6.2. Мала група як фактор соціального впливу

Хоча мала група досліджується в соціальній психології по­над 100 років, визначення самого поняття «мала група», принци­пи виділення малих груп, кількісні їх характеристики ще й досі залишаються дискусійними.

Мала група стала фокусом інтересу соціальної психології з декількох причин. По-перше, ускладнення самого суспільного життя, що було зумовлено посиленням диференціації видів люд­ської діяльності і включенням людей у численні утворення за цими видами діяльності, посилило роль малих груп в житті лю­дини і вимагало уваги дослідників до цих груп, бо саме в них приймаються групові рішення, від яких залежить успіх всього виробництва.

По-друге, важливою причиною інтересу дослідників до ма­лих груп був також і той факт, що проблема малих груп з'явилася немов би на перехресті психології і соціології, на стику яких і формувалася соціальна психологія. Малі групи стають тим пред­метом дослідження, в якому віддзеркалюється специфіка самої соціальної психології.

Третя причина полягає в тім, що мала група виявилася тією одиницею аналізу, де був можливий соціально-психологічний ек­сперимент. Як відомо, метод лабораторного експерименту стає на перехресті ХІХ-ХХ ст. критерієм науковості психології, зокрема й соціальної психології. Отже, мала група немовби «допомогла» соціальній психології зміцнитися в якості експериментальної ди­сципліни.

Вплив соціально-психологічних параметрів малої групи на особистість

Найбільш ранні дослідження малих груп було проведено в США в 20-х рр. ХХ ст. Це були дослідження так званих «контак­тних» груп, тобто груп, які трактувались як «факт присутності інших». Ці дослідження виявили феномен фасилітації. Другий етап - це був етап переходу від вивчення коактних груп до ви­вчення взаємодіяльності індивідів в малій групі.

Було виявлено, що найважливішим параметром групової взаємодіяльності є не просто «факт присутності», а сумісна дія­льність. Було доведено, що ті ж самі проблеми в умовах сумісної взаємодії вирішуються в групі більш коректно, ніж в умовах їх індивідуального вирішення.

У більш детальних дослідженнях було встановлено також, що результати вирішення завдань у групі залежать також і від ха­рактеру самої діяльності, але ця ідея на даному етапі дослідження не отримала розвитку.

Третій етап дослідження малих груп характеризується їх бі­льшою розгалуженістю. Дослідження малих груп було спрямова­но не тільки на виявлення впливу групи на індивіда, але й харак­теристики групи як малої групи: її структуру, типи взаємодій ін­дивідів у групі. Було удосконалено також і методи вимірювання різних групових характеристик.

У галузі дослідження малих груп поставлено багато важли­вих питань, проведено сотні цікавих і витончених у технічному відношенні експериментів, вивчено в деталях численні процеси і ефекти малих груп. Ці питання вирішувалися в рамках різних те­оретичних схем, з точки зору різних методологічних підходів, а тому і відповіді на них отримано неоднозначні. До цих пір зали­шаються дискусійними такі питання, як визначення поняття «ма­ла група», принципи виділення малих груп, кількісні їх характе­ристики, зокрема її нижня і верхня межі.

Малі групи є відносно самостійними суб'єктами суспільних відносин. З одного боку, вони відображають ті суспільні відноси­ни, в які вони органічно включені, і трансформують їх у своєрідні внутрішньогрупові відносини, з другого - на основі особистих контактів між членами групи виникає мережа емоційних, психо­логічних відносин. Обидві системи відносин - об'єктивних (сус­пільних) і суб'єктивних (психологічних) зливаються в єдину сис­тему міжособистісних групових відносин, що надає малим гру­пам особливої якості, яка відрізняє їх від інших соціальних груп.

Родовою ознакою малої групи є належність до соціальних груп, видовою - безпосередній стійкий особистісний контакт (спілкування, взаємодія). Прикладами малих груп є сім'я, вироб­нича бригада, шкільний клас, науковий, військовий та інший ко­лективи.

Мала група виконує функції зв'язуючого кільця в системі «особистість - суспільство». Людина усвідомлює свою належ­ність до суспільства і свої суспільні інтереси через належність до певних соціальних груп і організацій, завдяки яким вона бере участь у житті суспільства. Мала група відіграє важливу роль у вихованні і становленні особистості, її соціалізації, будучи прові­дником тих ідей, настанов, цінностей і норм поведінки, які існу­ють у даному суспільстві як цілісній системі.

Як уже зазначалося, кількісні ознаки групи мають суттєве значення у її характеристиці. Інтерес до цього питання з'явився пізніше, ніж розпочались інтенсивні дослідження малих груп. Бі­льшу частину досліджень особливостей малих груп проведено на діадах, тобто парах, однак є всі підстави вважати, що дійсно мала група починається з тріади.

Діади є специфічною малою групою, структури і процеси розгортаються в ній не в повному обсязі, набувають усіченої фо­рми. Виходить, що де-юре мала група починається з трьох чоло­вік, а де-факто - з двох. Спроби встановити для малої групи «верхню межу» теж вважаються незадовільними. Зрозуміло, що вона знаходиться не вище рівня 2-3 десятків. А конкретно? Для учбової групи - це буде одна межа, для тренінгової - інша, для спортивної команди - ще інша.

Щодо нижньої та верхньої меж малої групи психологами висловлюються різні думки. Якщо щодо нижньої межі дискуту­ється число 2-3, то верхні межі визначаються від 7-10 до 45 і бі­льше членів. Деякі психологи посилаються на магічне число 7 ± 2. Досвід людства показує, що різні функціональні первинні угруповання (дитячі, виробничі, наукові, військові) коливаються десь у цих межах.

У психолого-педагогічній літературі часто ставиться питан­ня впливу малої групи на індивіда залежно від кількості членів цієї групи. Йдеться, зокрема, про позитивні або негативні наслід­ки збільшення або зменшення кількості учнів у класі.

Р.С. Немов відмічає дві сторони цього впливу: позитивну і негативну Позитивні наслідки збільшення кількості членів групи.

1. Зі збільшенням групи в ній з'являється більше людей з яскраво вираженою індивідуальністю. Це створює сприятливі умови для широкого і різнобічного обговорення різних питань

2. Чим більша група, тим легше розподілити обов'язки між її членами у відповідності до їх можливостей і здібностей в інте­ресах загальної цілі.

3. Більша за чисельністю група може зібрати і переробити за той самий час більшу кількість інформації.

4. У більшій групі більша кількість людей може брати участь у виробленні і прийнятті рішення.

5. Зі зростанням групи підвищується її «ресурс талантів». Це збільшує ймовірність прийняття оптимальних рішень. Для за­вдань, що мають багато альтернативних варіантів рішення, ця об­ставина є досить суттєвою.

Негативні наслідки збільшення кількості членів групи.

1. Зі збільшенням числа членів групи може зменшуватись її згуртованість, зростає імовірність утворення і розпаду на малень­кі угруповання. Це суттєво ускладнює досягнення єдності в обго­воренні в групі питань.

2. Великою групою важко управляти, організовувати взає­модію її членів, налагоджувати між ними нормальні ділові і осо­бисті взаємостосунки.

3. Ріст групи може привести до збільшення розходжень у думках і загостренню взаємовідносин.

4. Зі збільшенням групи статус і авторитет одних її членів зростає, інших - зменшується, збільшується психологічна диста­нція між ними. Можливості для розвитку і використання своїх здібностей, задоволення потреб у спілкуванні, самовираженні, визнанні в одних членів групи зростає, у інших зменшується, що створює несприятливі умови для розвитку особистості.

5. Зі збільшенням групи середній внесок кожного учасника в результаті сумісної діяльності здебільшого знижується.

Загалом, чим більшою є група, тим сильніший її вплив, бо зі збільшенням розміру групи стає більше захисників її норм. Проте розмір групи впливає на її членів не прямо, а опосередковано. Ро­змір групи має значення лише тоді, коли її члени сприймаються як єдине ціле і тиск групи відчувається людиною не як розрізне­ний вплив окремих членів, а як єдиний загальний вплив. Саме єд­ність групи здійснює дуже сильний вплив на її членів. Якщо єд­ності немає і група поділена на окремі підгрупи, то вже кожна з цих підгруп всередині починає здійснювати свій вплив.

З точки зору тих, хто дотримується функціонального підхо­ду у визначенні малої групи, верхня і нижня межа малої групи визначається тією кількістю людей, яку можна ефективно об'єднати для досягнення даної конкретної цілі. Психологічний зміст сумісної діяльності зумовлює і можливе число учасників даної групи.

У науці з приводу визначення тих або інших проблем існу­ють різні думки, тому неможливо уявити собі визначення малої групи, яке б влаштувало всіх без винятку науковців. Проте одно­стайно всі дослідники підкреслюють те, що мала соціальна група - це кількісно невелика група, де люди безпосередньо контакту­ють один з одним, мають спільні інтереси, які зумовлюють деяку однорідність поведінки її членів. На основі безпосереднього кон­такту і міжособистісного спілкування виникає і розвивається вла­сне мала соціальна група як соціально-психологічний феномен, який має надіндивідуальні властивості.

Надіндивідуальність як соціально-психологічний феномен та його вплив на членів малої групи

Будь-який дослідник, що приступає до аналізу об'єднань людей, яке є чимось «надіндивідуальним», інтуїтивно розуміє, що це надіндивідуальне утворення є малою групою, з якою людина пов'язана з перших днів свого життя, і не просто відчуває на собі її вплив, але через цю групу (групи) отримує першу інформацію про зовнішній світ і надалі організує свою діяльність. У цьому розумінні феномен малої групи немов-би лежить на поверхні і зрозумілий на основі здорового глузду.

Проте з факту очевидності існування надіндивідуальних властивостей малої групи не випливає зрозумілість їх сутнісних характеристик. Для цього потрібні наукові дослідження.

Одним з перших, хто досліджував феномен надіндивідуаль- ності малої групи, є американський соціальний психолог Курт Левін (1890-1947), який назвав його психологічним полем. Пси­хологічне поле є соціально-психологічною єдністю, що створю­ється членами групи, потребами людини і валентністю (значиміс­тю) оточуючих людей і предметів, яка пов'язана з оцінкою їх мо­жливості сприяти або перешкоджати задоволенню потреб.

Згідно з поглядами К. Левіна, так само як індивідуум і його оточення формують психологічне поле, так і група та її оточення формують соціальне поле. Соціальна поведінка виявляється все­редині групи і визначається конкуруючими підгрупами, окреми­ми членами, обмеженнями і каналами спілкування. Таким чином, групова поведінка в будь-який момент часу стає функцією зага­льного стану соціального поля.

Соціальна поведінка (відображення подій, які відбуваються в «полі», пересування з однієї її зони в іншу під впливом валентності об'єктів, зміна самої структури поля) описувалася К. Левіним у по­няттях топології і векторного пересування. В концепції поля вияви­лося прагнення перебудувати соціально-психологічні уявлення за зразком точних наук, перш за все фізик К. Левін був одним з першо- прохідців у соціально-психологічній науці, і його досягнення дають йому право посісти достойне місце в історії науки.

К. Левін проводив дослідження в різних соціальних ситуаці­ях. Його експерименти з групою хлопчиків, які стали класични­ми, включали вивчення різних стилів керівництва: авторитарно­го, демократичного і заснованого на невтручанні, а також їх вплив на продуктивність праці і поведінки. Експерименти такого роду відкрили нову сторінку в галузі соціальних досліджень і внесли значний внесок в розвиток соціальної психології.

Окрім цього, К. Левін підкреслював важливість вивчення колективних дій і супутніх проблем з метою проведення корекції соціальної поведінки. Занепокоєний зростанням міжрасової на­пруги, він провів групове дослідження з широкого кола питань, присвячених сумісному мешканню і наданню рівних можливос­тей працевлаштування осіб з різним кольором шкіри, а також за­побіганню появи расових забобонів у їх дітей.

Його підхід до вивчення цих питань дозволив розробити строгі експериментальні методи аналізу соціальних проблем. У проведенні занять зі зниження міжгрупових конфліктів і підви­щення потенціалу кожного члена суспільства К. Левін всіляко за­охочував тренування з розвитку сприйнятливості. Його групи соціально-психологічного тренінгу стали попередниками груп розв'язання конфліктів, так популярних в 60-70-ті роки.

Як уже неодноразово наголошувалося, безпосередній кон­такт, який породжує міжособистісне спілкування членів групи, зумовлює певне емоційне поле, яке стає могутнім фактором впливу на індивідів. Це емоційне поле включає сукупність мора­льних норм і цінностей, якими керуються члени групи у своєму ставленні до справи, що їх об'єднує, а також до інших членів групи. Цей емоційний характер малої групи визначається як соці­ально-психологічний клімат групи і характеризує емоційний на­стрій, який переважає в групі.

Емоційні стосунки в малій групі є важливим фактором впливу на членів групи, зумовлюючи їх поведінку, формування свідомості, впливаючи на весь процес соціалізації особистості. Значення емоційного поля малої групи для соціалізації особисто­сті особливо виявляється в первинних групах (сім'я, дитячі гру­пи, сусіди). Вперше розподіл малих груп на «первинні» і «вто­ринні» як історично перший, було запропоновано американським дослідником Ч. Кулі (1864-1929).

Вплив на особистість первинних груп

Первинні групи є, згідно з визначенням Ч. Кулі, основними соціальними осередками і характеризуються інтимними, особис- тісними, неформальними зв'язками, безпосереднім спілкуванням, сталістю і малочисельністю. Первинна група характеризується високим рівнем солідарності, глибоко розвинутим почуттям «ми». Ці групи здійснюють найбільший вплив на формування со­ціальних ідеалів індивіда і є первинними в тому розумінні, що ін­дивід отримує в них перший досвід соціальної єдності.

Через первинну групу людина найбільш ефективно засвоює цінності і традиції суспільства, в них відбувається первинна соці­алізація особистості. Вважається, що відсутність або нестача зв'язків в групі первинного типу може виявитися погіршенням особистих якостей людини і основних характеристик людської природи взагалі, що може проявитися в духовній неповноцінності і негативній поведінці людини.

Ч. Кулі вказує на дві основні функції первинних груп: 1) бу­ти джерелом моральних норм, які людина отримує в дитинстві і якими керується протягом всього свого життя; 2) бути засобом підтримки і стабілізації дорослої людини. Ч. Кулі визначав осо­бистість як суму психічних реакцій людини на думку про неї, оточуючих людей (теорія «дзеркального «Я»).

Первинна група формує особистість. Але кожна первинна група є частиною суспільства, великої соціальної групи, тому во­на є трансформатором ідей, настанов і норм, що існують у суспі­льстві як цілісній системі. Отже, первинні групи формують осо­бистість не самі по собі, а як органічна частина всієї соціальної системи вцілому.

Хоча формально первинні групи притаманні людському су­спільству на всіх етапах його розвитку, зміст групових відносин і значення цих груп для особистості змінюється у зв'язку з перет­воренням як соціально-економічних відносин у суспільстві в ці­лому, так і окремих властивих йому рис і процесів.

На противагу терміну «первинна група» введено термін «вто­ринна група», яка визначається як сукупність людей, які опосеред­ковано зв'язані загальною діяльністю у досягненні загальної цілі. В соціальних зв'язках вторинного типу відсутня повністю або частко­во безпосередня взаємодія членів соціального об'єднання. Напри­клад, для робітника підприємства бригада є первинною, а колектив підприємства в цілому - вторинною групою.

Вторинні групи (суспільні інститути, класи, нації, партії), згід­но з концепцією Ч. Кулі, утворюють соціальну структуру суспільст­ва, в яку сформований індивід втягнений лише частково як носій пе­вної функції. Як стверджує Ч. Кулі, «людське життя» постійно ево­люціонує, і уявити його можна лише описуючи окремі соціальні фа­кти, якими є досвід первинної групи, що синтезує в собі індивідуа­льну і загальну свідомість. Первинну групу і суспільство зв'язує іде­ал «морального співтовариства» - домінуючого соціального уявлен­ня щодо найбільш загальних питань зміни і розвитку. Цей ідеал пот­ребує розширення демократії, комунікації, гуманізації соціальних реформ еволюційного характеру.

Експериментальні дослідження, які підтверджували великий вплив емоційних стосунків у малій групі на її членів, вперше най­більш грунтовно здійснено американським соціальним психологом Джекобом Морено (1892-1974), який є засновником соціометрії.

Поняття соціометрія (від лат societas - суспільство і грец. metreo -вимірюю) в сучасному його тлумаченні означає: 1) тео­ретичний напрямок у вивченні малих соціальних груп у соціаль­ній психології та соціології, який досліджує емоційні міжособис- тісні відносини і екстраполює свої висновки на великі соціальні групи та суспільство в цілому; 2) кількісне вимірювання емоцій­них відносин у малих групах (соціометричні техніки).

Термін «соціометрія» виник наприкінці ХІХ ст. у зв'язку з описанням можливих способів вимірювання соціального впливу одних груп людей на інші. Теоретичне і ідеологічне обгрунту­вання соціометрії як методу пізнання і вимірювання соціальних явищ здійснено Дж. Морено.

Морено виходив з необхідності створення «наскрізної нау­ки», яка б охопила всі рівні соціального життя людей і включила б не тільки вивчення соціальних проблем, але й їх вирішення. Згідно з цим, у розумінні Морено «соціономія» (наука про осно­вні соціальні закони) повинна реалізувати себе в «соціодинаміці» (науці більш низького рівня про процеси, насамперед ті, що від­буваються у малих групах); «соціометрії» (системі методів вияв­лення і кількісного вимірювання емоційних, міжособистісних взаємовідносин людей в малих групах), а також у «соціатрії» (системі методів лікування людей, чиї проблеми і труднощі пов'язані з недостатніми навичками поведінки в малих групах).

Об'єктом соціометричної теорії є реально існуючі малі соці­альні групи, які мають достатній досвід сумісного групового життя. Предметна галузь - емоційні стосунки в групах (симпатії, антипатії та ін.). Згідно з концепцією Дж. Морено, емоційні сто­сунки людей у групах являють собою атомістичну структуру сус­пільства, яка недоступна пересічному спостерігачеві і може бути виявлена тільки за допомогою соціальної мікроскопії - теорії, яку Дж. Морено створив як елемент більш широкої концепції - мік­росоціології. Як зауважує Морено, «соціальна мікроскопія» у з'єднанні з соціометричними прийомами поклала початок теоре­тичним і практичним основам мікросоціології. Вивчення «пер­винних атомістичних структур людських відносин» розглядалося

Морено як «попередня і необхідна основна робота для більшості макросоціологічних досліджень».

Сутність «загальної теорії соціометрії» полягає у ствер­дженні того, що соціальні системи включають не тільки суб'єктивні, що зовнішньо виявляються, відносини (макрострук­тура), але й суб'єктивні, емоційні відносини, які часто є прихова­ними (мікроструктура). Як зазначає Морено, всі напруги, конфлі­кти в суспільстві зумовлено розбіжністю макро- та мікрострук­тур, тобто система симпатій /антипатій, яка відображає відносини на рівні мікроструктури, часто не вміщується в рамки заданої ін­дивіду макроструктури.

Отже, завдання полягає в тому, щоб перебудувати макро­структуру таким чином, щоб привести її у відповідність з мікро­структурою. Тобто необхідна своєрідна «соціометрична рево­люція», сутність якої полягає в тому, щоб розв'язати всі конфлік­ти в сучасному суспільстві шляхом підбору або перестановки людей відповідно до їх симпатій. Недаремно головна робота Дж. Морено називається «Соціометрія. Експериментальний метод і наука про суспільство. Підхід до нової політичної орієнтації» (1958).

Соціометрична методика, що виявляє симпатії і антипатії для того, щоб здійснити деякі переміщення всередині групи, отримала широке розповсюдження. На основі застосування цієї методики виник цілий напрямок дослідження малих груп, особ­ливо в прикладних галузях.

Прикладна соціометрія - техніки опитування і збору даних: соціометричний тест, соціоматриці, соціограми, соціометричні індекси), була розроблена у дослідженнях з ліквідації різних конфліктів у малих групах. Соціометричний тест, аутосоціметрія, ретроспективна соціометрія та інші процедури базуються на вер­бальних звітах досліджуваних про внутрішньогрупові міжособи- стісні «вибори» у відповідних ситуаціях.

Окрім загальної картини симпатій/ антипатій (соціограми) ці методи дозволяють описати індивідуальні самооцінки стано­вища людини в групі, виділити неформальних лідерів і «ізольо­ваних». Отримані за допомогою розрахунків групові індекси по­казують ступінь згуртованості індивідів в групі, її інтегрованість, обсяг і інтенсивність взаємодії людей, що входять в групу і т.ін.

Сучасні соціально-психологічні і соціологічні дослідження малих груп і первинних (контактних) колективів майже завжди вклю­чають метод соціометрії (як основного, так і допоміжного).

Особливим розділом прикладної соціометрії є так званий соціометричний театр - метод групового тренінгу, що викори­стовує закономірності групової міжособистісної взаємодії. Цей метод має два різновиди: психодрама і соціодрама. В першому випадку створюється експериментальна група, яка виступає ана­логом театральної трупи. "На сцені" програються ситуації взає­модії людей, досліджувані тренуються у виконанні міжособисті- сних ролей.

В соціодрамі «грають» природні групи (сім'я, виробничий колектив), в яких «актори» можуть мінятися ролями (наприклад, син виконує роль батька, начальник - підлеглого). Розігруються реальні життєві ситуації, відпрацьовуються навички виконання ролей і розуміння інших людей, що виконують ті або інші ролі.

На думку Дж. Морено, психічне здоров'я, адекватність по­ведінки людини залежить від її становища у внутрішній, нефор­мальній структурі відносин у малій групі. Нестача симпатій по­роджує життєві труднощі. Соціометричні процедури дозволяють визначити становище людини в неформальних зв'язках, зрозумі­ти її проблеми. В «психотерапевтичному театрі пацієнт отриму­вав полегшання завдяки програванню певних психічних станів і соціальних ролей на сцені, навчався необхідних навичок дії в умовах кожного даного «моменту» і «спонтанної творчості».

Соціометрія Дж. Морено здійснила значний вплив на розви­ток соціальної психології малих груп. Методи соціометрії, психо- драми і соціодрами стали робочими інструментами, що дають ко­рисну інформацію і використовуються у лікуванні неврозів, для профілактики і пом'якшення конфліктів, вимірювання соціально- психологічного клімату групи, виявлення в них неформальних лідерів та ін.

У нашій країні соціометрія використовується як метод дос­лідження, який дає можливість одержати кількісні характеристи­ки групи: величину статусу кожної групи, наявність угруповань всередині групи, міру згуртованості або роз'єднання, дані про напружені або конфліктні діади, тріади, мікрогрупи. У розробку соціометричної методики внесли значний вклад вітчизняні дослі­дники (І.П. Волков, Я.Л. Коломинський, А.О. Реан, В.І. Паніотто та ін.), які досліджували соціометричний статус групи залежно від віку, мотивації виборів і т.ін.

Дослідження впливу групи на особистість в Хоторнських експериментах

Значний внесок у дослідження емоційного фактора впливу на індивідів малих груп зроблено також експериментами амери­канського соціального психолога Елтона Мейо (1880-1949), зок­рема його відомими Хоторнськими експериментами, що були проведені в США протягом 1924-1932 рр. Ці експерименти підт­вердили значення емоційних міжособистісних стосунків або, як визначив Е. Мейо, «групового духу», для членів групи.

Хоторнський експеримент складався з трьох основних фаз. Перша розпочиналась експериментами з освітлення в спеціальній «дослідній кімнаті». На цій фазі передбачалося виявити залеж­ність між змінами в інтенсивності освітлення і виробництвом праці. Результат виявився несподіваним: зі збільшенням освіт­лення виробництво у робітників підвищилося не тільки у «дослі­дній кімнаті», але й у контрольній групі, де освітлення залишало­ся незмінним. Коли ж освітленість почали знижувати, то продук­тивність продовжувала зростати як в експериментальній, так і в контрольній групах.

На цій стадії було зроблено два основних висновки: немає прямого механічного зв'язку між однією зміною в умовах праці і продуктивністю; потрібно шукати більш важливі чинники, що визначають трудову поведінку. З цією метою експерименти було поглиблено, в число змінних було включено температуру примі­щення, вологість і т.ін., але також (незалежно від них) різні спо­лучення робочих часів і пауз відпочинку.

Тут також були несподіванки: продуктивність стійко зрос­тала протягом перших двох з половиною років без будь-якого зв'язку зі змінами, які вводилися в експеримент і, збільшившись більше як на 30 %, надалі стабілізувалися. Як засвідчили самі ро­бітники, їх фізичний стан, здоров'я теж поліпшилось, що підтве­рдилось також скороченням порушень (запізнень, прогулів і т.ін.). Ці явища тоді пояснювались зниженням втомленості, мо­нотонності, збільшенням матеріальних стимулів, зміною методів керівництва.

Але головним з тих факторів, що було виявлено, був так званий «груповий дух», що виявився у робітників «дослідної кім­нати» завдяки системі пауз відпочинку. Підсилення «групового духу» виявлялось у допомозі товаришам, які захворіли, у підтри­мці тісних контактів у позаробочий час і т.ін. У результаті стало зрозуміло, що, по-перше, умови праці впливають на трудову по­ведінку не безпосередньо, а опосередковуються через їх відчуття, сприйняття, настанови і т.ін.; і, по-друге, що міжособистісне спі­лкування в умовах виробництва здійснює сприятливий вплив на ефективність праці.

Наступна фаза експерименту стосувалася тільки суб'єктивної сфери відношення заводських робітників до своєї роботи, умов праці, керівництву і т.ін. З цією метою було опита­но 21 тис. чоловік. На основі отриманих даних було зроблено ви­сновок про те, що лише у рідкісних випадках незадоволеність ро­бітників була об'єктивно детермінованою.

Головна причина цього бачилася в індивідуальному відчутті, останні зумовлювалися попереднім досвідом індивіда, його стосун­ками з товаришами, в сім'ї і т.ін. А це означає, що проста зміна будь- яких елементів зовнішнього середовища може не принести бажано­го результату. Дослідники зробили також висновок, що подібні ін­терв'ю можна використовувати також як засіб психологічної «роз­рядки» незадоволених, поліпшення «розуміння» ними ситуації; як імітацію «обговорення» наболілих питань тощо.

Отже, під час експерименту було несподівано додатково ви­явлено таку змінну як факт участі у самому заході. Цей факт зу­мовив підвищення виробництва праці навіть у тих випадках, коли були відсутніми об'єктивні покращання її умов. Мейо пояснив це як виявлення особливого почуття соціабельності - потреби від­чувати себе «причетним» до якоїсь групи. Потім було побудовано цілу програму заходів із психологічної адаптації персоналу до умов праці.

На третій фазі Хоторнського експерименту дослідники зве­рнулися до методу «дослідної кімнати», але поставивши інше за­вдання, а саме: вийти за рамки індивідуально-психологічного пі­дходу і розглянути поведінку індивіда у світлі його стосунків, контактів, взаємодії з іншими членами колективу.

Результати дослідження (спостереження і інтерв'ю) показа­ли, що виробнича група має складну соціальну організацію зі сво­їми нормами поведінки, взаємними оцінками, різноманітними зв'язками, що існують, окрім тих, які встановлювались організа­цією формальною. Зокрема, ці не задані формально норми, регу­лювали виробку, відношення з керівництвом, «сторонніми» та інші аспекти внутрішньогрупового життя.

Кожен з членів робітничої групи займав той або інший ста­тус у відповідності до ступеня визначення, престижу, якими на­діляло його дане мікросередовище. Серед контингенту робітників в «дослідній кімнаті» було виділено невеликі групи (їх було на­звано неформальними) на основі соціально-психологічної спіль­ності їх членів. На думку дослідників, ці групи виявилися такими, що здійснювали визначний вплив на трудову мотивацію робітни­ків. А це означало відповідь на питання, що було поставлено на початку про головні фактори виробництва праці.

Основний результат Хоторнських експериментів полягає в наступному:

- перегляді ролі людського фактора у виробництві, відхід від концепції робітника як «економічної людини», виве­дення на перший план психологічних і соціально- психологічних аспектів трудової поведінки;

- відкритті явища неформальної організації, яке розкрило багато сторін складного соціального життя виробничого колективу.

Теорія «людських стосунків» як програма управління людьми

Е. Мейо, вивчаючи вплив різних факторів на підвищення продуктивності праці, прийшов до відкриття ролі людського і групового факторів. В основі концепції Е. Мейо лежать такі по­ложення:

- людина являє собою «соціальну тварину», що орієнтована і включена в контекст групової поведінки;

- жорстка ієрархія підпорядкованості і бюрократична орга­нізація несумісні з природою людини і її свободою;

- керівники промисловості повинні орієнтуватися в більшій мірі на людей, ніж на продукцію, що забезпечуватиме соціа­льну стабільність суспільства і задоволеність індивіда своєю роботою. Раціоналізація управління з урахуванням соціаль­них і психологічних факторів трудової діяльності людей - основний шлях вирішення суспільних суперечностей.

На основі експериментальних досліджень експериментів Е. Мейо виникла теорія «людських стосунків», основні положення якої стали опозицією тейлоризму. Вона критикує тейлорівську концепцію «економічної людини», яка вважала головним стиму­лом людської діяльності лише матеріальну зацікавленість і замі­нила властивий тейлоризмові біологічний підхід до людини ана­лізом психо-соціальної діяльності індивіда, висунувши вимогу «людина - головний об'єкт уваги».

Теорія «людських стосунків» перетворилася в офіційну про­граму управління, в яку входить вивчення широкого спектра про­блем: аналіз впливу групи на поведінку, мотиви, цінності індиві­да у процесі трудової діяльності; дослідження структури і механі­змів функціонування неформальних груп; вивчення ролі і місця підприємництва в структурі району, міста.

Теорія «людських стосунків» включає також і соціолінгвіс­тичний аспект: вона вивчає засоби спілкування і засоби передачі інформації робітників в процесі трудової діяльності, специфіку мови, структуру їх мови. Теорія «людських стосунків» виклада­ється як учбова дисципліна у всіх школах бізнесу.

Після хоторнських експериментів, в яких було виявлено сут­ність робітничої бригади як такої малої соціальної групи, в якій кожен робітник почуває себе не одинаком, а членом спаяної соці­альної організації, став широко застосовуватися в соціальній пси­хології термін «неформальна група».