3.3. Значення стереотипізації, ідентифікації, рефлексії у міжособистісному впливі : Психологія соціального впливу : B-ko.com : Книги для студентів

3.3. Значення стереотипізації, ідентифікації, рефлексії у міжособистісному впливі

Опосередкування взаємовпливу особливостями тереотипізації.

Стереотип очікування, або „ефект Пігмаліона"

Значним ефектом міжособистісного сприйняття є стерео- типізація, тобто побудова образу на основі уже існуючого, стійкого уявлення, наприклад, про членів певної соціальної групи, наприклад, гендерної, етнічної. Так, яскраво виражені професійні риси носія якої-небудь професії («всі бухгалтери - педанти») розглядаються як риси, що властиві всім представни­кам даної професії і т.ін.

Стереотипізація у сприйнятті людини людиною може мати два різних наслідки. З одного боку, вона спрощує процес побу­дови образу іншої людини, скорочує необхідний на це час. З ін­шого - у включенні цього механізму може відбутися зрушення в бік якої-небудь оцінки і це може створити упередженість або, напроти, переоцінку реальних властивостей об'єкта сприйняття.

Когнітивною основою стереотипізації є селекція, обмежен­ня, категоризація великої маси соціальної інформації, що кожної хвилини звалюється на людину. Мотиваційною основою цього механізму є оціночна поляризація на користь своєї групи, яка дає людині почуття належності і захищеності. Г. Теджфел виділяє чотири функції стереотипів: селекція соціальної інформації; створення і підтримання позитивного «Я-образу»; формування і підтримка групової ідеології, яка оправдовує і пояснює поведі­нку групи; створення і підтримка позитивного «ми-образу».

Стереотипи виникають як відповідь на реальні взаємовід­носини груп. Вони насичуються емоціями, які характерні для цих відносин. Стереотипізація - це механізм, він завжди є там, де відбувається соціальна взаємодія. Він не може бути хорошим або поганим.

Стереотипи можуть створювати власну реальність. Вони спрямовують соціальну взаємодію в таке русло, що індивід, який сприймається стереотипно, починає своєю поведінкою пі­дтверджувати стереотипні уявлення про себе іншої людини. Стереотип, який має здатність продовжувати нову реальність відносин та внутрішнього світу людини, що сприймається, отримав загальну назву «стереотип очікування».

У педагогічній психології його називають «пророкування, що само актуалізується», «ефект Пігмаліона». Механізм, що за­безпечує роботу цього стереотипу, закладено в сам процес соці­альної перцепції: суб'єкт сприйняття формує власну стратегію поведінки у відношенні до об'єкта спостереження і реалізує

Об'єкт, будуючи власну поведінку, відштовхується від цієї стратегії, а відповідно, і від суб'єктивної думки про нього, яка скла­лася в голові суб'єкта спостереження. Якщо суб'єкт спостереження - авторитетна людина, об'єкт буде намагатися вписатися в ту мо­дель поведінки, яку йому запропоновано. «Пророкування» (суб'єктивна оцінка суб'єкта спостереження) почне діяти.

Стереотип очікування є реально діючим фактором педагогі­чного процесу. Педагогічна професія є сприятливою щодо умов стереотипізації. Цими умовами є «пророкування вічних істин», можливість спертись на авторитет. Одним з результатів педа­гогічної стереотипізації є формування у свідомості вчителя образу ідеального учня. Це такий учень, який підтверджує вчителя в ролі успішного педагога і робить його роботу приє­мною: прагне до знань, дисциплінований, слухняний.

Дітей, схожих на цей ідеал, учитель сприймає не тільки як хороших учнів, але й як хороших людей, приємних у спілку­ванні, порядних і розвинутих. Діти, які підходять під протилеж­ний образ поганих учнів, сприймаються як агресивні, погані люди, є джерелами негативних емоцій педагога. А далі очіку­вання, що формуються у учителів у ставленні до дитини, почи­нають визначати його реальну поведінку і досягнення.

Під впливом «стереотипу» очікування формується самосп- рийняття дитини. Зворотний зв'язок від учителів до учня, що являє собою очікування, спрацьовує, за словами Р. Бернса як «пророкування, що самоактуалізується». У західній соціаль­ній психології з цього приводу було здійснено ряд експеримен­тальних досліджень.

Так, в одному з експериментів Папарді виявляв думку учите­лів перших класів про темпи засвоєння навичок читання у хло­пчиків і дівчаток. Було виділено одну групу учителів, які вва­жали, що тут гендерні відмінності не мають значення, і другу групу, яка вважала, що хлопчики гірше засвоюють такі навички. Через рік було здійснено заміри, які показали, що в класах учите­лів першої групи відмінностей в якості читання між хлопчика­ми і дівчатками не було, а в класах учителів другої групи такі відмінності були.

У дослідженнях соціального психолога Гарвуда показано, що стереотип очікування може формуватися не тільки на основі ідеального образу учня або установок учителя, але й на основі імені дитини. Так, діти, ім'я яких подобалось учителеві, мали більш позитивне ставлення до себе порівняно з дітьми, імена яких не подобались учителям. Ім'я учня може впливати також на очікування учителя, які пов'язані з успіхами в навчанні да­ної дитини.

Стереотип очікування може виявлятися не тільки в установках і очікуваннях учителя, але й у його поведінці. У педагогічній практиці цей стереотип виявляється у ставленні до відповідей учнів. «Хороших» учнів підтримують активніше, «поганим» учням учитель з самого початку дає зрозуміти, що нічого путнього від нього не чекає.

Не усвідомлюючи, учитель, щоб підтвердити свої очіку­вання, підказує «хорошим учням» у відповідях, хоча учитель впевнений, що «витягує» саме «поганого» учня. Стереотип очіку­вання виявляється в характерних висловлюваннях учителів на адресу «хороших» і «поганих» учнів. Стереотип очікування має позитивні наслідки, якщо учителю вдалося виробити позитивні очікування стосовно слабких дітей.

Загалом, результат впливу на учня стереотипу очікування визначається такими факторами: уявленням учителя про здіб­ності учня; уявленням самого учня про свої можливості; зна­чимість думки учителя для учня.

Отже, можна чекати результатів у тих випадках, коли учитель, що оцінює учня, є для нього авторитетом, і коли сам учень високої думки про свої можливості; а також і в тих випадках, коли учитель дуже високої думки про здібності дитини і в самого учня немає слів для самопідтримки. Особливо сильно і згубно стереотип очікування може спрацювати в початкових класах школи.

Інша ситуація, в якій здійснюється процес міжособистісного впливу, може бути визначена як діалогічна, орієнтована на взає­морозуміння. Це ситуація міжособистісної взаємодії, яка потре­бує не просто категоризації особи, що сприймається, і співвід­несення її з певною групою або роллю, але й розуміння, вста­новлення довірливих відносин у процесі спілкування або суміс­ної діяльності. В цій ситуації діють такі механізми: ідентифіка­ція, емпатія, аттракція, соціальна рефлексія.

Ідентифікація, як уже зазначалося, означає ототожнення себе з іншими, здатність «стати на точку зору» іншої людини, зрозуміти її. Розрізняють два значення терміна «розуміння». В першому значенні «розуміти» означає співчувати (емпатія) і при­йняти людину такою, як вона є.

Ситуація іншої людини не стільки «промірковується», скільки «переживається». Але в ряді ситуацій «зрозуміти людину» не озна­чає повністю стати на її позицію. «Розуміння» - це більш когнітив- ний процес, ніж ідентифікація співчуття, в нього в більшій мірі включені міркування, докази, пошуки аргументів та ін.

У процес міжособистісного впливу включено також рефле­ксію - усвідомлення індивідом того, як він сприймається партне­рами зі спілкування. Це не просто розуміння іншого, а знання того, як інший розуміє мене, своєрідний подвоєний процес дзер­кального відображення внутрішнього світу іншої людини, в яко­му є присутнім «образ» партнера.

Цей процес потребує включення цілого ряду операцій, які притаманні мисленню. Традиції дослідження рефлексії в соціа­льній психології досить старі. Ще в кінці XIX ст. Дж. Холмс описав механізм рефлексії на прикладі дидактичного спілку­вання деяких Джона і Генрі, показавши, що у цьому спілкуванні фактично виявляються шість позицій: Джон, яким його створив Господь Бог; Джон, яким він бачить себе сам; Джон, яким його бачить Генрі.

Відповідно, три таких самих позиції і в Генрі. Інші дослід­ники, зокрема Т. Ньюком і Ч. Кулі доповнили це описання ще двома позиціями: Джон, яким йому уявляється його образ у свідомості Генрі, і, відповідно, Генрі, яким йому уявляється його образ у свідомості Джона.

Зв'язок соціальної перцепції з рівнем і формуванням са­мосвідомості людини є прямо пропорційним, а саме, чим бага­тше уявлення про іншу людину, тим більш повним стає і уяв­лення про саму себе. Ще Л.С. Виготський підкреслював, що особистість стає для себе тим, чим вона є в собі, через те, як вона уявляється іншим.

Таку ж ідею висловлював Дж. Мід, вводячи в аналіз вза­ємодії «генералізованого іншого». Слід зауважити, що уявлення про себе через уявлення про іншого формується обов'язково за умови, що цей «інший» не є абстракція, а існує в конкретній со­ціальній діяльності.

Індивід співвідносить себе з іншим не взагалі, а трансфор- муючи це співвіднесення залежно від ситуації взаємодіяльності. При пізнанні іншої людини одночасно здійснюється декілька процесів: емоційна оцінка цього іншого і намагання зрозуміти склад його вчинків і заснована на цьому стратегія зміни його поведінки та побудова стратегії своєї власної поведінки.

Однак у ці процеси включено мінімум дві людини, і кож­на з них є активним суб'єктом. Отже, зіставлення себе з ін­шим здійснюється немовби з двох сторін: кожен з партнерів упо­дібнює себе іншому. У побудові стратегії взаємодії кожному потрібно брати до уваги не тільки потреби, мотиви, установки іншого, але й те, як цей інший розуміє його потреби, мотиви, установки.

Залежність міжособистісного впливу від оцінки людиною поведінки інших. Каузальна атрибуція

Ситуація, в якій відбувається міжособистісна взаємодія, пов'язана також з аналізом причин поведінки об'єкта впливу. Наші судження про те, що діють люди, цілі народи, нації зале­жать від того, як ми пояснюємо їх поведінку. У світлі власних по­яснень ми можемо розцінити факт позбавлення життя деякої осо­би як навмисне вбивство, ненавмисне вбивство, самозахист або патріотизм.

Залежно від того, як ми це проінтерпретуємо, ми може­мо розцінити дружелюбне ставлення до нас як любов або як спробу здобути прихильність. Враховуючи важливу роль таких пояснень, соціальні психологи вивчають процес інтерпретації і оцінки дій інших людей. Висновки людей про те, чому люди ді­ють певним чином, дуже важливі: вони визначають їх реакції і рішення стосовно інших. Проте не тільки необхідність об'єднати зусилля штовхає людей шукати пояснень поведінки інших.

У багатьох дослідженнях підкреслюється, що пізнання при­чини людських вчинків є стійкою людською потребою. Ця влас­тивість тлумачення поведінки притаманна кожній людині, скла­дає багаж її житейської психології. У будь-якому спілкуванні лю­ди якимось чином, навіть не ставлячи це в якості спеціального за­вдання, отримують уявлення про те, чому і навіщо людині дано одночасно зі сприйняттям вчинку іншої людини сприймати і його дійсну причину.

У буденному житті люди часто не знають дійсних причин поведінки іншої людини або знають їх недостатньо. Тоді, в умо­вах дефіциту інформації, вони починають приписувати один од­ному причини поведінки або якісь зразки поведінки чи якісь більш загальні характеристики.

Виникає ціла система способів такого приписування — ат­рибуція (від lot. atributio - наділяти, приписувати). Цими спосо­бами можуть бути: приписування на підставі схожості поведінки особи, яка сприймає, з якимось іншим зразком, який мав місце в минулому досвіді аналізу власних мотивів, які передбачені в ана­логічній ситуації.

Галузь соціальної психології, яка аналізує процеси припису­вання, отримала назву каузальної атрибуції. Каузальна атрибуція - це своєрідна інтерпретація та оцінка людиною причин і мотивів поведінки інших на ґрунті буденного, житейського досвіду. Вона може стосуватися сприймання не тільки окремих людей, а й соці­альних груп і самої себе. Теорії каузальної атрибуції широко представлені в західній соціальній психології.

Дослідження каузальної атрибуції направлені на вивчення прагнень пересічної людини, «людини з вулиці» зрозуміти при­чину і наслідки тих подій, свідком або учасником яких вона є. Це включає інтерпретацію своєї і чужої поведінки, що відбивається на міжособистісному впливові.

Якщо на перших етапах дослідження атрибуції мова йшла лише про приписування причин поведінки іншої людини, то піз­ніше стали вивчатися способи приписування більш широкого класу характеристик: намірів, почуттів, якостей особистості. Сам феномен приписування виникає тоді, коли у людини є дефіцит інформації про іншу людину, замінити її доводиться процесом приписування.

Сучасна теорія каузальної атрибуції базується на поло­женнях, розроблених Фріцом Хайдером (1958), який вважаєть­ся автором цієї теорії. Теорія каузальної атрибуції намагається пояснити, яким чином люди приписують характеристики і яко­сті іншим людям. Ця теорія стверджує, що в соціальних ситуа­ціях спостерігається наступна послідовність: людина спостері­гає поведінку іншої людини, робить логічний висновок про на­міри цієї людини, базуючись на діях, які сприймаються, і далі приписує їй якісь сховані мотиви, що узгоджуються з цією поведінкою.

Ф. Хайдер проаналізував «психологію здорового глуз­ду», завдяки якій людина пояснює повсякденні події, і дійшов висновку, що люди прагнуть приписати поведінку внутріш­нім (наприклад, особистісним схильностям) або зовнішнім причинам (наприклад, якісь ситуації).

Учитель може поцікавитися, в чому причина поганої успішності дитини - в недостатній мотивації і здібностях («атрибуція за схильностями») чи фізичних і соціальних обста­винах («атрибуція за ситуацією»). Ця відмінність між внут­рішніми (диспозиційними) і зовнішніми (ситуаційними) при­чинами часто стирається, тому що зовнішні ситуації породжу­ють внутрішні зміни.

Отже, теорія каузальної атрибуції — це теорія про те, як люди пояснюють поведінку інших, чи приписують вони причи­ну дій внутрішнім диспозиціям людини (стійким рисам, моти­вам і установкам) чи зовнішнім ситуаціям. Дослідники атрибу­ції виявили схильність людей ігнорувати ситуаційні причини дій і їх результатів на користь диспозицій.

Фундаментальна помилка каузальної атрибуції і її вплив на взаємодію особистостей

Тенденцію спостерігачів недооцінювати ситуаційні і пере­оцінювати диспозиційні впливи на поведінку інших Лі Росе на­звав фундаментальною помилкою атрибуції. Характер фундаме­нтальної помилки описують Е. Джоне і Р. Нісбет на такому прик­ладі. Коли невстигаючий студент розмовляє з науковим керівни­ком про свої проблеми, то часто можна зафіксувати їх різні думки з цього приводу.

Студент, природно, посилається на обставини: здоров'я, стрес, домашні . справи, втрату сенсу життя і т.ін. Науковий ке­рівник хоче вірити в це, але в душі не погоджується, бо добре розуміє, що справа не в обставинах, а в поганих здібностях або ледарстві, неорганізованості студента.

Позиції в даному випадку різні в учасника події (студент) і спостерігача (викладач). Так само помічено, що в автобіографіях великих людей, особливо політичних діячів, часто відмічається,

що їх «завжди не розуміли», вони приписували причину обста­винам, хоча справа була не в них. Автори цих біографій - «учас­ники», і вони апелювали не до своєї особистості, а до обставин. Читачі ж, виступаючи в якості «спостерігачів», скоріше за все побачать в автобіографії особистість автора.

Саме на таких спостереженнях і базується виділення фунда­ментальної помилки атрибуції, яка полягає в переоцінці особис- тісних і недооцінці ситуаційних причин. Л. Росс назвав це явище «понад атрибуцією». Він також визначив умови, що спри­чиняють цю помилку, а саме:

1. «Неправдива згода» виражається в тому, що сприймаю­чий приймає свою точку зору як «нормальну» і тому думає, що іншим повинна бути властивою така ж точка зору. Якщо вона інша, значить, справа в «особі» того, хто сприймає. Феномен «неправдивої згоди» виявляється не тільки в переоцінці типово­сті своєї поведінки, але й у переоцінці своїх почуттів і пере­конань. Деякі дослідники вважають, що «неправдива згода» взагалі є головною причиною, за якою люди вважають власні переконання єдино правильними.

2. «Нерівні можливості» відмічаються в рольовій пове­дінці: в певних ролях легше виявляються власні позитивні якос­ті і апеляція відбувається саме до них (тобто знову-таки до осо­бистості людини, в даному випадку до її ролі, яка дає їй можли­вості більшою мірою виразити себе). Тут сприймаючий легко може переоцінити особистісні причини поведінки, просто не прийняв до уваги рольової позиції діючої особи.

Л. Росс продемонстрував це з допомогою такого експе­рименту. Він розділив групу досліджуваних на «екзаменато­рів» і тих, «хто екзаменується». Перші ставили різні запитання, а другі, як могли, відповідали на них. Далі Росс попросив тих і інших досліджуваних оцінити свою поведінку. «Екзаменатори» оцінили себе і тих, «хто екзаменується» досить високо, а останні приписали більший ступінь поінформованості «екзаме­наторам», їх особистості.

У даному випадку не була уточнена та обставина, що за умовами експерименту «екзаменатори» виглядали «розумніше» просто тому, що це було зумовлено їх рольовою позицією. У буденному житті цей механізм включається у приписування причин у ситуації начальник - підлеглий.

3. «Більша довіра взагалі до фактів, до суджень», виявляється в тому, що перший погляд завжди спрямовано на особистість. У спостережувальному сюжеті особистість дана безпосередньо: вона - безумовний «факт», а обставини ще по­трібно «вивести». У людей різний підхід до поведінки інших, за якими вони спостерігають збоку.

Коли вони спостерігають дії інших, то людина попадає в центр уваги, а ситуація стає відносно прихованою. Якщо використати по­няття фігури і фону, яке прийнятне в гештальтпсихології, то люди­на - це фігура, яка виділяється з оточуючого фону середовища. То­му людина здається причиною того, що відбувається.

4. «Легкість побудови хибних кореляцій». Сам феномен хиб­них кореляцій є добре відомим і описаним. Він полягає в тому, що наївний спостерігач спонтанно з'єднує якісь дві особистісні риси як обов'язково супровідні одна одній. Особливо це стосується нероз­ривного об'єднання зовнішньої риси людини і якоїсь її психологі­чної властивості (наприклад, «всі повні люди - добрі», «всі чоловіки невисокого зросту - владолюбні» та ін.).

«Хибні кореляції» полегшують процес атрибуції, дозво­ляючи майже автоматично приписувати причину поведінки осо­бистості, яка спостерігається, створюючи довільний «зв'язок» рис і причин.

5. «Ігнорування інформаційної цінності людини, яка не відбулася». Основою для оцінки вчинків людей може бути не тільки те, що «спричинилось», але й те, чого людина «не зро­била». Однак, у наївному спостереженні така інформація про «неспричинене» часто ігнорується. Поверхово сприймається саме «спричинене», а суб'єкт «спричиненого» - особистість. До неї, перш за все, і апелює наївний спостерігач.

Існує ряд пояснень того, чому так розповсюджена фундаме­нтальна помилка атрибуції. Вважається, що «перша атрибуція» - завжди особистісна, вона робиться автоматично, і лише потім по­чинається складна робота з перевірки судження про причину. Ф. Хайдер стверджував, що «причинну одиницю» створює завжди «діяч і дія», але «діяч» завжди «більш опуклий», тому погляд сприймаючого перш за все звертається саме на нього.

Більш глибокі пояснення феномена фундаментальної по­милки даються тими авторами, які апелюють до деяких соціа­льних норм, представлених у культурі. Так, для західної тради­ції більш привабливою ідеєю, що пояснює успіх людини, є по­силання на її внутрішні, особистісні якості, ніж на ситуацію. Вся Західна інтелектуальна і моральна традиція забезпечує підтрим­ку пояснення поведінки людини в термінах диспозиції.

У теоріях атрибуції досліджується проблема «спостері­гач - учасник». В експериментах Е. Джонса і Р. Нісбета встано­влено, що перцептивні позиції спостерігача події і його учасника суттєво відмінні. І ця відмінність виявляється, зокрема, в тім, на­скільки кожному з них властива фундаментальна помилка атри­буції. Виявлено, що вона властива перш за все спостерігачеві. Учасник же часто приписує причину обставинам.

Це пояснюється наступним:

1. Спостерігач і учасник володіють різним рівнем інфор­мації: спостерігач мало знає про ситуацію, в якій розгорта­ється дія. Він перш за все схоплює очевидне, а очевидне — особистість діяча. Учасник же краще ознайомлений з ситуаці­єю і, більше того, - передісторією дії. Вона його навчила ра­хуватися з обставинами, тому він і схильний більшою мірою апе­лювати до них.

Спостерігач і учасник володіють різним «кутом зору» на спостережуване, у них різний перцептивний фокус. Це було яс­краво проілюстровано у відомому експерименті М. Стормса. На бесіду, яка фіксувалася камерами, було запрошено двох інозем­ців. Крім того, були присутні два спостерігачі, кожен з яких фік­сував характер бесіди свого підопічного.

Далі суб'єктам бесіди було пред'явлено запис їх дій. Тепер вони виступали вже як спостерігачі самих себе. Стормс припус­тив, що можна змінити інтерпретацію поведінки, змінюючи «візуальну орієнтацію».

Гіпотеза була повністю підтверджена. Якщо порівняти су­дження суб'єкта «А» про себе (в бесіді) в тому випадку, коли він виступав учасником, з тими судженнями, які він висловив, спо­стерігаючи себе, то вони суттєво розбігалися. Більше того, су­дження суб'єкта «А» про себе, коли він себе спостерігав, прак­тично повністю збігалися з судженням його спостерігача.

Те ж саме відбулося і з суб'єктом «Б». Отже, учасники, ко­ли бачать себе на екрані, дають більш «особистісну» атрибуцію своєї поведінки, оскільки тепер вони є не учасниками, а спо­стерігачами. Разом з тим і «справжні» спостерігачі теж змі­нюють свій кут зору.

На початку експерименту вони були справжніми «спостері­гачами» і тому бачили особистісні причини поведінки підопі­чних (саме цю їх картинку повторили колишні учасники, поба­чивши себе на екрані). Далі спостерігачі, хоча і залишалися спо­стерігачами, але дивились уже не первинні дії свого підопічного, а нібито вторинне їх відтворення на екрані. Вони тепер кра­ще знають «передісторію» і стають схожими на учасника дії, а тому приписують в більшій мірі ситуаційні причини.

В ситуації міжособистісної взаємодії існує багато інших па­сток, які часто приводять до помилок у висновках і інтерпретаці­ях щодо сторін взаємовпливу. Окрім фундаментальної помилки атрибуції, в літературі описані також інші ефекти.

Добре відомим є ефект плацебо, вже згадуваний ефект аудиторії. Астрологи часто використовують ефект Барнума, який полягає у схильності людей приймати за чисту монету опи­сання або загальні оцінки своєї особи, якщо вони набувають фо­рми науковості, магічності або ритуальності.

Всі ці ефекти свідчать про необхідність досліджень соціально-психологічних факторів, які забезпечували б об'єктивне сприйняття дійсності і розуміння партнерами взає­мовпливу один на одного.