§7. основні мистецькінапрями нового часу

магниевый скраб beletage

Бароко — художній напрям, що склався в Італії у 80—90-х рокахXVI ст. Засновниками його вважають Тіціана та Караваджо. На по-чатку XVII ст. у цих італійських митців навчався 23-річний фламан-дець Рубенс — згодом один із найвизначніших представників бароко.Постаттю, яка поєднала добу Відродження з бароко, був геніальнийМікеланджело Буонарроті.

Чим відрізняється стиль бароко від ренесансного? Передусім на-ростанням драматизму і навіть трагізму світосприймання. Бароковластива особлива композиція, де орнаментація й деталізація під-порядковані ансамблю. Ускладнена драматургія художнього задумуоднаковою мірою властива й архітектурі (Дж. Л. Берніні), музиці(А. Вівальді), літературі (П. Кальдерон), декоративному мистецтву.Бароко — внутрішньо суперечлива течія, яку вже на початку XVIIст. репрезентували два варіанти: офіційний і опозиційний. Офіцій-ний був пов'язаний із католицькою церквою та загальним процесомКонтрреформації в Європі. Криза Відродження і наступ Контррефор-мації зумовлювалися причинами соціально-економічного, політич-ного й культурного характеру, були, власне, реакцією на відродженнякатолицької церкви і феодального суспільства. З 1542 р. утвердиласяінквізиція. Жертвами її стали такі видатні діячі пізнього Відроджен-ня, як Т. Кампанелла, Г. Галілей, Дж. Бруно. 1559 р. Папа РимськийПавло IV затвердив Індекс заборонених книжок, який значно по-силив цензуру католицької церкви. Вона, підкреслюючи «духовнийхарактер» своєї місії, залишалася опорою феодальних основ суспіль-ства. В межах офіційного бароко, особливо в XVII ст., формувалися«героїчний» та «ідеальний» стилі. Бароко стало панівним у католиць-ких країнах Європи. Вбачаючи в ньому ідеальну здатність мистецтваздійснювати могутній вплив на емоційний світ людини, католицькацерква всіляко сприяла поширенню цього стилю й за межами Єв-ропи, зокрема в іспанських колоніях Америки. Сучасні художникилатиноамериканського континенту вбачають у бароко витоки свогонаціонального мистецтва (Д. Сікейрос, X. Ороско та ін.).

Однаковою мірою це стосується й українського, або «козацько-го», бароко, що сформувалося в Україні в XVII ст., коли українськийнарод почав свою визвольну боротьбу та створив національну держа-ву нового типу.

Щодо, так би мовити, опозиційного бароко, то його правильнішебуло б назвати народним або навіть плебейськи-народним, оскількийого представники орієнтувалися на «низьку натуру», прагнули ство-рювати народні типи, відображати народні думки і почуття, вдоскона-лювати життєве тлумачення релігійної тематики. Цей напрям поволінабув широкої демократичності, увібрав національні риси, відіграввелику роль у справі уособлення європейських національних куль-тур. Близькими до нього своїм творчим кредо були такі непереверше-ні майстри пензля, як Рубенс і Веласкес, Франц Гальс і Рембрандт. Їхзахоплювала героїка сильних, сміливих, фізично повноцінних людей,які спільними зусиллями завзято і пристрасно домагаються перемо-ги. Усі найновітніші на той час засоби художньої виразності підпо-рядковувалися розкриттю краси активного, сповненого драматизмулюдського життя.

Бароко існувало протягом майже двох століть. Щоправда, в XVIIIст. мистецтво взагалі почало втрачати жорсткі стильові ознаки, томуй не дивно, що поряд із бароко виникли рококо як виродження баро-ко, класицизм і голландський побутовий жанр, сентименталізм, по-роджений ідеологією Просвітництва.

Рококо щодо еволюції форми (динаміка, ритм, співвіднесен-ня цілого й часток) генетично пов'язаний із бароко. Проте могутнюпросторову динаміку, вражаючі контрасти і пластичну гру форм, щовластиві бароко, замінив стиль, який ніби переводить криволінійніпобудови бароко в новий регістр. Полишаючи без уваги фасади, ро-коко «розігрує» на стінах і стелях інтер'єрів орнаментальні симфонії,плете мереживні візерунки, досягаючи вершин віртуозності, витонче-ності й блиску, однак остаточно втрачає характерні для бароко мону-ментальність, силу і статечність.

Музика, особливо програмна, від Баха до Бетховена співзвучнабароковій добі. Напруженість пристрастей, внутрішнє боріння, гли-бокі і палкі почуття — таким є внутрішній світ людини, захопленоїстрімким плином життя. Усе це відчувається і в могутньому диханнікласичної музики XVIII ст.

Класицизм — художня течія, що виникла у Франції на початкуXVII ст. як національно-державний напрям у мистецтві. Класицис-тичні традиції зароджувалися ще у XVI ст. в Італії серед гуманістів,які прагнули виявити й осмислити основні закономірності та художнізавдання мистецтва античності й Відродження, створити теорію мис-тецтв, національну літературну основу і новий драматичний театр.

Класицизм формувався в боротьбі з маньєризмом і бароко. Він ві-дображав інтереси буржуазно-аристократичної олігархії, що склаласьу Франції на початку XVII ст. Францією у XVII ст. правив ЛюдовикXIV. Він мав підтримку городян у боротьбі з феодальною знаттю, яканеодноразово намагалася послабити королівську владу.

Значний вплив на класицизм справила раціоналістична філосо-фія Рене Декарта. Мав класицизм і свого ідеолога в особі кардиналаРішельє, якого в 1627 р. запросив до Парижа король Людовік XIII.Принципи класицизму були дуже близькими кардиналові, який ста-вив собі за мету ідею централізації в державних та економічних питан-нях, у сфері суспільного життя й духовної культури. Для керівництвасуспільною думкою Рішельє заснував газету «Gazettе de Francе), дляочищення і збагачення мови створив Академію літератури. Визнаючивеличезне агітаційне значення театру, в якому мала проводитися ідеяперемоги державного обов'язку над правами особистості і де перева-га мусить надаватися вигаданим, проте розумним сюжетам над нехайправдивими, але такими, що не відповідають вимогам розуму.

Загалом класицизмові властиві раціоналізм, нормативність твор-чості, тяжіння до завершених гармонійних форм, до монументаль-ності, ясності й шляхетної простоти стилю, врівноваженості компо-зиції. Водночас йому властиві елементи схематизації та формалізації,а також ідеологізації.

Основна тема класицизму — співвідношення часткового й за-гального стосовно змісту твору і принципу формоутворення. Необ-хідність підпорядкування загальному тлумачиться як виявлення сут-ності часткового у співвіднесенні його з цілим. Центральною темоюстає проблема взаємодії людини й суспільства.

Головний естетичний принцип класицизму — вірність природі,логічно організованій і творчо опрацьованій розумом. На думку те-оретиків класицизму, об'єктивно властива світові краса — симетрія,пропорція, міра, гармонія тощо — повинна відтворюватися в мисте-цтві в довершеному вигляді, за античними зразками.

У живопису ідеї класицизму знайшли найповніше відображенняу творчості Пуссена і Клода Лоррена, які еволюціонували від офі-ційного бароко до класицизму. Інтереси живопису зосередилися, напарадному портреті, що досяг блискучого розквіту у другій половиніXVII ст. Помітно активізувалося в цей період і будівництво, пода-рувавши людству архітектурний ансамбль Версаля, фасади Лувра вПарижі тощо.

Незаперечним досягненням стала французька класицистичнадрама (Корнель, Расін, Мольєр). Найповнішого теоретичного виявукласицизм набув у творі Н. Буало «Поетичне мистецтво».

Щодо трагедії, то тут класицистичні норми потребували підне-сеної поетичної мови, певного віршового розміру (так званий алек-сандрійський вірш). Для осягнення та вираження сучасних йомусуспільних і моральних проблем класицизм звертався до античних,більшою мірою до римських сюжетів та образів. Лише у творчостіМольєра, який створив жанр «високої комедії», класицизм дав зразкисправжнього народного життя і народних характерів. Це забезпечилоМольєрові загальноєвропейську славу, сприяло активізації театраль-ного життя, популяризації мистецтва.

Період кінця XVII — початку XVIII ст. був переломним у роз-витку не тільки мистецтва, а й європейського суспільства загалом.Один за одним зі сцени сходять майже всі великі майстри: Веласкес,Ф. Гальс, Рембрандт, К. Пуссен, Берніні, К. Лоррен та ін. Настав часкризи абсолютистських систем, які визначали життя, світогляд, куль-туру Європи двох попередніх століть. Революція 1688 р. в Англії, по-літична криза в Іспанії, смерть у 1715 р. короля Франції ЛюдовікаXIV ознаменували початок нової тенденції розвитку Європи.

Класицизм XVIII ст., як і бароко, що передувало йому, зберігавсвої стильові особливості, однак не припинялася докорінна зміназмісту мистецтва, пов'язана з новим духовним рухом європейсько-го суспільства, що дістав назву Просвітництва. По-перше, мисте-цтву XVIII ст. притаманною стала більша стильова єдність (не булогеніальних художників). Найзначнішу частину мистецтва того часустворено у Франції в період між смертю «короля-Сонця» і першимгуркотом революційного грому, тобто між двома жорсткими держав-ними системами. Це була епоха, коли на зміну культові громадянина,держави прийшов культ особистої насолоди, гедоністичного нігіліз-му, змішаного з відчуттям грядущого «потопу».

У XVIII ст. всю художню систему попередніх віків було підданоревізії. Поступове руйнування станово-ієрархічного принципу в сус-пільстві призводило до руйнації всього багатовікового набутку. Іро-нічне, скептичне ставлення до всього, що завжди вважалося вибранимі піднесеним, загальна неповага навіть до високих категорій, що сталистандартами академічного мистецтва, знімали ореол винятковості зявищ, які віками слугували взірцями. Пишна феодальна титулатура йурочисті формули перетворювалися на витончену театральну гру. Таколи суспільство стало вимагати нового героїзму і нових подвигів, ні-чого не лишалося, як використати старі випробувані стильові форму-ли класицизму, абстрактність яких давала змогу використовувати їхдля вираження будь-якого змісту. Саме таким був класицизм періодуВеликої французької революції.

Помітною новацією в мистецтві XVIII ст. була поява ідейнихтечій, які не мали власної стильової форми та й не відчували в нійпотреби. Найзначнішою серед них вважається сентименталізм, щобув пов'язаний із суто просвітницькими уявленнями про властивілюдині від природи доброту і чистоту. Сентименталізм не потребу-вав особливого стильового оформлення, тому що звертався не до зов-нішнього, а до внутрішнього, не до загального, а до особистого. Про-те незвичайне забарвлення, проникнення в інтимний світ, тонкістьемоцій, навіть здатність до осягання пропорцій і легкості фактуритак чи інакше пов'язані із сентименталізмом, бо створюють відчут-тя витонченості, близькості до природи, сповненості внутрішньогоблагородства. Таким чином, сентименталізм перетворюється на пе-редромантизм: людське єство зазнає зіткнення із суспільними і при-родними стихіями, бурями й тяжкими струсами життя, передчуттяяких закладене в усій культурі XVIII ст. Зіткнення особи з суспіль-ством, з трагедіями буття, перехід ідеалу в сферу нездійсненної фан-тазії призводять у XIX ст. до зникнення стилю як важливої історіїко-художньої категорії.

Головним набутком мистецтва XVIII ст. було зародження основхудожньої культури наступних століть, щоправда в маскарадних кос-тюмах витончених театральних форм.

Романтизм — складний, внутрішньо суперечливий духовний рух,що виник в останній чверті XVIII ст. Найяскравішого розкриття ро-мантизм набув у філософії та мистецтві.

Романтики — свідки революційних подій 1798 p., найзначнішихполітичних і економічних зрушень кінця XVIII — початку XIX ст.Доба Просвітництва проголосила ідеї свободи, рівності й братер-ства, а підготовлена нею революція виявила невідповідність їх реаль-ним наслідкам, засвідчила кризу світоглядних орієнтацій на розум,обов'язок і честь. Результати постали як зла карикатура, що спричи-нила гірке розчарування у блискучих обіцянках просвітників. Протене слід вбачати в романтизмі відхід від вистражданих людством цін-ностей. Натомість романтики успадкували від просвітників поглядна природу і людину як на єдине начало. Цінність особистості, ідеїрівності всіх людей, соціальної справедливості не тільки не заперечу-валися ними, а й розвивалися через критику механістичності, одно-бокості поглядів просвітників.

Історичний ентузіазм і водночас неможливість реалізації ідеалупородили нерозв'язну суперечність, яка змусила романтиків зверну-тися до минулого, за що нерідко звинувачують романтизм у реакцій-ності. Але звернення романтиків до демократичних, народних явищсередньовічної та ренесансної культур зумовлене інтересом до справ-жніх народних витоків мистецтва, до особистості, незалежної від со-ціальних умов.

Романтизм у мистецтві — це увага до внутрішнього духовногосвіту людини, оскільки реальність не відповідає ідеалові. У зв'язкуз тим, що романтики не усвідомлювали ще важливості конкретно-історичного аналізу соціальної дійсності, ім нічого не лишалося, яккритикувати реалії життя з погляду абстрактних вічних ідеалів. Звід-си — й характерний духовний порив, піднесення над реальністю. Алецей порив і є якраз небажанням змиритися з суперечностями буття.Це призводить до культу індивідуальності, до протиставлення підне-сеної особистості потворній дійсності.

Зосередження уваги на потенціалі особистості, людської індиві-дуальності — велике досягнення мистецтва романтиків. Та оскількиреальна дійсність не давала можливості реалізуватися свободі індиві-дуальності, романтизм знайшов її в світі мистецтва. Культ незалежноїу своєму внутрішньому світі особистості і культ мистецтва як сферисвободи зумовлюють особливості романтичного мистецтва.

Важливе місце в естетиці романтизму посідає іронія. Як світогляд-на позиція і як певний художній прийом вона є діалектичним засобомрозуміння світу. На основі романтичної іронії формується настрій,властивий і філософським, і художнім творам романтиків. Перейняв-шись таким настроєм, можна з висоти оглядати речі, безконечно під-носячись над усім зумовленим, зокрема й особистим мистецтвом, іособистими чеснотами, геніальністю. Проте спроби романтиків підня-тися над прозою буднів не перетворились у них на процес «естетизаціїжиття», оскільки вони нерозривно пов'язані з працею свідомості.

Головними авторитетами романтичної естетики і філософії булибрати А. і Ф. Шлегелі, Новаліс, Ф. В. Шеллінг, Ф. Шлейєрмахер —мислителі так званого йєнського романтизму, історично першого інайяскравішого періоду еволюції цієї течи. Романтичні ідеї набулисвого розвитку в творчості Гельдерліна, Тіка, Гофмана (Німеччина),Водстворда і Кольриджа (Англія), Шатобріана (Франція).

У літературі романтизм найповніше розкрився у творчості пись-менників Байрона, Гюго, Жуковського, Лєрмонтова, Шевченка, жи-вописців Жеріко, Делакруа, Рунге, композиторів Вебера, Шумана,Вагнера.

Незважаючи на те, що романтизм як художня течія існував недов-го, його ідеї, принципи художнього методу так чи інакше виявлялисьу розвитку художньої культури всіх наступних етапів.

Реалізм як художній метод сформувався у 20—30-х роках XIXст. На цей час уперше в історії людства склалася світова система еко-номічних зв'язків, відбувалися значні демократичні процеси, сферасуспільного виробництва охопила всі аспекти дійсності, залучаючидедалі ширші соціальні верстви населення. Відповідно розширював-ся і предмет дослідження мистецтва: до нього долучалися й набува-ли суспільної значущості й естетичної цінності як широкі суспільніпроцеси, так і тонкі нюанси людської психології, побут людей, при-рода, світ речей. Зазнавав глибоких змін і головний об'єкт мистець-кого дослідження — людина, а суспільні зв'язки набували загального,всесвітнього характеру. У духовному світі не залишилося жодногокуточка, який не мав би суспільної значущості і не цікавив мистецтво.Усі ці зміни зумовили появу нового типу художньої концепції світу— реалізму. Явища дійсності, як і сама людина, постали в мистецтвіреалізму в усій складності й повноті, в усьому багатстві естетичнихвластивостей, ускладнених і збагачених суспільною практикою.

В основу реалізму покладено принцип історизму, конкретно-історичне розуміння й зображення людських характерів. Реалізмовівластива типізація як засіб виявлення сутнісних соціальних якостейлюдини й обставин її формування та діяльності.

Мистецтво реалізму має у своєму доробку величезну галерею со-ціальних топів, відтворивши розмаїття і складність соціальних від-носин і зв'язків суспільства в новий історичний період — епоху полі-тичного та економічного панування капіталізму. Слід зазначити, щореалізм зародився в країнах, де капіталізм утвердився найраніше —Англії і Франції. Засновниками західноєвропейського реалізму булиВ. Скотт і Ч. Діккенс, Ф. Стендаль і О. де Бальзак. Реалізм справивпотужний вплив на суспільну свідомість епохи. Він сприяв утвер-дженню матеріалістичного погляду на людину, сутність якого визна-чається як «сукупність усіх суспільних відносин».

Реалістичний тип творчості ґрунтується не на апріорних прави-лах і схемах, а на проникненні в закономірності соціальної дійсності(вона і є предметом мистецтва). Художник-реаліст пізнає характериі явища життя в русі, розуміє їх як результати дійсності, що розви-вається. Він і мислить закономірностями цієї дійсності. Реалізм добикапіталізму складався в умовах зростання авторитету науки й куль-тури загалом. Проте науковий характер мали дослідження переважноприродних об'єктів. Науковий світогляд, що осягає як ставлення лю-дини до природи, так і суспільні відносини людей, тоді ще не склався.Тому світоглядна орієнтація науки в питаннях вирішення завдань ху-дожньої творчості багато в чому зводилася до сприйняття, засвоєнняі використання комплексу тих ідей і цінностей, які характеризуютьприродничо-науковий матеріалізм. Саме така естетика, зразком якоїбула книга з природознавства, рівність усіх явищ життя перед окомхудожника, спрямовувала реалізм до натуралізму.

Соціально-історичний аналіз, на якому ґрунтується реалізм,дає змогу мистецтву всебічно охопити життя людини в суспіль-стві, зробити своїм предметом саме життя, спосіб життя сучасногосуспільства, тобто все багатство життєвих обставин, які впливаютьна долю людини. До них належать виховання та освіта, соціальні,політичні, культурні, етнічні, сімейні та інші відносини і зв'язкилюдей. Водночас реалізм передбачає художній аналіз суспільствав усіх його соціально-культурних площинах, втілених у сповненихжиття людських індивідуальностях. Друга половина XIX ст. по-значена наростанням кризи капіталістичного суспільства і визрі-ванням бунтівного духу пролетаріату. Тому тенденції розгортанняхудожнього процесу характеризуються подальшим розвитком мис-тецтва, пов'язаним як із демократичними й революційними сила-ми, так і декадентськими, модерністськими течіями, що змінювалиодна одну дуже часто. Ці процеси виявилися наприкінці XIX ст.лише як тенденції. Та вже на початку XX ст. художнє життя сталонадзвичайно різноманітним і вкрай суперечливим, що й підтвер-джується складністю соціально-історичної доби.

Соціалістичний реалізм — творчий метод, що склався на почат-ку XX ст. як відображення процесів розвитку художньої культурив добу соціалістичних революцій, як вираження соціально-класовоїконцепції світу і людини.

У 20-х роках минулого століття в Росії створилися нові умови,виникли невідомі в історичній практиці конфлікти, драматичні колі-зії, а відтак з'явилися новий герой та нова аудиторія. Постала потребане тільки в політичному, філософському, а й у художньому осмис-ленні процесу перемоги соціалістичної революції в Росії та шляхівпобудови соціалістичного суспільства.

Слід враховувати, що перемога революції в Росії викликала дожиття нове мистецтво, а не власне художній метод. Надзвичайно важ-ливо зафіксувати період розвитку нового мистецтва між революцій-ними 1917 і 1934 роками, який відбувався в загальноєвропейськомумодерному дискурсі, та наступним періодом, — після Першого з'їздурадянських письменників (1934). На з'їзді було прийнято нову худож-ню програму соціалістичного мистецтва та визначено новий художнійметод — «соціалістичний реалізм», його принципи і завдання.

У перший період спостерігається активний розвиток мистецтва,не пов'язаного з якимись ідеологічними обмеженнями; він насиченийпошуками нових засобів художньої виразності, що могли б найповні-ше донести до аудиторії пафос нових ідей. Розглядаючи специфікурозвитку мистецтва й художнього методу, слід наголосити на умовах,що склалися саме в Росії. Адже період 1917—1921 pp. в Україні, Грузіїчи, наприклад, у Вірменії потребує окремого аналізу, оскільки він нетотожний соціально-політичній ситуації в Росії.

Мистецтво соціалістичного реалізму має піввікову історію, воносправило значний вплив на долю світової культури. Більшість ро-сійських митців палко вітали революцію і намагалися дати яскра-ве художнє зображення тих змін, які вона зумовила. З революцієюпов'язали свою долю Максим Горький, О. Серафимович, О. Блок,В. Брюсов, С. Сергєєв-Ценський, В. Вересаєв та багато інших пись-менників. Захоплено прийняли її В. Маяковський, С. Єсенін, діячіросійського театру і кіно.

Особливого значення в перші післяреволюційні роки набу-ли агітаційно-пропагандистські жанри, зокрема плакат, художньооформлені свята, монументальне мистецтво. 20-ті роки пов'язані зпоявою і подальшим широким суспільним визнанням таких творів,як «Нова планета» К. Юона, «Більшовик» Б. Кустодієва, «У голу-бому просторі» А. Рилова, «150 000 000» В. Маяковського, «Росія,кров'ю вмитая» А. Веселого та ін. У ці роки формувалася одна з важ-ливих особливостей — гостре відчуття єдності реальних історичнихподій і позиції митця, його небайдужість. Митці поступово сповню-валися тієї творчої сили, що допомагала їм здійснювати процес, якийвидатний кінодокументаліст Дзига Вертов назвав «комуністичноюрозшифровкою світу».

Ентузіазм, оптимістичне ставлення до майбутнього молодої краї-ни, героїка праці стали своєрідним лейтмотивом більшості художніхтворів цього періоду. У творах В. Маяковського, М. Шолохова, М. Ост-ровського, Л. Леонова, О. Довженка, М. Шагінян, Ю. Лебединського,В. Кетлинської, І. Шадра, П. Тичини, О. Дейнеки, Вс. Вишневського,О. Корнійчука, С. Герасимова та багатьох інших висвітлювалася рольтрудового народу в будівництві нового суспільства. Творчість радян-ських письменників, художників, кінематографістів набула світовоговизнання. Так, М. Шолохов був удостоєний Нобелівської премії вгалузі літератури, фільм С. Ейзенштейна «Броненосець Потьомкін»був визнаний найкращим за всю історію кінематографа.

Водночас мистецтво 30-х років не можна розглядати поза процесомзміцнення адміністративно-командної системи, утвердження куль-ту особи Сталіна, що супроводжувалися репресіями, організаціямикампаній проти талановитих митців, забороною цілих художніх на-прямів, що склалися у 20-х роках. Не можна не враховувати й того,що соціально-політичний клімат у країні спричинив деформацію сві-тосприймання й у тих митців, які не зазнали репресій і гоніння.

У 1934 р. відбувся Перший всесоюзний з'їзд радянських пись-менників, що зосередив увагу на питаннях «соціалістичного реаліз-му», який визначили як метод «глибоко правдивого», «конкретно-історичного» відображення дійсності в її «революційному розвитку».Певний досвід розвитку нового мистецтва вже був, він формувався вумовах літературної боротьби між письменниками, які вважали себепролетарськими, й так званими попутниками, тобто тими, хто не по-діляв комуністичного світогляду.

Із середини 20-х років в радянському мистецтві почалися складній суперечливі процеси. Значна частина митців, які зіткнулися з не-розумінням їхніх творчих пошуків і переслідуваннями, змушена булазалишити країну. Інші, не маючи змоги оприлюднювати свої твори,переживали стан моральної смерті.

Дальший розвиток соціалістичного мистецтва пов'язаний пере-дусім із відображенням конкретних історичних подій, адже в 40—60-хроках головне завдання мистецтва полягало в копіюванні так званихтипових явищ і подій реальної дійсності. Внаслідок цього мисте-цтво йшло за конкретними подіями: Великою Вітчизняною війною,післявоєнним будівництвом, освоєнням цілинних земель, космосу іт. ін. На тлі значних загальних тем у те чи інше десятиліття увага зо-середжувалася на конкретних проблемах. Так, розроблення воєнно-патріотичної теми трансформувалося від зображення у творах герої-ки народного подвигу, емоційно насиченої ненависті до фашизму доглибокого морально-психологічного аналізу початку війни, трагічнихдоль деяких військових діячів, проблем партизанського руху, окупо-ваних територій тощо. Воєнно-патріотична тема охоплює, по суті,п'ятдесят років розвитку радянського мистецтва, вона формуваласьяк у рядках пісні «Вставай, страна огромная», в поезії М. Бажана,О. Твардовського, в громадському і письменницькому подвизі МусиДжаліля, в кінопубліцистиці О. Довженка, музиці Д. Шостаковича,так і у творах, що з'явилися у 70—90-х роках.

З 60-х років мистецтво соціалістичного реалізму робить наго-лос на ідейних і моральних шуканнях особи, намагається розв'язатисуперечність між ідеалом та реальністю, а в естетичній теорії то-чаться гострі дискусії щодо проблем героя, завдань мистецтва, по-треби оновлення художніх засобів. Водночас у середовищі творчоїінтелігенції формується так званий дисидентський рух.

В Україні 60-ті роки — це відродження національної самосвідо-мості та новий сплеск національного мистецтва. У цей період в лі-тературі працюють такі видатні митці і громадські діячі, як В. Стус,В. Симоненко, Л. Костенко, О. Гончар, талант яких засвідчив, щоукраїнська національна культура вийшла далеко за межі комуністич-ної ідеології і зберігає та розвиває багатовікові національні традиції.

Саме ті роки можуть розглядатися нині як яскравий приклад су-перечностей між критикою культу особи Сталіна, проголошеннямсвободи творчості і забороною певних напрямів у мистецтві, волюн-таристськими оцінками М. Хрущовим деяких творів, автори яких піз-ніше були майже позбавлені можливості працювати. Так, М. Хрущов«благословив» у 1963 р. кампанію критики абстракціонізму, а такожтворчості Б. Пастернака та багатьох інших митців. У цей же періодпід гаслом боротьби з «українським буржуазним націоналізмом» роз-гортаються гоніння на українських «шістдесятників».

Ґрунтовний аналіз суперечностей 60-х років як у політичному,так і в мистецькому плані зробив відомий дослідник Д. Лукач, якийнаголосив, що й за часів Хрущова література, мистецтво «пристосо-вували» художні образи, героїв творів до вирішення «поставленихпрактичних завдань». «Ця тенденція була настільки глибокою, щонавіть така щира соціалістична книга, визнана опозиційною, як «Нехлібом єдиним» М. Дудінцева, була відкинута з посиланням на тойсамий принцип: те, що його висновки не підтримували окремих за-ходів, а закликали до реформ, нічого не змінювало в художній оцінцікниги»[175].

У 1985—1990 pp. проблеми методологи соціалістичного реалізмустали об'єктом гострих дискусій.

Різка критика соціалістичного реалізму спиралася на такі аргу-менти: публцистичність визначення методу, нездатність охопити всюжанрову специфіку конкретних видів мистецтва, перетворення соціа-лістичного реалізму на єдиний творчий метод соціалістичного мисте-цтва збіднює, звужує творчі пошуки авторів, створює щось на зразок«вузького коридора», який ізолює митця від усього багатства навко-лишньої дійсності; соціалістичний реалізм — це система контролюнад мистецтвом, «свідоцтво про ідеологічну благонадійність» автора.

Внаслідок розпаду СРСР утворилися незалежні держави, в межахяких розвиток мистецтва відбувається відповідно до національнихтрадицій та сучасних соціокультурних умов. Отже, історія мистецтвасоціалістичного реалізму має чіткі хронологічні межі: 1934—1990 pp.,вона також має теоретичне обґрунтування і мистецьку практику і посі-дає певне місце в складній історії розвитку художньої культури XX ст.