§1. історична типологіямистецтва

магниевый скраб beletage

Мистецтво, як і кожне соціальне явище, має свою історію, щозапочаткована наскельними зображеннями тварин, ритуальнимитанцями і співами, кам'яними ідолами тощо. Триває і збагачуєтьсявоно й понині, коли поряд із живописом і музикою, театром та архі-тектурою існують кіно і телебачення, дизайн і балет на льоду. Як на-роджувались і змінювались упродовж тисячоліть художня творчістьта естетична діяльність людини? Чи можна говорити про висхіднийхарактер розвитку мистецтва, чи кожний його історичний етап є са-моцінним і самодостатнім? Що мають на увазі вчені, коли йдетьсяпро історичність змін мистецтва?

Нині вже загальновідомо, що розуміння розвитку мистецтва якпрогресу не є правомірним. Незаперечним є й те, що певні періодийого розвитку не збігаються із загальним розвитком суспільства. Цестосується як окремих видів мистецтва, так і художнього виробниц-тва загалом. До того ж найвища складність полягає у тому, що творимистецтва минулих епох дають нам справжню естетичну насолодуі певною мірою виступають як норма, зразок. Ось чому автоматич-но переносити на історію мистецтва традиційні уявлення про рухпо висхідній, так само як і пояснювати нерівномірність художньогорозвитку метаморфозами самого мистецтва — справа сумнівна і без-перспективна.

10

Конкретно-історична форма суспільної практики, що ґрунтуєть-ся, насамперед, на певному типі суспільного виробництва, породжуєспецифічний естетичний досвід, який детермінується певною сфероюопанованого людиною буття. Зрозуміло, отже, що на ранніх етапахлюдського розвитку, коли основні зусилля людини були спрямованіна упорядковування зовнішнього світу та усвідомлення специфікилюдського життя, ми шукаємо і знаходимо художні форми в тих галу-зях, що пов'язані з виробництвом утилітарних предметів, створеннямсоціального простору та усвідомленням соціального часу. Ужитковемистецтво, архітектура й міфологія саме і є тими художніми форма-ми, що опосередковують конкретно-історичний та естетичний досвід.Позитивні зрушення в загальному соціально-економічному станови-щі суспільства розвиток науки зумовлюють можливість і потребу де-далі глибше досліджувати внутрішній світ людини, її соціальні відно-сини. І саме це стимулює появу творів літератури, живопису, музики.Завдяки естетичному досвіду мистецтво час од часу відкриває новісфери, які мають бути естетично та художньо опановані. Розвитокмистецтва полягає в безперервному відкритті нових сфер досвіду інових структур їх художнього опанування.

Такий взаємозв'язок усіх елементів суспільно-історичної прак-тики та естетичного досвіду суспільства дає можливість поділятиісторію мистецтва відповідно до історичних епох, крізь які пройшлолюдство. Правомірність таких понять, як первісне мистецтво, що затривалістю охоплює майже три чверті історії, зумовлена, насампе-ред, характером матеріального виробництва, яке не виходить за межізбирання та полювання. Самий зміст практики й досвіду людини наранніх етапах історії визначив і характер художньої діяльності, якувідносять до історії мистецтва з певними застереженнями. Епоха вар-варства, коли людство здійснювало перехід від збирання й полюван-ня до продуктивного господарювання, час формування моногамноїсім'ї та перших політичних організацій суспільства, характеризуєть-ся принциповими здобутками, що зумовили перехід до цивілізації.Ф. Енгельс з цього приводу зауважував: «Удосконалені залізні зна-ряддя, ковальський міх, ручний млин, гончарний круг, виготовленняолії і виноробство, розвиток обробки металу, що переходить у худож-нє ремесло, повозки і бойова колісниця, побудова суден із колод і до-щок, зачатки архітектури як мистецтва, міста, обнесені довкола зуб-чатими стінами з баштами, гомерівський епос і вся міфологія — осьголовна спадщина, яку греки перенесли з варварства в цивілізацію»[173].

Слід зазначити, що залучення цих періодів людської історії до іс-торії мистецтва — досягнення мистецтвознавства та естетики мину-лого століття.

Вивчення реліктових суспільств, яке здійснюють етнографи, ре-зультати археологічних досліджень, досягнення антропологів дализмогу реконструювати генезис естетичної та художньої діяльностілюдини, виявити закладені в самій природі цієї діяльності можливос-ті що реалізувалися на пізніших етапах цивілізації.

Історія мистецтва, якою її сформувала у XVIII ст. європейськанаука, починала відлік з грецького та римського античних мистецтвяк найдавніших із відомих людству. Засновник історії мистецтваЙ. Вінкельман, створивши «Історію мистецтва давнини» (1764), ви-сунув ідею розуміння мистецтва як суспільної діяльності великогозначення, як вираження глибинних і найістотніших поривань народу.Водночас, Вінкельман зі зневагою поставився до мистецтва Старо-давнього Сходу, західноєвропейського середньовіччя, народів іншихрегіонів, яке не відповідало ідеалові античного мистецтва.

Виступивши проти крайнощів естетичних ідеалів Й. Вінкельма-на, німецькі романтики Л. Тік, В. Ваккенродер, брати А. та Ф. Шле-гелі та інші підняли на щит мистецтво народів, які залишилися поза«Історією» Вінкельмана. Вони із захопленням говорили про таєм-ниче й величне мистецтво Стародавнього Сходу, а також середньо-вічної Західної Європи. Велику повагу Вінкельмана до світла розумув мистецтві античності романтики доповнили утвердженням величілюдських почуттів, пристрастей, емоцій.

Згодом в результаті ґрунтовного дослідження античного мис-тецтва було виявлено зв'язок його з мистецтвом східних народів —носіїв ще давнішої цивілізації. Саме вона справила великий впливна античні культури Греції й Риму, а отже, на всю європейськуцивілізацію. То було мистецтво Шумера і Аккада, СтародавньогоЄгипту, Вавилону, Ассирії та інших держав і народів, які населялитериторію Малої Азії й розвивалися на приблизно однотипних еко-номічних і культурних засадах, мали спільні риси культури і булипов'язані не тільки війнами, а й культурним, господарським обмі-ном та запозиченнями. Ширше і докладніше ознайомлення зі спад-щиною цього світу формувало уявлення про самобутність і певнуісторичну визначеність художньої діяльності його народів, надава-ло право вченим виокремлювати мистецтво Стародавнього Сходуу самостійне за якістю культурно-художнє утворення. Вже такі по-слідовники Й. Вінкельмана, як И. Гердер, Ф. Шиллер, В. Гумбольдт,И. Гельдерлін та Г. Регель, починали загальну історію мистецтвасаме з мистецтва Стародавнього Сходу.

Щодо історії європейського мистецтва, то його вже доволі тіс-но пов'язували з визначеними на той час основними культурно-історичними епохами — середньовіччям, Відродженням і Новимчасом. І мистецтво середньовіччя, і мистецтво Відродження завдякистильовій єдності, незначній внутрішній диференційованості й нинівивчаються як цілісні художні феномени.

Мистецтво Нового часу — періоду, що збігається з розвитком таформуванням капіталістичної економічної формації, а в ширшомурозумінні європейської цивілізації, — характеризується складноювнутрішньою диференційованістю, а отже, іншими принципами іс-торичної періодизації. Бароко і класицизм, сентименталізм і роман-тизм, класичний і критичний реалізм — історичні форми мистецтватак званої буржуазної або, за сучасним визначенням, індустріальноїдоби до її кризи на межі XIX—XX ст. Вони характеризуються як ви-разники певних духовних рухів і принципів художнього відображен-ня дійсності, концепції людини й культури, що покладена в основусвітогляду художника — виразника суспільних духовних прагненьсвого часу. Якщо названі художні течії спершу змінюють одна однуза часом, то починаючи з другої половини XIX ст. виникає особливаситуація, коли одночасно існує значна кількість художніх напрямів ітечій як споріднених між собою, так і принципово протилежних: реа-лізм і натуралізм, так званий соціалістичний реалізм і модернізм (аб-стракціонізм, футуризм, експресіонізм, сюрреалізм, дадаїзм тощо).Поряд із ними формувався і специфічний феномен модерної доби,що отримав назву масового мистецтва, або масової культури.

Культуру сучасної доби визначають як культуру постмодерну, щосформувалася в умовах переходу до постіндустріального та інфор-маційного суспільства. Для постмодерну характерним є вихід мис-тецтва за межі традиційних і звичних визначень, існування в шир-ших життєвих контекстах. Ідеться радше не про мистецтво, а про такзвані артефакти (від лат. artefactum — штучно зроблене), які певноюмірою імітують художню діяльність, як то поп-арт (англ. popular art— популярне мистецтво), хепенінг (від англ. to happen — відбувати-ся, здійснювати), перформанс (від англ. performance — виконання),енвайромент (англ. environment — оточення, середовище), акціонізм(мистецтво акції) тощо.

Отже, історична типологія мистецтва використовує цілу низкупонять, за якими стоять особливі принципи поділу історії художньо-го процесу — художня епоха, художній напрям або течія, художнійметод і художній стиль.

Художня епоха — конкретно-історичний етап розвитку мисте-цтва, що збігається з культурно-історичною епохою, в основу якоїпокладено певний спосіб виробництва, що вказує на цілісність мате-ріальної та духовної практики.

Художній напрям, художня течія — конкретно-історичний етапрозвитку мистецтва, пов'язаний з певним напрямом суспільного духов-ного руху, основу якого становить певна концепція світу і людини.

Художній метод — історично зумовлений спосіб створення ху-дожніх творів, побудований на певній усвідомленій і раціонально ви-значеній системі принципів і прийомів добору, узагальнення та ху-дожнього перетворення життєвого матеріалу на художній образ.

Художній стиль — стійка система художньо-образних засобів іприйомів художньої творчості, характерна для певного історичногоперіоду, певного національного або етнічного мистецтва, особливос-тей творчого почерку окремого художника.

Щодо закономірностей історичного розвитку, то вони реалізу-ються як діалектична взаємодія художньої спадкоємності, традиції іноваторства.

Художня спадкоємність — це внутрішня тенденція розвиткумистецтва, що забезпечує збереження художніх надбань, розвитокзмісту й розширення сфери мистецтва. Саме спадкоємність забезпе-чує наступним поколінням засвоєння художнього досвіду; від ньоговідштовхується нове покоління, завдяки чому має ширший простірдля творчості. Сама історія мистецтва була б неможливою, якби міжстарим і новим у мистецтві не було спільного. Спадкоємність як типзв'язку між старим і новим характеризується тим, що кожне нове яви-ще у мистецтві не відкидає, не заперечує того, що виникло раніше, авступає з ним у діалог, збагачуючи тим самим і себе, і попередника.

Художня традиція — закріплена в художньому досвіді, свідо-мості єдність художнього змісту й форми, що забезпечує адекватнехудожньому втіленню сприйняття об'єкта художнього відображення.Традиція є необхідною умовою існування культури взагалі і мисте-цтва зокрема, адже вона гарантує збереження культурного і худож-нього досвіду, зв'язок і взаєморозуміння поколінь.

Художня спадкоємність характеризує акт і результат художньоїтворчості щодо засвоєння традиції, звернення до якої може мати різ-ний характер: традиціоналізму, епігонства (формальне відтвореннятрадиції), творчого розвитку (неможливого без справжнього нова-торства) та відкидання, заперечення, бунту проти традиції (псевдо-новаторство).

Художнє новаторство — тенденція розвитку мистецтва, в основуякої покладено співвимірність та співзвучність часові, здатність здій-снити розвиток нового змісту, а також відшукати, створити відповід-ні зображально виразні засоби. Новаторство, зрештою, виправдовуєтрадицію, бо кожне нове досягнення усвідомлюється тільки у порів-нянні з високими її зразками і набутками, підтверджуючи життєздат-ність і плідність зв'язку поколінь. новаторство найполемічніших ме-тодів і форм нерідко ніби заперечує найближчу традицію, однак якщовоно справжнє — то це в ім'я осягнення глибших шарів традиції.

Співвідношення між традицією і новаторством, а отже, й харак-тер спадкоємності є досить гнучкими, і в різні історичні періоди в різ-них типах культури ця взаємодія відбувається своєрідно. Будь-якаконкретна історична ситуація щоразу потребує спеціального дослі-дження.

Ознайомившись із типологією художнього розвитку мистецтва таосновними закономірностями історичного розвою загалом, з'ясуймопричини найістотніших змін в історії художньої діяльності.