта, у спілкуванні, яке відбувається в малій групі, і відповід­но в тих ситуаціях, які пов'язані з діяльністю у цій групі. У цьому випадку регулятивна роль диспозиції полягає в тому, що особис­тість уже виробила деяке певне ставлення до тих соціальних об'єктів, які введені в діяльність на певному рівні. Диспозиція такого роду відповідає соціально фіксованій настанові, або атти- тюду [16, 79], що відповідає цьому рівню логічного виділення «аттитюда на об'єкт» і «аттитюда на ситуацію», запропонованих Н.Рокичем [34, 74]. Аттитюд є порівняно елементарною фіксова­ною настановою і має когнітивний, афективний і поведінковий компоненти.

Третій рівень має справу з такими диспозиціями, в яких фіксу­ється загальна спрямованість інтересів особистості відносно конк­ретної сфери соціальної активності. Диспозиції такого роду форму­ються в тих сферах діяльності, де особистість задовольняє свою потребу в активності, проявленій як конкретна «робота», конкретна область дозвілля та таке інше. На цьому рівні диспозицією є загаль­на спрямованість інтересів особистості (або базові соціальні наста­нови), яка пояснює сконцентрованість особистості на якійсь сфері діяльності, її ставлення до цієї сфери. Як і аттитюди, базові соціаль­ні установки мають трьохкомпонентну структуру.

Четвертий, вищий рівень диспозицій, утворює систему цінно­стей особистості. Особливо важливе місце в цій структурі за­ймають ціннісні орієнтації. Так, у психологічному словнику [39, 441], поняття «ціннісні орієнтації» тлумачиться як:

•ідеологічна, політична, моральна, естетична й інші основи оцінок суб'єктом навколишньої дійсності і орієнтації в ній;

• спосіб диференціації об'єктів індивідом за їх значущістю.

Обидва ці напрямки використовуються як основні для роз­криття діяльнісного розуміння особистості. Цей процес може відбуватися як в умовах стихійного впливу на особистість різних обставин життя в суспільстві, які іноді мають характер різносп- рямованих факторів, так і в умовах виховання, тобто цілеспрямо­ваного формування особистості. Через ціннісні орієнтації відбу­вається самоактуалізація Я-концепції особистості і виявляється в цілях, ідеалах, переконаннях, інтересах та інших її формах.

Психолог постійно прилучений до різноманітної професійної діяльності та здійснює ту або іншу поведінку в ній. З метою ана­лізу та розуміння чинників такої поведінки зупинимося на теорії самодетермінації та внутрішньої мотивації Л. Едварда, Дісі та Рі- чардом М. Руаяном. Сам термін «мотивація» був введений пси­хологами для відповіді на запитання, чому або заради чого вико­нується певна діяльність.

Поведінку психолога в його професійній діяльності можна охарактеризувати з різних боків. У процесуальному плані певний поведінковий акт має початок, протікання та завершення. Він може бути охарактеризований з точки зору інтенсивності та спрямованості. Як вказують К.Н. Кофер, Н. Чикзентмихалі, в бі­льшості мотиваційних теорій аналізуються три основні парамет­ри поведінкової активності: ініціація, інтенсивність та спрямова­ність. Мотиваційна поведінка є результатом дії двох факторів: особистого та ситуативного. Під особистим фактором розуміють мотиваційні диспозиції особистості (потреби, мотиви, настанови, цінності), а під ситуативним — зовнішні, оточуючі умови ( пове­дінка інших людей, стосунки, оцінки, реакція оточуючих, фізичні умови). Треба відзначити, що коли мова йде про зовнішні факто­ри, то аналізуються перш за все не об'єктивні параметри навко­лишнього середовища, а оцінки та інтерпретації особистістю контекстуальних аспектів своєї поведінки, тобто суб'єктивне ві­дображення об'єктивних умов та значення, якого вона цим умо­вам надає.

Психолог поводить себе відповідно до того, як він оцінює на­вколишню дійсність. Роль мотиваційних диспозицій зводиться не стільки до прямої детермінації, скільки до участі у формуванні позитивних оцінних схем, за допомогою яких людина інтерпре­тує ситуацію. Наступні дії є результатом цієї інтерпретації. Біль­шість психологів погоджується з виділенням двох типів мотива­ції або двох типів поведінки: зовнішньої та внутрішньої.

Зовнішня мотивація — конструкт для опису детермінації по­ведінки в тих ситуаціях, коли фактори, які його ініціюють та ре­гулюють, знаходяться за Я-особистістю або за поведінкою. До­статньо ініціюючому та регулюючому фактору стати зовнішнім, як вся мотивація набуває зовнішнього характеру.

Внутрішня мотивація — конструкт, який описує такий тип де­термінації поведінки, коли ініціюючі та регулюючі фактори про­ходять в середині особистого Я і повністю знаходяться в середині самої поведінки.

Внутрішні мотиваційні дії не мають винагород, окрім самої активності. Люди займаються цією діяльністю заради неї самої, а не для досягнення яких-небудь внутрішніх винагород.

Така діяльність є самоціллю, а не засобом для досягнення якоїсь іншої мети, як стверджує Є.Л. Дісі.У зв'язку зі сказаним зупинимо­ся на законі ефекту Л. Грондайна. Цей закон стверджує, що приваб­ливі наслідки поведінки впливають на частотність ініціації поведін- кових актів, які призводять до цих наслідків. Поведінка, яка призво­дить до позитивних наслідків, має тенденцію до повторення, тоді як поведінка, яка призводить до негативних наслідків, має тенденцію до завершення. Для пояснення регуляції поведінки ці ідеї були ви­користані Б.Ф.Скіннером та К.Л.Скіннером.

Другим варіантом теорії зовнішньої мотивації є теорія валент­ності — очікування інструментальності. Даний тип теорії побу­дований на двох фундаментальних умовах людської поведінки, які в психології почали вживатися після робіт К.Левіна та Е.К.Толмена. Перша умова полягає в тому, що для того, щоб бу­ти мотивованою в певному виді поведінки, особистість повинна переконатися, що існує прямий зв'язок між здійсненою поведін­кою та її наслідками. Ця суб'єктивна впевненість одержала назву «очікування—інструментальність». Друга умова: наслідки пове­дінки повинні бути емоційно суттєвими для індивіда, повинні мати для нього певні цінності. Ця афективна привабливість оде­ржала назву «валентність».

Якщо наслідки поведінки незначні для індивіда, то він буде відчувати інтенції від їх виконання. Також, якщо людина буде впевнена, що поведінка ніяк не пов'язана з її результатом, то мо­тивації до виконання не буде. Висока мотивація згідно з даним підходом буде тільки тоді, коли людина переконається, що бажа­ні для неї наслідки є прямим результатом її поведінки. У рамках даної парадигми створені відомі мотиваційні теорії Л.М.Аткінсона та Н.Кафке.

Ця група теорій належить до зовнішніх, тому що провідним регулюючим фактором є валентність зовнішніх, стосовно поведі­нки, наслідків та зв'язок між поведінкою й цими наслідками. Те­рмін «внутрішня мотивація» вперше був введений Ф.Харлоу. У книзі «Динаміка поведінки», яка стала результатом ідей, впер­ше викладених Р.К. Вудвортсом. Людина, як стверджує Р.К. Вуд- вортс, народжується з активною тенденцією засвоїти світ за до­помогою поведінки. Маємо на увазі поведінку як постійний потік активності для ефективної взаємодії з довкіллям. Задоволення спонукання припиняє цю активність для того, щоб забезпечити організм необхідною енергією.

Найбільш позитивний вплив як на пізнавальні процеси, так і на особистість в цілому має внутрішня мотивація. Внутрішня мо­тивація може мати перевагу під час вирішення різних завдань. Для пояснення «внутрішньої мотивації» психолога у його профе­сійній діяльності необхідно звернутися до ідей Ф. Хайдера та Р.

де Чармса. Треба помітити конструкти: «зовнішній / внутрішній локус контролю», введені Д.Роттером. Локус контролю відобра­жає точку зору докладання зусиль, що контролюють результат поведінки. Результати можуть бути під контролем або поведін­кою (внутрішній локус контролю), або оточуючих сил (зовнішній локус контролю). Локус каузальності відображає точку докла­дання зусиль, детермінуючих саму поведінку. Вперше це поняття ввів Ф. Хайдер та використав його для аналізу причин поведінки індивіда під час між особистісної взаємодії. Р. де Чармс розши­рив його застосування на область мотивації. «Первинною моти­ваційною передумовою», вказував він, є прагнення ефективно взаємодіяти з оточуючими. Людина прагне до того, щоб бути першопричиною, джерелом своєї поведінки, вона прагне до осо­бистої каузальності. Далі, аналізуючи психологічну природу вну­трішньої та зовнішньої мотивації, Р. де Чармс використовує конструкт «локус каузальності». «Як тільки особистість починає сприймати причини своєї поведінки як зовнішні стосовно неї са­мої, то її активність є зовні вмотивованою». У зв'язку з цим Е.Л. Дісі сформулював основні положення своєї теорії так: зовнішні фактори, пов'язані з регуляцією поведінки, будуть впливати на внутрішню мотивацію особистості настільки, наскільки вони змінюють локус каузальності поведінки. Ті фактори, які сприя­ють екстерналізації локусу каузальності, будуть пригнічувати (притісняти) внутрішню мотивацію, тоді як ті, які сприяють її ін- терналізації, будуть її підвищувати. Зовнішні фактори будуть впливати на внутрішню мотивацію особистості під час виконання діяльності з оптимальними труднощами в тій мірі, в якій вони будуть впливати на почуття компетентності, за умови, що ця дія­льність самодетермінована. Ті фактори, які сприяють підвищен­ню почуття компетентності, позитивно впливають на внутрішню мотивацію, тоді як ті, які знижують його, надають внутрішній мотивації негативного впливу .

Як відзначає В.П.Чірков, будь-який фактор навколишнього середовища, пов'язаний з ініціацією та регуляцією поведінки лю­дини, має два аспекти: контролюючий та інформуючий. Дія зов­нішнього стимулу (схвалення, осудження, зворотного зв'язку і т.ін.), який сприймається об'єктом як прагнення змусити його до початку, продовження, підсилення зміни напрямку або припи­нення поведінки, називається контролюванням. Застосування зо­внішніх ідей, які сприймаються суб'єктом не як примус до певної поведінки, а оцінюються як прагнення проінформувати його про умови і наслідки поведінки, про процес його виконання, рівні ус­пішності, ступені компетентності та майстерності, називається інформуванням.

Аналізуючи сказане, можливо дійти до висновку про те, що: на­явність наміру, інтенції до виконання професійної діяльності є голо­вною ознакою мотиваційної поведінки психолога. В залежності від його сприйняття він може знаходитися в одному з трьох мотивацій­них станів: стан зовнішньої мотивації або стан амотивації. Стан внутрішньої мотивації, опосередкований потребами в самоде- термінації, які є одними з провідних психологічних потреб Я люди­ни. У зв'язку з цим психолог відчуває, що він є дійсною причиною поведінки. Стан внутрішньої мотивації обумовлений зовнішніми причинами стосовно Я. Вони спрямовані на регуляцію його профе­сійної поведінки. В такому стані він сприймає причини своєї пове­дінки як зовнішні, нав'язані зовні. У цьому стані психолог може сприймати себе компетентною та ефективною, але це почуття не буде сприяти внутрішній мотивації. І далі, будь-яка подія, повідом­лення, комунікація, тобто будь-який стимул, на який психолог на­ражається під час діяльності, може мати для нього контролююче та інформуюче значення. Контролюючими є такі стимули, які сприй­маються, як примус думати, відчувати або вести себе певним чи­ном, інформуючими є такі стимули, які не сприймаються як надан­ня свободи вибору, можливості самовизначення.

Методологічні основи психологічного підходу до проблеми самовизначення були закладені С.Л.Рубінштейном [35, 359]. Проблема самовизначення розглядалась ним у контексті пробле­ми детермінації в світлі висунутого ним принципу — зовнішні чинники діють, переломлюючись через внутрішні умови. Теза, згідно з якою зовнішні чинники діють через внутрішні умови так, що ефект дії залежить від внутрішніх властивостей об'єкта, озна­чає, по суті, що всяка детермінація необхідна як детермінація ін­ших, зовнішніх, і як самовизначення (визначення внутрішніх властивостей об'єкта). У цьому контексті самовизначення висту­пає як самодетермінація на відміну від зовнішньої детермінації; на відміну від зовнішньої детермінації у понятті самовизначення, таким чином, виражається активна природа «внутрішніх умов», через які переломлюється зовнішні діяння (впливи).

Підхід С.Л.Рубінштейна розвиває у своїх працях К.О.Абульха- нова-Славська [1]. Для неї, як і для С.Л.Рубінштейна, централь­ним моментом самовизначення є самодетермінація, власна акти­вність, усвідомлене прагнення зайняти певну позицію.

Спроба побудови спільного підходу до самовизначення осо­бистості в суспільстві була здійснена В.Ф.Сафіним та Г.П.Ніко- вим. Вони починають з характеристики «самовизначеної особис­тості», яка для них є синонімом «соціально зрілої» особистості. І основну її характеристику вони вбачають у дотриманні норм, іс­нуючих у суспільстві, та в орієнтуванні на певні групові, колек­тивні та суспільні цінності.

Для того, щоб стала зрозумілою психологічна сутність само­визначення, М.Р.Гінзбург розглядає в розвинутій, розгорнутій формі такі його характеристики: зв'язок самовизначення з цінно­стями; потреба в самовизначенні як потреба у формуванні певної смислової системи, в якій центральним моментом є уявлення про смисл власного життя; спрямування у майбутнє [12, 19—26]. Практично кожна з цих характеристик розглядається як само­стійний предмет і у психологічних, і у філософських роботах. За словами М.Р.Гінзбурга [12, 25], для розуміння проблеми особис- тісного самовизначення важливо відзначити ще одне особливе положення: рівень особистості — це рівень ціннісно-змістової детермінації, рівень існування в світі змісту та цінностей. Як вка­зують Б.С.Братусь П.І.Сидоров [10, 122], для особистості «основ­на площина руху — морально-ціннісна». Як відзначає М.Р. Гінз- бург [12, 24], самовизначення — це те, що існування у світі змісту є існуванням на власно особистому рівні (на що вказував ще Л.С.Виготський); галузь змісту та цінностей є та галузь, в якій і трапляється взаємодія особи, громади. Цінність і зміст є мовою цієї взаємодії. Визначна роль цінностей для формування особис­тості, як відзначають Б.С. Братусь і П.І. Сидоров [10, 39], — «створення цінностей, закріплення єдності і самототожності осо­бистості, надовго визначає собою головні характеристики особи­стості, її стержень, її мораль, моральність». Саме цей аспект ви­значення особистості є одним з головних для професійної діяльності психолога.